Смягчить нельзя усилить-6

 Задовго до винесення Конституційним Судом України Рішення від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011 (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) вчені країни в галузі кримінального права, відповідаючи на запити суддів Верховного Суду України, родичів, адвокатів засуджених та самих засуджених висловлювали свої думки, позиції стосовно тих питань, що міститься у вказаному рішенні.

Ці позиції зовсім не співпадають з тими висновками, що зробили судді Конституційного суду України у даному рішенні.

Відповідь на запит судді Верховного Суду України М.А. Мороза з питання про можливість призначення довічного позбавлення волі особам, які вчинили умисне вбивство до 29 грудня 1999 р.

Для відповіді на поставлене питання необхідно дати системне, логіко- граматичне тлумачення тексту статті 6 КК України 1960 p., статей 3, 4, 5 та ч.3 ст.74 КК України 2001 р.

Крім того, для відповіді на поставлене у запиті питання необхідно, перш за все, визначити, чи була стаття 24 КК 1960 р. в період після визнання Конституційним Судом України рішенням від 29 грудня 1999 р. неконституційними її положень щодо смертної кари як виду покарання, до 4 квітня 2000 року, тобто до набрання чинності змінами, внесеними до КК України 1960 р. Законом від 22 лютого 2000 р., в тому числі і виключенням статті 24 із Кримінального кодексу та доповненням його статтею 25’, зміненим, тобто новим кримінальним законом, а саме чи мала місце зміна кримінального закону рішенням Конституційного Суду України.

У ч.1 ст.5 КК України 2001 року вжито формулювання «закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи», тобто у ній законодавцем не обумовлюється, що йдеться про новий кримінальний закон, прийнятий Верховною Радою України. Злочинність діяння може бути скасована, а кримінальна відповідальність пом’якшена двома шляхами (внаслідок):

1) Прийняття Верховною Радою України закону, яким вносяться зміни до норм чинного КК і яким, зокрема: а) відповідна норма виключається із Особливої частини КК; б) зменшується обсяг ознак складу злочину, передбаченого певною нормою, до якої внесені зміни; в) зменшується розмір (максимальний) найбільш суворого покарання, передбаченого у санкції статті, чи таке покарання виключається із неї;

г) встановленням у нормі Загальної частини КК обмежень щодо призначення покарання за певні діяння, вчинені певними особами;

2) Визнання Конституційним Судом України неконституційним якогось положення норми чинного КК України. Зокрема, згідно з п.2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190і Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29 грудня 1999 р. № 11-рп/1999 положення статті 24 Загальної частини Кримінального кодексу України та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачали смертну кару як вид покарання, визнані Конституційним Судом України названим Рішенням такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Наведене формулювання дає підстави для висновку, що у зв’язку із вилученням із зазначених статей КК України 1960 р. положень в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання — втратою ними чинності -, змінився сам кримінальний закон.

Законом від 22 лютого 2000 р. № 1483-III Кримінальний кодекс України 1960 р. було доповнено статтею 25 «Довічне позбавлення волі», якою до КК

було введено новий вид покарання, а стаття 24 КК цим же Законом була

виключена із КК.

При цьому Законом від 22 лютого 2000 р. введено до кримінального закону новий вид покарання — довічне позбавлення волі -, а не замінено один вид покарання (смертну кари) іншим видом покарання (довічним позбавленням волі), оскільки заміняти «чимось» «щось» уже було неможливим — положення про смертну кару як вид покарання втратили чинність. До набрання 4 квітня 2000 р. чинності Законом від 22 лютого 2000 p., яким у Кримінальний кодекс введено новий вид покарання — довічне позбавлення волі, діяв проміжний кримінальний закон, згідно з яким максимальне покарання, яке могло бути призначене особам, визнаним винними у вчиненні злочинів, передбачених статтями 58, 59, 60, 93 та 190і КК України 1960 p., — це позбавлення волі строком до 15 років. Таким чином, кримінальним законом у зазначений період була пом’якшена кримінальна відповідальність порівняно як із цим же законом в редакції до 29 грудня 1999 р., так і з законом із змінами від 22 лютого 2000 р.

Закон від 22 лютого 2000 р. № 1483 — III «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» (набрав чинності з 4 квітня 2000 року), яким в КК України 1960 р. було введено новий вид покарання — довічне позбавлення волі, посилив кримінальну відповідальність за вчинення умисного вбивства при обтяжуючих обставинах та вчинення злочинів, передбачених статтями 58, 59, 60, 93 та 190 і КК України 1960 p., порівняно із відповідальністю, яка могла наставати в період між 29 грудня 1999 р. та 4 квітня 2000 p., а отже він не має зворотної дії в часі.

Покарання у виді довічного позбавлення волі могло (може) призначатись лише особам, які вчинили злочини, передбачені статтями 58, 59, 60, 93 та 190і КК України, в період з 4 квітня 2000 р. до 1 вересня 2001 p., тобто до набрання чинності КК України 2001 p., або ж вчинили злочини, передбачені ст.112, ч.2 ст.115, статтями 348, 379, 400, ч.4 ст.404 та ст.443 КК України 2001 року, починаючи з 1 вересня 2001 р.

Якби справа щодо особи, яка вчинила умисне вбивство при обтяжуючих обставинах чи один із злочинів, передбачених статтями 58, 59, 60, 93 та 190і КК України 1960 р., до 29 грудня 1999 p., розглядалась судом в період між 29 грудня 1999 р. та 4 квітня 2000 р., то особі могло бути призначене максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років. Тобто, оскільки із санкції ст.93 КК 1960 р. було виключене покарання у виді смертної кари, а покаранням у виді довічного позбавлення волі санкція ст.93 КК була доповнена законом від 22 лютого 2000 p., який набрав чинності 4 квітня 2000 p., особам, які вчинили умисне вбивство при обтяжуючих обставинах до 29 грудня 1999 p., довічне позбавлення волі призначене не може бути.

До внесення змін до статті 5 КК України 2001 року Законом від 15 квітня 2008 p., а саме доповнення її частиною 4, у якій на законодавчому рівні вирішене питання про дію у часі так званого «проміжного» кримінального закону, відповідь на поставлене питання з позиції і чинного до того часу кримінального закону, і з позиції теорії кримінального права, могла бути двоякою. Більшість теоретиків притримувались позиції, що у разі, якщо кримінальний закон після вчинення особою злочину змінювався принаймні двічі і при цьому так званий «проміжний» закон був менш суворим порівняно як із тим, що діяв під час вчинення злочину, так і з законом, який діє на час вирішення питання кваліфікації дій винного, то повинен застосовуватись «проміжний» закон, тобто вид та розмір покарання, яке призначається (може бути призначене) винному, не повинне перевищувати максимальної межі покарання (чи виду менш суворого покарання), яке передбачалось «проміжним» законом.

Частиною 4 ст.5 КК України однозначно визначено, що якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Змістовно положення (приписи) і ст.6 КК 1960 p., який діяв на момент визнання рішенням Конституційного Суду від 29 грудня 1999 р. неконституційними положення КК щодо покарання у виді смертної кари, і статтями 4 та 5 КК 2001 р. до внесення змін до його статті 5 — доповнення її, зокрема частиною 4 щодо дії у часі так званого проміжного закону, не відрізнялись: у них визначалось, що злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під (на) час вчинення цього діяння, а зворотну силу з моменту набрання ним чинності має закон, що усуває караність (злочинність) діяння або пом’якшує покарання (кримінальну

відповідальність). При цьому ч.1 ст.5 КК 2001 р. додатково встановлено, що зворотну дію в часі має також закон, який «іншим чином поліпшує становище особи», і поширюється також на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Частиною 3 ст.74 КК передбачено, що призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленого санкцією нового закону, а у разі, якщо така межа передбачає більш м’який вид покарання, відбуте засудженим покарання зараховується з перерахуванням за правилами, встановленими частиною першою статті 72 цього Кодексу.

Наведене положення дає підстави для висновку, що особам, яких було засуджено до смертної кари до 29 грудня 1999 p., призначене судом покарання у виді смертної кари повинне було після 28 грудня 1999 р. замінене на покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.

Якщо вирок щодо осіб, які вчинили злочини, передбачені статтями 58, 59, 60, 93 та 190і КК до 29 грудня 1999 р. виносився після 4 квітня 2000 р., то таким особам не могло призначатись покарання у виді довічного позбавлення волі. Якщо ж таке покарання їм було призначене, то, відповідно до положень ч.3 ст.74 та ч.4 ст.5 КК, призначене довічне позбавлення волі після набрання чинності ст.5 КК із змінами, внесеними до неї Законом від 15 квітня 2008 p., має бути замінене на позбавлення волі на строк до 15 років.

Висновок

Таким чином, системне, логіко-граматичне тлумачення положень статті 6 КК України 1960 року, статей 3, 4, 5 та ч.З ст.74 КК України 2001 року дає підстави для висновку, що:

1. Особі, яка вчинила злочин, передбачений статтями 58, 59, 60, 93 та 190і КК 1960 р., до 29 грудня 1999 p., може бути призначене максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років.

2. Покарання у виді довічного позбавлення волі особам, які вчинили зазначені злочини в період до 4 квітня 2000 p., призначене бути не може.

3. Особам, засудженим до 29 грудня 1999 р. до смертної кари, яким призначене покарання після 4 квітня 2000 р. було замінене на довічне позбавлення волі, це покарання має бути замінене на строкове позбавлення волі на строк до 15 років, оскільки після 28 грудня 1999 р. призначене їм покарання у виді смертної кари мало бути замінене на покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років. Той факт, що суди до 4 квітня 2000 р. не здійснили такої заміни, не дає жодних підстав для неприведення вироків в частині виду і розміру призначеного покарання в даний час.

Професор кафедри кримінального права

Андрушко П.П.

та кримінології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

канд. юрид. наук, професор

ВІДПОВІДЬ

На запит судді Верховного Суду України М.А. Мороза

З приводу порушеної у запиті проблеми можна зазначити наступне: а) вона охоплює декілька відносно самостійних питань; б) ці питання необхідно формулювати і, відповідно, вирішувати у певній послідовності; в) остаточні висновки можуть бути сформульовані в загальній формі з подальшою їх конкретизацією щодо окремих кримінально-правових ситуацій.

До питань, відповідь на які дозволить вирішити проблему в цілому, необхідно, зокрема, віднести такі:

1.  

   1. Чи є правові підстави розглядати Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (в подальшому — КК 1960 р.) з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11 — рп/99 (справа про смертну кару) як новий кримінальний закон ?

   2. У разі позитивної відповіді на перше питання — чи повинен мати цей закон зворотну дію в часі ?

   3. Як співвідноситься з зазначеним законом КК 1960 р. в редакції Закону від 22 лютого 2000р. (1483 — III) ?

   4. Чи повинен мати КК 1960 р. в редакції Закону від 22 лютого 2000 р. (1483 — III) зворотну дію в часі ?

5.Чи має значення час прийняття рішення у відповідних кримінальних справах, якщо таке рішення приймалось (буде прийматись) після 29 грудня 1999 року ?

Короткі відповіді на зазначені вище питання зводяться до наступного.

1.  
   1.  

      1. КК 1960 р. з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11 — рп/99 необхідно розглядати як новий кримінальний закон — по відношенню до КК 1960 р. в редакції, яка була чинною до ухвалення цього рішення. Втрата чинності окремими положеннями цього Кодексу на підставі зазначеного рішення означає, що деякі інші його положення, що залишились чинними, набули нового кримінально-правового змісту. Зокрема, з 29 грудня 1999 року (до 4 квітня 2000 року) КК 1960 р. передбачав в якості максимального покарання, яке могло бути призначене особі за вчинений нею один (одиничний) злочин, позбавлення волі на строк 15 років.

      2. Новий кримінальний закон — КК 1960 р. з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11 — рп/99 — повинен мати зворотну дії в часі як такий, що пом’якшує покарання (кримінальну відповідальність). Він, зокрема, пом’якшує покарання за злочини певних видів — замість смертної кари передбачає максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років. Відповідно, в цій частині він повинен поширюватись на осіб, що вчинили такі злочини до 29 грудня 1999 року.

      3. КК 1960 р. в редакції Закону від 22 лютого 2000 р. (1483 — III) — по відношенню до КК 1960 р. з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999

року №11 — рп/99 — э законом, що посилює покарання (кримінальну відповідальність). Він, зокрема, передбачив в якості максимального покарання за згадані вище злочини довічне позбавлення волі — більш суворе покарання, ніж позбавлення волі на строк 15 років.

1.  
   1.  

      1. Як закон, що посилює покарання (кримінальну відповідальність), КК 1960 р. в редакції Закону від 22 лютого 2000 р. (1483 — III) не повинен мати зворотну дію в часі. Такий підхід в загальній формі закріплений частиною першою статті 58 Конституції України і прямо передбачений ч.3 ст.6 КК 1960р. Та ч.2 ст.5 Кримінального кодексу від 5 квітня 2001 року (в подальшому — КК 2001 p.). Це, зокрема, означає, що положення КК 1960 р. В редакції Закону від 22 лютого 2000 р. (1483 — III), які передбачають можливість призначення за злочини певних видів довічне позбавлення волі, не повинні поширюватися на осіб, що вчинили злочини до 4 квітня 2000 року.

      2. Якщо рішення в частині призначення покарання особам, які вчинили відповідні злочини до 4 квітня 2000 року, приймались (будуть прийматись) після 29 грудня 1999 року, час прийняття таких рішень не може впливати на їх зміст в частині, що стосується максимальної межі покарання: у будь-якому випадку така максимальна межа не може перевищувати 15 років позбавлення волі.

З урахуванням зазначеного остаточні висновки — у найбільш загальній формі — можуть бути сформульовані таким чином: а) призначення покарання у виді довічного позбавлення волі особам, що вчинили злочини окремих видів до 4 квітня 2000 року, належить розглядати як неправильне застосування кримінального закону; б) рішення щодо таких осіб мають бути змінені у встановленому законом порядку і їм має бути призначене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 15 років; в) додатковою правовою підставою для прийняття відповідного рішення після травня 2008 року є ч.4 ст.5 КК 2001 р.

Член Науково-консультативної ради При Верховному Суді України

доц. С.Д. Шапченко

Підпис С.Д. Шапченка засвідчую. Заступник декана

доц. Мірошниченко А.М.

РАДА НАУКОВО-ПРАВОВИХ ЕКСПЕРТИЗ

при Інституті держави і права

ім. В.М.Корецького НАН України

“ЗАТВЕРДЖУЮ”

Голова Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, член-кореспондент НАН України, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук.

В.І.СЕМЧИК

“17” грудня 2009 р.

ВИСНОВОК

науково-правової експертизи щодо визначення меж санкції ст.93 Кримінального кодексу України (в редакції 1960 p.), яка діяла в період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року, проведеної у відповідності із Законом України “Про наукову і науково — технічну експертизу” на запит гр.-на Тимощука Л.B.

І. Зміст запиту. До Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України надійшов запит від гр. Тимощука Л.В. від 27 листопада 2009 року щодо визначення меж санкції ст.93 Кримінального кодексу України (в редакції 1960р.) в період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року.

Зокрема, замовник просить винести на експертизу наступне запитання:

Яку максимальну міру покарання передбачала санкція ст.93 КК України (в редакції 1960 року) в період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року?

1.  
   1.  

      1. Юридичні підстави проведення науково-правової експертизи:

         1. Лист-запит від 27 листопада 2009 року

         2. Згода виконавця на проведення експертизи та її кошторис, що відповідно до ч.2 ст. 154 Цивільного кодексу України є укладанням цивільно-правової угоди про проведення експертного дослідження;

         3. Статут Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України (в частині повноважень на проведення науково-правової експертизи);

         4. Закон України від 10 лютого 1995 року „Про наукову і науково — технічну експертизу” (з наступними змінами і доповненнями);

         5. Наказ Державного комітету з питань науки і техніки та промислової політики України від 29 квітня 1996 року № 79 „Про затвердження Порядку проведення державної сертифікації діяльності фізичних та юридичних осіб в сфері наукової і науково-технічної експертизи”;

         6. Постанова Кабінету Міністрів України від 28 липня 2003 року №1180 „Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватись бюджетними науковими установами”.

      2. Нормативно-правові акти (станом на 17 грудня 2009 р.) та документи, використані в процесі проведення науково-правової експертизи.

         1. Конституція України

         2. Кримінальний кодекс України (у редакції 1960 року, із змінами і доповненнями)

         3. Кримінальний кодекс України (у редакції 2001 року, із змінами і доповненнями)

         4. Кримінально-процесуальний кодекс України (у редакції 1960 року, із змінами і доповненнями)

      3. Результати науково-правового експертного дослідження.

При підготовці даного науково-правового експертного висновку здійснено комплексний аналіз чинного законодавства України з урахуванням практики його застосування, використано експертний досвід роботи в складі науково-методичних та науково-консультативних рад при вищих судових установах та при Генеральній прокуратурі України, досвід підготовки законопроектів. Висновок ґрунтується на визнаних у вітчизняній правовій науці та підтверджених судовою практикою правових положеннях.

Запитання.

Яку максимальну міру покарання передбачала санкція ст.93 КК України (в редакції 1960 року) в період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року?

„ — карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією, крім того, майна у випадках, передбачених пунктом „а” цієї статті”.

Висновок. В період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року санкція ст.93 КК України (в редакції 1960 року) в якості максимальної міри покарання за даний злочин передбачала — „п’ятнадцять років позбавлення волі”, звісно, з урахуванням пункту „а” цієї статті” щодо можливої конфіскації майна.

Для юридично правильного застосування ст.93 КК України (в редакції 1960 року) потрібно суворо дотримуватись вимог ч.І ст.2, ч.3 та ч.4 ст.3 КК України (в редакції 2001 року зі змінами та доповненнями). Переліченими нормами закріплено фундаментальний принцип кримінального права nullum crimen, nulla poena sine lege, тобто немає злочину та покарання без прямої вказівки на те у законі.

Окрім того, слід звернути увагу на те, що покладене п.3 вищезазначеного Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 на Верховну Раду України зобов’язання привести Кримінальний кодекс України у відповідність з цим рішенням означає лише те, що орган конституційної юрисдикції звернув увагу законодавця на факт розбалансування системи санкцій у кримінальному законі. Це розбалансування відбулося в результаті втрати чинності положень, що передбачали смертну кару як вид покарання. Відповідно, постала потреба відновити диференціацію санкцій кримінального закону у відповідності до змісту поняття тяжкого злочину (ст.71 КК України (в редакції 1960 року)).

Що і було здійснено Верховною Радою України шляхом прийняття Закону України „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально — процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22 лютого 2000 року №1483-111.

Пункт 3 вищезазначеного Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99, безперечно, не містить вимоги щодо відкладення вступу в дію самого судового рішення.

Порівнюючи зміст ст.93 Кримінального кодексу України в період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року з її змістом в наступний період, слід зазначити, що Законом України „Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України” від 22 лютого 2000 року №1483-111, який передбачив зміни до даної статті, було встановлено новий вид покарання у вигляді довічного позбавлення волі, що є більш суворим ніж той, що діяв в період з 29.12.1999 року по 29.03.2000 року, коли максимальною мірою покарання за даний злочин передбачалося п’ятнадцять років позбавлення волі. Відтак, застосовується передбачене ч.2 ст.5 Кримінального кодексу України (в редакції 2001 року) правило про те,

що закон про кримінальну відповідальність, що посилює кримінальну відповідальність; не має зворотної дії в часі.

Науково-правовий експерт:

М.І.СІРИЙ

Старший науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, кандидат юридичних наук

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

Комітет з питань правосуддя

01008, м. Київ-8, вул. М. Грушевського, 5, тел.: 255-20-97

№ 04-30/21/4150 ‘ 22 липня 2009 року

Незнамовій А.В.

Вул. Байди, 22

м. Запоріжжя, 69093

У Комітеті Верховної Ради України з питань правосуддя уважно розглянуто звернення щодо сприяння у пом’якшенні вироку Вашому чоловіку Бурбі Олександру Івановичу, 1973 р.н., до 15 років позбавлення волі.

Повідомляємо, що Верховна Рада України є конституційним органом, уповноваженим здійснювати законодавчу владу. Вона може звертатися до Генерального прокурора України, органів прокуратури з питань, віднесених до її розгляду, зокрема стосовно тих, що становлять суспільний інтерес. Як і звернення інших органів державної влади, вони не повинні мати імперативного характеру.

Крім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 19 травня 1999 року № 1-12/99 (справа про запити народних депутатів України) народні депутати України не мають права звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно конкретних судових справ.

Отже, Верховна Рада України не має конституційних повноважень щодо дачі вказівок органам прокуратури чи органам судової влади, тим більше у конкретних справах, що становлять їх компетенцію.

Відповідно до ст.124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Отже, законність та обґрунтованість прийнятих судом рішень перевіряються вищими судовими інстанціями згідно з чинним законодавством України. Іншого порядку оскарження судових рішень законом не передбачено.

Щодо зворотної дії закону про кримінальну відповідальність у часі відносно осіб, свого часу засуджених до смертної кари, роз’яснюємо наступне:

1. Статтею 400-4 Кримінально-процесуального Кодексу України визначено, що підставами для перегляду судових рішень, що набрали законної сили, в порядку виключного провадження є, поміж іншим, неправильне застосування кримінального закону та істотне порушення вимог кримінально — процесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення.

У цьому випадку подання про перегляд судового рішення мають право приносити судді касаційного суду в кількості не менше п’яти осіб. Клопотання про такий перегляд вправі подавати засуджений, його захисник чи законний представник, прокурор, який брав участь в розгляді справи судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень — незалежно від їх участі в розгляді справи судом, а також інші особи, якщо таке право надано їм законодавчими актами України.

Отже, закон чітко окреслює коло осіб, які мають право порушити клопотання про перегляд справи й ініціатива подачі такої заяви не може виходити від адміністрації установи виконання покарань.

2, Крім того, 15.04.2008р. Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», який набув чинності 07.05.2008 року. Цим законом стаття 5 КК України доповнена ч. 4 наступного змісту: «Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи».

На виконання вищевказаного Закону України адміністрація установ виконання покарань має внести до суду за місцем відбування покарання подання, в якому просити про поширення зворотної дії кримінального закону, що діяв з 29.12.1999р. по 04.04.2000р. на осіб, засуджених до смертної кари, стосовно яких покарання було замінено на довічне позбавлення волі, з заміною останнього на п’ятнадцять років позбавлення волі.

С.В. Ківалов

Голова Комітету

Така заміна може бути проведена на підставі ст. 409 та в порядку ст. 411 КПК України ухвалою місцевого суду, що значно спрощує процедуру застосування більш гуманного закону.