Україна: втеча від Імперії

«Світ ловив мене та не спіймав», — сказав про себе мандрівний філософ-богослов Григорій Сковорода, підбиваючи підсумки свого життя. Вислів цей став епітафією, що викарбувана на його могилі. Було це наприкінці XVIII століття. У той же час дещо схоже сталося з усією Україною: Російська імперія спіймала нас, але не втримала.

Сковорода — чоловік, який мав багато шансів зробити кар’єру, відмовився від цього, аби мандрувати, пізнавати світ, спілкуватися з людьми… У той самий час Україна, яка поступово розчинялася в обіймах Російської імперії, несподівано отримала новий імпульс державництва. Сталося це у значній мірі завдяки двом братам — Олексію та Кирилові Розумовським. Такі ж самі козацькі сини, як і Григорій Сковорода, вони зробили карколомну кар’єру.

Втрата державності

Трансформація Московського царства в Російську імперію ознаменувалася серед іншого крахом гетьманського автономізму. В 1722 р. запроваджено Малоросійську колегію: шестеро імперських офіцерів перебрали на себе функції податкової та арбітражного суду. Спроба старшини на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком захистити свої інтереси закінчилася ув’язненням делегації в Петропавлівський фортеці, де Полуботок помер. Полковників вже напряму призначали з Петербурга, в російську казну було забрано всі більш-менш значні мануфактури.

В 1727 р. гетьмана дозволили обрати лише тому, що це було вигідно регентові Алєксандру Меншикову, який мав проблеми з президентом Малоросійської колегії. Вже не йшлося ні про які права і вольності — новообраний гетьман Данило Апостол просто отримав прямі вказівки. Після його смерті в січні 1734 р. замість виборів нового гетьмана запроваджено Правління гетьманського уряду — пом’якшений варіант Малоросійської колегії. Офіційно цей захід оголошувався тимчасовим, а за секретною інструкцією імператриці Анни Іоанівни — остаточним. Рекомендувалося поширювати чутки, ніби левова частка податків йшла на утримання гетьмана, тож без нього буде краще.

Інша секретна інструкція зазначала: “Смоленская шляхта с малороссийскими жителями в свойство вступает, и с обоих сторон и сыновей женят, и дочерей выдают, что кажется противно нашему интересу, а за пристойнее и полезнее разсуждаетца, дабы оной малороссийский народ охоту имел в свойство вступать с великороссийским народом… Того ради повелеваем вам… малороссиян от свойства с смоляны и с поляки отводить, а побуждать их в свойство с великороссийскими поданными”.

Російські управителі ставилися до місцевої влади та законів зневажливо. Так, головнокомандувач російської армії, дислокованої на території гетьманату під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр. — фельдмаршал Мініх, коли Генеральний суд розв’язав процес не на його користь, “кричал на судей… и угрожал им словами, что таких-де судей повесить или, бив кнутом, сослать в Сибирь, а о правах говорил, что шельма писал, а каналия судил”. До речі, тягар вищезгаданої війни повністю ліг на населення краю, що відобразилося в тогочасній приказці:

“Москалики-соколики, поїли ви наші волики.

А коли вернетесь здорови — поісте і останні корови”.

Та попри загальне невдоволення таким станом речей — ніхто не чинив жодного спротиву, крім надто вже пасивного. Тогочасні настрої козацької старшини вдало зобразив російський письменник Микола Лєсков: “Они не очень-то уважали господ москалей и даже постоянно их называли не иначе как “чертовы дети”, но, чтобы не накликать этим к себе “москаля на двор”, — в открытую борьбу с москалями не вступали, а только молилися тихо к Господу, щобы их “сила Божа побила”.

Все свідчило про те, що гетьманат вже неспроможний себе боронити і тому приречений невдовзі припинити існування. Та попри все в історії гетьманської квазідержави відбувся злет, якому вона забов’язана одній особі.

Історія козацької попелюшки

Олексій Розумовський народився в 1709 р. в селі Лемеші поблизу Козельця в родині козака. В дитинстві був сільським підпаском, виявив хист до грамоти, церковного співу та гри на бандурі. Батькові чомусь не подобалися, що син вчиться і одного разу, будучи напідпитку, він мало не зарубав його. Тож, Олексій полишив батьківську хату і поселився в селі Чемери в дячка.

В січні 1731 р. через село проїздив російський полковник. Почувши в церкві голос хлопця, офіцер запропонував йому їхати до Санкт-Петербургу, де обіцяв влаштувати до придворного хору. Олексій погодився — і справді, імператорський оберґофмейстр оцінив бас юнака.

Невдовзі принцеса Єлизавета (донька Пєтра І) побачила молодого козака і закохалася в нього. Вона випросила його в імператриці Анни Іоанівни та зробила своїм придворним співцем і бандуристом, а згодом — управителем маєтків.

Не надто освічена Єлизавета любила наряди, танці, верхову їзду і зовсім не цікавилася політикою. Але так вже сталося, що опозиції, невдоволеній засиллям німців при дворі, треба було навколо когось кучкуватися. Ці настрої особливо посилилися в 1741 р., після воцаріння малолітнього Івана VI за регентства матері — Анни Брауншвейзької.

Та заколотники діяли настільки безладно, що про плани перевороту стало відомо. Утім, Єлизавета так щиро розплакалася, коли регентша приперла її до стінки, що, здається, сама повірила в те, що ніякого перевороту не готується. Але наступного ранку лікар Єлизавети — Герман Лєсток (кажучи сучасною термінологією, він був керівником штабу перевороту), побачивши її вагання, блискуче вийшов зі становища: він швиденько намалював дві картинки. На одній — Єлизаветі в монастирі обстригають волосся, на іншій — вона сходить на престол. “Третього шляху Вам не дано”, — запевнив Лєсток свою пацієнтку, яка одразу обрала останній варіант.

Їхній справі дуже допомогло те, що в цей час почалася нова війна зі шведами. І розквартированим у Петербурзі солдатам гвардійських полків зовсім не хотілося рушати в запорошені снігом карельські болота й ліси. Тож, вони з ентузіазмом пішли брати Зимовий палац. Так Єлизавета, не маючи особливої жаги влади, стала імператрицею силою обставин.

Олексій Розумовський прийняв найдієвішу участь у перевороті, підбадьорюючи не лише гвардійців, а й саму Єлизавету Петрівну. Відтоді починається його стрімке піднесення в імперській ієрархії, обростання чинами, орденами і маєтками. Під час коронації в квітні 1742 р. він ніс шлейф імператорської мантії. Урочистості з нагоди коронації тривали до кінця року, і десь у листопаді Єлизавета таємно вінчається з Розумовським. В 1744 р. він дістає графські титули Римської та Російської імперій (для цього йому підправили родовід, “знайшовши” шляхетних предків). Нарешті, в 1756 р. Олексій Розумовський, жодного дня не прослуживши в армії, стає генерал-фельдмаршалом і отримує в подарунок палац у Петербурзі.

Ставши найвизначнішою постаттю при дворі — таким собі неформальним імператором — Олексій Григорович майже не втручався в державні справи. Як відзначали сучасники, він був непихатою, чесною людиною (погодьтеся, це нетипово для тих, хто вибився з грязі — в графи) — доброзичливою та лінивою — і “за своїми смаками та звичками залишався більше простим малоросом, ніж російським вельможою”. Було лише дві речі, які могли примусити його застосувати свій вплив — турбота про рідних та свою малу батьківщину (при цьому він лишався лояльним підданим своєї дружини). Так сталося, що старання Олексія Розумовського по обох цих напрямах сконцентрувалися на особі молодшого брата — Кирила.

Гетьман-академік

В 1744 р. імператриця здійснила подорож на батьківщину чоловіка, вклонилася київським святиням і прихильно сприйняла прохання старшини відновити давні вольності, у тому числі й гетьманство. Олексій Григорович одразу запланував на цю посаду свого молодшого брата. Правда, останньому на той час було лише 16 років, тож, спочатку його відправили на навчання до Європи. Там Кирило пробув два роки, здобувши доволі поверхневі знання. Але впливу його старшого брата було достатньо, щоби 18-річного хлопця імператорським указом було призначено президентом Академії наук “в рассуждение усмотренной в нем особливой способности и приобретенного в науках искусства”. Імператриця особисто засватала за Кирила свою родичку — Катерину Наришкіну (графські титули брати отримали одночасно).

Тим часом, стараннями Олексія Григоровича на Гетьманщину щедро сипалися царські милості: її територію було звільнено від армійських постоїв, знято торгівельні обмеження; відновлено Київську митрополію. Врешті, у 1747 р. виголошено указ “О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям”. Ця справа була на особистому контролі в старшого Розумовського: показово, що козацькі делегації їздили саме до нього.

У 1750 р. в Глухові “одностайно вільними голосами” на посаду заочно обирають 22-річного Кирила Розумовського — донедавна нікому невідомого, крім мешканців Лемешів. Гетьманщину знову переведено у відання Колегії іноземних справ, а російських чиновників — відкликано.

Перші роки правління Кирило Григорович більшу частину часу проводив у Петербурзі, а владу використовував передусім для власного збагачення та просування родичів. Розуміння потреби реалізації власного державного проекту приходить до гетьмана з часом. Лишень з 1760 р. він знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами: здійснює реформи суду, війська, освіти, упорядковує виробництво горілки (а як ви думали?). Весь час свого правління гетьман з перемінним успіхом веде боротьбу за розширення автономії.

Та головне, за час цього гетьманування визріли засади національної ідентичності та відродження державницьких традицій. “Характерним проявом старшинського світогляду часів Розумовського є поема перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича “Разговор Великороссии с Малороссией”, — зазначає історик Наталя Яковенко. — Як наголошує автор, Україна перейшла під скипетр російського царя добровільно, і тому її статус рівнозначний статусові Росії”:

А разность наша есть в приложенных именах:

Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах…

Так мы с тобою равны и одно составляем,

Одному, не двум, государям присягаем…

Не думай, что ты сама мой властитель,

Но государ твой и мой общей повелитель.

Мабуть, під впливом подібних ідей Розумовський вирішує перенести столицю до мазепинського Батурина, де будується гетьманський палац, проектуються університет та інші “національні строєнія”. Символічно, що саме в цей час з еміграції повертаються останні мазепинці.

Філософ і вельможі — дивні зиґзаґи долі

Дивним чином долі Сковороди та братів Розумовських (насамперед, Олексія) переплетені. Олекса та Грiгорій були співцями у придворній капелі. Сковорода потрапив до хору в 1741-1744 рр. а той час Олексій Розумовський лише опікувався справами придворної капели, з якої почався його стрімкий злет.

В їхній долі велику роль відіграла одна й та сама людина — офіцер російської імператорської армії Федір Вишневський. Він очолював місію, що займалася поставкою угорських токайських вин до російського імператорського двору. В 1731 р. повертаючись з Угорщини до Петербургу, він у Чемерах почув голос молодого Олексія Розума і запропонував йому їхати до придворної капели. Ставши найближчою людиною до імператриці, Розумовський не забув свого благодійника Вишневського — той став генерал-майором.

В 1745 р., їдучи в зворотному напрямку — з Петербургу до Угорщини — Вишневський шукав у Києві людей “способных к службЂ и пЂнію, для православної церкви при мисии”. Йому представили студента Києво-Могилянки Григорія Сковроду, який повернувся з Петербургу і продовжив навчання. “Сковорода, извЂстен знаніем музыки, голосом, желаніем быть в чужих краях, разумЂніем нЂкоторых языков, представлен был Вишневскому одобрительно и взят им в покровительство”.

Для Олекси випадкове знайомство з Вишневським стало, безперечно, відправною точкою його злету. Для Григорія Сковороди — важливою віхою у його становленні як самобутнього філософа. Адже “путешествуя с генералом сим , имЂл он случай…поЂхать из Венгріи в ВЂну, Офен (буда), Презбург (Братислава) и прочія окольныя мЂста, гдЂ, любопытствуя по охотЂ своей, старался знакомиться наипаче с людьми ученостію и знаніями отлично славимыми тогда”. Сковорода відвідав бібліотеку одного з найкращих угорських навчальних закладів — Патакский коллегіум. Сковорода до останніх днів приязно згадував “любезную Унгарію”.

В 1750 р. Сковорода повернувся до України і невдовзі став викладачем у переяславському колегіумі, потім у харківському. Утім, не находячи порозуміння з начальством, він більше схилявся до того аби бути домашнім вчителем, а останні 25 років взагалі був мандрівним філософом та просвітником… “Мати моя, Малороссія, і тетка моя, Украина”, — писав 68-річний сковорода. Себто, матір’ю Сковороди була гетьманщина, а тіткою, в якої він провів останню третину життя, стала Слобожанщина.

Сковорода навряд чи був близько знайомий з Розумовськими. Безумовно, перебуваючи в імператорській капелі, він стикався з Олексієм, але на той час це вже був не півчий, а найближчий до імператриці чоловік, а Сковорода — лише один зі співців. Що ж до гетьмана Кирила, то є свідчення, що саме Сковорода рекомендував одного зі своїх учнів у вчителі до дітей гетьмана.

«Чтобы они обрусели и перестали смотреть как волки к лесу…»

Привід для скасування гетьманату виник так само несподівано, як і для її відродження. В Розумовських були непогані стосунки з наступником Єлизавети — Пєтром ІІІ. Але почали ширитися чутки, що наступним гетьманом імператор зробить свого ад’ютанта Андрія Гудовича. Тож, Кирило Григорович, який вже бачив булаву в руках свого сина, підтримав переворот, внаслідок якого на трон зійшла Єкатерина ІІ.

Гетьман сподівався, що імператриця піде назустріч його прагненням і почав форсованими методами перетворювати Гетьманщину на спадкову державу. Скликана в Глухові Генеральна рада приймає “Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе с гетманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии”, де серед іншого йшлося про запровадження спадкового гетьманства.

Але напередодні Єкатерина ІІ отримала інший докумнет — “Записка о непорядках в Малороссии, которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных”. Взагалі, вона зовсім інакше бачила майбутнє національних окраїн: “Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями. Нарушить оныя отрешением всех вдруг весьма непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостию…Сии провинции, также и смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали смотреть как волки к лесу… Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтобы век и имя гетманов исчезло”.

У січні 1764 р. гетьмана викликали до столиці і в ультимативній формі зажадали відставки. На відміну від Мазепи чи Полуботка — Розумовський був людиною повністю інтегрованою в імперську ієрархію і лояльною. Тому він не став випробовувати долю і зрікся булави, отримавши натомість звання генерал-фельдмарашала і солідну пенсію. В листопаді 1764-го (через 110 років після Переяславської угоди) посаду гетьмана оголосили скасованою, а управління передали новоствореній Малоросійській колегії. В 1775 р. було зруйновано Запорізьку Січ, а рештки автономного ладу ліквідовано 1783 р.

Мирна перемога над імперією

Просто дивовижно, від скількох випадковостей залежало відродження гетьманату. А якби Олексій Розумовський не потрапив би до Петербургу, якби Єлизавета закохалася не в українця-співака, а, скажімо, в якогось офіцера, якби не помер її наречений, якби не вдався переворот?.. Це справді випадковість, що Розумовський потрапив їй на очі. Але те, що між ними дійшло до шлюбу — це просто неймовірно. Роль Олексія Григоровича в українській історії є унікальною.

По-перше, саме його вплив на Єлизавету спричинив, як кажуть історики, “золоту осінь гетьманату”. Сходячи на престол, імператриця обіцяла дотримуватись політичного курсу батька і в цілому слідувала йому за двома винятками: через власну релігійність припинила конфіскацію церковних земель, а через вплив чоловіка — відродила гетьманат. Сенат, канцлер та президенти колегій були проти посилення автономії Гетьманщини. Та що вони могли протиставити тому, хто у вузькому колі запросто звав імператрицю Лізою?..

Малороси були в фаворі саме завдяки Олексію Григоровичу, який прищепив жінці не лише любов до їхньої кухні, але й толерантне ставлення до їхньої автономії.

По-друге, випадок унікальний і тим, що таке могло статися саме з доволі аполітичною Єлизаветою, й Розумовським, який, незважаючи на карколомну кар’єру, мислив не імперськими, а козацькими категоріями.

Скажімо, Єкатерина ІІ, хоч і була велелюбна, але те, що відбувалося в її ліжку, не призводило до зміни державного курсу. Річ Посполиту від знищення не врятувало те, що свого часу майбутній польський король Станіслав-Август Понятовський був коханцем майбутньої російської імператриці і згодом за її допомоги посів престол. До речі, один з найвпливовіших фаворитів Єкатерини ІІ Григорій Потьомкін походив зі смоленської шляхти і в дитинстві навіть не знав російської мови. Але це не врятувало Смоленщину від зросійщення. Бо Потьомкін став направду людиною імперського мислення і масштабу, якій стало байдуже до містечкових проблем малої батьківщини.

Олексій Розумовський — далеко не єдиний персонаж російської історії XVIII століття, зобов’язаний стрімкому злетові збігові обставин. Російські історики для таких навіть придумали визначення — “случайные люди”. Але навіть на такому тлі його кар’єра виглядає карколомною.

Підсумовуючи історію останнього гетьманату, доходимо висновку: якби не просто дивовижний ланцюг випадковостей, то посаду гетьмана і сам автономний лад Лівобережної України було б скасовано на 30 років раніше. А відтак, асиміляція просувалася б набагато інтенсивніше. На той час козацька автономія була вже не в силі боронити себе перед російською експансією (навіть запорожці в 1775 р. не стали боронити Січ від російського війська). За таких умов не виникли б і не закоренилися на новому політичному рівні традиції державності — захисту не особистих прав та вольностей, а інтересів всього краю, що невдовзі переросли в національний патріотизм. Адже на відміну від 1730-их років, після 1783 р. опір російській політиці, хоча вона стала набагато м’якішою, став осмисленішим. Це вже були не вбогі молитви, з яких кепкував Лєсков, а концептуальне несприйняття стану речей та пошук шляхів до змін. З’являється сповнена незалежницького пафосу “Історія Русів”. Були й ті, хто готовий був перейти від слова до діла. На початку 1791 р. до Берліну відбув емісар самостійників — маршалок київської шляхти Василь Капніст. Він провів переговори з канцлером Прусії Евальдом-Фрідріхом Герцбергом про можливість надання допомоги у випадку відкритого збройного виступу проти російського самодержавства.

І хоча наші герої до цього не мали жодного відношення та вся їх діяльність безпосереднім чином сприяла політичному самоствердженню українства.

Так у вісімнадцятому столітті закладався фундамент сучасної нації, підмурівки української свідомості. В історії цій багато випадковостей. Проте її результат — радше закономірність.

Дмитро Шурхало, для ”ОРД”

Григорій Сковорода (1722 — 1794) — видатний український просвітитель, філософ, поет, композитор. Народився у селі Чорнухи в сім’ї козака Лубенського полку. Після закінчення полкової школи в 1734 вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався до 1753 (з перервами). У 1741-44 служив у придворній хоровій капелі у Петербурзі. У 1745 повернувся до Києва в чині “придворного уставника”, поновив навчання у філософському класі. У 1745-50 перебував за кордоном. У 1751 — викладач поетики у Переяславському колегіумі. У 1754 і 1755-59 працював домашнім учителем у поміщика С.Томари в с. Ковраях на Переяславщині. Тут розпочав писати вірші українською та латинською мовами. У 1759-64 викладав поетику, риторику і грецьку мову в Харківському колегіумі. Останні 25 років життя мандрував Україною, недовго замешкував у маєтках приятелів і писав твори та проповідував свої філософські погляди. Незадовго до смерті склав список своїх праць: 18 оригінальних та 7 перекладів, 4 з яких досі не знайдені. Помер у с. Паніванівці (тепер Сковородинівка Золочівського р-ну Харківської обл.).

Олексій Розумовський (1709 -1771) — генерал-фельдмаршал (1756), граф Римської і Російської імперій (1744). Народився у с.Лемеші (тепер Козелецького р-ну Чернігівської обл.) у сім’ї козака. З 1731 співав у придворній капелі у Петербурзі. Став фаворитом цесарівни Єлизавети. У 1741 брав активну участь у палацовому перевороті, внаслідок якого престол зайняла Єлизавета. У 1742 таємно обвінчався з царицею.

Сприяв організації поїздки Єлизавети в Україну (1744), під час якої козацька старшина просила відновити гетьманство. Після смерті Єлизавети вийшов у відставку. Помер у Петербурзі.

Кирило Розумовський (1728-1803) — останній гетьман України (1750-64), граф (1744), генерал-фельдмаршал (1764). Народився в с. Лемеші. Молодший брат Олексія Розумовського. Отримав домашню початкову освіту, у 1743 відправлений на навчання в Європу, вчився в університетах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. Після повернення до Петербурга (1745) призначений президентом Імператорської Академії наук (1746) і перебував на цій посаді майже 20 років. Підтримував наукові дослідження М.Ломоносова. У лютому 1750 р. на козацькій раді у Глухові обраний гетьманом України. З 1760 р. знаходився переважно в Україні. Провадив реформи, намагався добитися права дипломатичних відносин з іноземними державами. У 1762 р. брав активну участь у палацовому перевороті на користь Катерини II, але в 1764 р. під тиском імператриці склав булаву. Був членом Державної Ради (1768-71). Згодом відійшов від державних справ, жив у Петербурзі, за кордоном, у підмосковному маєтку. Останні 9 років життя провів у Батурині, де і помер.