Народний депутат України Нестор Шуфрич може перетворити на фарс будь яке навіть серйозне питання. А про комедійне – і поготів говорити. Жоден аспект суспільного життя не проходить повз прискіпливу увагу народного обранця, у кожній темі він є фахівцем, з кожного трохи значущого приводу робить експертні висновки й намагається не оминути жодного скандалу. Тож не дивно, що Нестор Іванович не міг не прокоментувати бурхливу діяльність свого земляка Димитрія Сидора, який створив «тимчасовий уряд» закарпатських русинів і тепер вимагає автономії для пригнобленого українцями русинського народу.
Виявилося, пан Шуфрич також русин. Як оповів сам депутат (http://www.zaxid.net/newsua/2008/12/9/134258): «По лінії батька наші предки серби. А ось мій батько вважав себе русином. При Чехословакії, коли він робив успішну кар’єру, будучи в Тячеві директором філіалу «Агро банку» Чехословакії, йому пропонували змінити національність з русинської на чеську, але він відповів: «Я — русин!» При радянській владі він відмовився стати комуністом, за що поплатився кар’єрою, а ось в паспорті йому написали «українець». У сім’ї ж у нас завжди говорили двома мовами — русинською та угорською».
Взагалі-то русинська тема, хоча раніше й не спливала в незалежній Україні, насправді новою не є. Ветерани СБУ пам’ятають, що «русинський рух» в Закарпатті організовувався саме зусиллями Комітету державної безпеки УРСР у 1989-1990рр. При цьому КДБ-істи через свою агентуру – нинішніх політолога Володимира Корнілова та народного депутата України від «Народної Самооборони» Юрія Гримчака – одночасно створювали в Донецьку «Интердвижение Донбасса». На задумку «керівної та спрямовуючої сили радянського суспільства» ці агентурні осередки мали каламутити воду та відволікати увагу суспільства від ідеї відокремлення України від Радянського Союзу. Втім, відволікти увагу не вдалося, Союз таки почив у бозі, а колишня агентура, залишена напризволяще, пішла в самостійне плавання.
Через те для обізнаних людей сам термін «русин» є багатозначним, а у зв’язку з заявою Шуфрича зразу ж пригадалася публікація від 28 березня 1998 року в газеті «Позиція» — друкованому органі Закарпатського обласного відділення Українського Союзу ветеранів війни в Афганістані. У статті «Штрихи до портрета кандидата в депутати» стверджувалося, що Нестор Іванович Шуфрич, 1966 року народження, довгий час співробітничав з органами КДБ в якості негласного співробітника під псевдонімом «Тихонов» — спочатку в Південній групі військ, а згодом в апараті Управління КДБ в Закарпатській області в підрозділі Андреєва Ю.К. Втім, сам Шуфрич стверджував, що ця публікація була інспірована його недоброзичливцями. А сам він, як тепер з’ясувалося, не агент КДБ, а просто «русин».
Нестор Іванович, ясна річ, може вважати себе ким завгодно – хоч русином, хоч «негром преклонных годов». Бо самоідентифікація кожної людини – річ інтимна й ніяк не пов’язана ані з її походженням, ані з мовою, ані із здоровим глуздом. Хочеш бути русином – будь ним.
Інша ситуація, коли народні обранці починають розпатякувати про мову, тобто категорію, що є предметом наукового визначення. І тут ми мусимо завважити, що термін «русинська мова» серед науковців здавен вважається синонімом термінів «руська мова» чи «українська мова». Чому один і то й же науковий об’єкт має три назви – пояснювати довго, позаяк це пов’язано з певними історичними подіями, внаслідок яких один і той же народ (український, він же руський, він же русинський) впродовж століть був розпорошений, проживаючи в кордонах кількох адміністративно-державних утворень. Внаслідок цього на різних теренах носії однієї і тієї ж мови мали різну самоназву.
Втім, споконвічною самоназвою українців є «русин» (аналогічним чином українці називали представників інших народів «литвин», «німчин» тощо), а також утворений від цього слова прикметник «руський». І лише останні два-три століття набули поширення слова «Україна», «українець», «український», які стали вживатися на території Малоросійського краю Російської імперії на противагу запровадженим з півночі назвам «Малоросія» й «малоросійський». На тих же українських землях, що не входили до складу Російської імперії, автохтонне населення продовжувало використовувати давню самоназву «русин», «руська людина».
До відома Шуфрича: філологи-славісти, що описували мови слов’янського населення російської Малоросії, польської Галичини, австро-угорського Закарпаття чи румунської Буковини, завжди підкреслювали, що то єдина мова, яка має кілька латинських назв-синонимів: lingua ruthena, lingua ruthenica, lingua slavo-ruthena тощо.
Що стосується конкретно мови русинів нинішньої Закарпатської області, то ще в 1830 році видатним славістом, уродженцем села Великі Лучки нинішнього Мукачівського району Закарпатської області, Михайлом Поп-Лучкаєм у Будапешті була видана русинська граматика латинською мовою – «Grammatica Slavo-ruthena», тобто «Граматика слов’яно-русинська». Втім, автор паралельно застосовує в свої книжці дві синонімічні назви цієї мови: «ruthena», тобто «русинська», і «ruthenica», тобто руська. Книжка написана латиною за виїмком власне русинських слів, які подані дореформеною кирилицею.
Оскільки в родині Шуфрича спілкувалися, за його словами, лише русинською й угорською мовами, спеціально для Нестора Івановича подаємо окремі місця з першої русинської «Граматики» в перекладі з латини. Передусім, наводимо те місце, в якому дослідник описує географічне поширення своєї рідної русинської мови:
«Без граматики, а може, і без зіпсуття, залишилася єдина мова – русинська або карпато-руська, яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині та на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш».
Якщо Нестор Іванович погано розуміє українську мову, то спеціально для нього подаємо цей текст ще й у перекладі на русинську:
«Без граматики, а може, і без зіпсуття, залишилася єдина мова – русинська або карпато-руська, яка вживається, крім Малоросії, Польщі, ще в Галичині та на Буковині, і звідси через південний бік карпатських гір, або верхню Угорщину, по Спиш».
Отже, русинська мова – це мова слов’ян, які мешкають на території Малоросії, Галичини та Буковини, а також «через південний бік карпатських гір … по Спиш».
«Оскільки ця мова відрізняється від усіх інших і дуже часто збігається із старослов’янською, то навряд чи слід вважати її граматику відміною, оскільки флексії старослов’янської годяться також і для неї; щоправда, незначні відхилення не беруться до уваги».
Це – також загальновідомий факт. Принаймні, Костомаров також радив російським історикам і філологам їхати в будь-яке малоросійське село та слухати з живих уст, як звучала старо-слов’янська мова («не ліпо лі ни бяшето, братіє, почати старими словеси труднихо повістей слово о плоку Ігореві…» — пікреслено редуковані «о», які вимовлялися ледь чутно й позначалися на письмі єром «ъ») .
У своїй «Граматиці» Михайло Поп-Лучкай докладно описав всі граматичні конструкції русинської мови та найголовніші фонетичні й синтаксичні її особливості, навів великий ілюстративний матеріал (байки, прислів’я, загадки, пісні), а також у передмові розвинув власну теорію походження русинів.
Справа в тім, що на початку ХІХ століття стосовно походження закарпатських русинів в історичні науці точилася боротьба між двома школами. Одні історики стверджували, що русини прийшлі в ці землі з Києва в середині ХІ століття завдяки шлюбу угорського короля Андраша І (правив у 1047 – 1060рр.) з донькою Ярослава Мудрого Анастасією. Інші – що їх привів з Поділля Федір Корятович, вигнаний з подільського намісництва своїм двоюрідним братом, великим князем Вітовтом, у 1393р. за відмову сплачувати податки. Прибувши з вірними йому подолянами на Закарпаття, Корятович отримав від угорського короля Жигмонда землю, розселив на ній колишніх мешканців Поділля й був проголошений князем Мукачівським та Маковицьким. Втім, були й таки, що стверджували, що русини – це колишні мешканці Києва, що прийшли в ці землі разом з угорцями (Нестор Іванович, звісно, пам’ятає, що урочище біля Аскольдової могили в Києві в давнину називалося угорським, оскільки там отаборилися угри під час свого великого переселення).
Не погоджуючись з цими теоріями, Поп-Лучкай стверджує, що, на його думку, русини є автохтонами й проживали на цих землях з давніх часів. Отже, цитата з книжки 1830 року в перекладі з латини:
«Напевно хтось міг би запитати, звідки цей народ взяв свою мову, відмінну від польської, російської та чеської, і чому не втратив її до сього дня? Вирішення цього питання не належить до завдань граматики, але я трохи торкнусь його, щоб краще з’ясувати своєрідність мови.
Угорські історики кажуть про русинів або мало, або нічого. Угорці, як повідомляє нотар короля Бейли ІІ, увійшли в Паннонію в супроводі русинів. У пізніших джерелах стверджується, що ці супутники були поселені біля Дунаю (в Оросварі) –
очевидно з тим, щоби перешкодити їх поверненню. Інші вважають, що русини прийшли сюди з Федором Корятовичем. Насправді ж Корятович прибув в Угорщину біля 1339-1342 років і не міг привести з собою стільки народу, бо був вигнаний зброєю з Поділля своїм безжалісним дядьком Ольгердом за відмову сплачувати податки. В Угорщину він прийшов по допомогу і звідси вже не повернувся, оскільки від шляхетного короля Карла Роберта отримав князівство Мукачеве. Отже, триста тисяч людей, про які йдеться – це дуже багато, і втеча з такою великою кількістю народу дуже незручна. Хто ж повірить, що князь з такою кількістю людей прийшов в Угорщину просити допомогу? … Андраш І теж, будучи вигнаним з Угорщини, одружився в Русі на руській княжні Анастасії, а коли був запрошеним на угорський престол, привів з собою русинів. Проте я не ображу високоосвіченого мужа, якщо пригадаю, що ніколи не було звичаю у посаг княжнам давати народи… Проте більш правдоподібно, що руський народ знаходився в цих місцях вже до приходу угорців».
Принагідно зазначимо, що Поп-Лучкай помилявся, стверджуючи, що Корятовича вигнав з Поділля Ольгерд – насправді його «попросив» з намісництва племінник Ольгерда, Вітовт, причому значно пізніше.
Ну а насамкінець спеціально для найвідомішого українського русина подаємо русинську народну пісню, взяту з «Граматики» Михайла Лучкая:
Братя, что нового?
Не бойтеся того!
Война настала.
От Кесаря Пана
Уже виволана.
Аби держала
Армада Кесарська
Против Турка велікаго.
Сліпого Погана
И Тирана світського
Же поведе воину
Не отпустит ему
А ни жадному.
В Мукаческом замку
Мав єм Марїанку
Я ю добрі знав
Кедь ю с рук випущу
Гет от іті мушу
Потіш тя Бог с неба
Ож проч іду от теба.
До поля на Турка.
От Турка на Брандебурка,
Буду воювати
И кров проливати.
За вас, дівчата.
Сподіваємося, Нестор Іванович ще не зовсім забув свою рідну русинську мову й зміг зрозуміти текст цієї пісні без перекладу на чужу йому українську мову.
А ось ще одна русинська народна пісня, яку в різних варіаціях можна почути далеко за межами Мукачівського району:
Скажи мені правду,
Ци любиш ти мене,
Ци любиш ти мене,
Ци пойдеш за мене,
Ци любиш ти мене альбо ніт.
Не суши серденько во мині,
Бо ти мене береш
Такую молодою
Таку молодою
Таку дорогою.
А кедь ю впаду в недугу,
Не позирай же ти на другу.
Ну й, нарешті, знаменита українська, тьху ти, русинська загадка, вперше опублікована в русинській граматиці Михайлом Лучкаєм:
Чтири тики
Два бодики
Семий замахайло
Відгадка звучить латиною як quadrupes et cornutum, тобто чотириноге й рогате. А як ця істота зветься русинською – може підказати пан Шуфрич.
Втім, якщо Нестор Іванович хоче вважати, що сучасна українська мова – це діалект русинської, ми заперечувати не станемо. Хай вважає.
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
