Человек не терпит насилия!

Вічно живий совок

Дітям і високопосадовим дядям присвячується

Чи добре це, якщо з роками нічого не змінюється?

У 60-70 роки минулого сторіччя червонопрапорні демонстрації, про котрі дехто згадує із ностальгією, проводились не добровільно, а виключно примусово. До чого це призводило? До того, що в травні та листопаді під час революційних, переможних і трудових свят доводилось вставати зрання і гробити невідомо в ім’я чого заледве не більшу частину світлового вихідного дня.

Багатотисячні колони від підприємств, організацій та установ, вишукані по районам, ручаями стікалися в режимі «повний ход-стоп», допоки не виливалися на головний міський майдан як правило імені вождя світового пролетаріату, аби гучними криками «Ура!» та « Хай живе!» продемонструвати центральній трибуні (і лише їй) вірність ідеалам компартії.

З трибуни на колони, що рухались повздовж неї і несамовито волали, дивились місцеві партайгеноссе. Внизу нестройними шерегами йшли дорослі і діти.

Інколи вони йшли разом, тримаючись за руки, але частіше – були розсортовані за конторами. І тому вийти на демонстрацію із своїми батьками щастило лише малечі ясельно-дитсадокового віку. Інша дітвора, на такому серйозному міроприємстві як демонстрація, репрезентувала не свою родину, а школу, ПТУ, технікум, виш. 

Совєтські святкування мало нагадували бразилійські карнавали – життєрадісністю, і пісенним репертуаром, і вбраннями. Прямо скажемо, наші прояви лояльності виглядали куди бідніше і похмуріше від темношкірої і розвеселої імпортної фієсти. Із дозволених кольорів у нас домінували червоний і синій (зрозуміло, без заборонених жовто-блакитних сполук).

Серед пісень – марші і бадьорі патріотично-галузеві звучалки. Із одежі – білий верх, чорний низ, а інше вдягалось в залежності від сезону.

Усе це в загальних рисах. Але був ще й сценарій, котрий кашоварився  в тиші кабінетів ідеологічно стійкими, усе знаючими дядьками і тіточками, які зазвичай враховували все, окрім погоди.

І тому травневий сценарій, аби запобігти ідеологічних помилок і небезпечної творчої ініціативи, мало чим відрізнявся від сценарію листопадового. Це стосувалося і одягу, форма котрого визначалась заздалегідь для кожного окремого учбового закладу.

Так і виходило, що із року в рік – чи то травень, чи то листопад – учні школи Х рівно о сьомій ранку збиралися побіля пам’ятника юному Іллічу коло входу до рідних пенатів, аби розпочати тривалий і нудний святковий рейд, котрий завершувався близько 14 години вже біля пам’ятника вже дорослому Леніну на головному майдані.

І от в листопаді, коли температура коливається навколо нуля, і коли вже зривається перші сніжинки, в інтелігентному Харкові, на інтелігентній центральній вулиці Сумській, в 300 метрах від найбільшого майдану Європи, інтелігентні вчителі, у відповідності до циркуляру, швидко і неінтелігентно відбирали верхній одяг у своїх учнів, аби ті, не псуючи стандартний сценарій – білий верх, чорний низ, — йшли вздовж обкомівських та міськкомівських дядьків на трибуні і волали таке улюблене дядями «Ура!» і «Хай живе!». Було холодно і безглуздо.  

А пригадайте Київ 1986 року. Оту саму, першу післячорнобильську першотравневу демонстрацію. Коли замість того, аби хоч на свята вивезти дітлахів якомога подалі від столиці, де спостерігався підвищений фон радіації, їх масово заразом із дорослими прогнали вулицями Києва на догоду найповажніших в Україні дядьків.

Хто був винний в цьому регулярному святковому ідіотизмі? Діти, батьки, вчителі, розробники стандартного сценарію? Чи все ж таки самозакохані, пихаті і тупі дяді обласного, міського чи районного рівнів, що спостерігали як за дресированими тваринами зверху на трудові маси, на юне покоління, словом, на стадо, що копирсалось у них під ногами?

До речі, де ці дяді сьогодні, і де зараз їхня партія, і де їх країна?

А у «мас» про цих дядів залишились тільки дитячі спогади. А ще залишилось відчуття суто дитячої розгубленості і нерозуміння того – чому в життя дітей та їх батьків мають право безцеремонно влазити нелюди,  котрим в людські справи взагалі протипоказано втручатися.

У ХХІ сторіччі ті, хто бажає обговорити «на людях» проблему зазвичай дозволу у влади про час і місце проведення мітингу не питають. Влада про такого роду зібрання просто попереджається. І нормальна влада такою процедурою, як правило, задовольняється.

Але нормальна влада — це десь ген-ген далеко. Сьогоднішня наша влада, швидше усього, походить від тієї, котра десятки років тому під час червонопрапорних демонстрацій стирчала на центральній трибуні головного майдану, поміж пам’ятником Леніну і обкомом партії,  і мліла від задоволення, слухаючи заздоровниці на свою честь.

Така влада, як теперішня наша, заледве мириться із тим, що трапляються різні думки, різні партії, різні мітинги, котрі влаштовують різні люди. Наша влада, як і совєцька надзвичайно схильна до одноманітності. І якщо такій владі щось не подобається, значить , це «щось» треба заборонити. Покарати. Віддубасити. Арештувати. Кинути за грати.

А якщо заборонити не виходить, то, на думку теперішньої влади, потрібно створювати масовані перешкоди чи становленню громадянського суспільства, або ж дискредитувати саму його суть. Для такої «святої» мети влада, не розмірковуючи, готова теж використовувати дітей. Знову, як десятки років тому.

Пам’ятаєте низку так званих проплачених майданів, на котрі звозились не лише дорослі, але й чи то для антуражу, чи то задля масовості і школярі – цілими класами, а то й і школами. Зривали дітей з уроків або ж паскудили канікули – та що там недоотримані дітлахами знання чи відпочинок, коли партія сказала «Нада!»

А згадайте як нещодавно влада заледве не силоміць зганяла луганських спудеї і старшокласників зображати вірнопіддану масовку задля потішання високого московського гостя – головного російського попа Кирила.

А як вам заборони брати участь чи просто відвідувати спудеям будь-які антивладні акції протесту з боку керівників деяких вишів під страхом втрати студентського статусу.

Але особливо мені запам’ятався нещодавній опозиційний мітинг в Харкові і тупорилі спроби його зірвати місцевою владою, свідком котрих я випадково став.

На початку серпня цього року харківські БЮТ-івці і ще декілька організацій запланували провести мітинг протесту проти запроторення їхньої лідерки до СІЗО на головному майдані міста. Заявки були подані вчасно, але міська влада проводити захід на майдані Свободи не дозволила.

Вирішено було провести мітинг поруч – в парку Шевченка.

Ну, а влада аби, певне, протестувальники не просочились на майдан, хутко організувала там репетицію якогось чергового Майдансу.

Підігнали вантажівку із динаміками, врубили гучну музику і десь із півсотні підлітків почали свої гоцики. А відносно нечисельний гурт юних танцювальників по периметру охороняв значний загін правоохоронців.

Хтось із мітингувальників не полінився і перерахував охоронців. Виходило 350 «штиків» — і це лише тих, хто був в одностроях. А форму, як відомо, правоохоронці одягають далеко не завжди.

Ну, а режисери і сценаристи танцювального дійства знову не врахували погодний фактор, а спека того дня була страшенна. У підсумку вже хвилин через 20-ть хлоп’ята і дівчата абсолютно спеклися на пригріві і попадали на трохи прохолоднішу за повітря бруківку. Але команди «Дітей відпустити!» не пролунало. У підсумку підлітки, як заручники, стирчали на майдані до самого закінчення мітингу.

Виникає питання до владних дядів: а що пригадають про цей чи інші подібні деньки подорослівши теперішні «дитячі та юнацькі маси» через роки?

І якщо знову в пам’яті закарбуються нелюди, котрі при скромних особистих даних полюбляють спостерігати за дійством «зверху вниз» — значить, завдяки нашим лідєрам суспільство за десятки років не просунулось ні на крок у своєму розвитку.

А якщо ми не розвиваємося сьогодні – то як нам жити завтра?…

Автор вдячний за ідею теми Михайлові Павленку

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство «Малого Кола»

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

8 ответов

  1. Талантливая статья:-), да еще как в американских блокбастерах и автор есть, и кто идею подал, детей только не хватает:-)
    Нюрнбергский процесс шел круглосуточно, с редкими перерывами. Многие журналисты засыпали, их потом в зарубежных СМИ высмеивали. Один наш журналист приноровился и вклеил в очки изображения глаз и… спал. Когда его кто то спрашивал или будил, он тут же говорил: “Во гады, во сволочи!” И всегда было к месту.
    Автор вероятно расчитывает, что и тут каждый воскликнет “Во гады…” Только я не в очках и видел такое и в 2006, 2007, в чем разница?

  2. =6.11.2011 22:59 Кайзер Сьози

    Талантливая статья:-), да еще как в американских блокбастерах и автор есть, и кто идею подал, детей…
    …Только я не в очках и видел такое и в 2006, 2007, в чем разница?==

    Возможно материал и не шедевр публицистики, но автор как раз вполне доходчиво и подмечает, что по своей жлобской сути, по отношению к людям, а особенно к детям нынешняя власть и совдеп идентичны.

  3. Помню эти праздники. Школа, мы, радостные приходим и идем в колонне. Самые примерные несли флаги. Как мы стремились быть в их числе! Со временем, я стал заниматься в школе юных моряков. Боже, сколько же гордости я испытывал, когда мы, в военно-морской форме, горделиво шли строем в колонне! И какая для меня была трагедия, когда однажды, в наказание за плохие оценки мама не пустила меня идти в этой колонне 1 мая! Потом были студенческие годы. Тогда, я уже больше любил 7 ноября. Мы собирались в колонны, шли и раздирая глотки, с неподдельной гордостью кричали “ура!” когда диктор говорил “Да здравствуют советские студенты!” Как мы гордились своей страной — самой большой, самой сильной! Мы знали, что после окончания ВУЗа у каждого будет рабочее место, квартира, уверенность в завтрашнем дне! Да, не скрою, после этих парадов, кучковались и употребляли. А 1 мая выезжали коллективом в лес. А потом… этого всего не стало. И те, кто 24 августа орал “слава Україні” и в половину не были счастливы, как были счастливы мы тогда. Те, кто на майдане драл глотку криками “ющенко” не были уверенны в своем завтрашнем дне. А еще мне вспомнилось, как Ющенко приезжал открывать завод в село к своему куму — Черевку (с. Водяники, Черкасской области) и наш дорогой шеф, пригнал нас для создания массовки. Первое, что заметил — дети на могиле Героя СССР Чиковани. Было ужасно холодно, я ежился в куртке, а дети стояли в вышиванках, продуваемые всеми ветрами. Но стояли — как же, барин должен восхититься! Правда, барину было по х.. на могилу героя СССР — ведь Чиковани не был бандеровцем. Авто проехало, детей распустили. А мы стояли, изображая восхищенную толпу, а мой сосед по толпе, из местных, рассказывал историю, как Черевко поймал на своем поле крестьянина, укравшего несколько початков кукурузы, после чего привязал его к джипу и повез по селу… А еще через время шеф, внезапно ставший членом БЮТ, гнал нас на предвыборный концерт Юли, когда льющий дождь замерзал на наших куртках…
    Но зато нас уже никто не погонит насильно праздновать 7 ноября и 1 мая. Урррррря!!!!!!!!!!!!!!!!!

  4. Что сказать — правы комментирующие. В статье — правда. Странно, что у автора раскрылись глаза только сейчас, а когда все описанные в комментах приколы творили “оранжевые”, то, видно, и холод был не таким сильным, и скотство властей слабеньким, и вообще — до янека все было просто супер-дупер. Грустно, девицы.

  5. Поддерживаю адвоката и маленького украинца полностью. Маленький украинец красиво написал:-)

  6. Пропагандистські міфи, створені більшовицьким “агитпропом”, про “день советской армии”, “солидарность трудящихся всех стран”, “солідарність феміністок”, “великая победа советского народа под руководством коммунистической партии в великой отечественной войне” існують поки що як совкові рудименти виключно за підтримки окупаційної влади, котра штучно нав’язує суспільству згадані псевдо традиції, причому за гроші і не малі гроші платників податків.
    В українському народі ці псевдо традиції, не зважаючи на всі зусилля “агитпропа”, так і не прижились, бо вони є чужими для українців і за СРСР(а) штучно нав’язувались владою. І варто лише на держаному рівні припинити культивувати ці псевдосвята, як за лічені роки про них вже ніхто й не згадає, так само як не згадують, ані про “вождя мирового пролетариата”, ані про “великую ктябрьскую социалистическую революцию”.

  7. На: “Нюрнбергский процесс шел круглосуточно… я не в очках и видел такое и в 2006, 2007, в чем разница?”

    Різниця в тому, що процесу над комуністичними злочинцями — аналогу процессу над злочинцями фашистськими — ще не було.

  8. Маленький украинец? А “уверенность в завтрашнем дне” Вам помогла пережить дерибан образца 1993-года? Или “Уверенность” слегонца напооролась на действительность и не сработала…

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
Большая фармацевтическая афера: «фуфло» и ценовой сговор

Большая фармацевтическая афера: «фуфло» и ценовой сговор

  Почему крупные дистрибьюторы лекарств и торговцы «самопальными» медпрепаратами попали в одно уголовное дело. Весной этого года, 25 марта, федеральный суд…
НОВОСТИ