Гетьман Павло Скоропадський: кавалерист-державник

Останній український гетьман Павло Скоропадський більше відомий завдяки російській, ніж українській літературі. Якщо доба гетьманату зображена в романі «Біла гвардія» та п’єсі «Дні Турбіних» Михайла Булгакова, то еміграційній діяльності гетьмана приділено багато уваги в романі Юліана Семьонова «Третя карта». У цьому творі культовий радянський герой-розвідник Штірліц-Ісаєв поборює не лише нацистів, але й українських націоналістів.

26 квітня 1945 року в лікарні баварського містечка Меттен помер останній український гетьман Павло Скоропадський. Десятьма днями раніше він потрапив під американське бомбардування. До свого 78-річчя (19 травня) Павло Петрович не дожив менше місяця .

Останній український гетьман — одна з найсуперечливіших постатей української новітньої історії. З одного боку, не можна не визнати його успіхів у тому, що зараз називають «розбудова держави». З іншого, гетьманська Українська держава (29 квітня — 14 грудня 1918 року) не подобалася саме українським патріотам.

Гетьман і його урядовці погано розуміли український політичний контекст. Про свого першого прем’єр-міністра Скоропадський так написав у спогадах:

«Лизогуб, не смотря на то, что проживал в Полтаве очень долгое время, совершенно проглядел украинское движение… Когда я ему говорил: «Федор Андреевич, Вам необходимо было бы выяснить то-то и то-то в таком-то вопросе, касающемся украинства», он, обыкновенно, отвечал: «Да я сам украинец почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок — полковник Лизогуб (один із соратників гетьмана Мазепи. — Д.Ш.), а это что за господа?!»… Я никогда не понимал, как это стоя о главе кабинета, он не считал нужным поближе уяснить себе сущность того движения».

Утім, сам гетьман також не дуже розумівся на цьому, а головне — недооцінював значення українських політичних сил.

Спочатку Павло Петрович за мовчазної згоди командування німецьких окупаційних військ розігнав Українську Центральну Раду. Одразу після перевороту, він не захотів домовлятися про співпрацю з лівими українськими партіями (а праві на той час були надто слабкі). Проте, коли після поразки в Першій Світовій війні німецькі війська перестали бути опорою гетьманського режиму, опозиційний Український національний союз підняв антигетьманське збройне повстання. Показово, що ударною силою повстанців стало найбільш українське збройне формування — Січові стрільці під орудою полковника Євгена Коновальця (майбутній лідер ОУН). Натомість гетьман Скоропадський спирався переважно на російські офіцерські дружини.

Згодом, вже на еміграції, політичні опоненти — насамперед, оунівці — закидали йому брак патріотизму. «Вони більше 15 років утовкмачують у голови своїх читачів, що я прибічник москалів, що я проти самостійної України, — писав Скоропадський в січні 1938-го про оунівську пресу. — Коли на перших порах деякі мої політичні кроки, може, й могли помилково давати привід обвинувачувати мене в якихось російських симпатіях, то зараз, після всього того, що я пережив завдяки своєму українству, подавати загалові все ті ж доводи для поборювання мене — це вже максимум бездарности й неймовірна глупота”.

Служили три товариші

Аби наблизитися до розуміння парадоксального феномену гетьмана Скоропадського, варто звернути увагу на те, що його військова та політична кар’єра багато в чому схожа з кар’єрою двох його товаришів-сослуживців: барона Карла Густава Маннергейма та барона Петра Врангеля.

Всі троє були вихідцями з імперського дворянства і служили в найпривілейованіших лейб-гвардійських полках російської армії: кавалергардському та кінногвардійському. Власне, Скоропадський починав кавалергардом, а на початку І Світової командував кінногвардійцями.

Під час коронації Ніколая ІІ та його дружини Скоропадський та Маннергейм командували зведеними ескадронами кавалергардів. Як згадував один з очевидців, під час урочистого проходження процесії «неподвижные, как статуи, стояли красавцы кавалергарды… и среди них выделялись поручик барон Маннергейм, будущий фельдмаршал Финляндии, и корнет Скоропадский, будущий гетман Украины» .

Разом вони зустрілися на російсько-японській війні 1904-1905 рр. Оскільки гвардійські полки на фронт тоді не відправляли, всі троє відправилися добровольцями. Скоропадський і Врангель «сменили гвардейские мундиры на чекмени Забайкальского казачьего войска и широкие шаровары с ярко-желтыми лампасами». Обоє стали командирами сотень в забайкальських козачих полках: Скоропадський — в 2-му Читинському, Врангель — в 2-му Верхнєудинському полку. А Маннергейм командував дивізіоном у драгунській дивізії, а потім — загоном хунхузів (китайських найманців на російській службі). До речі, він звертався до свого «дорогого друга Скоропадского», аби той через свої зв’язки посприяв його переведенню в бойову частину.

Згодом всі троє відзначилися в Першій світовій війні. За бій біля селища Каушен Скоропадський (командир кінногвардійського полку) та Врангель (командир одного з ескадронів полку) отримали вищу військову нагоду — хрест св.Георгія 4 ступеня. Всі троє зустріли 1917 рік на посадах командирів кавалерійських дивізій, а Скоропадський та Врангель навіть стали командирами корпусів, проте в умовах демократизації та розвалу армії залишили службу.

Маннергейм спочатку мав намір підняти антибільшовицьке повстання в Петрограді. Але побачивши інертність російських антибільшовицьких кіл, перебрався до Фінляндії, де очолив фінських добровольців — Шюцкор. Дещо раніше Скоропадський очолив схожу українську структуру — Вільне козацтво.

Містичний січень 1918-го

Найдивовижнішим збігом обставин у долі лейб-гвардійців стало те, що всі троє мало не загинули на початку 1918 року від рук більшовиків. Барона Врангеля, який мешкав на дачі в Криму, в 11 січня 1918-го арештували більшовики. Його мало не стратили разом з багатьма офіцерами, представниками дворянства та всіляким «буржуями», проте якимось дивом йому вдалося вціліти.

В ніч з 17 на 18 січня 1918-го Маннергейма, який з Петрограду пробирався до Фінляндії з підробленими документами, мало не зняв з поїзда червоногвардійський патруль. Проте за нього заступився залізничник, який запевнив малограмотних червоногвардійців, що з документами в цього купця все гаразд.

Скоропадський ледь не загинув у ніч з 21 на 22 січня 1918 р., коли вибирався з Києва, до якого вже увійшли більшовицькі війська. «В нескольких направлениях слышна была стрельба, — згадував він. — Улица, по которой я шел, была совершенно пуста… пройдя приблизительно около версты, я наконец, дошел до огородов. К тому времени стрельба значительно усилилась. Появились небольшие цепи украинцев. Когда я обращался к ним с вопросом, дабы мне как-нибудь ориентироваться, я получал от них ответы, которые совершенно не помогали моему делу. Тогда я решил идти прямо, будь что будет. Через полчаса я уже был вне ближайшей опасности, выстрелы слышались позади. Дорога оказалась незанятой».

Тоді в Києві загинуло близько 3 тисяч офіцерів старої російської армії. І якщо Скоропадському поталанило, то, скажімо, генерал Яків Гандзюк, який замінив Скоропадського на посаді командувача І Українського корпусу, за схожих умов напоровся на червоногвардійський загін і був застрелений.

Парадокси державотворення: імперські сепаратисти

Всі троє були лояльними підданими російської імперії, а насамперед — особисто імператора. Та після того, як Ніколай ІІ зрікся престолу і звільнив підлеглих від присяги, генерали почали працювати над власними державними проектами. В 1918 р. Маннергейм став командувачем фінської армії (потім був главою держави в статусі регента), а Скоропадський — гетьманом.

Ставши державними лідерами, вони планували дуже схожі політично-військові заходи. Не змовляючись, Маннергейм та Скоропадський міркували про те, як відірвати від Росії якомога більші території та допомогти білогвардійцям перемогти більшовиків.

Маннергейм планував захопити Східну Карелію, Кольський півострів і від’єднати від Росії Петроград, зробивши його вільним містом на зразок Данцига. Згодом, в 1919-му, він пропонував білогвардійцям допомогу — наступ на Петроград — в обмін на приєднання до Фінляндії лише Східної Карелії. Проте німці не підтримали план повномасштабної війни фінів проти більшовиків. Відтак головнокомандувач Маннергейм навесні 1918 р. був змушений скласти повноваження і залишити Батьківщину.

Згодом, ставши регентом, Маннергейм підтримав боротьбу Естонії проти більшовиків, а також дії повстанських загонів у Карелії та Інгерманландії.

Що до Скоропадського, то генерал Свєчін в травні 1918-го бачив «удивительную карту, висевшую в кабинете главы Украинской державы. На ней в границы владений гетмана были включены территории, никогда не входившие в состав исторической Украины — Ростов, Кубань, Новороссийск и т. д.».

За словами донського отамана Пєтра Краснова, «гетман чувствовал, что опираться вечно на германские войска невозможно, что Украина одна не может существовать, и он решил создать тесный оборонительный союз, слившись с Доном, Кубанью, Крымом и народами Кавказа, а также самостоятельною Грузиею».

На заваді цим планам стояла Добровольча армія, яку після загибелі Лавра Корнілова очолив генерал Антон Денікін. Він непохитно стояв на позиції єдиної та неподільної Росії і дуже негативно ставився до всілякого самостійництва. Відчуваючи потребу, з одного боку, скористатися суто російським антибільшовицьким потенціалом, з іншого — створити альтернативу Добрармії, український гетьман та донський отаман заходилися формувати свої антибільшовицькі армії з російського офіцерства — Южную та Астраханську.

Влітку 1918 р. в Україні перебувало близько 70 тисяч офіцерів російської армії, половина з яких тусувалася в Києві. З легкої руки Булгакова, білогвардійський рух асоціюється з Києвом, де діяли персонажі його «Білої гвардії». Насправді ж, реальні білогвардійці доволі презирливо ставилися до тих, хто відсиджувався в Україні під охороною німецьких багнетів. Зрештою, булгаківські білогвардійці вийшли настільки «безобидными», що навіть радянська цензура ставилася до них поблажливо.

На початку літа 1918 р. в Україні під прикриттям монархічного союзу «Наша Родина» почалося формування Южной армії. Якщо головним гаслом Добровольчої армії були Установчі збори, то політтехнологи Скоропадського поставили на монархічну ідею, як популярнішу в офіцерських колах. Проте дуже мало хто повірив у чистоту намірів творців Южной армії, розуміючи, що за їх спиною стоїть гетьман.

«Скоропадский, по видимому, предполагает ввести всех в заблуждение, намеревается сформировать под видом русской армии украинскую, отнюдь не монархическую, армию, с единой целью охраны северных границ Украины от большевиков», — зазначав генерал Келлєр, який відмовився стати на чолі цього формування.

Відтак, за словами Краснова, в Южную армію «стремились те офицеры и молодежь, которые не хотели ехать к Деникину, опасаясь попасть в бой… к ней выгодно было приписаться героям тыла, любителям воевать на Крещатике». Завербовано було близько 16 тисяч осіб, але в підсумку на фронт потрапило заледве три тисячі. Слабка в бойовому відношенні, Южная армія лише нашкодила Краснову, давши можливість звинувачувати його в намаганні відновити «старий режим». Так само і командувач Астраханської армії, калмицький князь Данзан Тундутов, витративши величезні німецькі та українські кошти, спромігся зібрати лише 4-тисячний загін. Щоправда, воювали астраханці більш-менш добре.

Крім того, як згадував начальник гетьманського штабу генерал Стеллецький, гетьман мав намір найняти на службу з’єднання кавказьких горців — ніби для несення прикордонної служби. Поступово підсиливши ці прикордонні частини і забезпечивши їх технічно, «раптово перейти у рішучий наступ на Брянськ, оголосивши це самовільним вторгненням непокірних інородців. Після захвату території Радянської Росії оголосити в ній примусову мобілізацію і з організованою таким чином армією розпочати наступ на Москву. Головне командування цією армією передбачалося вручити великому князю Миколі Миколайовичу, який проживав у той час у Криму. Україна мала слугувати за базу постачання цієї армії».

Шматуючи колишню імперію, колишні кавалергарди зберігали величезний пієтет до останнього її імператора. Головнокомандувач (згодом регент) Маннергейм тримав портрет Ніколая ІІ на робочому столі. А гетьман Скоропадський, за свідченням очевидців, розплакався як дитина, коли довідався про вбивство Романових — для нього це стало особистою трагедією.

Між імперією та федерацією: компроміс барона Врангеля

Цікаво, що генерал Врангель, який в 1920 р. очолив останню спробу білогвардійців подолати більшовиків, попервах теж подався у сепаратисти. Наприкінці 1917 року крымскотатарський Курултай, почавши боротьбу проти більшовиків, запропонував йому очолити кримськотатарські війська. Попервах генерал погодився. Проте після зустрічі з головою уряду Джафаром Сейдаметом з’ясував, що той «мыслит иметь армию демократизированную: с [солдатскими] комитетами и комиссарами» (через схожі причини не порозумівся з військовим міністром УНР Миколою Поршем генерал Скоропадський). Тому кримськотатарським воєначальником Врангель так і не став.

Згодом, він мав намір влаштуватися на службу до свого колишнього командира полку — гетьмана Скоропадського. Той запропонував Врангелю посаду начальника гетьманського штабу. Проте Врангель дуже швидко зрозумів, що німці не дадуть створити гетьману сильну армію. Тож, українським військово-політичним діячем барон також не став, і в серпні 1918-го подався в Добровольчу армію.

Згодом, замінивши на посаді командувача генерала Денікіна, Врангель повів значно гнучкішу політику щодо самостійників: «Дрались и с украинцами, и с Грузией, и с Азербайджаном, и лишь немного не хватило, чтобы начать драться с казаками… В итоге, провозгласив единую, великую и неделимую Россию, пришли к тому, что разъединили все антибольшевистские русские силы».

Успішні управлінці — погані політики

Всі троє були не надто вдалими політиками, проте виявили неабиякі управлінські здібності. І це не дивно, бо з кавалергардів та кінногвардійців виходила значна кількість сановників імперії, зокрема, генерал-губернатори.

У боротьбі проти більшовиків поталанило лише Маннергеймові. Але його перебування на посаді регента (грудень 1918 — серпень 1919 рр.) завершилося нищівною поразкою на президентських виборах. Адже Маннергейм обіцяв воювати доти, доки не вижене «останнього ленінського хулігана» зі Східної Карелії. Відтак він на багато років відійшов від активного політичного життя.

Натомість Скоропадський та Врангель, опинившись на еміграції, очолили емігрантські структури . Гетьман став на чолі монархічного Союзу гетьманців-державників, а Врангель очолив провідну білоемігрантьку організацію — «Русский общевоинский союз» (РОВС).

Кінногвардієць Врангель, ставши вождем російської білоеміграції, тримався відокремлено від друзів-сепаратистів. Натомість кавалергарди Маннергейм та Скоропадський, які познайомилися ще в 1893-му, листувалися щонайменше до 1943 року.

Дмитро Шурхало, для «ОРД»