Человек не терпит насилия!

Смягчить нельзя усилить-7

УКРАЇНА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

65009. м. Одеса, вул. Фонтанська дорога. 23, Тел. (0482) 63-34-04, факс (0482) 63-97-64

09.07.08 № 1714-3

на № Сіліній Галині Іванівні,

проспект Оболонський, буд. 49, кв. 47.

м. Київ, 04209

Вовкодав Кларі Данилівні,

проспект Ватутіна, буд. 2, кв. 57,

м. Київ, 02218

Вих. № від липня 2008 р.

Шановні Галина Іванівна і Клара Данилівна!

У відповідь на Ваше звернення від 24 червня 2008 року можна зазначити таке.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України (далі — КСУ) від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару) (далі — Рішення) положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини колишнього Кримінального кодексу України (на дату складання цієї відповіді його Загальна та Особлива частини вже втратили чинність; далі — КК України), які передбачали смертну кару як вид покарання, було визнано такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними). Відповідно до законодавства України і Рішення положення КК України, що визнані неконституційними, втратили чинність з дня ухвалення КСУ Рішення.

Для висвітлення стану справ, який існував з моменту набуття чинності Конституцією України до моменту прийняття Рішення, необхідно розглянути таке призначення КСУ як надання тлумачення законодавства.

КСУ не має права вносити зміни і доповнення до законодавства України (ані до його змісту, ані до його офіційного тексту). Відповідно до ст. 150 Конституції України і ст. 13 Закону України „Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. на КСУ покладається офіційне (тобто надане державою у встановленій формі) тлумачення (тобто з’ясування і роз’яснення змісту) зокрема Конституції України, КК України. КСУ вказує на певний змістовний аспект певного положення (положень) законодавства, який в офіційному тексті законодавства прямо не відображений, але логічно з такого тексту випливає. КСУ не приймає нових правил, він лише надає таке розуміння змісту наявних правил, яке на думку КСУ є правильним. Такий зміст існує об’єктивно разом із відповідними положеннями законодавства, він співіснує у часі разом із ними. З набранням чинності певним рішенням КСУ щодо тлумачення законодавства такий зміст не з’являється і не змінюється, натомість він об’єктивується, надається КСУ у формі тлумачення. Тобто стає підтвердженим (з’ясованим і роз’ясненим) КСУ, яке розуміння змісту положення (положень) законодавства, яке (які) було розтлумачено КСУ, повинно всіма дотримуватися при його (їх) реалізації на протязі всього часу дії такого положення (таких положень). Незалежно від того, погоджується чи не погоджується хтось із правильністю наданого КСУ розуміння.

Конституція України набула чинності 28 червня 1996 р., про шо йдеться в ст. 160 Конституції України та рішенні КСУ від 3 жовтня 1996 р. З 28 червня 1996 р. Конституція України з одного боку і положення КК України, які передбачали смертну кару (тобто положення КК України в частині слів про смертну кару), з іншого боку почали суперечити одне одному (між ними склалася колізія). Така колізія вирішувалась на користь

Конституції України як нормативно-правового акту, який в України має найвищий рівень юридичної сили (це передбачено ч. 2 ст. 8 Конституції України).

Отже, положення КК України, які передбачали смертну кару, стали неконституційними не з моменту прийняття (ухвалення, набрання законної сили) Рішення (29 грудня 1999 p.), а з 28 червня 1996 р.

До 29 грудня 1999 р. положення КК України, які передбачали смертну кару, були чинними, тобто продовжували існувати de jure (що було формальністю), але не підлягали реалізації (застосуванню). Такі положення з причин їх неконституційності з 28 червня 1996 р. автоматично перетворилися на юридично нікчемні („мертві”), не мали юридичного значення.

КСУ підтвердив наявність зазначеної колізії та її зазначене вирішення, на чому і базується Рішення. КСУ в Рішенні прямо не акцентував увагу на тому, що з 28 червня 1996 р. по 29 грудня 1999 р. положення КК України, які передбачали смертну кару, не підлягали реалізації з причин їх юридичної нікчемності. Але зміст Рішення це підтверджує, оскільки вказане вирішення колізії, підтримане КСУ в Рішенні, існує разом із зазначеною колізією, тобто є однаковим для всього часу її існування.

Таким чином, відповідно до законодавства (Конституції України) в Україні смертну кару як вид кримінального покарання забороняється реалізовувати (призначати і виконувати) з 28 червня 1996 p., що, можна сказати, підтверджується і змістом Рішення.

Але на положення законодавства, які є чинними, завжди існує фізична (фактична) можливість послатися, хоча б і помилково. Тому органи державної влади, на які покладається кримінальне переслідування, виконання вироків у кримінальних справах, суд тощо і після 28 червня 1996 р. мали фізичну можливість посилатися на положення КК України, які передбачали смертну кару для цілей реалізації таких положень і

реалізовувати їх, хоча зазначені органі, суд тощо вже і не мали юридичної можливості (тобто суб’єктивного права) це робити. Оскільки відповідні положення КК України залишалися формально чинними та мали місце різночитання в їх розумінні, то існувала реальна загроза таких помилкових посилання та реалізації. Для того, щоб позбавити фізичної можливості зазначені органи, суд тощо посилатися на відповідні положення КК України (допоки відповідні положення не було би виключено з КК України Верховною Радою України, чого можна було чекати невідомий проміжок часу), виникла потреба в прийнятті відповідного рішення КСУ. Справа в тому, що наслідком визнання КСУ положень законодавства неконституційними є автоматична втрата такими положеннями чинності з моменту визнання їх неконституційними.

Для висвітлення стану справ, який існував з моменту прийняття Рішення до моменту набрання чинності Законом України „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно- трудового кодексів України” від 22 лютого 2000 р. (далі — Закон), необхідно розглянути такий наслідок рішень КСУ як припинення чинності неконституційних положень законодавства і таку ознаку рішень КСУ як обов’язковість, що передбачена ч. 2 ст. 150 конституції України і ст. 69 Закону України „Про Конституційний Суд України”. Вказані наслідок и ознака дають відповідь на питання, що змінилося з моменту прийняття Рішення.

Необхідно розрізняти втрату чинності положеннями КК України, які передбачали смертну кару, із вилученням їх із офіційного тексту КК України. Розрізняти вказані поняття треба за моментом, суб’єктом, процедурою і значенням.

Відповідаючи на Ваше друге запитання, слід зазначити, що офіційний текст положення КК України, яке передбачало санкцію ст. 93 КК України, до 29 березня 2000р. мав такий вигляд: „карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або смертною

карою, з конфіскацією, крім того, майна у випадках, передбачених пунктом “а” цієї статті” (пункт „а” зазначеної статті передбачав вбивство з корисливих мотивів). Але це не має бентежити і вводити в оману щодо зазначеної природи таких положень на той час.

З 29 грудня 1999 р. положення КК України, які передбачали смертну кару, втратили чинність, що передбачено ч. 2 ст. 152 Конституції України, ч. 2 ст. 73 Закону України „Про Конституційний Суд України” і відображено в п. 2 резолютивної частини Рішення. 29 грудня 1999 р. КСУ позбавив чинності і без того нікчемні (такі, що не підлягали реалізації) положення КК України про смертну кару (разом із тим це не призвело до зміни кінцевих висновків про зміст законодавчого регулювання (заборона реалізації положень КК України, які передбачали смертну кару, з 28 червня 1996 p.), оскільки у зазначений спосіб відповідно до законодавства чинність втрачають лише юридично нікчемні (неконституційні) положення законодавства, що й мало місце). Тому з 29 грудня 1999 р. автоматично (технічно) припинила існування колізія між Конституцією України і положеннями КК України, які передбачали смертну кару. З 29 грудня 1999 р. зникла фізична (юридичної на той час вже не було) можливість посилатися на такі положення для цілей їх реалізації, оскільки фізично неможливо для юридичних цілей посилатися на те, чого для юридичних цілей (тобто de jure) не існує. Хоча в офіційному тексті КК України відповідні положення de facto (а не de jure) залишалися (що було формальністю) до моменту набрання чинності Законом. Відповідні слова в КК України про смертну кару стало можна вважати положеннями і законодавства лише фактично, а не юридично.

Стосовно Вашого оклику про відсутність офіційного опублікування змін до КК України до 29 березня 2000 р. слід зазначити таке. Відповідно до ст. 85 Конституції України прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України. Внести зміни і доповнення до закону технічно є можливим лише шляхом прийняття закону про внесення відповідних змін і

доповнень. Отже вносити зімни і доповнення до офіційного тексту законів України (зокрема КК України) мала і має право лише Верховна Рада України. З 29 грудня 1999 р. для Верховної Ради України постала необхідність вилучити з офіційного тексту КК України вже нечинні положення про смертну кару. З викладеного зрозуміло, чому відразу після 29 грудня 1999 р. мало місце не офіційне опублікування змін до офіційного тексту КК України, а офіційне опублікування Рішення в номері Офіційного віснику України від 11 лютого 2000 р., с. 114 (Офіційний вісник України. — 2000 р. — № 4. — Ст. 126). Після прийняття Рішення до офіційного тексту КК України стали лише додаватися деякими неофіційними виданнями посилання, гіперпосилання виключно інформаційного характеру про наявність Рішення та його зміст.

Поруч із положенням (положеннями) законодавства, яке (які) було розтлумачено КСУ, у вигляді рішення КСУ з’явився ще один захід із забезпечення поведінки всіх людей (захід із забезпечення реалізації законодавства) відповідно до встановленого в Рішенні тлумачення законодавства. Відповідно до Порядку ведення єдиного державного реєстру нормативно-правових актів та користування ними (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2001 р. № 376) рішення КСУ включаться до зазначеного реєстру нарівні із такими обов’язковими правовими актами як нормативно-правові акти.

Для висвітлення стану справ, який склався з моменту набрання

чинності Законом, необхідно розглянути такі положення законодавства.

Після набрання чинності Законом, яке сталося 29 березня 2000 р. (день першого офіційного оприлюднення Закону шляхом опублікування в газеті „Голос України”), кінцевий висновок щодо змісту законодавчого регулювання в Україні смертної кари (заборона реалізації положень КК України, які передбачали смертну кару, з 28 червня 1996 р.) не змінився. Натомість в зазначеному відношенні змінився офіційний текст КК України (відповідні положення було виключено (вилучено). Але зміни торкнулися

не лише офіційного тексту КК України, але і змісту КК України (було передбачено такий новий вид покарання як довічне позбавлення волі, далі — ДПВ).

Стосовно Вашого третього запитання слід зазначити таке. Відповідь на нього залежить від часу вчинення вбивства і часу призначення (або зміни, скасування) покарання за вироком суду.

Якщо вбивство, яке належало кваліфікувати за 93 КК України, було вчинено в проміжок часу з 29 грудня 1999 р. по 28 березня 2000 р., то за нього не може бути призначено більш суворе покарання ніж позбавлення волі на строк від 8 до 15 років (з конфіскацією майна у випадку вбивства з корисливих мотивів). Це пояснюється тим, що в зазначений проміжок часу за вказане вбивство було передбачено лише покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років (з конфіскацією майна у випадку вбивства з корисливих мотивів), в той час як відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ч.ч. 2 і 3 ст. 6 КК України закон, що усуває караність діяння або пом’якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання. Закон, що встановлює караність діяння або посилює покарання, зворотної сили не має.

Ст. 5 нового (чинного) Кримінального кодексу України передбачає таке:

„1. Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну, дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

  1. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

  2. Закон про кримінальну відповідальність, що частково пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

  3. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.”

ДПВ є більш суворим покаранням, ніж позбавлення волі на строк від 8 до 15 років. На час набрання чинності положеннями КК України, якими було запроваджено ДПВ, інші передбачені КК України покарання були менш суворими, ніж ДПВ (так воно без змін залишається і на дату складання цієї відповіді). Тому передбачення ДПВ у випадку, який розглядається, є посиленням кримінальної відповідальності за відповідне вбивство. Це означає, що за вбивство, які належало кваліфікувати за 93 КК України і при цьому було вчинено в проміжок часу з 29 грудня 1999 р: по 28 березня 2000 р., не може бути призначено (заборонено призначати) покарання у вигляді ДПВ. Таке покарання як ДПВ може бути призначене лише за відповідні вбивства, вчинені після набрання чинності положеннями КК України, якими було (запроваджено такий вид покарання як ДПВ.

В законодавстві визначення часу вчинення злочину набрало чинності з 1 серпня 2001 р. разом із набранням чинності новим Кримінальним кодексом України. Відповідно до ч. 3 ст. 4 нового (чинного)

Кримінального кодексу України часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності. Тобто якщо між діянням (дією і (або) бездіяльністю), спрямованим на вбивство, і смертю потерпілого мав місце проміжок часу більший, ніж той, яким можна було би знехтувати для цілей встановлення часу вчинення злочину, вбивство вважається вчиненим в час вчинення зазначеного діяння. Формально на ч. 3 ст. 4 нового (чинного) Кримінального кодексу України можна робити посилання лише стосовно злочинів, вчинених починаючи з 1 серпня 2001 р. В науці кримінального права переважає підхід, згідно з яким до злочинів, вчинених до 1 серпня 2001 p., також повинно застосовуватись вказане правило (як доктринальне).

Порівняльний аналіз ст.ст. 58, 93-97, 190-1, п. „в” ст. 234 КК України із ст.ст. 112, 115-118, 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ст. 443 нового (чинного) Кримінального кодексу України засвідчує, що після 28 березня 2000 р. за одну частину вбивств, які належало кваліфікувати за 93 КК України і при цьому було вчинено в проміжок часу з 29 грудня 1999 р. по 28 березня 2000 p., відбулося посилення кримінальної відповідальності, а за іншу частину таких вбивств відбулося пом’якшення кримінальної відповідальності. Так, відбулося пом’якшення кримінальної відповідальності, як мінімум, за такі із зазначених вбивств:

  1.  
    1. умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця;

    2. умисне вбивство, вчинене особою, визнаною особливо небезпечним рецидивістом, якщо таке визнання не було пов’язано із попереднім засудженням такої особи до позбавлення волі за умисне вбивство, передбачене ст.ст. 93, 94, п. „в” ст. 234 КК України або за бандитизм у формі вбивства.

Таке пом’якшення полягає в тому, що за вказані вбивства на дату складання цієї відповіді суд будь-якої інстанції має право призначати покарання від 7 до 15 років позбавлення волі (ч. 1 ст. 115 нового (чинного) Кримінального кодексу України).

Разом із тим слід зазначити, що вказане вище порівняння статей різних кримінальних кодексів є узагальненим та орієнтовним і для кожного конкретного випадку може бути свій конкретний висновок.

Стосовно Вашого першого запитання слід зазначити таке. В законодавстві України відсутнє визначення понять „скасування положення законодавства” і „заміна положення законодавства”. Тому кожен може розуміти зазначені поняття по-своєму, в тих чи інших випадках розрізняючи або ототожнюючи їх. Отже для цілей цього юридичного аналізу зазначені поняття краще не використовувати. Натомість варто брати до уваги те, що викладене вище по суті питань.

Отже, можна зробити такі висновки. Починаючи з 28 червня 1996 р. по 28 грудня 1999 р. включно положення КК України, які передбачали смертну кару, не підлягали реалізації з причин їх юридичної нікчемності (викликаної їх неконституційністю), хоча формально вони залишалися чинними. Починаючи з 29 грудня 1999 р. по 28 березня 2000 р. включно положення КК України, які передбачали смертну кару, не підлягали реалізації вже з причин втрати ними чинності, хоча формально вони залишалися в офіційному тексті КК України. Починаючи з 29 березня 2000 р. положення КК України, які передбачали смертну кару (вже нечинні на той час), було виключено (вилучено) і офіційного тексту КК України. Починаючи з 29 березня 2000 р. набрали чинності положення КК України, якими було запроваджено такий вид покарання як довічне позбавлення волі. Довічне позбавлення волі як покарання дозволяється призначати лише за злочини, вчинені після набрання чинності положеннями КК України, якими було запроваджено такий вид покарання як довічне позбавлення волі.

Слід зауважити, що викладене вище є доктринальним тлумаченням законодавства України і не може бути визнаним як офіційна точка зору Одеської національної юридичної академії.

З повагою,

Перший віце-президент,

В.В. Завальнюк

ректор, професор Одеської національної

юридичної академії

 УКРАЇНА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

65009, м. Одеса, вул. Фонтанська дорога, 23, Тел. (0482) 63-34-04, факс (0482) 63-97-64

20.10.09 №2216-3

на №

Савчуку Миколі Миколайовичу

Науковцями Одеської національної юридичної академії був розглянутий Ваш запит №С-307 від 30 вересня 2009 р., на який надається наступна відповідь.

Стосовно першого запитання, повідомляємо наступне.

Конституція України набула чинності 28 червня 1996 р., про що йдеться в ст.160 Конституції України. 3-28 червня 1996 р. Конституція України, з одного боку, і положення Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару (тобто положення КК України в частині слів про смертну кару), з іншого боку, почали суперечити одне одному (між ними склалася колізія). Така колізія вирішується на користь Конституції України як нормативно-правового акту, який в Україні має найвищий рівень юридичної сили (ч.2 ст.8 Конституції України).

Отже, положення КК України, які передбачали смертну кару, стали неконституційними з 28 червня 1996 р. До 29 грудня 1999 р. положення КК України, які передбачали смертну кару, були чинними, тобто продовжували існувати de jure (що було формальністю), але не підлягали реалізації (застосуванню).

Конституційний Суд України підтвердив наявність зазначеної колізії та її зазначене вирішення у своєму Рішенні від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару).

Таким чином, відповідно до законодавства (Конституції України), в Україні смертну кару, як вид кримінального покарання, забороняється реалізовувати (призначати і виконувати) з 28 червня 1996 р.

Стосовно другого запитання можна зазначити наступне.

Про відшкодування моральної шкоди, згідно положень ч.6 ст.1176 та ст. 1173 Цивільного кодексу України, мова може йти тільки у випадку прийняття судом незаконного рішення, тобто обрання в якості покарання за відповідний злочин після 28 червня 1996 р. смертної кари.

З повагою,

В.В. Завальнюк

Перший віце-президент,

ректор Одеської національної юридичної академії

професор

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

Один ответ

  1. там може бути Смягчить нельзя усилить-107 і так далі …..
    Таких листів є стільки скільки є засуджених ( їх родичів) які вважають своє засудження до ДПВ незаконним.
    Слід з акцентуваити авторів свою увагу на іншому, а саме : порівняйти рішення судів по злочинах , які вчинені за період 29.12.1999- 29.03.2000р. і проаналізуйте — одним засудженим визначено 15 років з мотивацією що це найбільш суворе покарання, а іншим ДПВ з цією ж мотивацією. Обговоріть цю тему !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться камушками»

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться...

Недавно сменившееся руководство страны в лице президента Владимира Зеленского и его соратников заявило о том, что украинскому бизнесу, а в…
Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
НОВОСТИ