Человек не терпит насилия!

Битва пігмеїв

post 19 1246612328

Як подейкують прокурорські гострослови, 21 березня 2011 року Генеральний прокурор України Віктор Пшонка ледь не втратив дар мовлення, коли вичитав у Інтернеті, що його перший заступник Ренат Кузьмін порушив кримінальну справу проти екс-Президента Леоніда Кучми. Кажуть, Віктор Павлович здивувався не менше, ніж сам Леонід Данилович. «Всьо пропало!», — мабуть, подумав глава наглядового відомства, який з першого дня перебування на посаді мріє позбутись присутності Рената Равелійовича в стінах Генеральної прокуратури України. І який сподівався, що 25 березня нинішній Президент України підпише Указ про призначення Кузьміна головою СБУ. Причому – всупереч бажанню останнього.

Принаймні, саме таку інформацію про можливі пертурбації в Службі безпеки України принесла голуб’яча пошта за пару днів до винесення Кузьміним вікопомної постанови. Злі язики стверджували, що за посаду голови СБУ між собою воюють п’ятеро претендентів, але Пшонка, начебто, умовив пана Президента прийняти соломонове рішення й віддати кабінет на четвертому поверсі знаменитого будинку архітектора Щуко тому, хто на нього аж ніяк не претендує – Ренату Кузьміну. Точніше навіть не віддати, а, з огляду на категоричне небажання Кузьміна виїжджати з приміщення Генеральної прокуратури, зробити пропозицію, від якої неможливо відмовитись.

«Прокуратура Ltd.»

Така версія виглядала занадто екзотичною лише на перший погляд і лише для тих, хто не уявляє собі реальних розкладів у владному серпентарії. А ті, хто уявляє, зразу ж збагнули – якщо чутки про можливе призначення Кузьміна головою СБУ мають під собою підґрунтя, то Ренат Равелійович повинен негайно вжити якісь неординарні заходи для того, щоби й Президентові не відмовити (свят-свят-свят), і в Генпрокуратурі залишитись. Бо переведення на іншу (хай навіть більш престижну) посаду – то для Рената Кузьміна справжня катастрофа. І не тільки тому, що він вважає себе самостійною політичною фігурою, гідною крісла Генерального прокурора України. А, насамперед, тому, що в такому разі він позбудеться й грошових потоків, які омивають Генеральну прокуратуру, і тих копійок, що капають з областей і районів, відданих на відкуп довіреним людям.

Нині Кузьмін зі смаком хазяйнує в Сумській області, прокуратуру якої очолює «тінь» (і, як кажуть, племінник) Кузьміна Сірожа Ленський, про дивовижний інтелект, глибокі знання та виняткову духовність якого оповідають легенди ще з тих часів, коли Сірожа працював помічником прокурора м.Донецька. Також в активі Кузьміна – Одеська область (з портами, потоками контрабанди та ринком «7-й кілометр»), за якою приглядає помічник Рената Равелійовича з особливих доручень Ігорьок Проценко. Ігорьок – це колишній слідчий Макіївської міської прокуратури, який у 2003-2004 роках уславився нечуваними навіть за українськими мірками фальсифікаціями кримінальних справ на замовлення Кузьміна. Особливо скандальною була історія з затриманням і наступним кримінальним переслідуванням Проценком тодішнього пенсіонера МВС Михайла Халаджі. Вся провина Михайла Олександровича полягала лише в тому, що він дав інтерв’ю авторові цих рядків з розповіддю про злочинний бізнес найближчого оточення Геннадія Васильєва, а точніше – Рената Кузьміна та його двоюрідного брата Рафаеля. Суд повністю виправдав Халаджі, а на Ігорька за цю витівку в 2005 році мали вдягнути наручники. Одначе прокурор Донецької області Олексій Баганець пожалів мерзотника й закрив справу, порушену за фактом незаконного притягнення Михайла Халаджі до кримінальної відповідальності. Після того Проценко переїхав до Києва, де тривалий час носив за Кузьміним папку й виконував усілякі дрібні доручення нинішнього першого заступника Генпрокурора. За це Ігорьок тепер прокурорствує в Південній Пальмірі.

Ще один апетитний об’єкт – Печерський район м.Києва, де на чолі районної прокуратури перебуває креатура Кузьміна Віталій Харченко. Про те, якими грішми ворочають у прокуратурі центрального району столиці можна розповідати годинами. Не кажучи вже про підпорядковане Кузьміну Головне управління з розслідування особливо важливих справ, яке в умілих руках є справжнім Клондайком.

Звісно, керування Службою безпеки України також не належить до збиткових видів підприємницької діяльності. Чого вартий хоча б той же Департамент контррозвідувального захисту економіки держави. Але, погодьмося, посада голови СБУ за прибутковістю не може йти ні в яке порівняння з посадою першого заступника Генерального прокурора України.

Але коли 21 березня пішли чутки про порушення Кузьміним кримінальної справи щодо Кучми, стало зрозумілим, що ніхто тепер Кузьміна з посади не звільнить. І зовсім не тому, що перший заступник Генпрокурора, мабуть, порадився з астрологами, підписуючи скандальну постанову в день весняного рівнодення. А тому, що, по-перше, відтепер спроба усунути Кузьміна (навіть шляхом призначення головою СБУ чи арабським шейхом) викличе ґвалт по всій Європі – мовляв, злочинний режим звільняє чесного прокурора, аби не допустити розслідування діяльності колишнього Президента. А, по-друге – і це головне – чутливий, мов сейсмограф, і шумний, як бетонозмішувач, Кузьмін врахував досвід колишнього Генпрокурора Святослава Піскуна, який також намагався уникнути звільнення в аналогічний спосіб.

Прокурор-психолінґвістик

Було це восени 2003 року, за часи першої генпрокурорської каденції Святослава Михайловича. Тодішній Президент України Леонід Кучма очікував від глави вищої наглядової інстанції рішучих заходів щодо захищеної депутатським імунітетом ненависної Юлії Тимошенко та інших опозиціонерів. Але Піскун замість того, щоби щемити опозицію, усіляко з нею загравав (тут можна пригадати, наприклад, сміховинні подання Піскуна до Верховної Ради про надання дозволу на притягнення Тимошенко до кримінальної відповідальності – через навмисні «ляпи» ці подання повертались у ГПУ без розгляду; або – успішно розвалену Генпрокуратурою кримінальну справу, порушену за вказівкою Адміністрації Президента, відносно керівництва належного Петру Порошенку ВАТ «Ленінська кузня») і дозагравався до того, що Кучма нацькував на нього всіх собак. Точніше – одну. Але з хваткою бультер’єра. Голова Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (назва Комітету дуже точно відображала, де саме в Україні окопались корупція та організована злочинність) Ольга Колінько публічно звинуватила Піскуна в таких зловживаннях, що здавалось – на волю Святослав Михайлович якщо й вийде, то років через 10 – 12. Причому – з конфіскацією майна та забороною обіймати будь-які посади в правоохоронних органах.

І тоді Генеральний прокурор України пригадав, що в провадженні його відомства перебуває кримінальна справа, порушена за фактом вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе. Звісно, доки над Святославом Михайловичем не нависала загроза звільнення, він категорично стверджував, що Ґонґадзе вкрали вороги українського Президента, аби кинути тінь на чистоту помислів тодішнього Гаранта Конституції. І, навіть, більш того – на переконання Піскуна ці негідники ще й підробили так звані «записи Мельниченка», начебто зроблені потайки від Арбітра Нації в його кабінеті, на яких Леонід Кучма в притаманних йому висловах спілкувався з наближеними й давав різноманітні вказівки. Наприклад, того ж Георгія Ґонґадзе – «викинути в ліс без штанів на х..». Або – сфальсифікувати кримінальну справу й відправити за ґрати віце-президента банку «Слов’янський» Бориса Фельдмана.

Як оповідав сам Піскун, з його ініціативи було проведено «судову психолінґвістичну експертизу» піддиванної фонотеки, яка «однозначно встановила» – записи фальшиві, оскільки такі освічені та культурні люди як Кучма й Азаров у принципі не можуть вживати в своїй мові нецензурну лексику.

Але як тільки забовваніла примара ганебної відставки (і навіть – перспектива самому опинитися на лаві підсудних), Святослав Михайлович миттєво забув про психолінґвістику. Легкий порух прокурорської десниці – і в жовтні 2003 року за ґратами опиняється начальник Департаменту кримінального пошуку МВС України Олексій Пукач, раптом запідозрений у тому, що знищив документи, у яких фіксувався перебіг виконання завдання по зовнішньому спостереженню за Ґонґадзе.

Розрахунок Піскуна виявився наївним. Данилич повернувся з-за кордону, і, не довго думаючи, 29 жовтня відправив Піскуна у відставку – без усякого огляду на зойки цивілізованої Європи. Оскільки (і тут він, погодьмося, був правий) розцінив затримання Пукача як примітивний шантаж з боку Піскуна. А за кілька днів по тому, 5 листопада 2003 року, Апеляційний суд м.Києва звільнив Пукача з-під варти під підписку про невиїзд, після чого міліціонер негайно зник. Втім, добивати зухвалого прокурора Кучма не став і Святослав Михайлович замість того, щоби піти стежкою, окресленою йому Ольгою Колінько, опинився в кріслі заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Де досидівся до свого другого пришестя в Генеральну прокуратуру України – в розпал «помаранчевої революції» в грудні 2004 року.

Принагідно зазначимо, що Святослав Михайлович не зробив тоді належних висновків і наприкінці своєї другої прокурорської каденції, передчасно перерваної Указом Президента Ющенка в жовтні 2005 року, знову спробував втриматись у кріслі таким же неординарним шляхом. Відчувши, що «народний Президент» розчарувався в Генпрокурорі й шукає першої-ліпшої нагоди, щоби звільнити недавнього фаворита, Піскун викликав на допит президентську дружину Катерину з наміром опитати її з приводу корупційних зв’язків з бізнесменом Дмитром Фірташем. Ці зв’язки великої таємниці не становили, зокрема саме Фірташ оплатив чартерний рейс, яким з далекої Гамерики до Києва була доставлена теща Ющенка на церемонію інавгурації зятя. Святослав Михайлович сподівався, що наступник Кучми, який на кожному розі плескав язиком про унікальні акцепти європейського вибору, не посміє звільнити Генерального прокурора після того, як той почне антикорупційне розслідування щодо сім’ї самого Президента. І – вдруге помилився, вилетівши з посади, мов корка з пляшки, тим самим спростувавши відому мудрість, що прокурор, як і сапер, помиляється тільки один раз.

як циган сонцем

Але нинішній перший заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін не може собі дозволити й однієї помилки. Бо, враховуючи його біографію та кількість ворогів, у випадку скандального вигнання з Генпрокуратури посада заступника Секретаря РНБОУ йому не світить. Хіба тільки камера в Лук’янівському СІЗО. Бо єдиним «активом» Рената Равелійовича на сьогодні є дружба з керівником одного з Головних управлінь Адміністрації Президента Андрієм Портновим. Всіх інших своїх благодійників – Геннадія Васильєва, Віктора Кудрявцева, Леоніда Черновецького, Ріната Ахметова, Дмитра Фірташа чи того ж Віктора Пшонку – Кузьмін вже давно або зрадив, або примітивно продав.

Про те, як зусиллями Черновецького в 2006 році для Кузьміна було придбано місце заступника Генерального прокурора України ми оповімо іншого разу, а зараз лише підкреслимо – хто-хто, а Кузьмін розумів, що порушенням кримінальної справи проти Кучми він міг шантажувати кого завгодно – Пшонку, Пінчука, Льовочкіна, Азарова, але тільки не Президента. Одначе й відмовлятись від такого кар’єрного важеля, як «справа Ґонґадзе», за розслідуванням якої вже понад десять років слідкують західні дипломати, він, звісно, наміру не мав.

5 листопада 2010 року добігав кінця термін повноважень попереднього Генпрокурора Олександра Медведька, через що розгорнулась підкилимна війна серед претендентів на посаду – самого Медведька, а також Віктора Пшонки, Рената Кузьміна та Геннадія Васильєва. Васильєв, будучи народним депутатом України, навіть одночасно став працювати (що категорично забороняється Конституцію) в Адміністрації Президента й пішов на побігеньки до керівника АП Сергія Льовочкіна, аби тільки бути поближче до тіла Віктора Федоровича й частіше потрапляти йому на очі. А Кузьмін, який улітку 2010 року повернув під своє крило Головне управління ГПУ з розслідування особливо важливих справ (пообіцявши за це закрити справу відносно ватажка найкривавішої донецької банди Гіві Немсадзе) – той спробував закрутити інтригу на свою користь за допомогою загальновідомої «справи Ґонґадзе».

Спочатку за вказівкою Кузьміна Олексію Пукачу було висунуто нове обвинувачення – умисне вбивство на замовлення, після чого слідчий виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Леоніда Кучма та Володимира Литвина через відсутність в їх діях ознак злочину, а єдиним замовником став екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Трапилось це 4 вересня 2010 року. Як раптом рівно за місяць, 4 жовтня 2010 року, Кузьмін скасовує відмовну постанову. І ситуація «зависає в повітрі».

У будь-який момент заступник Генерального прокурора міг підписати нову постанову – вже про порушення кримінальної справи хоч проти Кучми, хоч проти Литвина – і оголосити себе головним борцем за торжество в Україні принципу верховенства права. Але використати такий піар-хід у боротьбі за крісло Генпрокурора Кузьмін так і не наважився, оскільки в той час подібний карамболь не знайшов би підтримки в пана Януковича. А, як засвідчує досвід Святослава Піскуна, прокурор є самостійною процесуальною фігурою й може прийняте будь-яке рішення лише за умови, якщо воно не суперечить бажанню Президента.

І ось, нарешті, Федорович дозрів до того, щоби перетворити на сміховисько другого українського Президента. Мотиви, які спонукали Януковича дати згоду на порушення кримінальної справи проти Кучми, так і залишаються до кінця нез’ясованими. Версій – безліч. Від цілком правдоподібних (наприклад, що в Савика Шустера закінчились теми для передач) до абсолютно фантастичних (мовляв, Віктор Федорович вирішив зайнятись утвердженням в Україні законності та правопорядку). Але, у будь-якому випадку, той факт, що постанову про порушення кримінальної справи щодо Кучми підписав не слідчий, а особисто перший заступник Генерального прокурора України, перетворив Кузьміна на знакову політичну фігуру.

Також очевидним є те, що Янукович не оминув рекомендацій Міністра юстиції України Олександра Лавриновича, заступника глави АП Андрія Портнова (який вчасно підказував своєму товаришу Кузьміну тактичні ходи) та американського консультанта Януковича Пола Манафорта. Якби не турбота Портнова, то, цілком можливо, про порушення щодо Кучми кримінальної справи з Інтернету б довідався не Генпрокурор Пшонка, а Голова СБУ Кузьмін. Що ж стосується Манафорта, то саме останньому поголос приписує наполегливу пораду притягнути Даниловича до кримінальної відповідальності з тим, щоби дати Заходу чіткий сигнал: мовляв, кримінальна юстиція в Україні вибірково не використовується й тепер перед законом усі рівні – що екс-Прем’єр-міністр Тимошенко, що колишній Президент Кучма.

З третьої спроби

Думається, що далекосяжні наслідки нового витка «справи Ґонґадзе» не усвідомлює до кінця не тільки американський консультант, а навіть колишній голова тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з розслідування обставин вбивства Георгія Ґонґадзе Олександр Лавринович. Бо долучені до матеріалів справи в якості речового доказу «записи Мельниченка» — це штука, сильніша від «Фауста» Ґете. Що, напевно, може підтвердити людина, яка вперше порушила кримінальну справу проти Леоніда Кучми – суддя у відставці Юрій Василенко.

Понад 8 років тому, 15 жовтня 2002 року, Юрій Олександрович, у ті часи – суддя Апеляційного суду м.Києва, розглянув у порядку статті 97 КПК України адресовані йому повідомлення про злочин за підписом п’ятьох народних депутатів України: Мороза О.О., Тимошенко Ю.В., Омельченка Г.О., Турчинова О.В., Вінського Й.В., і порушив кримінальну справу проти чинного на той час українського Президента.

Боже, який тоді стояв крик! Які істерики влаштовував член Вищої ради юстиції Валерій Євдокимов! Скільки слини й чорнил витратили нинішній Міністр юстиції Олександр Лавринович та його попередник Микола Онищук, виступаючи на захист Арбітра Нації від зазіхань судді, який постановив:

«Порушити кримінальну справу проти громадянина України Кучми Л.Д. за ознаками злочинів, передбачених ст. 112 («зазіхання на життя державного чи громадського діяча», ст. 161 («порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії»), ст. 163 («порушення таємниці листування, телефонних переговорів»), ст. 170 («перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій»), ст. 171 («перешкоджання законній професійній діяльності журналістів»), ст. 191 («привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»), ст. 333 («незаконне вивезення за межі України сировини, матеріалів, устаткування для створення зброї, а також військової та спеціальної техніки»), ст. 346 («погроза або насилля стосовно державного чи громадського діяча»), ст. 364 («зловживання владою або службовим становищем»), ст. 365 («перевищення влади або службових повноважень»), ст. 368 («одержання хабара») Кримінального кодексу України»…

Звісно, хто-хто, а Юрій Василенко розумів, що притягнути діючого Президента до кримінальної відповідальності неможливо – Конституція гарантувала Кучмі імунітет на час виконання повноважень. Бо притягнутим до кримінальної відповідальності громадянин вважається з моменту висунення йому обвинувачення (формально ця процедура супроводжується винесенням відповідної постанови та виставленням у Інформаційний центр МВС України облікової картки форми№4). Але в постанові судді про це й не йшлося. Він лише порушив справу щодо громадянина Кучми, не вирішуючи наперед питання винуватості чи невинуватості тодішнього Гаранта й не висуваючи йому обвинувачення.

Постанову про порушення кримінальної справи Юрій Олександрович переслав у Генеральну прокуратуру, керівництво якої мало два законних варіанти виходу з ситуації:

  • закрити кримінальну справу за реабілітуючими (відсутність події злочину чи відсутність складу злочину в діях Л.Кучми) або нереабілітуючими (недоведеність вини Л.Кучми, внаслідок акту амністії й т.п.) обставинами;

  • призупинити провадження в справі на час виконання Л.Кучмою повноважень Президента України (формально такої підстави для зупинення справи КПК України не передбачає, але це Генеральну прокуратуру засмучує не дуже, доказом чого слугує досі зупинена справа, порушена відносно народного депутата України Андрія Шкіля у зв’язку з подіями 9 березня 2001 року).

Але багатомудра українська влада вчинила по-інакшому. 27 грудня 2002 року Верховний Суд України на спільному засіданні судової палати в кримінальних справах та Військової судової колегії розглянув справу за клопотаннями заступника Генерального прокурора України Віктора Кудрявцева, внесеним за поданнями п’яти суддів, про перегляд у порядку виключного провадження постанови судді апеляційного суду м.Києва Юрія Василенка. Постанова про порушення кримінальної справи відносно Кучми була скасована, а заяви народних депутатів – відправлені в Генеральну прокуратуру для розгляду по суті й прийняття процесуального рішення.

Агов, пане Кузьмін, а що з тими заявами? Яке рішення було по них прийнято? І чому, якщо справжніми визнаються записи з фонотеки майора Мельниченка, які стосуються Георгія Ґонґадзе, не розслідуються інші епізоди із знаменитих «плівочок»? Тим більше, що ще 9 років тому в Генпрокуратуру волею Верховного Суду України були надіслані повідомлення про злочин п’ятьох народних депутатів, які на підставі «записів Мельниченка» вимагали порушити відносно Леоніда Кучми кримінальну справу і за хабарництво, і за привласнення майна, і за перешкоджання законній діяльності журналіста?

Отже, якщо Кузьмін вважає, що він є першим, хто порушив кримінальну справу проти Леоніда Кучми, то він, природно помиляється. Першим був Юрій Василенко. Але Кузьмін – навіть не другий. Оскільки другий раз Леонід Данилович ледь не опинився в статусі обвинуваченого влітку 2005 року. Тоді кримінальну справу проти нього порушив Святослав Піскун. Точніше – начальник слідчого Главку Генпрокуратури Олександр Артемович Куций у зв’язку з незаконним звільненням Кучмою Піскуна з посади Генпрокурора. Відповідно до описової частини постанови, Кучма це зробив з метою перешкодити розслідуванню вбивства журналіста.

Але в такому вигляді постанова проіснувала лише кілька годин, після чого Куций її все ж таки знищив і написав нову – з тією ж самою фабулою і з тим же реєстраційним номером. Але цього разу справа порушувалась не проти Кучми, а за фактом. У такому вигляді матеріали з цією постановою були об’єднані з матеріалами «справи Ґонґадзе», а Генеральний прокурор України Піскун – допитаний слідчим у якості свідка.

Але, як відомо, Бог любить трійцю. І якщо перша спроба порушити кримінальну справу проти Леоніда Кучми містила елемент трагедії (хто пам’ятає ті часи – той погодиться), друга – фарсу, то третя спроба має всі ознаки битви. Тільки не титанів, а пігмеїв – убогих розумом і ницих духом.

Володимир БОЙКО, спеціальна для «ОРД»

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

11 ответов

  1. Стаття Респект, усьо чьотко,бо це Портнов козлінушка попередив Рінатку,що йому гамбетс сниться і попередив його,щоб робив якісь реальні дії і він же і порадив,що потрібно заводити кримінальну справу,щоб з посади не злетіти:) Хоча І Рінатік дуже потрібний Портнову,щоб прикривати його рейдерські захоплення Житомирських ласощів та інших цікавих обєктів:) Тому Портнов і прикриває свою ЗАДНИЦЮ,щоб її не порвали часом і тих місцях,де її вже зачекалися. Вірш до речі можна досить відомий переіначити:
    На Майдані біля Церкви-Революція іде;
    Хай Портнов усі гукнули-на Парашу вже іде;
    Зачекались його хлопці-так що пару ніде діть;
    Хай і пана Писаренка-теж з собою захватить!!!!

    До чого вже має дійти в Державі ситуація, коли РЕЙДЕРА Портнова ставлять керувати Судовою системою, з тим, що він САМ ОСОБИСТО ТЕЛЕФОНУЄ Суддям в Житомирі і криком їм вказує, які рішення проводити по Житомирським ласощам, про яку суддівську реформу може казати ГАРАНТ?????

  2. Портнова вместе с Кузьмным и прочей нечистью — на парашу!
    Еще и СБУ ему хочется… Не многовато ли для донецкого бандита в прокурорских погонах?

  3. Чорновіл розповів, хто хотів смерті його батька

    Народний депутат Тарас Чорновіл хоче, щоб Генпрокуратура допитала екс-президента Віктора Ющенка у справі його батька.
    Про це він сказав в коментарі Gazeta.ua.
    “Перший пункт – по нараді в кабінеті Ющенка в кінці 1998 року з деякими нацдемами на тему, що робити з Чорноволом, і куди його подіти. Вони хотіли, щоб усі демократичні сили об’єдналися під Віктора Андрійовича на президентські вибори у 2004 році. Він мав стати лідером, все очолити, тільки для цього треба було щось зробити з Чорноволом, бо він категорично від такої ідеї відмовився. Я розумію, що там не приймали рішення про вбивство. Але відбулася координація з планами, які вироблялися адміністрацією Кучми щодо розколу в “Русі”, щоб його зруйнувати”, — зазначив депутат.
    За його словами, також треба допитати екс-президента з приводу його участі у фінансуванні розколу “Руху”.
    “Основне – це фонд “Соціальний захист”. На президентських виборах 1999 року це був головний неформальний штаб Кучми. Мав два офіси. Головою правління був Ющенко, який забезпечив мільярдні фінанси на виборчу кампанію Кучми і проводив брудні операції. У цього штабу в прямому підпорядкуванні був міністр Юрій Кравченко, який мав зобов’язання виконувати всі вказівки керівництва цього фонду. Він це і робив”, — наголосив Чорновіл.
    “Кучма ніколи не казав вбити когось. Це рішення (про вбивство В’ячеслава Чорновола – Gazeta.ua.) було прийнято в компанії Волкова, Ющенка та тих, хто був із ними. Хто саме це вирішив, я не знаю. Про це Ющенка треба однозначно допитати”, — додав політик.

    Ольга Москалюк

  4. Ну і що ж це буде якщо кожне “бойко” висловлює неповагу до прокурорів, які охороняють законність у нашій державі? Беззмістовні звинувачення, викладені у зухвалій цинічній манері пройдисвіта — це ж наруга над нашою державою. Народні обранці повинні терміново внести в Кримінальни Кодекс статтю: “Антидержавна агітація і пропаганда”, щоб ми мали можливість захистити конституційний лад (спеціалісти в СБУ є, не сумнівайтесь).

  5. Для Захистника Вітчизни!
    Точно так, а ще повернемо Трійки ВЧК і Тимчасову Інструкцію “Про позбавлення волі, як міри покарання і про порядок його відбування”, затверджена постановою Народного Комісаріату Юстиції РРФСР 23 липня 1918 року. Ця Інструкція передбачала такі місця позбавлення волі:

    Загальні місця ув’язнення (в’язниці). У 1921 році вони були перейменовані у виправні будинки;
    Землеробські колонії і реформаторії — виховно-каральні установи для засуджених до позбавлення волі молодого віку;
    Іспитові заклади — для осіб, стосовно яких є підстави для послаблення режиму або для дострокового звільнення;
    Каральні лікувальні заклади — для помешкання арештантів із помітно вираженими психічними дефектами;
    Тюремні лікарні;
    Арештні помешкання — для короткочасного утримання підслідних і арештантів, підлягаючих пересиланню.

  6. Цікаво де зараз сидить СБ України, з її слідчими підрозділами та підрозділами по боротьбі з корупцією та організованною злочинністю, коли Портнов з своїми гоміками заберає рейдерським способом ЗАТ Житомирські ласощі та інші вітчизняні компанії, які створювались і розвивались руками простих працівників? Де, наша присловута ПравоОхоронна (а не ПравоХОРОННА)система, чому Януковичу не розповідають, що самий Головний СУДОУСТРОЄЦЬ Адміністрації Президента Портнов і є тим, хто цю систему розвалює і скеровує суддів під себе, разом з Кузьміним і Ко? Хто зможе сказати точно коли Козел Портнов піде гуляти на Волю з Банкової?

  7. Увага! Бойко, як виявилося, є донецька потвора, поганий покидько.
    Нашою службою безпеки встановлено:
    Його мати- якась Іванова. Він глибоко законспірований агент донецькой мафії, працював в ахметовської пресі.
    На протязі кількох років він та донецький Зубов, та покидько. Ляшко зраджують любу
    доньку українського народу, патріотку Тимошенко.

  8. Журналисту Бойко — большое спасибо! Такое впечатление , что Вы работали на ул.Борисоглебской! Вы поинтерисуйтесь следственным штатом, кто сейчас расследует громкие дела ? Да , и чему удивляться- ” подобное ” подбирает себе и подчиненных таких как сам.И главное- что остановить ЕГО некому…..Только коллектив городской прокуратуры в свое время поставил ЕГО на место…..

  9. Прекращение уголовного дела за недоказанностью вины — это РЕАБИЛИТИРУЮЩЕЕ основание.
    А касаемо того, что должность первого заместителя Генпрокурора “жирнее” Председателя СБУ — очень спорное утверждение.

  10. Статья со стебом,спору нет))) ..смеялся до тех пор ,пока Владимир не начал защищать Василенко..я понимаю что вы с Татьяной Монтян партнеры…но не до такой же степени,что бы защищать этот маразм?!!да на то время это возможно был мужественный гражданский поступок,но извините никак не “юридично обгрунтований крок” ..ну хоть убейте ,не мог судья апелляционного суда возбуждать дело по этим “заявлениям”…касательно кузьмина,дай Бог что бы это был один из последних его публичных ”ходов”

  11. Щодо битви пігмеїв Володя цілковито правий. Пігмеї і є. Що Андрюша- “перекиньчик”, що друг його знаний “мурковод” Ренат Равільйович. Відносно порушення кримінальної справи суддею Василенко, то був не лише мужній, громадянський крок, але й юридично виважений. Статею 98 КПК України було передбачено право судді порушити кримінальну справу за наявності ознак злочину (підстав та приводів). Більше того, основні засади чинного кримінально-процесуального кодекса передбачали ОБОВ’ЯЗОК кожного правоохоронця порушити кримінальну справу за наявності ознак злочину, що є похідним від соціалістичного принципу невідворотності покарання за скоєний злочин. А ось ухилення правоохоронця від порушення кримінальної справи містить ознаки укривання злочину. Але внаслідок реформ від правоохрєнітєльної системи (автори -Кудрявцев В. В., ті же Портнов і Кузьмін, великий винахідник в галузі права Піскун і т.д.) суддя не порушує кримінальної справи, навіть якщо сокира в голові трупа. А прокуратура напише відписку після перевірки, а то й взагалі впаде в глуху аміназінову кому, по типу “я придурок, з мене нічого взяти”. Причому деградація прокуратури відбувається на очах. Коли Кудрявцев для кастрації КПК використовував юридичні важелі (рішення палат ВСУ, рішення Проститу… (ой, вибачте) Конституційного Суду України), то Кузьмін взагалі оперує поняттями та методами кухарки в її найгіршому розумінні: “посадіть”, “отпустіть”. А сцикливі педерасти із Апеляційного суду м. Києва ліплять будь-що, що їм скажуть. А саме головне, що бояться не Колими, а того, що їх від корита відкинуть та вони схуднуть. І винні в цьому всі ми. Десь промовчимо, десь не зробимо. А тому маємо, те, що маємо. А доскіпуватись до статті Бойка в мілких дрібницях, наприклад “корок”, а не “корка” з пляшки вилітає, можуть лише наймані флуди та інша інетовська шолупонь. По суті і принципово помічено головне. Автору, респект.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

На блокпосту застрелили экс-зампреда СБУ Киева и области (ФОТО, ВИДЕО)

В четверг, 10 марта, около 18:00 в Дарницком районе Киева бойцы двух спецподразделений полиции расстреляли автомобиль Toyota на синих госномерах…

Помощник Кивы задержан при попытке бегства

Работники спецслужб Украины задержали руководителя депутатской группы Ильи Кивы в Полтавском областном совете, главу полтавская областной ячейки«Украинской федерации таиландского бокса…

Нардеп Шевченко был задержан на границе с Польшей

Народный депутат Евгений Шевченко пытался покинуть страну через границу с Польшей. Его отправили назад в Киев. Об этом РБК-Украина сообщил…
НОВОСТИ