Человек не терпит насилия!

Під мантією тітоньки Феміди (судові історії)

 Якщо я колись почну писати мемуари, то чільне місце в них посяде історія про те, як я в судовому порядку виселяв з квартири племінницю члена Конституційного Суду України. Втім, сильно підозрюю, що до того поважного віку, коли люди всідаються за мемуари, я з таким послужним списком просто не доживу – приб’ють раніше. Тож не стану відкладати на непевне майбутнє те, що можна зробити сьогодні й розповім про цю, воістину, видатну епопею.

Трапилась ця історія на самому початку ХХІ століття в славному місті Донецьку. Одного літнього дня в редакцію місцевої ділової газети зазирнув громадянин років тридцяти вирізної семітської зовнішності й поцікавився, де можна побачити автора цих правдивих рядків.

Візит незнайомця нікого в редакції не здивував. Ось вже півроку як, прагнучи підняти тираж, газета проводила такий собі експеримент – щоп’ятниці читачі (переважно – дрібні підприємці) могли завітати до редакції й поплакатись на свою лиху долю. Як правило проблема була у всіх одна й та ж і називалась вона словом з трьох букв – ДПІ, тобто державна податкова інспекція.

Якщо розповідь про безчинства митарів була гідною уваги, шукач правди видавав довіреність на процесуальне представництво, після чого одна з гієн пера, тобто все той же автор цих правдивих рядків, подавала позов в інтересах читача-підприємця до господарського суду, у той час як інша гієна – Валик Хорошун – все це описувала в черговому газетному пасквілі, доводячи до нестями голову Державної податкової адміністрації в Донецької області Олександра Олексійовича Папаїку. Судді мене люто ненавиділи, Валика – любили й намагались усіляко ублажити, але це не допомагало ані їм, ані податківцям.

Годі й казати, що боролись за чужі права ми абсолютно безплатно (хоча ні, брешу – одного разу директор магазина з Маріуполя нас таки побавила пляшкою коньяку та копченою рибкою) при тому, що бували дні, коли в день слухалось по чотири таких справи. Стверджувати, що наші довірителі були завжди праві й відрізнялись винятковою законослухняністю – то значно перебільшувати. Але ми з Валентином були твердо переконані, що такій державі як Україна підприємець не винен нічого і завзято кидались у бій. До речі, практика була на нашому з Валиком боці – за рік не було програно жодної справи. Що в черговий раз доводило тезу про те, що в судах не встановлюють істину й не вирішують, хто правий, а хто винуватий – це знає тільки Господь Бог. У судах лишень розв’язують спірні правовідносини, виходячи з принципу змагальності сторін. Перемагає не той, хто правий, а той, хто розумніший…

Отже, візит чорнявого молодика нікого в редакції не здивував, за кілька хвилин допитливість гостя була задоволена й ми неквапно спілкувались на тему, яка становила для нього жагучий інтерес і яка геть не цікавила мене.

Редакційний гість – прізвище його було, як зараз пам’ятаю, Горник – кілька років тому виїхав на мешкання до Ізраїлю. А його батько – до Німеччини. Втім, в Україні в них залишилось спільне майно – трикімнатна квартира в «кооперативному» будинку, спорудженому за радянські часи на кошти пайовиків-кооператорів на заздрість мешканцям державних осель.

Зараз, коли ледь не кожний першокласник має в кишені мобільний телефон, важко уявити, яким побутовим надбанням ще навіть у 90-ті роки минулого століття вважався стаціонарний телефон, встановлений у міській квартирі (про села годі навіть говорити). Для цього треба було не один рік чекати в черзі, до того ж телефонний номер вважався власністю держави й лише, так би мовити, здавався в оренду мешканцям певної квартири й тільки на час їх проживання за певною адресою.

Так ось, батько й син Горники, покидаючи благословенну українську землю й полишаючи тут свою нерухомість, звісно ж, не хотіли, щоби встановлений у помешканні телефон був відключений від лінії, а його номер – переданий комусь іншому. Бо тоді квартира сильно втрачала в ціні. Отже, треба було, щоби в квартирі начебто хтось проживав. Створити юридичну видимість такого проживання було нескладно – у пострадянській Україні ще діяли совкові рудименти на кшталт «прописки», тобто дозвільної реєстрації громадян за певним місцем мешкання. Тож, уїжджаючи з України, Горник-молодший прописав у цій квартирі одну свою подругу.

Сплинуло три роки, зараз він приїхав, щоби квартиру продати. Але спочатку подруга мала «виписатись» — подати відповідну заяву до паспортного столу. Одначе вона вперлась і стала шантажувати колишнього кавалера, вимагаючи за свій підпис грошовий еквівалент третини вартості помешкання.

  • Господи, — кажу, — та що за проблема? Ваша колишня пасія, наскільки я розумію, у тій квартирі ніколи не мешкала.

  • У неї і ключів не має, — каже Горник, — квартира стоїть абсолютно порожньою.

  • Так подайте позов до суду про визнання її такою, що втратила право на користування житлом. Для цього достатньо надати докази, наприклад – покази сусідів, що вона не з’являлась у квартирі понад шість місяців. І тоді паспортний стіл її випише на підставі рішення суду.

  • А Ви б не могли взятись за цю справу? — питає Горник.

  • Ні, це виключається. Ми – не адвокатська контора й ведемо лише ті справи, які буде потім цікаво описати на сторінках газети як приклад самозахисту підприємців.

Горник аж підскочив:

  • Ви собі не уявляєте, що це буде за справа. Саме тому я звернувся до Вас – мені порадив один мій знайомий, якого податківці штрафанули за несплату земельного податку, а Ви в суді зробили тим податківцям «козячу морду».

  • А, власник меблевого магазину по вулиці Артема… Минулого місяця була така публікація.

  • Він сказав, що якщо Ви не зможете цю аферюгу через суд з квартири виписати, то ніхто не зможе. Бо я звертався до самих відомих адвокатів у Донецьку, всі категорично сказали, що це неможливо й що вони навіть пробувати не хочуть.

  • Чоловіче, — кажу, — справ, яких би не можна було виграти в суді, не існує. Причому, виграти абсолютно законно. Треба просто розуміти, за які ниточки смикати. Тому ще раз кажу: це Ваша приватна проблема, ми Вам співчуваємо, але радимо звернутись до адвоката, а не в газету.

  • Але жодний адвокат тут не допоможе! Ви знаєте хто в цієї подруги тьотя? – Суддя Конституційного Суду Чубар!

  • Людмила Пантеліївна? — я аж присвиснув, бо впродовж десяти років, до вересня 1996-го, пані Чубар була головою Донецького обласного суду.

  • Ось-ось. А двоюрідний брат – начальник відділу в Адміністрації Президента, що наглядає за правоохоронними органами. Зараз я візитку його пошукаю, гляну, як правильно називається посада.

  • Ігор Чубар, чи що? Це який був, здається, прокурором у Ворошиловському районі Донецька, а потім – у Харцизьку?

  • Не знаю я, де він прокурорствував, але найкраща подруга Людмили Пантеліївни – це Лісова. Знаєте таку?

  • Ну, як же ж, Валентина Іванівна – голова судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Донецької області.

  • І Ви після цього мені радите подавати до суду позов про виселення племінниці Чубар?

Ну, як тут не замислитись. Замислився і я. Взяв день на роздуми. Порадився з Валиком. А наступного дня знову зустрівся з Горником і кажу:

  • Зателефонуйте батькові в Німеччину. Нехай заїде в консульство і посвідчить довіреність на моє ім’я на ведення справи. До речі, в якому районі розташована квартира?

  • У Ворошиловському.

  • О, боги! Івашура буде безмежно радий… А довіреність нехай поштою перешле Вам. Тільки щоби не надумав посвідчувати в нотаріуса – потім матимемо мороку з легалізацією. Лише в консула.

Легенда українського кривосуддя

Не думаю, що радість Віктора Олексійовича Івашури, тодішнього голови Ворошиловського районного суду м.Донецька, який розписав мій позов на суддю Коновалова, була безмежною. Я, взагалі, сумніваюсь у тому, що він зрадів. Як і Віктор Васильович Коновалов.

Втім, направду сказати, ані я про Віктора Олексійовича слова поганого ніколи не сказав, ані він про мене. Хоча ситуації бували всякі. Івашура, який давно вже не голова суду, кажуть, досі з реготом пригадує, як у 2004 році я викрав з ще не прошитої справи оригінал рішення судді Бухтіярової про арешт тиражу газети «Свобода».

До речі, ось по кому тюрма плаче – та це по Бухтіяровій. Легенда українського кривосуддя. Вища рада юстиції ще кілька років тому внесла до Верховної ради України подання про звільнення цієї мадам з посади за порушення присяги судді. Але на особисте прохання Бориса Колесникова це подання голова Комітету Сергій Ківалов десь загубив. На подяку за це Бухтіярова в потрібному руслі розглянула кримінальну справу по обвинуваченню кривдника Колесникова – колишнього співвласника універмагу «Білий лебідь» Бориса Пенчука.

Так ось, у 2004 році Бухтіяровій зателефонували з Донецької обласної держадміністрації й сказали, що треба негайно винести рішення про арешт тиражу газети «Свобода», яку видавав нинішній народний депутат Олег Ляшко, через те, що в газеті було вміщена якась моя чергова рептилька про дорогого Віктора Федоровича.

А треба зазначити, що газета, як не дивно, друкувалась у Донецьку, звідкіля розвозилась чималим накладом (здається, тисяч 80) по всій Україні. Якраз розпочиналась кампанія по виборах Президента України, Ляшку відмовили в друці практично всі типографії і тоді я, користуючись давніми корупційними зв’язками в Донецьку, допоміг Олегу налагодити друк на своїй малій батьківщині. Якщо вже бути зовсім точним, то допоміг не стільки я, скільки мій товариш. Але позаяк він досі обтяжений міліцейськими погонами, не станемо називати його прізвище.

Звісно, всі, кому слід знати, де друкується газета, знали, але вдіяти нічого не могли та й не сильно хотіли. Між тим, завдяки зміні типографії газета збільшила обсяг у двічі та перейшла на кольоровий друк… Якби б не президентська кампанія, ніхто б ту газету не чіпляв – про реалізацію «Свободи» в Донецьку мови, ясна річ, бути не могло, але влаштовувати трус у типографії влада також не стала б. Одначе тут, як на гріх, трапилась якась моя статейка про Віктора Федоровича (вбий-но зараз Боже, навіть не пам’ятаю, що я там такого міг написати), її прочитали всі, кому слід читати, ще до того, як висохла фарба на папері, і вирішили в штабі Януковича перестрахуватись.

Коротше кажучи, Бухтіярова отримала завдання швиденько написати рішення про арешт тиражу тижневика «Свобода» за заявою якоїсь громадянки, що, типу, працювала на пошті. Мовляв, вантажила громадянка упаковки з газетою, одна упаковка, типу, розірвалась, газета випала, заявниця прочитала там статтю В.Бойка про незабутнього Віктора Федоровича й тепер просить негайно знищити тираж.

Бухтіярова довго не думала (ті, хто знають Ірину Олександрівну, підтвердять, що думати там просто нема чим) – і винесла рішення арештувати тираж газети «Свобода» на тій підставі, що моя стаття, мовляв, носить пропагандистський характер і спрямована на те, щоби перешкодити кандидату в Президенти України В.Ф.Януковичу посісти омріяну посаду. А оскільки газета вийшла друком до офіційного оголошення виборчої кампанії, її треба знищити.

Звісно, Бухтіярова й гадки не мала, що хтось її рішення буде читати. Вона хутенько нашкрябала текст й віддала секретареві єдиний примірник (а оригінал судового рішення існує виключно в одному примірнику – тому самому, який за підписом судді, але без печатки, вшивається в справу; всі інші варіанти, там, де є печатки – то лише копії, які знімаються з оригіналу) для оформлення справи. Але трапилось так, що того дня я був з візитом у Донецьку, хоча вже рік, як переїхав жити до Києва.

Зв’язки в правоохоронних колах – то велика річ, хтось на вушко мені розповів, яке рішення має ось-ось написати Бухтіярова, і я попрямував у Ворошиловський райсуд. Власне, мене цікавила не стільки доля тиражу, скільки формулювання судового рішення. Річ у тім, що я зроду не мав і сподіваюсь ніколи не мати жодного відношення до жодної політичної партії, не брав і не маю наміру брати участі в жодній виборчій кампанії і пишу без огляду на те, хто де й куди балотується. Тому твердження Бухтіярової, що стаття була написана з пропагандистською метою, мене просто обурила.

Моя поява в канцелярії суду викликала легкий ажіотаж. Грізним голосом я зажадав від секретарки справу. Та з переляку віддала мені непрошиту папку. Я погортав папери, витягнув аркуш з оригіналом рішення, поклав у кишеню куртки, розгорнувся й пішов…

Так ось, Івашура, кажуть, досі давиться від сміху, коли пригадує цю історію і те, як потім Бухтіярова пояснювала відсутність оригіналу судового рішення…

Але це ми трохи відійшли в бік. Отримавши мій позов в інтересах Горника-старшого про визнання громадянки такої, що втратила право на користування житлом, Віктор Олексійович розписав його на суддю Коновалова, який вважався у Ворошиловському суді спеціалістом по спілкуванню зі мною. Втім, про Віктора Васильовича я також слова поганого сказати не можу навіть попри те, що він незадовго до своєї смерті, їдучи перед 8-м березня з роботи, п’яний до нестями на своєму автомобілі врізався в мікрорайоні «Текстильник» в «Мерседес» моїх знайомих. Ремонтних робіт там було десь на 30 тисяч доларів, але Коновалов без питань все відшкодував. І це не дивно – на той момент він вже змінив Івашуру на посаді голови Ворошиловського районного суду м.Донецька, який донеччани здавна називають коротко й влучно: Вор-суд.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

13 ответов

  1. За рік багато, Rainman, багато. Можете зайти завтра в Окружний адміністративний суд м.Києва й переконатись, що на 02.11.2011 призначено до слухання чотири справи за моєю участю — на 9-15 (суддя Шейко), на 11-00 (суддя Федорчук), на 14-00 (суддя Катющенко) і на 15-00 (суддя Шейко). Плюс — кримінальна справа в Печерському суді (суддя Білоцерківець), де завтра треба читати матеріали, готуючись до дебатів.

  2. Херня полная. Соврал в одном — соврал и в остальном.
    “… дні, коли в день слухалось по чотири таких справи.” “… До речі, практика була на нашому з Валиком боці – за рік не було програно жодної справи.”

    И сколько у него дел было за год интересно…

  3. Не, ну суть тут не савсем важная, главно дело, шо интригующе и стиль хароший, пaэтaму и ждем-с с нuтерпением прaдaлжения. От!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться камушками»

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться...

Недавно сменившееся руководство страны в лице президента Владимира Зеленского и его соратников заявило о том, что украинскому бизнесу, а в…
Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
НОВОСТИ