Человек не терпит насилия!

Чорна Мітка — 1

Правдива історія українця, котрий не схотів бути бідним і став мільйонером. Проте зусиллями української влади тепер не лише не має грошей, а й права на роботу.

Мене звуть Каспрук Максим Арсенович, українець, народився 16 квітня 1959 року в м. Києві, Україна.

Початок

Почав працювати в якості дослідника та розробника систем різної природи (технічних, організаційних, соціально-політичних), ще з першого курсу навчання на факультеті кібернетики КДУ ім. Т.Г. Шевченка в 1976 році. В 1981 році закінчив навчання на кафедрі моделювання складних систем, отримав кваліфікацію математика та системного аналітика і два роки працював на цій же кафедрі інженером. Пройшов до 1988 року шлях від інженера до провідного інженера та керівника проектів – як дослідницьких так і розробницько-реалізаційних в КДУ, київському інституті авіаційних технологій та Інституті кібернетики ім. В.М. Глушкова.

В 1988 році, на чолі невеликої ініціативної групи, відкрив один з перших в Києві та в Україні науково-технічний кооперативів «Синтез» і очолив його. Оскільки відкриттю кооперативу передував дворічний стратегічний системний аналіз та всебічна підготовка, то за три місяці кооператив не лише мав п’ять потужних стратегічних господарських напрями, а й став офіційно мільйонером. Що в цінах 1988 року означало не менше, аніж статус доларового мільйонера нині. А у сенсі, відносному до інших суб’єктів економіки, – на порядок більше.

Стратегічні господарські напрями включали не лише ті, котрі були продовженням роботи в державному секторі – розробка програмних комплексів, розробка електронних систем, а й принципово нові – виробництво товарів народного вжитку (ригельні замки), оптова торгівля та на той час екзотичний напрям – організаційний консалтинг. Останній тяжів переважно до стратегічного консалтингу та консалтингу по нестандартним діловим ситуаціям. Що було викликано як попитом, так і бізнесовою вигідністю цих напрямків діяльності.

Усі п’ять напрямків цілком могли бути окремим лідируючим у своєму бізнесовому сегменті підприємством. Навіть технологічно найменш передовий (випуск ТНВ – ригельних замків) усі роки був лідером за об’ємом виробництва не лише в Україні, а й на теренах СРСР.

Важливою проблемою, з котрою на той час стикався будь-який бізнес, звісно, був рекет. Проте від банального бандитського у мене змалку був імунітет – до 18 років довелося жити на Чоколівці, котра в часи моєї юності була відповідником Чикаго 30-х років XX-го століття. Тому після двох вповні мирних бесід, на самому початку роботи НТК, ця проблема відпала назавжди. Друга складова рекету – міліцейський, кадебістський і т.п. вирішилася системно. З одного боку я усім цим структурам роз’яснив – грошей просто так не дам. Хто хоче – заробляйте охороною вантажів, та легальними послугами. Бажаючим і спроможним – надавав можливість за вихідні дні заробити місячну зарплату на службі.

Можливо не всі були задоволені, проте з їх боку з’явилася повага. На зарплату узяв лише одного метикованого працівника МВС з умовою – жодних міліційних зухерів і щоб інших ментів поряд не крутилося – щоб не заважали. Остання складова рекету – держслужбовців – була також владнана. В адміністративних органах ми домовилися – не вставляйте в колеса палиць, а ми вам завжди по-людськи допоможемо. Район звертався по допомогу в озелененні, ремонті доріг, тощо – і ми допомагали. Повагу на той час викликало і те, що ми випускаємо хай-тек і товари народного вжитку. Це дуже допомагало в налагодженні взаємопорозуміння.

Також наше підприємство взяло під свою опіку прогресивних українських журналістів та спорт. Робили ми це точково – допомагали тим, хто реально працював на суспільні інтереси. Займалися цим, переважно, мої заступники – в якості додаткового навантаження. Журналістами переважно опікувався мій брат – Віктор Каспрук, йому це було легше, оскільки і сам він був, окрім засновника та працівника НТК «Синтез», діючим журналістом.

Відтак, з першого року роботи НТК «Синтез», а з 1990 року підприємства «Фірма Синтез Технологій», котра стала його правонаступником, йшов безперервний процес диверсифікації, розширення та розвитку потенціалу організації. Було цілком очевидно, що потрібні нові організаційні форми та залучення нових ресурсів. З організаційною формою було зрозуміло – це мають бути окремі підприємства об’єднані в холдинг. Так, проблемою створення холдингу в НТК «Синтез» почали займатися років на шість раніше, аніж найпередовіші олігархи.

До слова. На той час – від кінця восьмидесятих і до першої половини дев’яностих – майбутні олігархи виглядали дуже невиразно. Вони просто не могли заробити більш-менш пристойні гроші. І це при тому, що їм віддали на відкуп більшість державних ресурсів, обслуговували структури партноменклатури і, що мало хто пам’ятає нині, вони взагалі не платили податків. Проте окрім афер на кшталт піраміди «Омети» їм чогось серйозного створити не вдавалося. Доки за них не взявся Данилич.

З ресурсами ж були деякі проблеми. Якщо з фінансами проблем не було, оскільки до потужно зростаючого бізнесу гроші стояли в чергу в прямому розумінні цього слова, то з виробничими потужностями, землею та спорудами були великі труднощі. Особливо з цілісними виробничими комплексами, котрі якнайкраще відповідали на той час потребам зростання виробництва, логістичних, лабораторних та інших підрозділів бізнесу.

На той час, короткий проміжок 1988-1991 роки, склалася парадоксальна ситуація. На тлі владної та законодавчої дезінтеграції виникали короткі в часі «вікна», коли за гроші можна було офіційно придбати пристойні на той час виробничі підприємства. Проте встигнути повністю завершити таку операцію в межах «вікна» без лобіювання на верхніх владних ешелонах було нереально. Відтак актуальним ставало завдання – віднайти потрібних лобістів.

Тут в нагоді стала наявність в «Синтезі Технологій» консалтингового напряму діяльності. Окрім згаданої вище фінансової вигоди консалтинг, як один з найвищих проявів індустрії знань, має потужну системоутворюючу силу. Справжній стратегічний аналітичний консалтинг здатен вирішувати задачі, котрі не під силу жодному іншому інструменту. І це не дивно. Не даремно стратегічна розвідка є головним козирем не лише розвинутих країн, а й найбільших підприємств світу, що входять до ТОП-500.

Зрозуміло, що чим більший і складніший бізнес, то складніші й нестандартніші завдання перед ним виникають. Цілком природно, що у верхніх ешелонах влади, котра активно проникала в бізнес таких проблем було чимало. Природно, що такі клієнти в «Синтезі Технологій» знаходили вирішення своїх проблем.

«Південмаш»

Наприкінці 1991 року одним з наших клієнтів стала фірма М, очолювана паном В.В.В. Ця фірма позиціонувалася як представник у Києві відомого «Південмашу», що згодом знайшло підтвердження. У фірми М було кілька серйозних проблем, котрі вони при всій владній «крутизні» вирішити не знали як. Ми їм їх вирішили, при чому пана В.В.В. шокував не стільки сам факт їх вирішення, як спосіб, котрий для нього виглядав мало не магічним. Пан В.В.В. доповів «наверх», прийшло запрошення на «Південмаш».

Малювалися більш ніж привабливі перспективи – реально було здійснити викуп трьох великих підприємств, котрі змогли б забезпечити можливість стрімкого нарощування як хай-теківського виробництва, так і бізнесу в цілому. Мало того прозвучало – можна буде забрати і десять і більше заводів – хоч задарма. Від останнього я категорично відмовився – відомо де сир є найдешевшим. Власне ця репліка відразу насторожила. Проте в бізнесі, як і на ринзі чи килимі, тікати не можна. Догравати завжди треба до кінця.

На початку третьої декади січня 1992 року ми вирушили до Дніпропетровська. Нас відразу поселили в люксових номерах спецготелю «Південмашу» з добре вишколеною обслугою. Хоча і самі номери і обслуга нагадували своїм виглядом про старі добрі 1930-ті…

За годину до нас в номер з їжею та напоями прийшли головний інженер Алєксеєв Ю.С. (з кінця 1992 р. директор ВО «Південмаш») та три заступники директора (П.І.Б. котрих за необхідності можна відновити). На моє запитання – а де ж Кучма? – Алєксеєв відповів – у Єгипті, «вибиває» з них шість мільйонів, котрі вони заборгували за зброю. Далі додав – а він нам, власне, і не потрібен — ми тут самі все вирішимо. Поводився Алєксеєв щиро і доброзичливо – сам накривав, нарізав і т.ін. В цілому вечеря пройшла в добрій і діловій колії, була цікавою з обох сторін – по суті перетнулися два абсолютно різні світи у кожного з яких є чим поділитися для обопільної вигоди.

На ранок ми знову разом поснідали в їдальні, котра і виглядала і обслуговувалася як хороший по тим часам ресторан. По тому – коротка прогулянка містом (раптово вдарили морози за 20 градусів) і – візит на сам «Південмаш». «Південмаш» вражає не лише розмірами. За площею (разом з полігоном) він більший за Київ, між цехами пересуваються автівками – досить далеко. Проте ще більше вразив інтер’єр – без пояснень стиль а-ля НКВС 30-х. Без підготовки це дійсно вражає. Проте огляд гігантських цехів, в котрих продовжувалося збирання МБР пройшов також нормально і ми знову перемістилися до готелю.

І тут відбулася несподіванка. Пан В.В.В. раптово і без переходу почав на мене «наїжджати» в брутальній манері – мовляв, ти взагалі ніхто і маєш виконувати те, що скажуть. І нічого тут корчити розумного – скажуть працювати на «Південмаш» — будеш виконувати, і без жодних умов чи застережень. Я був здивований. Тим більше, що на той час вже знав, що кожне приміщення тут надзвичайно ретельно прослуховується. При чому не аматорами Мельниченками, а профі під орудою генерала Сербіна, котрий також був попередньо на вечері та на сніданку разом з іншими представниками «Південмашу». Тому спочатку я поцікавився – чи все гаразд у В.В.В. з головою. Проте він продовжив «наїзд» ще з більшим старанням. З його вуст прозвучали стандартні для КДБ і, як свідчить історія СРСР, не голослівні погрози – знищити мій бізнес, мене особисто та усіх родичів до дванадцятого коліна.

Тоді я йому відповів – не зважаючи на мікрофони. «Вєлікій і могучій» дійсно містить такі слова і звороти, котрі без перекладу зрозумілі дворовим псам та лісовим звірям. Особливо якщо це все виплеснути командирським голосом і на гучності понад 120 децибел. Якщо ж це перекласти цивільною мовою, то те, що я сказав зрозумілою для таких людей мовою, звучить приблизно так – «твої міркування невірні, В.В.В.».

На В.В.В це справило настільки велике враження, що він присів, а потім мало не плачучи почав щось буркотіти, що «так і інфаркт можна отримати». Потім він вибачився, пояснював усе нервовим зривом і попросив вважати інцидент вичерпаним. На решту «слухачів», котрі вочевидь були поінформовані про розмову в номері, мій діалог з В.В.В справив різне враження. Якщо Алєксеєв став лише ледь стриманішим, то Сербін, і до того не надто говіркий, практично увесь час мовчав. Водночас заступник директора по комерції навпаки – став ставитися до мене з більшою довірою.

До вечора ми завершили ділові перемовини, намітили плани дій – як стосовно вирішення проблем «Південмашу» консалтинговою структурою «Синтезу Технологій», так і стосовно підготовки до викупу «Синтезом Технологій» кількох хай-теківських заводів в Києві. Стосовно останнього, було очевидно що з боку південмашівців це не розглядається як складне завдання. І дійсно, на той час було для всіх очевидно, що потужні підприємства на грані краху і їм без швидкої реорганізації залишилося існувати лічені роки, якщо не місяці. Що згодом і підтвердило життя.

Вечором третього дня ми вирушили назад до Києва. В.В.В. протягом поїздки в потязі і перший тиждень по прибутті до Києва вів себе цивілізовано, час від часу приносив вибачення за зрив у Дніпропетровську. За цей тиждень ми виконали програму-мінімум, намічену в місті на Дніпрі. Нашою стороною була підготовлена комплексна програма по системному аналізу і швидкому втіленню заходів з конверсії та розвитку ринково-орієнтованих стратегічних господарських напрямків на «Південмаші».

При чому, враховуючи невисоку, принаймні на той час, компетентність директорату «Південмашу» в реаліях та технологіях ринкової економіки, програма була розписана так, щоб конкретні її пункти були, як кажуть, «дуракозрозумілі». Що, власне, і спрацювало. Після ознайомлення з програмою стороною «Південмашівців», В.В.В. озвучив їх спільну думку – така програма точно спрацює, не може не спрацювати.

З боку «Південмашівців» також була проведена робота. Конкретно було підготовлено дані про Вишгородський завод «Карат», котрий «Синтез Технологій» вже робив спробу викупити в 1990 році і не встиг це зробити в межах скороплинного «вікна» можливостей. На «Карат», як виявилося, у «Південмашівців» був абсолютний вплив – як на васальну на 100% організацію. Були запропоновані ще кілька заводів, знову прозвучала теза – заводів візьмеш хоч десяток, хоч більше. Прозвучала ще й нова теза – а чому б не взяти під своє ринкове крило «Південмаш»? З мого боку стосовно останнього було заперечення – на той час (та й нині) подібного ракетного монстра приручити було неможливо – можна лише бути поглинутим цим монстром.

Виникли також і нові організаційні пропозиції з боку «Південмашівців». Не продавати «Синтезу Технологій» потрібні для розширення бізнесу заводи, а створити спільні акціонерні компанії, в котрі б вони входили. Це могло б, на думку «Південмашівців», зекономити ресурси для внутрішнього розвитку майбутнього хай-теківського холдингу. Окрім економії ресурсів «Синтезу Технологій» за рахунок уникнення виплат готівкою за придбані заводи, сторона «Південмашівців» запропонувала ще власні готівкові вливання, котрі в такій великій програмі були дуже доречні. Пропозиція була абсолютно раціональною і була прийнята та запущена в роботу. В короткі строки було узгоджено все, окрім дрібних деталей, котрі виписуються в юридичних документах. Було досягнуто компромісу по найболючіших для обох сторін питаннях – «Південмашівці» за рахунок внесення заводів та готівки мали право стати мажоритарними акціонерами, а сторона «Синтезу Технологій» мала перевагу в безпосередньому управлінні майбутнім холдингом.

Проте саме на цій піковій ноті наступила несподівана розв’язка. Очевидно хтось із «старших товаришів» стомився від інтелектуального напруження перемовин і дав команду «фас». На черговому раунді перемовин В.В.В. повернувся до, здавалося б, закритої у Дніпропетровську теми. Знову прозвучало – нема чого гратися в ринок та демократію, акції та розподіл повноважень. Бери все – акції та повноваження на себе, а сам присягай «системі» і ставай її «гвинтиком». Далі прозвучали ті ж погрози, що й на «Південмаші». Єдина відмінність – В.В.В. усе це виклав тихіше і по тому відразу почав скиглити – більше не кричи на мене, а то я подохну.

Проте цього разу я не кричав, а спокійно запитав – якого хріна, ми ж уже практично все вирішили? В.В.В. втомлено відповів – я солдат, я нічого не вирішую – тільки озвучую. Потім додав: не погодишся – заберемо увесь бізнес, усі гроші, зачистимо усе оточення – будеш жити у вакуумі, з «вовчим білетом» та «чорною міткою» — здохнеш з голоду…

(далі буде)

Максим КАСПРУК, спеціально для «ОРД»

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

15 ответов

  1. Доктору

    Уважніше прочитай мій коментар.

    Я киянин від народження, живу в Києві майже безвилазно ( крім 2 років служби в Армії), живу на світі вже 44-й рік, перші майже тридцять років життя провів на Сталінці (Васильківська, Ровенська, Андрія Бубнова — в цьому мікрорайоні).

    Так що я можу судити про багато чого, перш за все про криміногенність тогочасного життя. Того життя, коли ще не було Троєщини, Харківського, була Борщагівка, Лісний, Оболонь тоді тільки починала будуватись.

    Не треба автору зобоажати із себе чоколівського Рембо, бо всі тодішні Кисілі й Савлохови з Авдишевими всяких ламали.

  2. Експерту-колекціонеру. Друже, за характером твоїх творів ти очно знаєш психоаналіз. Від людей в білому. А стосовно того, що і де було в Києві – промашка на 10-15 років. Треба бути киянином, щоб про таке судити.

  3. З характеру викладення даної розповіді вже добре видно, що Автор психологічно схильний до перебільшень і ще плюс хворобливо-самолюбивий ( якщо не сказати більше — проглядується “манія величі”)

    А тепер по пунктах:
    1. Яким це таким Чікаго була Чоколівка в 70-ті роки? Я й сам добре пам”ятаю ті часи і Чоколівку знаю. Там що, був 101 кілометр де прописували всіх з непогашеною судимістю?
    А Сталінка? А Поділ? А Оболонь? А Корчувате? А Борщагівка? А Куренівка? А Нова Дарниця? А Нивки?

    Що, на Чоколівці в той час криміногенна ситуація складніша ніж у вищеназваних районах? Та приблизно така сама. Тому Автор даремно себе розхвалює, що в нього був офігенний імунітет проти рекету, який він отримав, беручи участь в підлітковому віці у дворових бійках і міждворових розбірках.

    “після двох вповні мирних бесід, на самому початку роботи НТК, ця проблема відпала назавжди.”.

    Та ти шо!)))))) Авторе, а хто ти сам? Ти в той час мабуть сам був бандюганом і в тебе була бригада хлопців зі стволами, тільки тоді б проблема рекету для тебе відпала б назавжди. А якщо ти простий кооператор, в тебе не було покровителів, то жодний рекет не буде з тобою точити ляси. І не розповідай нам тут казочки, як ти відігнав рекетменів розповідями про дитинство на Чоколівці, кого ти там знав із місцевих центрових і що, мовляв, може бути якщо на тебе наїдуть, хто за тебе з чоколовських авторитетів вступиться.
    3. Звичайно, Южмаш — завод, що займає дуже велику територію. Тільки яку це треба мати гіпертрофовану схильність до перебільшень, щоб порівнювати його територію з територією Києва і заявляти, що Київ навіть менший.

    4.”На той час – від кінця восьмидесятих і до першої половини дев’яностих – майбутні олігархи виглядали дуже невиразно”

    Знову перебільшення ( невиразності майбутніх олігархів). Перебільшення їх невиразності, щоб підкреслити власну виразність. Так, в той час термін олігарх ще ни використовувався. Були кооператори, рекетири. А після серпня 1991-го року вся ця сволота повилазила на світ божий наче чорти з пекла. Тоді вони називались “підприємці” й “промисловці”, була ще й партія з такою назвою. Але вже й тоді нувориші були добре помітні і були у всіх на слуху. А в Донецьку вже тоді було своє, автономне від Києва життя тільки цвітом цього життя були ще не чисті бандюгани, а директори комбінатів і шахт ( Звягільський, Ландик та інші їм подібні).

    І не Данилич їм дав путівку в життя навчив їх приватизовувати держ.підприємства. Й до нього при Кравчука прихватизація тривала успішно. Просто при Кучмі більшу роль почали відігравати не бувші працівники обкомів і райкомів, а ті хто крутився біля крупної промисловості. А потім прийшли вже конкретні бандюгани з кримінальним досвідом, а також жиди, що при СРСР працювали у відділах збуту й постачання, з промисловістю справ не мали, але почали скуповувати активи обленерго й інших контор, куди тупо стікаються гроші.

    Авторе, все що ти розповідаєш цікаво, безумовно, тільки ж треба знати міру у ступені власної самооцінки й значимості. Чи як то кажуть : не видавай карася за порося.

  4. З характеру викладення даної розповіді вже добре видно, що Автор психологічно схильний до перебільшень і ще плюс хворобливо-самолюбивий (якщо не сказати більше — проглядується “манія величі”).

    А тепер по пунктах:
    1. Яким це таким Чікаго була Чоколівка в 70-ті роки? Я й сам добре пам”ятаю ті часи і Чоколівку знаю. Там що, був 101 кілометр де прописували всіх з непогашеною судимістю?
    А Сталінка? А Поділ? А Оболонь? А Корчувате? А Борщагівка? А Куренівка? А Нова Дарниця? А Нивки?

    Що, на Чоколівці в той час криміногенна ситуація складніша ніж у вищеназваних районах? Та приблизно така сама. Тому Автор даремно себе розхвалює, що в нього був офігенний імунітет проти рекету, який він отримав, беручи участь в підлітковому віці у дворових бійках і міждворових розбірках.

    “після двох вповні мирних бесід, на самому початку роботи НТК, ця проблема відпала назавжди.”.

    Та ти шо!)))))) Авторе, а хто ти сам? Ти в той час мабуть сам був бандюганом і в тебе була бригада хлопців зі стволами, тільки тоді б проблема рекету для тебе відпала б назавжди. А якщо ти простий кооператор, в тебе не було покровителів, то жодний рекет не буде з тобою точити ляси. І не розповідай нам тут казочки, як ти відігнав рекетменів розповідями про дитинство на Чоколівці, кого ти там знав із місцевих центрових і що, мовляв, може бути якщо на тебе наїдуть, хто за тебе з чоколовських авторитетів вступиться.
    3. Звичайно, Южмаш — завод, що займає дуже велику територію. Тільки яку це треба мати гіпертрофовану схильність до перебільшень, щоб порівнювати його територію з територією Києва і заявляти, що Київ навіть менший.

    4.”На той час – від кінця восьмидесятих і до першої половини дев’яностих – майбутні олігархи виглядали дуже невиразно”

    Знову перебільшення ( невиразності майбутніх олігархів). Перебільшення їх невиразності, щоб підкреслити власну виразність. Так, в той час термін олігарх ще ни використовувався. Були кооператори, рекетири. А після серпня 1991-го року вся ця сволота повилазила на світ божий наче чорти з пекла. Тоді вони називались “підприємці” й “промисловці”, була ще й партія з такою назвою. Але вже й тоді нувориші були добре помітні і були у всіх на слуху. А в Донецьку вже тоді було своє, автономне від Києва життя тільки цвітом цього життя були ще не чисті бандюгани, а директори комбінатів і шахт ( Звягільський, Ландик та інші їм подібні).

    І не Данилич їм дав путівку в життя навчив їх приватизовувати держ.підприємства. Й до нього при Кравчука прихватизація тривала успішно. Просто при Кучмі більшу роль почали відігравати не бувші працівники обкомів і райкомів, а ті хто крутився біля крупної промисловості. А потім прийшли вже конкретні бандюгани з кримінальним досвідом, а також жиди, що при СРСР працювали у відділах збуту й постачання, з промисловістю справ не мали, але почали скуповувати активи обленерго й інших контор, куди тупо стікаються гроші.

    Авторе, все що ти розповідаєш цікаво, безумовно, тільки ж треба знати міру у ступені власної самооцінки й значимості. Чи як то кажуть : не видавай карася за порося.

  5. Шукав на гуглі серіал з тією ж назвою і сюди потрапив випадково. Не жалкую – вперше зустрів документальне підтвердження, що не всі батьки співали «Червону калину» разом з іншими персонажами у вишиванках та вусах. Хтось направду відбивав наше у номенклатури з перших днів «перебудови». Українці, виявляється не лише можуть випасати бичків чи вирощувати городину – можуть займатися і хай-теком. Нехай ОРД, раз узявся за таку справу, видасть книгу свідчень тих, хто тогді стояв за нашу правдиву незалежність — економічну. А то потім прийдеться історію знову збирати по клаптикам – як з Холодним Яром і визвольною боротьбою ОУН-УПА 1940-1950-х.

  6. “Человеку”. Шановний “касети” і “плівки” це терміни для широкого загалу. Ніхто ніякого диктофона не ставив під диван і не забирав, це фізично нереально. Згадайте чий кабінет зайняв Кучма на Банковій — правильно, тов.Щербицького В.В. А тому розмови з цього кабінету слухали навіть не на Володимирській, а безпосередньо на Лубянці. Думаю що ліній звязку і обладнання із стін будови ніхто не виколупував, тому Мельниченко М. і інші дійові особи “касетного” скандалу просто актори у великому спектаклі під режисурою вірних послідовників НКВД із білокамяної. Далі буде…

  7. Та ніхто з нас Юлю не зачіпає. Ми її всі любимо. А те що з нею роблять зараз – результат того, що вона не розпрощалась зі всім тим, що дало їй особисто бути мільярдером – за рахунок народу, як решта олігархів. А зараз олігарховоди їй демострують: підписалася під систему – служи їй і не гавкай. Треба обрати кому служиш – системі чи народу. Якби Юля вибрала народ, то була б в одному гурті з автором статті. А так – її тренують хазяї. А народ це добре розуміє.

  8. Не трогайте Юлю. Юля Тимошенко – это наша национальная гордость, наша Берегиня, а вы все только болтаете и никото не вышел на улицы в знак протеста против того, что с ней творят донецкие. Увидите – уберут Юлю и возьмутся за вас. Вы будете жалеть, что не защитили ее – но будет поздно.

  9. По мне, так гораздо интересней другой момент, выплывающий из «Черной метки». Если Кучма был на «Южмаше» так хорошо тренирован генералом Сербиным – а это вроде так и есть, то как он так лоханулся в кабинете на Банковой? Как Рыжий мог тогда не фильтровать базар? Или с пленками Мельниченка действительно не все так, как говорит сам майор?

  10. Кучма как раз в те времена, когда только стал премьером, отрывался по полной. Старожилы гостиницы «Киев» до сих пор помнят, как из ресторана его охрана за ноги в машину утаскивала. А персонал потом до утра отмывал результаты гулянки.

  11. Любопытно, хотя и понятно, если первая часть — это только начало. Хотя хотелось бы большего. Когда пошла тема про «Южмаш», ожидал что там обязательно будет Кучма.
    Рыжий не дал бы ребятам мирно беседовать о делах – он умеет отрываться. Так что на завтрак вряд ли снова собирались. В лучшем случае – выползали бы из углов.
    Так же надеялся, что хоть пару слов о жизни нашей надежды и опоры – Юли Тиммошенко, которая в те годы промышляла возле того же «Южмаша», про ТыГибкого Сережу, также – жаль ребят товарищ Максим Каспрук там не застал. Хотя – может еще все впереди…

  12. Те, кто хоть немного имел дело с государством и гос.управлением знают насколько комплесны, взаимосвязанны и сложны эти отношения. Это факт. Во время своего правления Кучма добился многих нюансов и рычагов, которые и по сей день сохраняют у него в руках колоссальную власть.
    Во-первых: он вывел управление государством из правового и открытого поля в теневое и “понятийное”. Т.е. вопросы стало возможно решать не по закону и праву, а только через различные кабинеты и только в соответствии с воззрениями владельцев этих кабинетов. Таким образом, совместно с командой, сформировал в Украине право “коррупционного прецендента” — когда вопросы решаются и принимаются к действию государственные решения по теневым, коррупционным
    схемам.
    Во-вторых: Кучма вывел Украину, как пост-социалистическую республику из идеологического поля в перевел в поле исключительно финансовое. Поясню. Все социалистические граждане воспитаны на восприятии идеологии. Кучма же перевел уровень восприятия большинства на “бабки”. Сейчас политика по-сути не играет ни какой рояли. Все решает только кто сколько дал бабок ЦВК, Судьям, Ментам, Прокурорским, Гос-управленцам…. ну и в самом конце можно купить митингующих не дорого. Сегодня больших по 5 завтра маленьких по 3.
    В-третьих: Кучма колоссально перевел рычаги управления Судебной, Прокурорской и Ментовской системой. Изначально “государственная мафия” как таковая в Украине не существовала. Но некоторые рычаги были в руках у ГБшников. Кучма добился сведения всех рычагов влияния на Суды, Прокуратуру, Милицию в одни руки.

  13. Да. В Украине происходят просто страшные вещи. Это я знал. Но чтобы такое. Когда у власти все время фактически бандиты. С 1917 года, то наверное по-другому быть и не может…

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться камушками»

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться...

Недавно сменившееся руководство страны в лице президента Владимира Зеленского и его соратников заявило о том, что украинскому бизнесу, а в…
Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
НОВОСТИ