«Підорасти» з великої букви

Ну і хто тут говорив, що екс-президент Ющенко є дебільним клоуном, не здатним на елементарні розумові зусилля? Хто паплюжив геніального сина українського народу? Яка гадюка насміхалася з поводиря нації, стверджуючи, що він здатен лишень дітей робити? — Та й то, руками, які не крали… Та хіба ж дурень міг до такого додуматися — у останні дні своєї каденції взяти й присвоїти звання «Герой України» Степанові Бандері? А коли народ став через це собачитися, ніхто й не звернув уваги на те, що під шумок посмертного нагородження Ющенко обласкав ще дві сотні достойників. Живих. Кому — класний чин державного службовця 1-го рангу. Кому — звання «заслужений юрист». Кому — того ж «Героя»… Стратег, бляха-муха…

Приємно, чорти забирай, відчувати себе пророком. Хоч оголошення в «Бульварі Гордона» друкуй: мовляв, віщую та пророкую, оплата за домовленістю. І дійсно: наприкінці 2008 року автор цих рядків висловив тверде припущення, що Президент Віктор Ющенко обов’язково, рано чи пізно, нагородить суддю Вищого господарського суду України Івана Воліка (http://ord-ua.com/2008/12/14/narodnij-antifashist). Того самого Івана Воліка, який у бутність суддею Голосіївського райсуду столиці засудив 18 членів УНА-УНСО — учасників акції «Україна без Кучми», що 9 березня 2001 року намагалися перешкодити Президентові Кучмі покласти квіти до пам’ятника Шевченкові.

Свій вирок суддя Волік проголосив 25 грудня 2002 року і за майже 8 років, що сплинули з того дня, вже встигло підрости нове покоління виборців, яке навіть і не знає про політв’язнів незалежної України. Тож наводимо список засуджених: до 5 років позбавлення волі суддя Волік засудив Миколу Ляховича; до 4,5 років — Миколу Карпюка, до 4 — Ігоря Мазура, Сергія Гальчика, Ярослава Мирончука та Руслана Зайченка; до 3,5 — Олега Бойка та Володимира Горощука; до 3 — Олега Бурячка; до 2 років і 3 місяців — Василя Назара; до 2 років — Андрія Косенка, Володимира Павлюка, Станіслава Самофалова, Олега Селегу. Четверо із 18 засуджених одержали по 2 два роки з відстроченням виконання вироку, це — Григорій Ляхович, Сергій Кайданович, Павло Литвиненко і Денис Андрусенко.

Одному обвинуваченому вдалося уникнути покарання — Андрій Шкіль після свого арешту був обраний народним депутатом України і його довелося випустити з камери слідчого ізолятора СБУ. А вже наступного, 2003-го, року третім пунктом Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 1346 всі засуджені Воліком УНСОвці були визнані в’язнями сумління…

Так ось, передвіщення справдилося: 8 лютого 2010 року Ющенко поставив остаточну крапку в скандальній кримінальній справі, домогтися перегляду якої він багато разів обіцяв, ще будучи кандидатом у Президенти. Трапилося, як і передбачалося — Ющенко потайки від громадськості удостоїв суддю Воліка званням «заслужений юрист України». Про це одначе, стало відомо лише 9 березня 2010 року, після того, як присягу склав новообраний український Президент Янукович. Який, власне, і оприлюднив інформацію про те, кого саме нагороджував його попередник у останні дні свого перебування на вулиці Банковій.

Втім, Віктор Андрійович від такого викриття не знітився й моментально закликав усіх патріотів України «зайняти активну публічну позицію на захист національної гідності, нашої справжньої історії і всіх героїв, які боролися за вільну, соборну і незалежну українську державу», і «пліч-о-пліч протистояти спробам дискредитації визвольної боротьби, консолідуватися навколо цінностей демократичної європейської України».

Ну, і хто він після цього? — Правильно. Та ще й з великої букви.

Пригода великої літери

Історія з великою літерою трапилася далекого вже 2002 року, коли в тяжкому статевому злочині була викрита дружина тодішнього судді Апеляційного суду м.Києва Юрія Василенка. Того самого судді, що невдовзі після означеного злочину своєї благовірної порушив дві кримінальні справи проти Леоніда Даниловича, тодішнього, прости Господи, Президента. Одним словом, прокуратура встановила, що дружина судді Василенка адвокат Тетяна Монтян зазіхнула на святе — на сексуальну орієнтацію доблесних українських правоохоронців.

Про подружню пару Василенків можна розповідати довго й натхненно. Як і про їх чудових діточок у кількості чотирьох душ. Пригадую, як років 7 тому зателефонував мені чоловік Тетяни, Юрій Олександрович (до речі, повна протилежність своєї половини: людина культурна, ввічлива й статечна) та став запрошувати в гості:

• Володю, у мене є такий цікавий матеріал, справа просто унікальна. Може вийти непогана стаття. А Ви щось давно в нас не були. То, може, завітаєте?

• Юрію Олександровичу, — кажу, — я завжди радий Вас бачити. Але, сказати направду, боюся Ваших діточок (малися на увазі два старшеньких шибеники, близнюки Ярослав і Богдан, яким тоді було по 6 рочків, і які відомі добрій половині Києва під прізвиськом «монстри»).

• Ой, Ви знаєте, у нас така радість, така радість. Ярик пробив Богдану голову й Богдан тепер лежить у лікарні. Тож у хаті така тиша, така тиша. Не бійтеся, приходьте.

Тож кажу: сімейка унікальна. А тут ще — статевий злочин.

Це злодійство сталося 21 січня 2002 року в залі судових засідань (якщо такою можна вважати приміщення кінотеатру «Загреб») під час перерви в слуханні кримінальної справи під головуванням судді Воліка. Тієї самої — «справи 9-го березня».

На той момент судове дійство, в якому членів УНА- УНСО обвинувачували в заподіянні охоронцям громадського порядку тілесних ушкоджень у вигляді душевних травм, і так набуло характеру відвертого фарсу. А завдяки гострій на язик Тетяні Монтян, яка захищала підсудних УНСОвців на чолі із Андрієм Шкілем, засідання час від часу переривалося гомеричним реготом у залі.

Як стверджує постанова про притягнення Монтян як обвинуваченої, свою злочинну діяльність вона розпочала того дня з того, що «без дозволу судді та начальника конвою намагалася отримати записку від підсудного Литвиненка П.М.» Ну то й що з того, — може знизати плечима людина, не дуже обізнана з особливостями українського правосуддя, — стаття 48 Кримінально-процесуального кодексу України та Закон України «Про адвокатуру» надають захисникові права на побачення з підзахисним віч-на-віч у будь-який момент, без будь-якого на те дозволу й без жодних обмежень у кількості та тривалості побачень. Що ж стосується документів, пов’язаних з виконанням адвокатом своїх обов’язків, зокрема листування з довірителем, то вони не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню.

Але то в теорії. А на практиці в країні, Президенти якої час від часу розпатякують про європейський вибір, адвокатів залякують, обшукують, б’ють і тримають за ґратами. Тому зовсім не дивно читати про подальший перебіг подій у залі «Загребу» отаке: «конвоїр Поліщук В.Д. намагався перехопити записку і схопив адвоката Монтян Т.М. за праву руку, відводячи її від клітки», — пише старший слідчий Голосіївської прокуратури А.Сайчук, якого зовсім не бентежить та обставина, що адвокат, взагалі-то, є недоторканою особою, і конвоїра, який посмів застосувати до нього фізичну силу, у будь-якій іншій країні негайно самого взяли б під варту. «В цей час адвокат Монтян Т.М. зіжмакала цю записку в своїй лівій руці, і конвоїр Борсук Г.Р. схватив за кінчик цієї записки, внаслідок чого вона розірвалася». Що відбулося далі слізно живописує сам старшина міліції Борсук Геннадій Рафаїлович, 1968 року народження, незрозуміло з якого дива записаний в протоколі допиту як «українець». На запитання слідчого щодо безчинств адвоката Монтян, Геннадій Рафаїлович як на духу доповів, що «особисто мене вона обізвала «Підорастом». Так слідчий і записав — у лапках та з великої букви.

Щоправда, сама Тетяна Монтян стверджувала, що вона якщо й висловлювалася подібним чином, то це було, по-перше, іншого дня, і, по-друге, на адресу зовсім не конвоїрів, а державного обвинувача Кузовкіна. Ну, того самого Олександра Кузовкіна, який пізніше, вже будучи Бориспільським міжрайонним прокурором, навіки уславив свій зад, підставивши його під гумові кулі охоронця Ющенка-молодшого.

При цьому Тетяна зовсім не мала на меті образити пана прокурора, а тільки констатувала факт, загальновідомий у широких колах юридичної громадськості. Причому, йменувала вона його так з маленької літери, оскільки жодних підстав для вживання великої не вбачала. І тому досі вважає застосування заголовної букви при безграмотному написанні цього слова в протоколі допиту Борсука явною ознакою манії величі.

Але оскільки для відсторонення норовливого адвоката від резонансної справи одних тільки його сумнівів у статевих нахилах чи то конвоїрів, чи то пана прокурора недостатньо, то в постанові слідчий про всяк випадок написав, що адвокат ще й ударила конвоїра Поліщука В.Д. «рукою в обличчя, заподіявши йому фізичний біль». Щоправда, жодних слідів на міліцейському писку той удар не залишив, і судово-медична експертиза дала висновок, що ніяких ознак тілесних ушкоджень встановити неможливо. Ну, то таке… Кого-кого, а Тетяну ми знаємо…

А між тим на стадії досудового слідства та на початку слухання в судді справи проти членів УНА-УНСО ніхто й припустити не міг саме такого повороту подій, як притягнення до кримінальної відповідальності адвоката, якого добре знає весь Київ. А сама Тетяна була навіть якось помічена в ресторані (де перебувала з дозволу свого чоловіка, ясна річ) на пару з керівником слідчої групи СБУ, яка розслідувала «справу 9-го березня», Миколою Михайловичем Герасименком, ще одним претендентом на велику літеру.

Гаражний підпільник

Товариш Герасименко — постать воістину легендарна. Якби класик російської літератури жив у сучасній Україні, то він, напевно, замість оповідання «Му-му» написав би фейлетон «Герасим». А кінорежисер Ельдар Рязанов замість того, щоби знімати рімейк на 30-ти річну „Іронію долі”, залюбки запустив би у виробництво кінофільм «Гараж-2». До того ж вигадувати нічого не треба — суцільна документальщина.

Весь трудовий шлях Миколи Михайлович — від слідчого Управління Комітету державної безпеки УРСР по Сумській області й до заступника Голови Служби безпеки України — як на долоні. І перша крадіжка речових доказів (це було 18,6 тонн високоякісної міді в рулонах, які слідчий Герасименко в серпні 1992 року оголосив контрабандою, долучив до матеріалів порушеної ним же кримінальної справи, продав, після чого справу закрив за п.1 ст.6 КПК України — у зв’язку з відсутністю події злочину), і перший хабар (25 тис. доларів США, отримані Герасименком у 1994 році від мешканців Чечні Ахмета й Хасана Дукаєвих за звільнення з під-варти їхнього брата…

Не раз товариш Герасименко ризикував опинитися за ґратами. Але чекістська винахідливість кожного разу не тільки рятувала його від в’язниці, але навіть дозволяла потроху просуватися по службі. Довідавшись про те, що Кучма наказав посадити учасників антипрезидентської демонстрації, Герасименко написав рапорт по начальству, пропонуючи свої послуги. Рапорт був схвалений і Микола Михайлович очолив слідчу групу по справі «9-го березня».

Сподіваємось, що коли-небудь Герасименко таки скуштує тюремного супчику. А доки він перебуває на свободі, процитуємо кілька речень з обвинувального висновку щодо УНСОвців: «Потерпілий Бутко одержав удар каменем по голові, чим було заподіяно ушкодження суглобу лівої ноги». Або: «Використовуючи свій авторитет лідерів УНА-УНСО, Шкіль, Ляхович, Мазур, Зайченко взяли участь у руйнуванні паркану». Ще перли: «На нього (учасника мітингу Андрусенка — авт.) працівники міліції не нападали, але коли він підходив до них, вони наносили йому удари гумовими кийками», «Косенко збуджував жестами безчинствуючий натовп», «Шкіль продовжував збуджувати у маси осіб негативне ставлення до правопорядку». Афтар, пеши исчо!

Втім, сподівання Герасименка на швидкий кар’єрний зріст завдяки «справі 9-го березня» не виправдалися. Бо навіть Кучмі не були потрібні слідчі, які вважають, що удар по голові може ушкодити суглоб лівої ноги. Тож отримав Микола Михайловича за всі свої труди лише посаду першого заступника начальника Слідчого управління СБУ. А після падіння режиму Кучми на Герасименка звалилася ще одна капость. Управління внутрішньої безпеки СБУ встановило, що Микола Михайлович з 2000-го року обслуговував злочинне угруповання, яке дало путівку в життя екс-керівникові Секретаріату Президента Віктору Балозі та народним депутатам Ігрю Крілю й Василю Петьовці.

Ролі були чітко розподілені — Балога і Ко ганяли через кордон контрабандні «Мерседеси», а начальник 1-го відділу Слідчого Управління СБУ Герасименко нищив документи, що викривали контрабандистів. Дійшло до того, що зі Слідчого Управління зникли матеріали кримінальної справи №186, порушеної за фактом злочинної діяльності брата Балоги. Справа перебувала у провадженні Герасименка, він виділив матеріали щодо Балоги-молодшого в окреме провадження, після чого ті матеріали дематеріалізувалися.

Урешті-решт 28 грудня 2005 року Генеральна прокуратура України порушила кримінальну справу за фактом зникнення в надрах СБУ компромату на Балогу. А 7 липня наступного року в гаражі Миколи Михайловича був проведений огляд. К величезному здивуванню слідчого ГПУ та понятих все знайшлося — і контракти, по яких Балога завозив в Україну автомобілі, занижуючи їхню вартість у десятки разів, і зниклі в СБУ інвойси… А ще знайшлася побутова техніка, яка була вилучена колись слідчими СБУ в якості речового доказу, а потім зникла. Навіть матеріали щодо Андрія Шкіля — і ті зберігалися в гаражі запасливого Герасименка. Мабуть — на чорний день.

Коли Арбітру Нації доповіли про несподівані знахідки в гаражі відповідального працівника СБУ, кажуть, радості Віктора Андрійовича не було меж. Ще б пак — хіба це не було втіленням у життя його мрії про «декагебізацію» Служби безпеки України? Напевно, так. Бо, погодьмося, якби за радянських часів щось подібне трапилося б у КДБ, після скорого суду офіцерської честі Герасименкові було б запропоновано вийти в окрему кімнату з пістолетом, зарядженим одним патроном. А якби той відмовився — то отримав би максимальний строк тюремного ув’язнення.

Тож Віктор Андрійович так зрадів, що не втримався й у листопаді 2006 року, обміркувавши як слід гаражну історію, призначив Герасименка заступником Голови СБУ. А потім ще подумав — і нагородив Миколу Михайловича орденом «За мужність» ІІІ ступеню.

От саме з цим пройдисвітом Тетяна Монтян і відвідала якось заклад громадського харчування. Втім, Тетяну Миколаївну виправдовує те, що робила це вона з великою огидою й виключно заради того, щоби умилостивити пляшкою текіли суддю Івана Воліка — відомого алкаша, який погодився випустити УНСОвців на підписку за якісь там жалюгідні 50 тисяч доларів і пляшку «текіли». Грошима Ваню мала забезпечити тодішня опозиція, а «текілу» обіцялася принести адвокат Монтян.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»