Человек не терпит насилия!

Смягчить нельзя усилить-2

 Безцеремонна розправа Конституційного Суду України

з засудженими до довічного позбавлення волі

ЗВЕРНЕННЯ

до юридичної громадськості, правозахисників,

всіх небайдужих людей

у зв’язку з ухваленням Рішення КСУ від 26.01.2011 року № 1-рп/2011

(справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі)

Громадянок України:

Сіліної Галини Іванівни

проспект Оболонський, буд. 49, кв.  47,

м. Київ, 04209,

тел. 411-79-37 (дом.)

Вовкодав Клари Данилівни

Проспект Ватутіна, буд. 2, кв. 57,

М. Київ, 02218,

тел. 540-13-52 (дом.)

  • матерів ув’язнених, які були засуджені після 04.04.2000 1 судами першої інстанції до довічного позбавлення волі за злочини, що були скоєні ними в період після 05.07.1997 року до 04.04.2000 року.

Рішенням Конституційного Суду України від 26 січня 2011 року у справі про «заміну» смертної кари довічним позбавленням волі було фактично здійснено розправу над всіма засудженими до довічного позбавлення волі, які вчинили злочини до 4 квітня 2000 року.

Сьогодні сталася розправа з цією легкою, абсолютно безправною здобиччю.

А завтра?

Хто на черзі завтра?

Аби почати, а там воно й піде.

Сьогодні Конституційний Суд України (надалі — КСУ) переступив через Конституцію, через верховенство права, через демократію, через права і свободи людини, прикриваючись метою охорони громадського порядку і суспільної безпеки, пішов по шляху прямого обмеження прав громадян, всупереч проголошеній в Україні ліберально-демократичній доктрині.

Але це ж довічно позбавлені волі. З ними безкарно можна робити все, що заманеться.

І неважливо, що в Україні під цю категорію попали всі: і маніяки, і ті, що вперше оступилися, і зовсім невинні, і незаконно засуджені.

А навіщо зараз з ними церемонитися?

Подумаєш, сотня, інша невинних постраждає з одним – двома десятками дійсно винних.

Ліс рубають, тріски летять.

Цей Сталінський принцип успішно прямує по нашій країні.

Тим більше одним махом можна прикрити усі беззаконня «своїх» суддів, які після 4 квітня 2000 року ухвалювали ці незаконні вироки та ухвали в судах, а потім деякі з них зайняли «тепленькі» містечка у Верховному Суді України. То хіба після цього вони могли скасовувати свої ж незаконні вироки та ухвали?

Знову-таки, легше загальними зусиллями добити тих, кого незаконно засудили.

Тим більше таку категорію ув’язнених.

Кинь клич зараз в народ: «Виконати Закон або заживо згноїти вбивць?»

Звичайно, народ вибере друге. І не розбиратиметься, скільки там безневинно або незаконно засуджених.

Особливо зараз, коли люди доведені до відчаю низькими зарплатами, пенсіями, високими цінами і тарифами і так далі….

То хіба зараз когось цікавить доля довічно ув`язнених – крім них самих та їх рідних і близьких?

Навпаки: переважна більшість дезорієнтованих людей жадає крові, відплати. І їм не важливо, що страждають також люди, у тому числі і не винні або такі, що вперше оступилися.

А тому, судді Конституційного Суду України легко, не вагаючись, явно порушуючи права цих ув’язнених і не беручи до уваги позицію переважної більшості учених-криміналістів нашої країни (по суті, єдиних, для кого верховенство права, дійсно, не порожній звук), виносять злочинне Рішення, яке ганьбить Україну на міжнародній арені.

Крім того, судді КСУ знають, що Президент нашої країни, як гарант Конституції, прав і свобод людини, не встане зараз на захист такої категорії ув’язнених. У нього і так багато проблем. А заступися він за довічно ув’язнених, опозиція підніме проти нього народ під гаслом: «Бандит випускає бандитів!».

Сама ж опозиція давно відвернулася від цих ув’язнених. На всі скарги, що направлялися на адресу її представників, вони або відповідали відписками, або направляли їх в Генеральну Прокуратуру України, наперед знаючи відповідь цього органу влади.

В черговий раз в Україні перемогли беззаконня і судове свавілля.

Коли в країні немає верховенства права, коли зневажаються всі демократичні принципи, дуже легко прийти до тоталітаризму, а там – і до фашизму. Адже принцип нинішнього Конституційного Суду України, як показало це рішення, –

МЕТА ВИПРАВДОВУЄ ЗАСОБИ!

А зараз конкретно щодо цього ганебного рішення КСУ від 26.01.2011 року № 1-рп/2011 (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі), цього зразка непрофесіоналізму, єзуїтства і брехливості, яке явно суперечить положенням як внутрішнього законодавства України, так і положенням чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Ключовим формулюванням цього рішення є його висновок: положення КК України 1960 року в редакції Закону від 22 лютого 2000 року № 1483 – ІІІ, яким смертну кару як вид кримінального покарання було замінено довічним позбавленням волі «треба розуміти як такі, що пом’якшують кримінальну відповідальність особи і мають зворотну дію в часі, тобто поширюються на осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини передбачені Кримінальним кодексом України 1960 року, до набрання чинності цім Законом України», тобто, до 04.04.2000 року (29.03.2000року, як вказано у Рішенні КСУ).

Отже, сама назва цього рішення (справа про заміну смертної кари довічним позбавленням волі) говорить сама за себе. Кожний першокурсник юридичного факультету знає, що в Україні не було заміни смертної кари довічним позбавленням волі, як видів покарання. Це стверджують и провідні вчені країни в галузі кримінального права. Не можна замінити те, чого вже не існує.

Але це – тільки квіточки.

Чому в пункті 2 мотивувальної частини судді КСУ перераховують всіх, хто висловив свої позиції стосовно предмету провадження у справі, не поділяючи на тих, хто був «за» і хто був «проти» цього Рішення? Тому що, цим самим можна створити ілюзію того, що всі перераховані поважні особи та інстанції підтримують це ганебне рішення.

Але переважна більшість провідних вчених України в галузі кримінального права має зовсім протилежну позицію у цьому питанні, яку вони висловлювали, відповідаючи на листи засуджених, їх родичів, а також на запити суддів Верховного і Конституційного Судів України.

Не залишилася осторонь цього болючого питання і Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н.І.Карпачова, коли підключилася щодо захисту конституційних прав С.М.Федоренка, якого було засуджено до смертної кари 22 лютого 2000 року,

  • коли в законодавстві України смертної кари, як виду покарання, вже не було, а довічного позбавлення волі — ще не було, коли максимальним чинним кримінальним покаранням було покарання у виді 15 років позбавлення волі,

  • у день ратифікації Протоколу № 6 до Європейської Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини» 1950 року, у першої статті якого сказано: «Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено». Яким цинізмом треба володіти, аби в день скасування смертної кари Верховною Радою України засуджувати до цього виду покарання!

Засудження С.М.Федоренка до смертної кари після 29.12.2000 року, коли вона визнана не конституційною, — це не поодинокий випадок в Україні.

З метою забезпечення прав, гарантованих конституцією України та нормами міжнародного законодавства Уповноваженим з прав людини було направлено листа голові судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України (про що зазначено у відповіді, підготовленій 8 липня 2010 року № 7/48-М152946.10/26-48 В.Яценко за дорученням Уповноваженого з прав людини ).

Очевидно, що винесення 22 лютого 2000 року суддями Луганського обласного суду завідомо неправосудного вироку є ознакою кримінального злочину, передбаченого статтею 375 Кримінального кодексу України, і безумовно свідчить про невиконання даними суддями своїх обов’язків, визначених статтею 6 Закону України “Про статус суддів”, тобто: дотримуватись при здійсненні правосуддя Конституції та законів України.

А це, в свою чергу, свідчіть про порушення ними присяги судді: здійснювати правосуддя в суворій відповідності з законом, в даному випадкуу відповідності з законом – КК України 1960 року з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 року, у період дії якого (з 29.12.1999 року до 04.04.2000 року) максимальним покаранням за санкцією ст. 93 було покарання у вигляді позбавлення волі на строк 15 років.

На жаль, на всі свої звернення адвокат отримував одні відписки.

Конституційний Суд України своїм рішенням від 26.01.2011 року остаточно відмовив С.М.Федоренку, нашим синам та іншим засудженим у відновленні їх прав, гарантованих Конституцією України та нормами міжнародного законодавства.

Для прийняття Конституційним Судом України рішення у правовому полі, треба було розглядати його у комплексі всіх питань, постановлених у конституційному поданні Верховного Суду та конституційних зверненнях ув`язнених, враховуючи всі обставини. Але КСУ не хотів цього робити, а тому відповів тільки на одне питання і не об`єднав Конституційне подання Верховного Суду України від 24.06.2000 року №1390/0/8-10 та Конституційне звернення ув`язненого С.М.Федоренка, засудженого до смертної кари в день ратифікації Україною Протоколу № 6, яке безпосередньо стосується цієї проблеми і знаходилось на вивченні в колегії суддів з 27.10.2010р..

Крім того, це рішення було прийняте всупереч раніше прийнятим рішенням КСУ, зокрема, Рішенню Конституційного Суду України від 14.12.2000 року N 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України, у якому вказано, що:

  • Рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території України. Органи державної влади повинні утримуватись від застосування чи використання актів або їх положень, визнаних неконституційними (абзац 2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення).

  • Втрата чинності окремих положень Закону безпосередньо пов’язана з ухваленням Рішення Конституційного Суду України, а не з прийняттям правового акта на його підтвердження чи виконання. Таким чином, з дня ухвалення Рішення Конституційним Судом України положення Закону що визнані неконституційними, втрачають чинність, а сам Закон є чинним, за винятком положень, визнаних неконституційними (абзац 2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

Тобто, суди першої інстанції не мали права при винесенні вироків після 04.04.2000 року (29.03.2000р.) за злочини, що скоєні до цієї дати, використовувати смертну кару, у тому числі і для порівняння, яке з покарань більш м`яке: довічне позбавлення волі чи смертна кара, оскільки на момент проголошення вироку вона була визнана неконституційною.

КСУ у цьому рішенні сам собі суперечить, коли стверджує: «… Виходячи з цього положення Кодексу 1960 року щодо смертної кари як виду покарання з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року не підлягали застосуванню судами» (абзац третій зверху пункту 3.2 мотивувальної частини), тобто підтверджує, що з 29.12.1999 року суди не мали права призначати покарання у вигляді смертної кари, а, це означає, що:

  • Особам, які скоїли злочини до 29.12.1999 року і яким проголошувалися вироки за ці злочини після цієї дати (припустимо, у січні, лютому 2000 року) суди повинні були призначати покарання не більш, ніж 15 років позбавлення волі, яке було максимально можливим покаранням у цей період (С.М.Федоренку та іншім).

  • Особам, які скоїли злочини у період з 29.12.1999 року до 29.03.2000 року, і яким проголошувалися вироки за ці злочини вже після 04.04.2000 року суди теж повинні були призначати максимальне кримінальне покарання у вигляді 15 років позбавлення волі, яке було максимально можливим покаранням на час скоєння злочину цими особами. Що і почав робити з 2009 року Верховний Суд України, коли став виправляти попередні помилки суддів щодо Петльованого, Лозікова та інших (Ухвала Верховного Суду України від 13.02.2009 року № 5-5п09 щодо О.Л.Петльованого, Ухвала Верховного Суду України від 31.07.2009 року № 5-47п09 щодо О.В.Лозікова та інші Ухвали).

І одночасно Конституційний Суд України виносить рішення про те, що Закон від 22.02.2000 року № 1483-III має зворотну силу.

Тобто в одному і тому ж своєму Рішенні Конституційній Суд України робить два твердження, що взаємно виключають себе, тому що ДПВ не може бути більш м`яким кримінальним покаранням, ніж 15 років позбавлення волі, яке було передбачене, як максимальне можливе покарання на той час (з 29.12.1999 року до 04.04.2000 року) згідно з Кримінальним кодексом України 1960 року з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 29.12.1999 року № 1483-III.

Крім того, у цьому Рішенні КСУ від 26.01.2011 року навіть не згадується про Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1969 року, зокрема, про положення її статті 18, та про підписаний Україною 05.05.1997 року з умовою подальшої ратифікації Протокол № 6 до Європейської конвенції з прав людини, яка була ратифікована Україною 07.07.1997 року, згідно з якими суди України не мали права застосовувати смертну кару, починаючи з 05.05.1997 року.

Але про це треба говорити, якщо хочемо жити в цивілізованій, демократичній країні.

14 квітня 1986 року Українська Радянська Соціалістична Республіка приєдналася до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, яка набула чинності 13.06.1986р..

Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року були підтверджені зобов`язання України по міжнародних договорах, укладених Українською РСР до проголошення незалежності України (стаття 6), якщо вони не суперечать Конституції України й інтересам республіки.

З огляду на зазначене Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року є частиною національного законодавства України, згода на обов`язковість якої була надана Указом Президії Верховної Ради Української РСР 14 квітня 1986 року №2077-XI «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів».

22 грудня 1993 року Україна ухвалила Закон № 3767-ХІІ “Про міжнародні договори Україні“, який суддями України, на жаль, теж не виконується, не дивлячись на те, що:

  • Стаття 12 вказаного Закону поширює на національ­не законодавство міжнародно-правовий принцип сумлінного виконання міжнародних договорів: «міжнародні договори Ук­раїни підлягають неухильному дотриманню Україною відповід­но до норм міжнародного права».

  • Частина 2 ст.17 цього Закону передбачає: «Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші пра­вила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то засто­совуються правила міжнародного договору України». Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядуван­ня не мають права виключати своїми актами, рішеннями зобов’язання, що містяться в таких договорах.

Отже, згідно з законодавством України виконання між­народного договору, згода на обов’язковість якого надана Верхов­ною Радою України, передбачає його пріоритет перед національ­ним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України.

У статті 9 Конституції України 1996 року визнаний той факт, що міжнародні договори, що діють, є частиною національного законодавства України. Це безпосередньо стосується Віденської конвенції.

9 листопада 1995 року Україна приєдналась до Ради Європи. При вступі вона зобов’язалась дотримуватись своїх загальних обов’язків згідно зі Статутом Ради Європи, а саме: плюралістичної демократії, верховенства права та захисту прав людини і основних свобод усіх осіб під її юрисдикцією.

Тоді Україна також погодилась виконати, у визначені терміни, ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у Висновку Парламентської асамблеї №190 (1995), зокрема:

підписати та ратифікувати — в межах визначених строків — європейські конвенції, у тому числі:

  • у момент приєднання до Ради Європи підписати Європейську Конвенцію з прав людини (підписала 09.11.1995 року);

  • протягом одного року ратифікувати Конвенцію (ратифікувала 17.07.1997 року);

  • протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської конвенції з прав людини (994_802), який передбачає скасування смертної кари в мирний час і у першої статті якого сказано: «Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено» (підписала 05.05.1997р., ратифікувала 22.02.2000р.).

Згідно зі статтею 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, держава, яка підписала договір за умовою його ратифікації і до її здійснення, зобов’язана утримуватися від будь яких дій, які позбавляли б договір його предмету і мети.

Отже, заборона на застосування смертної кари в Україні обґрунтована не тільки Рішенням Конституційного Суду України «справа про смертну кару» від 29.12.1999 року № 11-рп/99, а також підписаним 05.05.1997 року Протоколом № 6 до Європейської Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини» 1950 року.

Всі суди України після підписання 5 травня 1997 року Протоколу №6 не мали права – порушуючи Віденську конвенцію – розглядати застосування смертної кари, як можливе de jure або de facto, оскільки це явно суперечить| меті|цілі| і предмету названого|накликати| Протоколу. Тим більше, що згідно|згідно з| зі статтею 3 цього| Протоколу відступи від його положень|становищ| не допускаються.

Наші сини скоїли злочини до 29.12.1999 року, але після підписання Протоколу №6, тобто тоді, коли — порушуючи Віденську Конвенцію – до них не могли застосовувати смертну кару. А отже, якби час постановлення вироку за злочини, скоєні в цей час, припадав для кого-небудь з них теж на цей час, припустимо, на 28 грудня 1999 року, то судді не мали права — порушуючи Віденську Конвенцію – засуджувати їх до смертної кари, не залежно від того, що такий вид покарання фактично мав місце в КК України.

Звідси витікає, що до всіх осіб при встановленні їм вироків вже після 04.04.2000 року за злочини, скоєні ними в період з 5 травня 1997 року до 29 грудня 1999 року, судді не мали права застосовувати смертну кару, у тому числі і для порівняння: яке покарання м’якше — довічне позбавлення волі чи смертна кара.

Не підлягає порівнянню на момент постановлення вироку, оскільки не підлягає застосуванню на момент скоєння злочину!

Додатково необхідно сказати, що стаття 24 КК 1960 року (виняткова міра покарання – смертна кара) не належала до видів покарання, а тому не входила до їх переліку, що містився у статті 23 цього ж кодексу.

Цим законодавець підкреслив виключну винятковість смертної кари на противагу іншим видам покарання.

Навпроти, довічне позбавлення волі (стаття 25-2 цього ж кодексу) було введене законодавцем у загальний перелік покарань (пункт 1-1 статті 23).

Тому неможна вважати, що до осіб, які скоїли злочини до 04.04.2000 року (тобто які не булі засудженні до смертної кари), та яким було призначено ДПВ після цієї дати судами першої інстанції, було б застосовано смертну кару на час скоєння ними злочину. На той час, коли діяла смертна кара, суди все-таки з обережністю засуджували до цього виняткового виду покарання. Цей захід повинен був би застосовуватися до серійних вбивць, маніяків і так далі, і те — з великою обережністю, аби виключити судову помилку. Але коли з’явився на Україні такий вид покарання, як ДПВ, судді стали з легкістю призначати його, не утрудняючи себе спиратися перш за все на об’єктивні, безперечні і такі докази, що не викликають жодних сумнівів. Адже вони вважали і продовжують вважати, що ДПВ м’якше покарання, ніж смертна кара.

Спаси, Господи, всіх від цієї «легкості» та «м`якості покарання»!

Саме тому у Російській Федерації засудженим до смертної кари особам, відносно яких не було виконано вироки, це покарання було замінено на 25 років позбавлення волі або на ДПВ у порядку помилування.

Однак, щодо осіб, які скоїли злочини під час формальної чинності положень про смертну кару, але були засуджені після введення мораторію на застосування цього виду покарання (19.11.1999), ДПВ не призначалось зовсім.

Україна в цьому питанні виявилася куди більш жорстокішою!

Не можна порівнювати ці два види покарання (смертну кару та ДПВ) ще і тому, що Конституція України – ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ, яка набула чинності 28 червня 1996 року, відповідно до норм її статей 3, 21, 22, 24,27,28, ч.2 ст.102, ч.3 ст.104, п.2 ст.116, як єдиний цілісний документ, не допускала з 28.06.1996 року застосування в кримінальному процесі смертної кари, як виду покарання!

Підтверджує наші виводи и стаття 3 Кримінального кодексу України 2001 року, у якої вказано, що Кримінальний кодекс України повинен грунтуватися на Конституції України та на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (пункт 1 цієї статті).

Крім того, у пункті 5 цієї статті чітко вказано: «Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України». Це безпосередньо|прямо| стосується| Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ратифікована Україною 14.05.1986р., набула чинності 13.06.1986р.), тобто і її ст.18 «Обов’язок не позбавляти договір його об’єкта й мети до набрання договором чинності». А це вже стосується підписаного 05.05.1997 року Протоколу №6.

Отже, враховуючи все сказане вище, а також , згідно зі змістом:

  • ч.1 ст.6 КК України 1960 року та ч.2 ст.4 КК України 2001 року, які передбачали, що злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час його вчинення.

  • п.1 ст.7 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ратифікованою Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, де сказано: «Не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення»

до усіх осіб, що скоїли злочини з 28 червня 1996 року, а тим паче – з 05.05.1997 року та 29.12.2000 року – до 04.04.2000 року мала застосовуватись максимальна| межа санкції статті 93 КК України 1960 року, яка підлягала застосуванню у цей період та визначалась, як «позбавлення волі на строк від 8 до 15 років, крім того, конфіскація майна у випадках, передбачених пунктом «а» даної статті». І з нею повинні були судді порівнювати такий вид покарання, як довічне позбавлення волі, а не зі смертною карою, яка, крім того, на момент проголошення нашим синам вироків (після 04.04.2000 року) була визнана в Україні неконституційною (Рішення КСУ від 29.12.1999 року № 11-рп/99).

Важливим є і той факт, що до моменту проголошення їм вироків (після 04.04.2000 року) Верховна Рада України ратифікувала протокол № 6 (22 лютого 2000 року).

Міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Тому Закон України від 22.02.2000 року № 1484-III “Про ратифікацію Протоколу N 6 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, який стосується скасування смертної кари, 1983 року” – це не тільки міжнародний акт, а й національний акт, що стосується скасування смертної кари вже Верховною Радою України.

Цей закон був опублікований 17 березня 2000 року в дев`ятому номері “Офіційного вісника України“, який згідно з указом президента України від 10.06.1997 року № 503/97 «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» є офіційним друкованим виданням, і згідно з яким цей закон набрав законної сили 27.03.2000 року (через 10 днів з дня офіційного оприлюднення).

З цього дня, тобто з 27.03.2000 року, вже ЗАКОНОМ, тобто Верховною Радою України, неконституційність смертної кари в Україні була підтверджена.

Отже, хоча ні Рішенням КСУ від 29.12.1999 року № 11-рп/99, ні Законом України від 22 лютого 2000 року № 1484-III, який вступив в законну силу 27.03.2000 року, не були внесені зміни до Кримінального кодексу України від 28 грудня 1960 року, смертна кара в Україні не могла ні призначатися, ні виконуватися ні з 29.12.1999р., ні — з 27.03.2000р..

Отже, виходячи з наведеного, при постановленні вироку і вирішенні відповідно до ст. 324 КПК України питання про призначення нашим синам за ст.93 КК України міри покарання та її визначенні на цій стадії застосування кримінального закону шляхом порівняння санкції ст. 93 КК України станом на час вчинення злочину (після підписання протоколу №6 і до 29.12.1999р) з її санкцією станом на час постановлення вироку (після 04.04.2000року) могли застосовуватись при цьому лише ті положення цих санкцій ст.93 КК України, які не суперечать Конституції України і міжнародним договорам. Це є положення |співставлятисанкції ст.93 КК України про позбавлення волі строком від 8 до 15 років (на час скоєння злочинів — після підписання протоколу №6) і положення санкції ст.93 КК України про позбавлення волі строком від 8 до 15 років або ДПВ (на час постановлення вироків – після 04.04.2000р.). Тому, найсуворішим покаранням, яке могло бути призначене нашим синам в межах санкції ст.93 КК України, яка підлягала застосуванню під час вчинення ними відповідних злочинів, було позбавлення волі строком на 15 років.

У зв`язку з цим, Закон України від 22 лютого 2000 року № 1483-III, яким в національне законодавство України з 04.04.2000 року введений новий вид покарання – довічне позбавлення волі (ДПВ), який є більш суворим видом покарання ніж той, що підлягав застосуванню з 28 червня 1996 року (а тим більше: з 05.05.1997 року, з 29.12.1999 року, з 22.02.2000 року та з 27.03.2000 року), коли максимальною мірою покарання передбачалося (підлягало застосуванню) 15 років позбавлення волі, не має зворотної дії в часі.

Тим більше, що в Законі України від 22 лютого 2000 року №1483-III чітко передбачається: «III. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування».

Виходячи із загальних положень про дію закону, останній має поширюватись на правовідносини, що виникли після набрання ним чинності, тобто на всіх осіб, що скоїли злочини після 04.04.2000 року.

Так для чого та для кого в нашій країні видаються Закони, приймаються Рішення КСУ і укладаються міжнародні договори, якщо вони не виконуються тими, хто їх зобов’язаний виконувати?

У пункті першому статті 6 нового Закону України від 07.07.2010 р. №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», який набрав чинності 30.07.2010 року вказано: «… Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції (254к/96-ВР) і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права».

Відповідно до ст. 2 цього Закону Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Про яке верховенство права і сумлінність виконання міжнародних договорів можна говорити після прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення?

В цьому зверненні ми надали далеко не повний аналіз Рішення Конституційного Суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011, сподіваючись на те, що це допоможуть нам зробити фахівці, провідні вчені України в галузі кримінального права, доктринальні тлумачення яких спотворені Конституційнім Судом України, але які мають значний вплив і ними охоче й плідно користуються де­путати Верховної Ради України при розробці нових законів, викладачі й студенти юридич­них навчальних закладів.

Ці доктринальні тлумачення вчених, їх відповіді на протязі довгих років, починаючи з 2000 року, допомагали нам та нашим синам вистояти, були для нас світлом в кінці тунелю.

Звертаємося до всіх вчених України, юристів, адвокатів, до всіх, для кого верховенство права – не порожній звук: встаньте на захист справедливості в нашій країні, вискажіть свою точку зору щодо цього злочинного рішення КСУ.

1 1 04.04.2000 року – це дата набуття чинності Закону України від 22 лютого 2000 року № 1483-III, яку визнає Міністерство юстиції України (Див. відповідь заступника Міністра юстиції України І.І.Ємельянової від 21.01.09 р. № КО-35498-22).

29.03.2000 року – це дата набуття чинності вказаного Закону, яка визнана Рішенням Конституційного Суду України від 26.01.2011 року № 1-рп/2011.

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

20 ответов

  1. На экзамене по гражданскому праву в юридическом институте преподаватель задаёт вопрос студенту:

    У вас есть апельсин и вы решили им кого-то угостить. Как вы это сделаете?
    Я просто угощу им со словами ”Пожалуйста!”
    Неуд, молодой человек. А правильный ответ таков: Я передаю этот апельсин, принадлежащий мне на праве частной собственности,т.е. с правом владеть, пользоваться и распоряжаться вместе с кожурой, мякотью, соком и семечками, с правом выжимать, разрезать, замораживать, сушить, запекать, варить и иными способами употреблять, используя при этом любые инструменты и иные приспособления,как имеющиеся в вашем ведении, так и у иных лиц, как существующие в настоящее время, так и изобретенные позже, а также вы вправе передать этот предмет собственности третьим лицам вместе с кожурой, мякотью, соком и семечками или без них…

    Да, казуистика в юриспруденции имеет место. Но без всестороннего, полного и объективного толкования нельзя добиться правильного применения норм права. От!

  2. К Богу обратитесь и помолитесь за невинно убиенных вашими сыновьями, а у вас еще совести хватает обращаться к людям!

  3. а к кому обратиться матерям невинно убитых вашими сыновьями, чтобы их вернули?

  4. петро не потакайте судам-это бесчеловечные твари и больше людских жизней загубили чем ппожизненники

  5. всіх хто вчинив злочини до 04.04.2000р.і яким призначено довічне позбавлення волі слід покарання (по закону) замінювати на 15 років. Однак проблема в тому що да такої категорії осіб потрапляють багато серійних вбивць , зокрема і відомий Онупрієнко. А по справедливості ( а не по букві закону) хай сидять.

    Крім того на даний час є правова проблема, оскільки ВСУ багатьох засудженим, які відбували довічно замінено покарання на 15 років, оскільки вони вчинили злочини в період з 29.12.1999р. по 04.04.2000р. Що робити з ними. Якщо зайняти одну позицію , що довічне є помякшенням покарання перед смертною карою як випливає з рішення КСУ від січня 2011р. , то цих особам , які вчинили злочини в період з 29.12.1999р. по 04.04.2000р. і яким ВСУ замінено ДПВ на 15, слід знову повертати ДПВ.

    чекаю рекомендацій

  6. “…неважливо, що в Україні під цю категорію попали всі: і маніяки, і ті, що вперше оступилися….”, Думать надо, что пишем. До довічного позбавлення волі засуджуються виключно особи, які вчинили вбивства при обтяжуючих обставинах (двох або більше осіб, малолітньої дитини, з особливою жорстокістю, з корисливих мотивів…….). Як можна вперше оступитися вчинивши такий злочин???????????????!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

  7. А недавние примеры тех, которых осудили ошибочно? Из 7 осужденных в живых осталось 2 ? Как вам статистика? Вы не боитесь оказаться в их числе?

  8. Вспомните знаменитое “Витебское дело”, по которому одиннадцать человек было осуждено за совершение убийств, которые они не совершали. Одного успели расстрелять, другой ослеп после пыток, третий сошел с ума, остальные отбыли длительные срока в МЛС. А настоящим преступником оказался Михасевич, который по характеристикам значился как примерный семьянин, коммунист, передовик производства, портрет которого всегда висел на доске почета. За раскрытие указанных убийств, до поимки Михасевича, Брежнев, вместе со смачным поцелуем, наградил следователя по ОВД прокуратуры Жерноровича орденом “Ленина”. Знакомые мне криминалисты отзывались об этом следаке как об умном и талантливом человеке. Он всегда (!) добивался признания от подследственного в совершенном преступлении. И с отчетностью у этого “фаната следствия” было всегда в порядке.

    В моей практике один человек вынужденно лишил двоих мерзавцев жизни и был приговорен к исключительной мере наказания, после чего его расстреляли, хотя в деянии осужденного были признаки превышения пределов необходимой обороны. Но руководителем СОГ я не был, поэтому от меня ничего тогда не зависело. А принимавшие деятельное участие в этом деле следователь, прокурор, прохиндей-адвокат, судьи и сейчас работают на правовой ниве и с видом респектабельных юристов решают вопросы о судьбах людских.

  9. Реально! На пожизненом сидят и первоходочники,и за одно убийство,и вез отягчающих-их опасность усилило не желание дать мзду судье..Коррупция-вся судебная система прогнила.

  10. Когда-то встретил статистику по этой категории осужд. Так вот, при количестве этой категории ЗК около 1,5 тыс., количество жертв их преступлений составляло около 5 тыс. Статистика блин …

  11. Если кинуть в одну кучу прибыля мои и Ахметова и разделить на два, то и я олигархом буду казаться. От!

  12. Шуту-а ты не деньги кидай в кучу а жизни.
    Днепропетровск-тз:
    гена лобчук-2 зарезанные девчонки.
    кирилов-5 убитых курсантов а после изнасилованных.
    куркай-3 бомжам отрубил головы с поддельником и подбросил в подъезд другому авторитету на день рожденья его жены.
    коростылев-5 убитых граждан вьетнама и кореи, передел базара.
    ильман-с друзьями убили семью 5 человек, ребенку 1.5г
    соколов-5 трупов разделанных под тушенку и проданных на базаре
    братья боротьбенко-18 убитых проституток,
    братья турчененко- 5 убитых за один вечер, просто по приколу.
    братья бурба-нашумевшая банда из Запорожья, один из эпизодов, отрезали голову бизнесмену ножевкой в присудствие жены и дочери. Тебе дальше продолжать, а таких у нас 47. Когда заехали то все говорили что не при делах, а сейчас многие бахваляться-8 лет моим баранам. Другие-это просто недоразумение, так что мне теперь умирать.Только двое до сих пор идут в отказ-седов и шагин — организаторы преступных группировок, один в германии, другой в россии и украине. Ну что ты скажешь, войдешь в долю?

  13. Для ДВК-89 ТЗ. “Шуту — а ты не деньги кидай в кучу а жизни… Ну что ты скажешь, войдешь в долю?” Вот когда тебя за убийство указанных тобой подонков приговорят к пожизненному заключению, тогда ты меня и поймешь.

  14. Как по-мне, то суд вне зависимости от принципа “справедливости” должен принимать решения по закону, а то, каждый может стать жертвой ”справедливости”.

  15. Пожизненное просто так с кондачка не дают, для этого должна быть серьезная доказательная база. И не забывайте оно было альтернативой для смертной казни, в том числе что бы избежать непоправимой ошибки. Согласитесь у приговоренного по ошибке к пж больше времени что справедливость восторжествует чем у приговоренного к расстрелу.

  16. Государство ведет себя так — как позволяет это народ . То бишь : народ достоен своих правителей . Пока пипл хавает — суды будут принимать какие угодно решения , и далеко не всегда справедливые .

  17. Лозинского судят долго, Зварича тоже долго дело рассматривают, а мой знакомый перешел дорогу прокурору области и он ему пообещал “намазать лоб зеленкой” (это расстрел) и за два суда по полтора часа дали расстрельную сталью, но к счастью мараторий. Судьи и прокуроры заодно.

  18. спасите жителей Украины от взяточников-судей (адвокатов, прокуроров, спедователей) которые сдирают деньги с родителей и родственников невинноосужденых и дают после взятки такие сроки по самых жестких статьях за что еще и звание получают.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
Большая фармацевтическая афера: «фуфло» и ценовой сговор

Большая фармацевтическая афера: «фуфло» и ценовой сговор

  Почему крупные дистрибьюторы лекарств и торговцы «самопальными» медпрепаратами попали в одно уголовное дело. Весной этого года, 25 марта, федеральный суд…
НОВОСТИ