Человек не терпит насилия!

Смягчить нельзя усилить — 5

 МВС УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИМ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ імені Е.О. Дідоренка

Сіліній Г.І.

пр-т Оболонський, буд. хх, кв. хх м. Київ, 04209

вул. Генерала Дідоренка, б. 4,

с. Ювілейне, м. Луганськ, 91493

тел. (0642) 93-50-77, факс (0642) 93-50-77

E-mail: lavd@mail.dsip.net

Шановна Галино Іванівно!

У відповідь на Ваше звернення (С-В/5 від 18 жовтня 2010 року) повідомляємо, що фахівцям кафедри кримінального права та науково — дослідної лабораторії з вивчення актуальних проблем кримінального законодавства України та його застосування було доручено опрацювати порушені Вами питання щодо застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі до осіб, які вчинили злочини до 29 грудня 1999 року.

За результатами виконаної роботи направляємо інформацію із

зазначеного питання.

Додаток: науковий висновок на 7 арк.

В.М. Комарницький

З повагою

ректор

Інформація з питання застосування покарання у вигляді довічного позбавлення до осіб, які вчинили злочини до 29 грудня 1999 року

Вивчення звернення гр-к Г.І. Сіліної та К.Д. Вовокодав до Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка щодо застосування до їх синів покарання у вигляді довічного позбавлення волі дозволило зробити такі висновки, сформулювавши їх як відповіді на поставлені питання.

1. Яку юридичну силу має Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року щодо неконституційності окремих положень КК України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання, зокрема, в санкції статті 93 КК України I960 року?

Відповідь: Рішення Конституційного Суду України, шляхом ухвалення яких вирішується питання про конституційність (неконституційність) того чи іншого правового акту, є підстави визнавати судовими рішеннями квазінормативного характеру, оскільки вони можуть містити приписи, що мають своїм наслідком втрату чинності тими законами, іншими правовими актами або їх окремими положеннями, які визнані неконституційними. Хоча рішення Конституційного Суду України не можна називати законами у вузькому значенні цього поняття і навіть нормативно-правовими актами, оскільки вони відрізняються від останніх за формою та порядком прийняття, у випадку визнання певного закону чи його положення неконституційним рішення Конституційного Суду України має дію, аналогічну дії закону, що скасовує певне положення іншого закону. У той же час, приймаючи таке рішення, Конституційний Суд України фактично виступає в ролі так званого «негативного правотворця» і, на відміну від парламенту, не може створювати нову норму замість тієї, що втратила чинність.

При цьому слід враховувати, що положення Конституції України, присвячені регламентації повноважень Конституційного Суду України (зокрема, ч. 2 ст. 147, ч. 1 ст. 150), є універсальними у тому плані, що вони не містять застережень стосовно галузевої належності правових актів, конституційність яких з’ясовується. Тобто таким актом може виступати КК України (його окремі положення).

Отже, ухвалюючи присвячене смертній карі Рішення від 29 грудня 1999 р., Конституційний Суд України діяв у межах своїх конституційних повноважень; виконуючи правотворчу функцію відповідно до Основного Закону держави, Конституційний Суд України здійснив правомірне втручання у законодавче регулювання кримінально-правових відносин.

Розглядаючи питання про правову природу рішень, ухвалюваних Конституційним Судом України, слід зазначити, що вони є обов’язковими для виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Такі риси зазначених рішень з огляду на те, що вони призводять до скасування чи зміни окремих положень відповідних правових актів, дозволяють відносити їх, на думку багатьох правознавців, до джерел права.

Рішення Конституційного Суду України про неконституційність певної норми кримінального закону є самодостатнім, остаточним, загальнообов’язковим і не потребує підтвердження з боку законодавчого органу — імплементації до Кримінального кодексу шляхом ухвалення нового закону. Видання такого закону не можна розуміти інакше, як зайве дублювання рішення, прийнятого КСУ.

Таким чином, Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі про смертну кару, яке містить положення про неконституційність відповідних норм Кримінального кодексу України 1960 p., внаслідок чого останні втратили свою чинність, є за своєю правовою природою джерелом кримінального права.

2. З якого моменту втратили чинність положення Кримінального кодексу України 1960 року щодо смертної кари: з дня ухвалення Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року чи з 4 квітня 2000 року — моменту набрання чинності Законом України від 22 лютого 2000року № 148З-III?

Відповідь: Положення Кримінального кодексу України 1960 року щодо смертної кари (ст. 24 і положення санкцій статей Особливої частини КК, які

передбачали смертну кару як вид покарання) втратили чинність з дня ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року. Це випливає з ч. 2 ст. 152 Конституції України і ч. 2 ст. 73 Закону України «Про Конституційний Суд України»: згідно із вказаними нормами закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. На висновок про втрату чинності положеннями КК 1960 р. стосовно смертної кари як виду покарання внаслідок ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року не впливає та обставина, що відповідні положення до прийняття Закону від 22 лютого 2000 p. № 1483-ІІІ з офіційного тексту КК не виключались.

Більше того: після того, як ст. 24 і положення санкцій статей Особливої частини КК, які передбачали смертну кару як вид покарання, втратили чинність на підставі Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 p., виключати ці приписи з КК шляхом ухвалення окремого закону необхідності не було. «Втрата чинності всіх положень статті 24 КК України на підставі рішення Конституційного Суду України означає, що з 29 грудня 1999 року ця стаття офіційно припинила своє «правове життя» … з правової системи України статтю 24 КК України як сукупність офіційно існуючих нормативних приписів «виключив» — і реально, і формально — Конституційний Суд України, а тому Верховній Раді України, по суті, не було вже чого виключати».

У період з 29 грудня 1999 р. і до моменту набрання чинності Законом від 22 лютого 2000 р. № 1483-ІП КК 1960 р. (з урахуванням вказаного Рішення Конституційного Суду України) діяв як кримінальний закон, в якому положення про смертну кару були вже нечинні, а положення про довічне позбавлення волі як «замінник» смертної кари були ще відсутні. Положення про смертну кару, починаючи з 29 грудня 1999 р. взагалі не повинні були наводитись в офіційному тексті КК; у ньому варто було зазначати, що те чи інше положення втратило чинність на підставі відповідного рішення КСУ.

Положення КК України щодо смертної кари як виду покарання на підставі Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. вже втратили чинність, а тому про повторну зміну цих положень у зв’язку з ухваленням Закону України від 22 лютого 2000 р. № 1483-ІІІ говорити не доводиться (як можна змінювати те, чого в юридичному сенсі вже не існує?). У зв’язку з цим позицію нашого законодавця, який, приводячи КК 1960 р. у відповідність з Рішенням КСУ від 29 грудня 1999 р., у санкціях відповідних статей Особливої частини попереднього КК слова «смертною карою» замінив словами «довічним позбавленням волі», не можна визнати юридично коректною.

Як бачимо, пом’якшення (скасування) кримінальної відповідальності, що важливо з точки зору застосування положень ст. 58 Конституції України і ст. 5 КК України 2001 р. про зворотну дію в часі законів, може статися не лише внаслідок внесення відповідних змін до офіційного тексту КК, айв результаті того, що окремі положення КК у встановленому порядку визнаються неконституційними. Сказане, на нашу думку, не суперечить п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, згідно з яким виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та відповідальність за них.

3. Чи може здійснюватися часткова декриміналізація діяння, чи може бути змінена злочинність діяння, а також чи може бути у зв’язку з цим пом’якшена кримінальна відповідальність шляхом визнання Конституційним Судом України неконституційним якогось положення чинного КК України?

Відповідь: Прийняття рішення Конституційного Суду України, яким певний закон визнається неконституційним, загалом має такі ж правові наслідки, як й ухвалення нового закону, що скасовує положення чинного закону: в обох випадках відповідні норми закону (визнані неконституційними чи скасовані іншим законом) втрачають чинність. Інакше кажучи, визнання кримінального закону неконституційним має визнаватись самостійним способом скасування цього закону. Правова природа втрати чинності

кримінальним законом на підставі рішення Конституційного Суду України та відповідного закону видається рівнозначною.

Разом із тим слід враховувати й таку відмінність. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані Конституційним Судом України неконституційними (а, отже, і нечинними), перестають бути частиною національного законодавства і за жодних умов застосуванню не підлягають. Втрата ж чинності кримінальним законом у зв’язку з ухваленням іншого закону може бути відносною. Наприклад, положення КК України 1960 p., який втратив чинність з 1 вересня 2001 p., демонструючи феномен ультраактивної дії кримінального закону, у певних ситуаціях мають застосовуватись і сьогодні, на що вказується у Прикінцевих і Перехідних положеннях КК України 2001 р.

4. Чи може КК України 1960 р. з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 вважатись законом, що пом’якшує кримінальну відповідальність особи, і чи повинен він відповідно до чч. 1 і 4 ст. 5 КК України 2001 р. мати зворотну дію в часі — поширюватись на осіб, які вчинили злочини до набрання ним чинності, тобто до 29 грудня 1999 року?

Відповідь: Закон України № 148-ІІІ, який запровадив довічне позбавлення волі, не має зворотної дії в часі, оскільки він фактично встановив (хоч й альтернативно — поряд із позбавленням волі на строк до 15 років) новий, більш суворий вид покарання порівняно з положеннями КК 1960 р. в редакції, що діяла після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р.

КК 1960 р. у редакції Закону України від 22 лютого 2000 p. № 148-ІІІ є (порівняно з КК 1960 р. у редакції, що діяла до прийняття Рішення КСУ від 29 грудня 1999 р.) законом, який пом’якшує кримінальну відповідальність (довічне позбавлення волі — вочевидь, більш м’яке покарання, ніж смертна кара), і водночас (порівняно з КК 1960 р. з урахуванням Рішення КСУ від 29 грудня 1999 р.) — законом, який посилює кримінальну відповідальність.

Не будучи «проміжним кримінальним законом», Закон України від 22 лютого 2000 p. № 148-ІП не може бути застосований щодо осіб, які вчинили умисні вбивства за обтяжуючих обставин та інші злочини, за які передбачалась найвища міра покарання, до набрання чинності цим Законом, у тому числі стосовно осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на момент набрання чинності цим Законом не було виконано.

5. Чи може мати зворотну дію в часі відповідно до ч. 1 cm. 5 КК України 2001 р. КК України 1960 р. в редакції Закону від 22 лютого 2000 року № 1483-ІІІ? І, якщо не може мати зворотну дію в часі, то тільки стосовно злочинів, скоєних у період з 29 грудня 1999 року до 4 квітня 2000 року, чи стосовно всіх, без виключення злочинів, вчинених до набуття чинності положень про довічне позбавлення волі?

Відповідь: Відмінності між особами, які вчинили злочин, за який КК України 1960 р. передбачав покарання у вигляді смертної кари, в періоди: 1) до 29 грудня 1999 року, 2) з 29 грудня 1999 року до моменту набрання чинності Законом від 22 лютого 2000 p. № 148-ІІІ, — в аспекті можливості призначення їм покарання у вигляді довічного позбавлення волі не існує. Закон № 148-ІІІ зворотної дії в часі не має, а тому зазначеним категоріям осіб не повинне призначатись покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Призначення їм цього покарання з точки зору КПК утворює таку підставу зміни вироку, як неправильне застосування кримінального закону.

Як відомо, нещодавно Верховний Суд України звернувся з конституційним поданням до Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 58, пункту 22 частини першої статті 92, частини другої статті 152 Конституції України, частини другої статті 4, частин першої та четвертої статті 5, частини третьої статті 74 Кримінального Кодексу України та частини другої статті 73 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо зворотної дії у часі Закону від 22 лютого 2000 року № 1483-III. 22 вересня 2010 року відкрито конституційне провадження за цією справою. Після ухвалення відповідного рішення

кандидат юридичних наук

Є.О. Письменський

Конституційного Суду України більшість з порушених у розгляданому зверненні питань мають бути остаточно вирішені.

Завідувач науково-дослідної лабораторії з вивчення актуальних проблем кримінального законодавства України та його застосування Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

доктор юридичних наук, професор

Т.в.о. начальника кафедри кримінального права Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка

Сіліній Г.І.

м.Київ, пр-т Оболонський буд.хх, кв. хх

Шановна Галино Іванівно!

Питання, яке Ви порушуєте у своєму листі; неодноразово піднімалося останнім часом. Зокрема, нещодавно до мене звертався з цього приводу один суддів Верховного Суду України. В основу цієї своєї відповіді поклав те, що вже писав, відповідаючи на його запит.

По суті ж поставленого Вами питання висловлюю таке:

Це питання неодноразово обговорювалося мною з колегами-криміналістами Практично всі доходили думки, що на емоційному рівні довічне позбавлення вол видається таким, що є «замінником» смертної кари і у відповідних випадках саме так покарання і мало б бути запроваджене.

Разом із тим, жодних юридичних доводів на користь такої позиції не наводилося. професійної точки зору я, як і мої колеги, з якими доводилося спілкуватися з цього приводу, переконаний, що за злочини, за які раніше передбачалася смертна кара, вчинені у період до запровадження в Україні довічного позбавлення волі, має призначатися покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років.

Всі аргументи щодо такого рішення давно відомі і навряд чи щось можна добавити. Вони зводяться до наступного:

  1. смертна кара в Україні не була замінена законодавцем на інший вид покарання (довічне позбавлення волі), а скасована внаслідок визнання неконституційними відповідних положень КК;

  2. на момент скасування смертної кари кримінальний закон передбачав за умисне вбивство покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років. Отже, лише таке покарання могло бути призначене за вказаний злочин від моменту скасування смертної кари;

  3. довічне позбавлення волі було запроваджене як новий вид покарання. Відповідно до положень КК про дію кримінального закону в часі (які однакові і в КК 1960 р. і в КК 2001 р.) закон, який встановлює чи посилює караність діяння, не має зворотної сили, тобто, не може поширюватися на злочини, вчинені до моменту набрання ним чинності. Отже, довічне позбавлення волі може бути застосоване лише за вчинення злочинів, вчинених після запровадження цього виду покарання;

  4. покарання у вигляді довічного позбавлення волі, яке не могло бути призначене за вчинення злочину, не може бути застосоване і в порядку заміни одного виду покарання іншим.

Виходячи з викладеного я, як і Ви, переконаний, що довічне позбавлення волі за злочини, вчинені у період до набрання чинності законом від 22 лютого 2000 р. №1483- ІІІ, не може бути а) призначене або б) застосоване у порядку заміни смертної кари. Застосування ж такого покарання суперечить вимогам кримінального законодавства України (ч.3 ст.6 КК України 1960 р. та ч.2 ст.4 КК України 2001 р.) та положенням Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (ст.7.1).

З повагою

14.05.10

В.Навроцъкий, д.ю.н., проф.

МВС УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

вул. Городоцька, 26, м. Львів, 79007 тел.: (0322) 78-25-72 факс (0322) 233-24-34

17.11.2010 № С-74

на № С- 74 від 18.10.2010

Сіліній Г.І.

проспект Оболонський,

буд. хх, кв. хх,

м. Київ, 04209;

Вовкодав К.Д.

Проспект Ватутіна,

буд хх, кв. хх м.

Київ, 02218.

Шановні Галино Іванівно та Кларо Данилівно!

Ваше звернення від 28 вересня 2010 року № 338-16/1063 уважно вивчене науковцями Львівського державного університету внутрішніх справ.

У процесі обговорення представлених матеріалів науковцями Львівського державного університету внутрішніх справ були висловлені наступні міркування доктринального характеру щодо означеної Вами проблеми:

  1.  
    1. Акти Конституційного Суду України мають першорядне значення в системі юридичних актів України. Визначення їх юридичних властивостей, а також статусу та компетенції органу конституційного контролю, правових форм його діяльності надає змогу охарактеризувати юридичну природу Конституційного Суду України. Слід наголосити, що через відсутність чітких вказівок у чинному вітчизняному законодавстві питання про правову природу актів Конституційного Суду України складає одну з важливих проблем сучасного конституційного права. Видається слушною думка В.М. Шаповала про те, що рішення і висновки Конституційного Суду України не можуть мати характеру нормативно-правових актів, які здатні активно регулювати суспільні відносини. Конституційно і законодавчо визначена компетенція Конституційного Суду України не передбачає нормотворчості, крім тої, що пов’язана з регламентацією частини питань організації його внутрішньої роботи. Рішення Конституційного Суду України про визначення правових актів чи окремих їх положень неконституційним тягне їх скасування. Це зближує акти Конституційного Суду України з нормативно-правовими актами. Проте така схожість обмежується лише так званими “негативними” повноваженнями або “негативною” правотворчістю Конституційного Суду України. Він уповноважений лише визнавати неконституційними певні акти, але аж ніяк не створювати нові чи змінювати чинні норми права.

    2. У першому кварталі 2000 року порядок офіційного оприлюднення законів України та набрання ними чинності визначав Указ Президента України № 503/97 від 10.06.1997 “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно — правових актів та набрання ними чинності”. Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України “Закони, інші правові акти або їх окремі положення,

що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність”. Відтак, положення Кримінального Кодексу України щодо смертної кари втратили чинність з дня ухвалення Рішення КСУ від 29 грудня 1999 року.

  1.  
    1. Відповідно до положень КК про дію кримінального закону в часі закон, який встановлює чи посилює караність діяння, не має зворотної сили, тобто, не може поширюватися на злочини, вчинені до моменту набрання ним чинності. Довічне позбавлення волі було запроваджене як новий самостійний вид покарання. Отже, довічне позбавлення волі (яке є більш суворим видом покарання ніж позбавлення волі на певний строк) може бути застосоване лише за злочин, вчинений після запровадження цього виду покарання. Покарання у вигляді довічного позбавлення, яке не могло бути призначене за вчинення злочину, не може бути застосоване і в порядку заміни одного виду покарання іншим.

    2. Видається зрозумілим, що смертна кара в Україні не була замінена законодавцем на інший вид покарання (довічне позбавлення волі). Смертна кара була скасована внаслідок визнання неконституційними відповідних положень КК. З моменту скасування смертної кари і до моменту внесення змін до КК (якими було встановлено нове покарання у вигляді довічного позбавлення волі) кримінальний закон передбачав за умисне вбивство покарання лише у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років. Тому, лише покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 15 років могло бути призначене за вказаний злочин в цей період.

    3. Вище викладене дає підстави вважати, що довічне позбавлення волі за злочини, вчинені у період до набрання чинності законом від 22 лютого 2000 р. № 1483-ІИ, не може бути призначене або застосоване у порядку заміни смертної кари. Застосування ж такого покарання суперечить вимогам кримінального законодавства України (ч. 2 ст. 5 КК України 2001 р.) та положенням Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод людини.

З повагою

Т.І. Созанський

начальник кафедри кримінального права

та кримінології ЛьвДУВС

підполковник міліції

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

Один ответ

  1. Всё ясно и понятно. Но бывшие милиционеры, юристы автобаз и прокурорские работники, ныне засевшие в КСУ, не признают требований как отечественного законодательства, так и положений Европейской конвенции о защите основных прав и свобод человека (ст.7.1). И что же теперь делать? Ждать пока они образумятся?

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться камушками»

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться...

Недавно сменившееся руководство страны в лице президента Владимира Зеленского и его соратников заявило о том, что украинскому бизнесу, а в…
Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
НОВОСТИ