Ну, за присягу!

Громадяни, запам’ятайте цю дату: 27 січня 2011 року Генеральний прокурор України Віктор Павлович Пшонка склав присягу працівника прокуратури. Саме з цього знаменного дня він, нарешті, став виконувати свої повноваження на законних підставах. Одночасно з Віктором Павловичем побожились дотримуватись Конституції та боронити права людини його заступники, апарат Генеральної прокуратури, прокурори областей і прирівняні до них прокурори, які також одержали законне право називати себе «прокурорами». Що ж стосується усілякої іншої прокурорської шушери, то комедія зі складанням нею присяги лише зараз виходить на фінішну пряму.

Так, наприклад, 8 лютого з великою помпою складали присягу прокурорсько-слідчі працівники Дніпропетровської області. Залишилося тільки незрозумілим, у якості кого вони проводили досудове слідство, затверджували обвинувальні висновки, підтримували державне обвинувачення в судах, здійснювали нагляд за додержанням законів, вносили акти прокурорського реагування й т.п. до цієї славної дати.

Кумедність ситуації спричинена тим, що ще 1 грудня 1991 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру», статтею 46 якого було передбачено, що особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь і слідчих прокуратури, приймають присягу працівника прокуратури, затверджену Верховною Радою України. За ті роки, що збігли з моменту вступу в силу цієї статті, колишні слідчі вже встигли побувати Генеральними прокурорами України, причому – по кілька разів, але присягу працівника прокуратури так і не склали через відсутність останньої. Лише через 19 років, 23 грудня 2010 року, парламент затвердив поданий колись на його розгляд текст прокурорської присяги.

Мабуть, кожен старшокласник знає, що людина, призвана на строкову військову службу, не вважається військовим і не може бути засуджена за скоєння військового злочину, доки на складе присягу. Те ж стосується суддів, прокурорів і навіть президентів України – особа, обрана на найвищу державну посаду, починає виконувати повноваження Президента України лише з моменту складання нею присяги перед Головою Конституційного Суду України на урочистому засіданні Верховної Ради.

Тому автор цих рядків за попередні роки чимало попив прокурорської крові, коли йому доводилось брати участь у розгляді в судах справ (кримінальних, цивільних, господарських) за участю прокурора. Чи не першим заявлялось клопотання витребувати в управлінні кадрів відповідної обласної прокуратури інформацію про те, чи склав процесуальний опонент присягу. Зрозуміло, що клопотання відхилялось, оскільки страж законності зразу ж зізнавався, що присяги він не складав і відповідного запису в трудовій книжці не має.

А це означає, що всі кримінальні справи, які розслідували слідчі прокуратури, прийняті на роботу після 1 грудня 1991 року, є лише купкою папірців, складених не уповноваженими на це особами. Точно так незаконними є й всі вироки по кримінальних справах, що впродовж 19 років виносили суди України за участю нелегітимних державних обвинувачів. Громадян України, які були засудженні за цей час – напевно, понад мільйон. І всі вони засуджені незаконно, за межами законодавчо встановленої процедури.

Втім, не менш кричущою була й ситуація з суддями, хоча текст суддівської присяги Верховна Рада затвердила без зволікань. Тим не менш, впродовж кількох років, починаючи з 2003 року, президенти України – спочатку Кучма, а потім і Ющенко — відмовлялися виконувати свої прямі обов’язки й приймати присягу в новопризначених суддів попри те, що, відповідно до статті 10 тодішнього Закону України «Про статус суддів», така присяга мала складатися виключно перед Гарантом Конституції. Більш того, своє небажання виконувати вимоги цього Закону Леонід Кучма виклав письмово в Указі від 10.12.2003 №1423/2003, який так і називається «Про внесення змін до Порядку складення присяги суддею, вперше призначеним на посаду». Незважаючи на те, що відповідно до статті 106 Конституції України Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам, Кучма передоручив приймати присягу суддів головам обласних державних адміністрацій.

Ну, Аллах з ним, Даниличем – йому, горопашному, за п’янкою не було коли й склянку вина випити, а не те, що з суддями вовтузитись. Але Президент Ющенко, який знаходив час для ознайомлення з передовим досвідом бджолярів Японії та походами на Говерлу, також тривалий час не відволікався на виконання своїх посадових обов’язків, внаслідок чого нині сотні й сотні громадян працюють на посадах суддів, так і не склавши відповідної присяги перед Президентом України. Чи можна вважати рішення, винесеними такими суддями законними? – Вочевидь, ні.

Бо складання присяги суддею чи прокурором – то не порожня формальність, а прописана законом процедура набуття повноважень, через що порушення присяги є підставою для звільнення з посади. За один лише 2010 рік з цих підстав було звільнено кілька десятків суддів, але при цьому у Вищій раді юстиції ніхто навіть не поцікавився, а чи складали ці люди присягу в спосіб, встановлений законом?

Пригадаймо у зв’язку з цим пригоди колишнього судді Конституційного Суду України Сюзанни Станік. Пані Станік стала поперек дороги Президентові Ющенку навесні 2007 року – коли тодішній Гарант раптом вирішив розігнати парламент. Позаяк жодних передбачених Конституцією підстав для цього не було, а розігнати дуже кортіло, Ющенко, з тим, щоби зірвати оскарження в Конституційному Суді України свого Указу про розпуск Верховної Ради, видав ще один Указ – про звільнення судді КСУ Станік, яка була призначена доповідачем з цього питання. Станік, природно, звернулася у зв’язку зі своїм явно незаконним звільненням до суду. 25 березня 2008 року Верховний Суд України поставив остаточну крапку в цій битві титанів і поновив Станік на посаді.

Тоді Ющенко, виконавши 3 квітня 2008 року ухвалу Верховного Суду України, того ж дня видав черговий Указ про звільнення Станік, але вже з інших підстав. На цей раз попсуй-президент обвинуватив мадам Сюзанну в тому, що в 2004 році вона, складаючи в парламенті присягу судді Конституційного Суду України, не побачила, що в ложі сесійної зали Верховної Ради відсутній Президент Кучма. Отже, була порушена встановлена законом процедура складання присяги, а тому, на думку Ющенка, жодних підстав вважати Сюзанну Станік суддею КСУ в нього не має. Щоправда, при цьому пан Президент навіть не спробував замислитись, а що робити з тими рішенням КСУ, які були винесені за участю неповноважного судді?

Цей Указ Станік також оскаржила. 24 лютого 2009 року Окружний адміністративний суд Києва постановив поновити Станік на посаді, а ще за 4 місяці, 24 червня 2009 року, Київській апеляційний адміністративний суд підтвердив законність такого рішення – мовляв, процедура складання присяги якщо й була порушена, то не Сюзанною Станік, а Леонідом Кучмою. Ющенко не погодився й подав касаційну скаргу, одначе 27 січня 2010 року він програв і у Вищому адміністративному суді. Урешті-решт, новий Гарант, Віктор Янукович, видав Указ про поновлення Станік на посаді судді КСУ і тут же звільнив її «за власним бажання» у зв’язку з поданою заявою про відставку.

Отже, врятувало Сюзанну Романівну від ганебної плями в трудовій книжці лише та обставина, що присягу вона фактично склала, і зробила це в передбачений законом спосіб – з трибуни Верховної Ради. Тож коли прокурори кажуть, що в них буцімто були законні повноваження прокурорствувати без складання присяги – не вірте. Втім, оскільки в державі немає легітимного правосуддя й повністю відсутні ефективні засоби правового захисту, прокурори з присягою нічим не відрізняється від прокурорів без присяги й точно так уособлюють собою державне беззаконня та правоохоронний рекет.

Ти не менш, масове складання присяги атестованими співробітниками органів прокуратури – явище позитивне. Принаймні, з точки зору вільної преси. Ось, наприклад, пишемо ми останнім часом про самодурку з Дніпропетровська, тамтешню обласну прокуроршу Наталію Марчук, а хто сказав, що пані Наталія взагалі повинна була поважати Конституцію та права громадян? До 27 січня 2011 року Наталія Василівна за такі слова могла на нас до суду подати, оскільки присягу вона не складала й ніколи не брала на себе обов’язок дотримуватись у своїй роботі бодай видимості законності. Зараз – інша справа. Зараз ми може вже чітко констатувати – пані Марчук систематично порушує присягу працівника прокуратури й підлягає звільненню з посади відповідно до п.2 ч.2 ст.46-2 Закону України «Про прокуратуру». Ніхто її звісно, не звільнить. Закони й права людини для українських прокурорів – то порожній звук. Але констатувати можна – чому ж ні?

Тож дозволимо й собі порадіти у зв’язку з такою непересічною подією в житті героїв наших багатьох статей, саг і поем та поздоровити Віктора Павловича Пшонку й Наталію Василівну Марчук зі складанням присяги працівника прокуратури. А в якості святкового подарунка вміщуємо давню казку Михайла Салтикова-Щедріна про нелегку прокурорську долю.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

* * *

Михаил Евграфович Салтыков-Щедрин

НЕДРЕМАННОЕ ОКО

В некотором царстве, в некотором государстве жил-был Прокурор, и было у него два ока: одно — дреманное, а другое — недреманное. Дреманным оком он ровно ничего не видел, а недреманным видел пустяки.

В этом царстве исстари так было заведено: как только у обывателя родится мальчик с двумя оками, дреманным и недреманным, так тотчас в ревизских сказках записывают: у обывателя Куралеса Проказникова, на Болоте, уродился мальчишечка, по имени Прокурор. И потом ожидают, когда мальчишечка в совершенные лета придет.

Так было и тут. Не успел мальчишечка от земли вырасти, как ему сей час же доложили:

— Пожалуйте!

— С удовольствием. Но в скором ли времени предвидится сенаторская вакансия?

— Ах, сделайте милость! Как скоро, так сейчас.

— То-то.

Приосанился мальчишечка, посмотрелся в зеркало, видит: какой такой оттуда хитрец выглядывает? — ан это он самый и есть. Ладно. И, не говоря худого слова, сейчас же за дело принялся: дреманным оком ничего не видит, а недреманным видит пустяки. “Я, говорит, здесь на минутку, по дороге в сенат, а там и оба ока сомкну. Да и уши у меня, бог даст, к тому временизаложит”.

Увидели мздоимцы, клеветники, душегубы, хищники и воры, что мальчишечка на них недреманным оком смотрит, и сейчас же испугались. Думали-думали, как с этим делом быть, и решили всем с недреманной стороны уйти и укрыться под сенью дреманного прокурорского ока. И сделалось с недреманной стороны так чисто, как будто ни лиходеев, ни воров, ни душегубов отроду никогда не бывало, а были и есть только обыкновенные лгуны, проходимцы, предатели, изменники и ханжи, до которых прокурору, собственно говоря, и дела нет. А мальчишечка видит, что от одного его недреманного взгляда такие чистые горизонты открылись, и радуется. Неужто, думает, начальство усердия его во внимание не примет?

И пошел он по судебно-административному полю гоголем похаживать. Ходит да посвистывает: “Берегись! В ложке воды утоплю!”

Только видит: стоит человек и криком кричит: “Ограбили! батюшки, караул!” Разумеется, он — к ограбленному.

— Что ты, такой-сякой, на всю улицу зеваешь! вот я тебя!

— Помилуйте, Прокурор Куралесыч, воры!

— Где воры? какие воры? Врешь ты: никаких воров нет я не бывало (а они у него под ноздрею с дреманной стороны притаились)! Это вы нарочно, бездельники, незаслуживающими внимания жалобами начальство затруднить хотите… взять его под арест!

Идет дальше, слышит: “Мздоимцы, Прокурор Куралесыч, одолели! мздоимцы! лихоимцы! кривотолки! прелюбодеи!”

— Где мздоимцы? какие лихоимцы? никаких я мздоимцев не вижу! Это вы нарочно, такие-сякие, кричите, чтобы авторитеты подрывать… взять его под. арест!

Еще дальше идет; слышит: “Добро казенное и общественное врозь тащат! чего вы, Прокурор Куралесыч, смотрите! вон они, хищники-то, вон!”

— Где хищники? кто казенное добро тащит?

— Вон хищники! вон они! Вон он какой домино на краденые деньги взбодрил! а тот вон — ишь сколько тысяч десятин земли у казны украл!

— Врешь ты, такой-сякой! Это не хищники, а собственники! Они своїм имуществом спокойно владеют, и все документы у них налицо. Это вы нарочно, бездельники, кричите, чтобы принцип собственности подрывать! Взять его под. арест!

Дальше — больше. “Жена мужу жизнь с утра до вечера точит!”, “Муж жену в гроб, того гляди, заколотит!” — “Ни за чем вы, Прокурор Куралесыч, не смотрите!”

— Я-то не смотрю? А ты видел ли, какое у меня око? Одно оно у меня; но — ах, как далеко я им вижу! Так далеко, что и твою, бездельникову, душу насквозь понимаю! И знаю, чего вам, негодникам, хочется: семейный союз вам хочется подорвать! Взять его под арест!

Словом сказать, все союзы перебрал и везде нашел: сами по себе стоят союзы незыблемо, но крикунишки непременно им как пить дадут, ежели им своевременно уста не замазать. А когда до государственного союза мальчишечка дошел, то и разговаривать не стал. Кричит как озаренный: “Взять его! связать его! замуровать! законопатить!” Сам кричит, а недреманное око так у него колесом и вертится в глазнице.

День-деньской таким манером мальчишечка мается, союзы оберегает, а к вечеру домой отдыхать вернется. Ляжет на кровать и думает: “Все-то я в полной мере, как хочется начальству, выполнил! хищников, мздоимцев, распутников и зло-употребителей с помощью одного моего недреманного ока рассеял, а с подрывателями, кои не дельными жалобами начальство утруждают, особливо распорядился! Чисто, благородно. Надеюсь, что и начальство, с своей стороны, мои труды в надлежащей мере оценит”.

— Чего, бишь, мне, например, пожелать? — говорил он сам себе. – В сенат ежели — так я еще на одно ухо слышу, да сенат от меня не уйдет… Вот кабы — хоть не теперь, а со временем — вот кабы в… да нет, это уж разве когда и обоняние я потеряю! Нет, вот сейчас, в ближайшем будущем, чего бы мне, например, пожелать?

Расстраивал-расстраивал себе воображение, да, наконец, и расстроил. “Жениться надо как можно скорее — вот что!”

И так как он для поисков невесты недреманное око в ход пустил, то, разумеется, сейчас же нашел. А именно: девицу Агриппину такой красоты, что ни в сказках сказать, ни пером описать. И при ней двести тысяч: точь-в-точь как при билете внутреннего с выигрышами займа полагается.

Женился. Отпраздновали свадьбу на славу з кухмистерской Завитаева и домой на новоселье приехали. Только смотрит мальчишечка, а новобрачная с чего-то под сень дреман-ного ока спряталась. Хвать-похвать: Ариппина! Где ты?

— Не Агриппина я, но Агафья. И тезоименитство мое бывает п’ятого февраля.

Вот так штука! Даже побледнел мальчишечка с испугу: неужто в прохождение его службы чертовщина вмешалась?

— Покажись… Агафья! — вымолвил он.

Смотрит: и у Агафьи, как у него, одно око дреманное, а другое — недреманное. Только у него недреманное око с правой стороны, а у нее – с левой. Точно им сама судьба определила совместно прокурорское служение проходить.

— Приданое-то у тебя есть ли?

— И приданого у меня нет. Одно недреманное око — только и всего.

Ах, прах побери, да и совсем! Была-была Агриппина и вдруг Агафья сделалась! Стал он разыскивать, каким манером такое дело случиться могло, и оказалось, что очень просто. Покуда он недреманным оком в одну сторону стрелял, Агриппина на минуточку отлучилась да и вышла замуж за офицера. А он за себя взял… Агафью!

Делать, однако, нечего. Недаром же Завитаеву деньги за свадьбу отданы — надо как-нибудь жить. Легли они спать, да не остереглись: смотрят друг на дружку недреманными ока-ми — инда жутко ему стало! Ему-то жутко, а ей точно с гуся вода — даже приятно!

— Ведьма ты, что ли? — спросил он ее. — Сказывай!

— Нет, я не ведьма, но твоя законная жена. А до сих пор я краденими старыми носками на Апраксиной торговала.

— Как “крадеными”? каким же образом я тебя не изловил?

— Разве ты можешь кого-нибудь изловить? Ты все в одну сторону оком стреляешь, а что у тебя под левой ноздрей делается — не видишь.

— Ну, давай вместе воров ловить, коли так. Я — справа, ты — слева.

Словом сказать, так отлично устроились, что через год у них сын родился, и тоже с недреманным оком.

— Вот так чудак! — воскликнул мальчишечка, взглянув на свого первенца.

Тут только он догадался, что как ни дорого недреманное око, а два обыкновенных глаза, пожалуй, еще того дороже.

Служба его между тем своим чередом прохождение имела. Постепенно он все тюрьмы крикунами наполнил, а хищники, мздоимцы, концессионеры и прочне подлинные потря-сатели тем временем у него под сенью дреманного ока благодушествовали.

Долго ли, коротко ли так шло, только начал он со временем и на оба уха припадать. Даже недреманное око и то постепенно слипаться стало. Самое время, значит, в сенат поспешать, покуда обоняния еще не утратил.

Слышит… зовут!

Надел он фуфайку фланелевую, носки шерстяные да сапоги валяные на ноги натянул; уши канатом законопатил, камфарным маслом надушился, в шубу закутался, а Агафья сверх шубы шерстяным шарфом его повязала. И пошел в сенат. Идет и думает: какой такой сон на первый раз он, сидючи в сенате, увидит?

Но тут случилось нечто совсем неожиданное. Покуда он недреманным оком все вправо да вправо стрелял, а сенат взял полевее да с дреманной стороны и притаился. Ищет Прокурор Куралесыч — и носом в воздухе потянет, и языком щелкнет, и даже руками кругом пошарит, — никак-таки нащупать сената не может.

Наконец видит: городовой на посту бодрствует. Натурально — к нему. Так и так, служивый: не знаешь ли, куда девался сенат?

Взглянул на него городовой и сразу недреманную душу его разгадал.

— Знаю, — сказал он, — сенат, вот он! Вон он на солнышке играет! Ишь посматривает, как бы какой шалун на закон не наступил… Ах ты, ах! Только не про всякого у нас место в сенате припасено. Ты вот глядел недреманным-то оком в книгу, а видел фигу, так нынче этаких в здешнее место сажать не велено. Воротись лучше, калека, домой, валенки-то сними, глаза-то протри, уши промой да и ложись с бабой на печь спать!.. А у нас нынче так в здешнем месте заведено: чтобы и голова, и прочие члены — всё чтобы на своем месте было, а глаза и уши — у всех чтобы настежь!

Так и не попал Прокурор Куралесыч в сенат.