Куди «пливе» Десна?

Десна не лише пливе або тече, але і  стоїть у вигляді селища, відомого військовим навчальним центром. Поруч, ймовірно для самоволок село з красномовною назвою Виползов. У Десні я був кілька разів, хоча службу там не проходив. За українським звичаєм батьки та родичі їдуть туди на прийняття присяги.

Десна. Присяга.

 На присягу в Десну я потрапляв двічи, і все було по різному. Побачене і почуте там можна розповідати та слухати в якості анекдота.

Першу присягу  тут я спостерігав влітку 1998 року, в другу в кінці листопада 2010-го. Все було по-різному. Спільним було натовпи родичів з торбами, ажіотаж і штовханина на найбільшому в Європі військовому плацу. Минулого року натовп і забіг його   на плац до  присяги вразив. Не зважаючи на початок зими цивільного люду приїхало більше ніж 12 років до того я бачив. І тіж самі натовпи, море автівок, маршруток, автобусів, а біля одного з КПП навіть електропотяг. Окремо про легендарне ДАЇ. Якщо біля Десни все було пристойно, то з спозаранку під Вишгородом цілою колоною зупинялися марщрутки з батьками і на водіїв писалися протоколи. Нахабно з виразами:»Ну, що  тобі написати?» процидура придирок та здирства тривала від 15 хвилин і більше, для тих хто не здавався і не «вирішував питання», як того треба іншій стороні.

 Цього разу ритуал тривав довше, не зважаючи на відсутність на присязі міністра оборони, як то було в перший раз мого спостереження. Перебощилиз напутніми виступами ветеранів. Автоматів на тих що приймають присягу цього разу… не вистачило! Армія без зброї?.. Повнісю укомплектованим був  з тих що я побачив нв своємі кінці «бранного поля» був лише один взвод. Але який то був взвод… Побачивши його я навіть фотоапарат сховав. І не тому, що це секретно, а від враження від того взводу. Повніний комплект худих коротунів зростом нижче і не іище президента Росії. Однострої декого з них взагалі «поглинули». Але «безкоштовне кіно» почалося перед входом до казарми. Стрій зупинився і завирував. Почався обмін зброєю — кожен шукав свою за номером, бо перед виходом на плац кожен згріб, що потрапило під руку.

 Про приємне теж можна написати. Було спілкування з командирами. Офіцери, чисто по-людські називали курсантів дітьми, а не так по солдафоськи як раніше – воїн і все на те подібне. Були чемними уважними, давали батькам номер свого мобільного телефона і виказували велике бажання на взаємодію у вирішенні проблем. Розповіли про порядок користування мобілками у своїх підлеглиї. Мобілки збирають до вихідних не лише для підтримання дисципліни, але і тому, що гріха таїти – трапляються крадіжки. Далі батькам пообіцяли  відпустити дітей у звільнення, і перші «орли випорхнули» з казарми вже через сім-вісім хвилин. І ми з «торбами» та своїм солдатиком помадрували через військове містечко у селище. А подорозі дивився чи все стоїть на місці і переповідав своєму товаришу про кілька перших своїх відвідин та різницю між ними.

 Перше враження, як і тоді, що ми колись були кращими солдатами осталося незмінним. Цього разу на газонах навколо казарм не було відвертого і неприхованого спільного застілля покотом батьків з дітьми за укріплення боєздатності українського війська.  А тим часом містечком ходив с свитою…міністр оборони. А солдатами цього разу були  інші, вже ті хлопці, що народилися  та росли без споглядання совка у дитинстві. При спогляданні громадського туалету, який крім зовнішнього пофарбування не зазнав ніяких змін: одномістлиний, з чергою бажаючих, а в середені самі розумієтее як. Мимоволі пригадалася історія древнього Риму, який вже тоді, за історичними свідченнями мав 268 громадських вбиралень. А тут у бідної України ні коштів на цеглу та цемент, ні робочих рук, ні бажання будувати, не говорячи про самоповагу  та повагу до держави, за яку боляче.

 А поки йшли до КПП  військового містечка, то виявили   з нагоди приїзду батьків кілька «виносних буфетиків» з кавою, чаєм, солодощами та консервами.. Але ціни!  Ціни, як дома на ярличках, тільки вдвічи більші… Але це був ще не апогей! Вийшовши у саме селище, ми як люди пристойні почали шукати кафе, щоб посидіти з своїм солдатиком, почастувати невійськовою їжею (хоча солдати їдять все). Побачивши кафе «Лілія» з столиками надворі і в середені з барною стійкою, мій тованиш посадив малого за столик і попрямував зі мною до бару, де вже стояла жіночка з «військовї компанії» з чотирьох осіб, яка прийшла на пару хвилин раніше. Від барменші почули, що таким компаннія, що витягають з торби свою ковбасу тут сидіти не можна через заборону хазяїна. Друга частина відвідин кафе просто приголомшила. Згідно з меню ціна любого салату без осетрини чи лобстерів починалася з 30 гривень, а порція пельменів(без повідомлення, що в середині) коштувала всього -78! Коментарі, що затряли в гортані від подиву, зайві. Але нам пошщастило з іншими кафе. По містечку ходило багато військових, і приємно вразило, що курсанти , як і годиться  за статутом, віддавали честь у вітанні не лише офіцерам, але і один одному. Під час застілля наш курсант пив сік та каву, що ми вітали, але і самі не пропонували, бо таке у нас розуміння служби. Але неприємно здивувалися, що наш солдат почав палити. Пояснення цьому було таке, що ті хто н димлять цигаркою не мають права на перекур і в цей час працюють. Дебілізм, тай годі! А якже стан здоров’я? Чому офіцери про це забули?

 Прогулюючись селищем, купували все необхідне для служби: знову бритви (які, до речі забрав офіцер, поясниши що більше 5 «не положено»), зошити, ручки, зубну пасту,  крем для взуття. Не знайшли лише годинника з люмінісцентним циферблатом. Та нас заспокоїли, що такі саме годинники, вказівку які отримали придбати є у крамничках  в середині військового містечка. Крамнички, до речі належать одному з офіцерів, і розумієте, якій «пішов підйом» коштів. Але після повернення в казарму «діткам», до яких приїздили родичі дали команду здати по 5 гривень «на потреби» та збігати купити по електричній лампочці. Про економію на харчах в цей день для війська і згадувати годі. А при розмові з командирами почули прохання не перегодовувати своїх чад. Зі слів курсантів годують їх нормально, але не дуже, щоб від цього бути у захопленні.

 Коли збіг час звільнення   та побачення, ми привели свого захисника вітчизни до КПП військового містечка. Хоча раніше були і інші входи до нього: була в целяно- бетонному паркані  чудова дірка для проходу в містечко, де іноді на чатах стояв патруль, і за ритуалом «ціна питання пляшка» здійснював свою контрольну функцію.  Цього разу патрулів не було видно  і в селищі, як і п’яних військових. А дірку  в паркані перевіряти ми не ходили, бо ніякої потреби в ній і  незаконностей з нашого боку теж ніяких  не було.

Десна. Висняний випуск

Минув час. Не за горами випуск сержантів. Але не зовсім так,бо про сержантів розповідали, нам батькам та новобранцям у листопаді. А зараз курсанти почули нову пісню. За її словами сержантами стануть лише кілька, і саме ті що залишаться служити в учбовому центрі. Здавалося, що то найкращі, і в тому є певна логіка і справедливість, як то бувало і раніше у війську. Всі інші ставали молодшими сержантами з двома личками. Але зараз несподівано і цього вже не обіцяють, а значить і не присвоять. Личка буде лише одна – старшого солдата(ефрейтора). Все як в роки війни: після учебки льотчикам по одній зірочці, а артилеристам по одній личці. Чому так? Мені здається не лишн тому, що адмірал Єжель – не адмірал Колчак. Здається у війську хтось по-своєму з особливою цікавинкую став рахувати гроші. За кожну личку сплачуються гривні… Тому  економлять, мабуть на генеральські зарплати та пенсії (а їх в Україні чимало), на всьому: на харчах солдатам, личках сержантів, одностроях(форменному одязі ), згаданих лампочках і багато на чому ще. Через подібні економічні дії, за словами курсантів, кілька офіцерів нині перебувають під слідством. Знову збирають гроші «на потреби», з харчуванням перебої та погіршення, а курсанти телефонують додому  батькам щоб ті вислали гроші на обмундирування. При чому ціна питання зростає. Коли на початку лютого це було всього 180 гривень, то наприкинці  за ті ж «шмотки» хтось вже хоче отримати по 230! Невже нашили нового, кращого і дорожчого так швидко? Здається, незабаром, як в дитинстві діти поппросять купити автомати, тільки вже не пластмасові, а справжні АК.

 Десна Десною, а для чад, що служать у війську дома, наприклад в Кіровограді, батьки військову одежину купляють,  а ще з початку року носять їжу у військові частини, і навіть беруть на харчове довольство не лише своїх дітей, але і їх товаришів, у яких батьки далеко… Отакі справи у нас з військом, товаришу верховний главнокомандувачу!   Це не прямі телеефіри, а пряма загроза безбеці держави.

Anatolij Avdeev