Неубієнна сверблячка партійного будівництва

Останнім часом складається враження, що значна частина наших, скажімо так, політично активних громадян, страждає на хронічне захворювання, назва котрому “партійна сверблячка”.

Бо як тільки-но отой самий активний індівідуй починає себе відчувати могутнім перцем, так відразу ж починає складати партійні прожекти і задурювати оточуючих всілякою, на його думку єдино вірною і, як правило, не першої свіжості програмово-ідеологічною хрінню.

І при цьому таким партбудівельникам якось невтямки, що більшість пересічних громадян сьогодні при слові “партія” в кращому випадку огидно плюються, а в гіршому – суто рефлекторно тягнуться до чогось важкого і прикладного.

Попри все, ці активісти продовжують розчухувати партійного прища, ризикуючи або ж занести до рани якусь нову інфекцію, або ж рознести її по усьому і без того хворому та ослабленому суспільному тілі.

Десь півроку тому я отримав аж чотири програмові прожекти на предмет висловлювання власної думки з приводу цих шедеврів партбудівельної творчості. В мене видався вільний день і я вирішив ознайомитись із цими документами.

Саме по собі читання такого роду літератури заняття надзвичайно нудне. Але коли тобі доводиться знайомитись із декількома схожими у своїй нестравності як недозрілий аґрус з одного куща документами, то кінцево виникає бажання щось розтрощити.

Але трощити того разу я нічого і нікого не став. По-перше, прислали її най і не дуже знайомі, але судячи з усього цілком інтелігентні люди, а толерантних і лагідних критичних слів я для них не відшукав.

По-друге, підвернулась цікава і клопітка робота, і я з легким серцем виправдався сам перед собою і перед дописувачами, мовляв, брак часу, та й занурився місяці на два у світ більш цікавий та веселий ніж наше політичне буття.

Повернувшись же із творчого відрядження, я відшукав в пошті окрім нагадувань про старі прожекти ще півдюжини нових. Три із них, певно, спровоковані так званим Майданом-2, стосувались так званої партії середнього класу.

І тоді я, аби зайве не витрачати часу, вирішив дати сукупну відповідь цим та іншим партпрожектерам. Вона особливо не торкатиметься якихось сенсів, позитивів чи негативів самих цих документів чи їх положень.

Я взагалі про доцільність за нинішніх обставин будь-якого партійного зодчества.

Але спочатку все ж таки концентрована думка з цього приводу пересічного українця, котру, як на мене, найвдаліше сформулював один мій знайомий: “… є вже тих партій зо дві сотні, ну, буде ще на одну більше, то що з того зміниться?

Я розумію, якщо комусь кортить дістатися влади, яка приносить достаток, то тоді ця ідея починає нагально займати розум. Але про це треба казати чесно і відверто.

А якщо ж мову вести про партбудівництво, як інструмент за допомоги котрого хтось намагатиметься щось кардинально змінити в цій країні, то це або дурість, або шахрайство“.

Мабуть, вже стало публіцистичним моветоном згадувати відому сентенцію, авторство котрої приписується Чорномирдіну. Але насправді крилата фраза: “Яку б партію ми не створювали, один дідько виходить КПРС!” – є квінтесенцією доказової бази марності розрахунків на те, що якась там партія спроможеться запровадити в країні нагальні системні перетворення.

А суть цього феномену криється в тому, що в умовах квазідемократичних взаємовідносин українського суспільства та держави, існуюча у нас посттоталітарна система влади за означенням не може припустити виникнення демократичної не за гаслами чи декларованою ідеологією, а по суті та внутрішньому упорядкуванню партії.

І яка б партія, чи партійний блок, або ж громадська організація під партійною машкарою не прийшли б сьогодні до влади – ми отримаємо собі на голову все ту ж таки КПРС, з усіма наслідками, що з цього слідують.

До речі, чи не тому Мінюст змушує усі партії писати свої статути під копірку? При цьому за зразок береться ідея “демократичного централізму” та інших досягнень партбудівництва часів КПСС.

Я вже не кажу про те, що сам по собі процес реєстрації партій перебуває під неусипним контролем держави, що призводить до того, що рано чи пізно будь-яка партія фактично “приватизується” владою.

Взагалі-то можна наводити безліч резонів про марність партійно-зодчих потуг в сенсі ініціювання та запровадження в державі кардинальних суспільно-політичних та економічних змін.

Достатньо назвати хоча би фінансову проблему, про котру більшість партпрожектерів намагається не згадувати. Але ж формування та утримання партії і її апарату (а куди ж без нього подінешся) справа надзвичайно затратна.

Інетом гуляє цифірь в 50-70 мільйонів баксів (між іншим, – її мені підтвердили в одній дружній консалтинговій фірмі), котрі мінімально необхідні задля подолання 3%-го прохідного бар’єру для потрапляння в парламент.

А це витрати лише на виборчу кампанію! І вони співвідносні до старого виборчого законодавства, коли можна було здійснити хоч якийсь громадський контроль за фальсифікаційними фортелями провладних сил.

Тобто будь-які наші партпрожектери рано чи пізно постануть перед дилемою: або продатися олігархічній чи напіволігархічній публіці і грати під їхню дудку, або розділити участь сонму так званих “диванних” партій.

А ще існує проблема ідеологічна. Будь-яка партія мусить керуватися певною ідеологією – це аксіома.

Мало того, що самі по собі ідеологічні суперечки є надзвичайно деструктивними і можуть покласти край будь-якому опозиційному оргпроцесу на самому його початку, але на сьогодні в нашому суспільстві жодна із класичних ідеологій чи якісь їх синергетичні модифікації не в стані апріорі зіграти роль такого необхідного об’єднавчого маси фактору.

Мені вже якось з цього приводу доводилось писати, що протиставити квазіідеології “Бабла і влади”, котру щиро сповідає наша панівна верства, можна лише таку ж квазіідеологію “Гаплик нинішній посттоталітарній системі влади заразом із вмонтованим в нею сутнім політ бомондом” або ж антиідеологему Вітчизна в небезпеці.

А всі камлання на предмет пошуку іншої об’єднавчої ідеології та розбудови під неї якоїсь партструктури такі ж симулякрові розводки лохоторату, як і размішлізми на предмет можливої “революції зверху“.

До речі, шанс здійснити таку політбомондівську революцію ми їм через свою ж недалекоглядність та, нікуди правди подіти, власну ж недотумковість і віру в “добрих царів” вже одного разу в помаранчеві часи надавали.

Що з того вийшло всім відомо…

А ще мене інколи щиро радують доводи деяких партпрожектерів, що будівництво єдино вірної партії це, по-перше, легітимний шлях до влади отієї самої революційної партії. А по-друге, відповідає одним із засадничих підвалин демократії та громадянського суспільства багатопартійності та виборності.

Ну, про те, що змінити в цій країні щось на краще кардинальним робом і в легітимний спосіб, здається, віщають лише ангажовані політбомондом політологи та інші їм подібні суспільствознавці.

Всі інші експерти схиляються до думки, що справжні так звані системні реформи пощастить впровадити лише в нелегітимний спосіб.

І саме”легітимізатори” найбільше розповсюджуються про створення якоїсь “правдивої” партійної потуги, бо бачте це відповідає чи не двом головним підвалинам демократії і громадянського суспільства: багатопартійності та виборності.

Справа ж в тому, що ця теза справедлива для справжнього громадянського суспільства, в якому діють і інші не менш важливі складові демократії: незалежні суди, примат приватної власності, широке розмаїття незалежних від держави громадських організацій, свобода слова, держава є правовою і в ній дотримуються усього спектру громадянських прав і свобод, тощо.

В Україні ж, за великим рахунком, не діє жодна із цих фундаментальних підвалин демократії. А грати за демократичними правилами в недемократичному суспільстві – все рівно, що грати в будь-які ігри із шахраями.

До речі, на тому ж таки пострадянському просторі свого часу діяло формалізоване виборче право, а в деяких країнах так званого соцтабору навіть допускалась не менш формалізована і керована багатопартійність, від чого отой самий простір менш тоталітарним аж ніяк не був.

А ситуацію в більшості країн на зламі 80-90-тих років змінили не якісь партії, а широкі опозиційні всенародні рухи на кшталт “Солідарності”, “Саюдісу”, Громадянського форуму та низки інших Народних фронтів.

Взагалі історія свідчить, що жодна партія ніколи не відігравала якоїсь визначальної ролі при переході будь-якої країни від тоталітаризму до демократії.

А от навпаки – від демократії до тоталітаризму – бувало. Як це свого часу шляхом заколоту зробили в Росії більшовики, чи в цілком демократичний і виборчий спосіб нацисти у Німеччині.

Тому ще раз повторюсь: лише потужний антисистемний опозиційний РУХ, консолідований однією об’єднавчою антиідеологічною метою демократичних революційних перетворень, здатен щось змінити в цій країні.

А вже потім, після зламу системи, запуску механізму розбудови дійсно демократичної системи влади, впровадження нових правил гри у стосунках поміж державою і суспільством, прийняття нового виборчого законодавства суспільно-політичні сили, що утворили РУХ, розбіжаться по своїм ідеологічним нішам.

І кожна зі своєю ідеологічною платформою буде апелювати до народонаселення і змагатися за прихильність електорату. А сама опозиційна потуга, виконавши своє призначення, припинить своє існування.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”