(уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»)
Втомлений майор Бузина впав на ліжко й миттєво, ніби провалився в ніч, заснув міцним і здоровим сном, позаяк минулий день для нього був хоча й важким та нервовим, як майже завше, проте результативним, що буває в складній роботі чекіста не завше.
Йому приснилось у непритомі, що він ще падає, проте не стрімко і вже не вниз, а начебто шугає в повітрі, як вільний птах, і обабіч нього теж літала пташня, наспівуючи хором українських народних пісень. Мелодії Олексій Григорович не розібрав, — чи то „Розпрягайте, хлопці, коні”, чи то „Ой чий то кінь стоїть”. Пісні колисали й гойдали, і під цю музику приємно було ширяти небесним простором. Зненацька збоку підлетіла сорока та заходилась зухвало скрекотіти прямо йому у вухо. Він рукою намагався відігнати нахабу чи навіть схопити й відкрутити їй голову, однак причепенда в руки не давалась і не вгавала, і майор Бузина мусив прокинутися.
Дзвонив телефон, дзвінок лунав безперервно, зовсім не так, як буває, коли хтось дзвонить мережею Києва.
„І який недоумок може дзвонити о цій порі? Може, хіба що агент “Рамзай” без санкції поїхав кудись у відрядження, десь щось надибав і тепер по міжміському зв’язку вирішив розказати про свої пригоди? Воно таке стерво, скільки разів я його попереджував не бовкати телефоном у півночі!” – подумав майор Бузина, приходячи до тями. Він підняв трубку й сердито проказав: „Вас слухають!” — але замість „Рамзая” почув записаний на плівку голос начальника мобвідділу КДБ УРСР полковника Савченка.
Начальник мобвідділу бляшаним голосом методично повторював одні й ті ж фрази: “Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога! Тривога! Оголошується тривога!”
Це означало, що відповідальний оперативний черговий КДБ УРСР за шифрованою командою вийняв із сейфа запечатаний сургучною печаттю особливо таємний пакет, розпечатав, прочитав у ньому розпорядження “Оголосити тривогу”, за кодом визначив, чи для всього складу КДБ УРСР оголошується тривога, чи тільки для певного підрозділу, і натиснув на одну із кнопок автоматичної телефонної стійки разом з вмонтованим у неї магнітофоном. По наперед визначених номерах телефонів працівників, замкнутих на пульт управління відповідального чергового КДБ УРСР, пішов сигнал тривоги, і розпочався відлік часу, відведеного на своєчасне прибуття працівників відповідно до вимог мобілізаційної готовності. Найголовніше у цій справі для чергового – не переплутати кнопки на телефонній стійці.
Сипнувши чортів на всіх, хто оголосив тривогу („Бісові душі, хоча б натякнули! При Каллашові за тиждень усі знали дату й час, і оголошували тривогу о 22-й годині, коли міським транспортом спокійно можна було доїхати на службу, а не в глупу ніч, коли й чорти сплять! Яким робом тепер добиратись? Не з Володимиром Дмитровичем же на його сміттєвозі, хоч він і казав, що техніка у нього надійна? Та й де той сміттєвоз?”), майор Бузина попхався в комірчину. „Можливо, Ланкастер, якусь диверсію вчинив? Чого б то о 1-й годині ночі здіймати тривогу?” — зблиснула у нього думка.
Він пішов на кухню, увімкнув гучномовець, покрутив ручками – радіо мовчало – і знову повернувся в комірчину.
У темному й тісному закапелку навпомацки зодягнув військову польову форму та взув чоботи. Крекчучи, кілька разів тернув щіткою по передах і халявах, накинув шинелю, начепив кашкета й впрягся в портупею. Зі схованки витягнув фляжку, наповнену горілкою, яку він сам настоював на коренях кульбаби. Фляжка в комірчині зберігалась як необхідний додаток до польової форми на випадок дій у польових чи умовно польових умовах, і присмак коренів кульбаби за таких обставин завше був доречним. Фляжку він засунув разом з носовою хусточкою в праву внутрішню кишеню гімнастерки, у лівій на ланцюжку закріпив посвідчення, поправив на лобі дашок кашкета, кобуру з табельною зброєю пересунув на сідницю й вийшов з дому.
Світло не вмикав, щоб зайвий раз не тривожити домашніх. У темноті не помітив суттєвих змін у своїй польовій формі — його син Олесь уже впродовж кількох днів, допитуючи кішку „Кет” на предмет причетності до розвідувальної діяльності Штірліца, грав роль Мюллера. Задля подібності до Мюллера замість офіцерської емблеми на батьковому картузі він почепив вирізаного з бляшанки орла із свастикою в дзьобі, на праве плече — есесівський погон, лівий рукав шинелі обгорнув широкою чорною пов’язкою з білим колом, в середині якого вправно намалював свастику. В есесівській формі Олесь перед дзеркалом надував щоки, викидав праву руку вперед і кричав „Хайль Гітлер!” Кішка злякано пірнала під диван і ніяк не хотіла зізнаватися, що насправді вона не „Кет”, а росіянка Катерина Фурцева. Мотузку для того, щоб повісити радянську розвідницю, Олесь приготував, виконати справедливу екзекуцію йому заважала лише сама кішка, яку навіть шваброю йому не вдавалось виштовхати з-під дивана. Олесь не поспішав; мить, коли кішка затріпочеться в мотузці, була невідворотною.
…
Вулиця Пархоменка о цій порі була пустою, як вимерла: жодного перехожого не маячило, і жодного авта, навіть сміттєвоза, теж не виднілося.
Майор Бузина постояв хвилин 10-15, походив туди-сюди, почав крутити головою вусібіч і нервово поглядати на годинника, хоча він мав спокійний характер і майже ніколи не нервував. Крім одного випадку, коли у сні, чи напівсні, чи, може, вже й у пильнуванні, йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї, на місці, яке законно належало вождю світового пролетаріату.
Однак то було в Москві, а тут, у Києві, спливали хвилини, час наближався до тієї критичної межі, якою закінчувався визначений інструкцією термін прибуття по тривозі на вулицю Володимирську, 33.
За сталою традицією запізнення по тривозі вважалося більшою провиною, ніж невиконання квартального плану вербування агентури, хоча трохи меншою, ніж недоробки чи прогріхи в конспектуванні директивних документів, і тягло за собою відповідне покарання по партійній і службовій лінії.
Нарешті з полегшенням він побачив, як вулицею в скерунку центру, саме туди, куди йому й потрібно було добиратися, мчить машина з потужно блимаючими нижніми й верхніми фарами.
Щоб не осліпнути, майор Бузина прикрив очі долонею та різким помахом руки наказав водієві зупинитися. Вискнувши гальмами, машина зупинилися біля узбіччя прямо навпроти майора Бузини. Він придивився примруженими очима і побачив, що біля нього стояла чорна “Волга”, виблискуючи воронячим тілом та нікельованими облямівками.
“Ну що ж, — вирішив майор Бузина, — покатаємось на чорній “Волзі”. Коли оголошується “мобілізаційна готовність”, за інструкцією дозволяється використовувати будь-який транспорт. Можливо, і справді почалась війна, я ж не можу знати – навчальна це тривога чи справжня? Якщо війна, будемо воювати, ми завжди напоготові. А спізнення начальство може оцінити як дезертирство з поля бою”.
Так подумав майор Бузина, і, нахилившись до відчиненого віконця та пересунувши кобуру з пістолетом на черево, скомандував водієві тоном, який не передбачав заперечень:
— Володимирська, 33.
У водія чомусь відвалилась нижня щелепа, він недоумкувато подивився на свого нічного пасажира і з відваленою щелепою перепитав:
— О-о-димисська -идцять -и?
Мотор заглух.
Майор Бузина підтвердив:
— Тільки так, і ніяк інакше: Володимирська, 33!
Водій повернув щелепу на місце й ще раз запитав:
— Там, де колись було гестапо?
— Везіть туди, де було гестапо, — згодився стомлений чеканням і якимись недолугими перемовинами з водієм єдиної у цей час машини на пустельній вулиці Пархоменка майор Бузина.
Водій вигукнув:
— Jawohl, hochamol! Zu Befehl! Abgemacht! – вискочив з машини, відчинив перед майором Бузиною задні дверцята і, кланяючись, проказав: — Bitte, Herr Offizier!
— Vielen Dank! – теж німецькою машинально відповів майор Бузина.
Водій м’яко причинив дверцята машини, коли майор Бузина умостив своє опасисте тіло в сірій шинелі на сидінні, оббіг позаду машину, стрибнув за кермо й ще хвилину розмірковував. Зненацька війнула завірюха, і сніг заліпив вітрове скло.
Водій, оговтавшись, з третьої спроби завів мотор, замість першої сходу
увімкнув третю швидкість, машина смикнулась, мотор знову заглух, і майор Бузина незадоволено глянув на водія.
— Щас, щас, то я від хвилювання, — не переставав метушитися водій.
Він покрутив ключем запалювання, всунув правильну передачу і машина зірвалась з місця. Попереду крізь заліплене снігом нічого не було видно, машина набирала ходу, і він здогадався увімкнути двірники. Хвилин п’ять помовчав, потім запитав:
— Комуністов пух-пух будете… — зизом глянувши на майора Бузину, додав: — гер обергрупенфюрер? — При цьому він відірвав праву руку від керма і вказівним пальцем зробив рух, буцімто натискає на гашетку. Двірники ритмічно поскрипували і акуратно витирали сніг з вітрового скла.
Трохи здивований такою постановкою питання — взагалі-то його важко було чимось здивувати, такий у нього був характер — майор Бузина змушений був згідливо хитнути головою:
— Пух-пух. Гестапо є гестапо, у нас не жартують.
Він ще раз глянув на годинника. Цифри загрозливо виблискували фосфором, проте до контрольного часу встигнути ще можна було. Якби водій менше балакав. Проте він продовжував наполегливо розпитувати, — напевно, ця тема його дуже цікавила:
— Усіх, гер обергрупенфюрер?
Майор Бузина за своє життя потрапляв у різні ситуації. Але, щоб вночі водій попутної машини звертався до нього „гер обергрупенфюрер” і водночас вів розмови про відстріл комуністів у гестапо, такого з ним ще не бувало: “Чи запрацювався на своїй роботі й дах поїхав? Чи такий дивний гумор у деяких шоферів на чорних “Волгах”? Але ж не будеш з ним сперечатися, коли дорогà кожна хвилина!” – подумав він і відповів:
— В залежності від належності. Je nach den Verhältnissen.
— І мого шефа теж? – продовжував допитуватись водій.
— А хто ваш шеф?
— Секретар райкому партії.
“Ого! Цього ще невистачало в моїй біографії — вляпався в райкомівський транспорт, та ще й секретаря! Алеж виходу у мене не було! Та й водій, по-моєму, не зануда: зизить під прибацаного фрица, проте не схоже, щоб поскаржився на мене за перевищення повноважень”, — оцінював ситуацію майор Бузина й вирішив продовжувати грати запропоновану роль:
— За вироком військового трибуналу. У нас порядок.
— Правильно! Ordnung! Порядок! Я під час окупації пацаном німцям, тобто вам, за хліб і тушонку, Brot und Schmorfleisch, чоботи чистив, тоді ж і по-німецьки навчився шпрехать. Втім, доповім вам, гер обергрупенфюрер, шеф мій теперішній гірше за гестапівця, entschuldigen Sie mir bitte, я перепрошую.
Водій краєм ока покосився на майора Бузину, чи, бува, не образився він за „гестапівця”. На круглому обличчі пасажира не ворухнувся жоден м’яз.
— Скільки він з мене крові випив, комуняка! День і ніч за кермом, світу білого не бачиш. Американський негр і то краще живе, як по телевізору інколи показують у передачах Генриха Боровика. А йому все невгодно! Краще вже німці, аніж ця червонопуза сволота! А коли почнете судить? — вже по-діловому перепитав свого нічного пасажира.
— Та сьогодні й почнемо. Чого тягнути кота за хвіст.
— Gut! Sehr gut! – зрадів водій і аж підскочив на сидінні. Проте кермо тримав міцно. – Я допоможу! У мене усі адреси їхні є: і домашні, і блядєй. Від райкомів до ЦК. І сауни, і вертепи, і підпільні бардаки! Я все знаю! Hände hoch! Nieder mit den Kommunisten! Комуністам гаплик!
— Ich bin damit alle einverstanden: „Kommunisten hibt es haplyk!” Aber wir müssen scneller fahren. Der Gauleiter wartet. Wir werden heute das Stabsquartier von KGB einnehmen, — знову вдався до німецької майор Бузина, і зробити це йому було нескладно, адже він знав багато чужих мов, за знання яких отримував належні тридцять відсотків надбавки від посадового окладу, і німецькою володів блискуче. — Шнеллєр, шнеллєр! Ґауляйтер в КҐБ на Володимирській, 33, точніше, за адресою: вулиця Короленка, 33, чекає! Ich verstande! Drang nach Osten! Vorwärts! Natürlich!
Водій відірвав праву руку від керма, намагаючись викинути її вперед у нацистському вітанні, але цьому завадила відсутність належного простору в машині, і він додав швидкості.
— Ви парашутним десантом чи до потрібного часу „Х” у підпіллі перебували? – знову звернувся він до Бузини, коли проминали Бабин Яр.
І повівши носом, зауважив:
— Таки навчилися німці виробляти гарний шнапс, горобинкою пахне, а то в минулу війну таке смердюче пійло було у них, перепрошую гера обергрупенфюрера, не в обрàзу будь сказано. Чи нашого виробництва?
Майор Бузина промовчав: „Нюх у цього водія як у розвідника, тра’ буде купити мускатні горішки. Та хіба ж знаєш, коли ці чорти оголосять тривогу!” — лайнувся він подумки.
— Розумію, військова таємниця. Проте мені завжди подобався Мюллер! Він своє вагоме слово ще скаже. „Штірліц, а вас попрошу залишитися…”, — голосом Леоніда Бронєвого проказав водій.
“Дивні жарти у цього водія, — чудувався майор Бузина. — Видно, що не кацап і не москаль. І, очевидячки, не прихований власовець. За віком нібито не підходить. Каже ж, що пацаном німцям чоботи чистив. Можливо, партизанським розвідником у групі Івана Кудрі був і тепер згадав часи, як виконував завдання у тилу ворога? Але ж війна, по-моєму, давно закінчилась, і причому тут я, Мюллер і Штірліц? І до чого тут негри, німці, шнапс та ще й якісь бляді? Чи може якась хитромудра „підстава”?” – спантеличено продовжував мізкувати він далі, хоча збити з пантелику майора Бузину майже ніколи й нікому не вдавалось, як і взагалі будь-якого іншого досвідченого чекіста, навіть у таких складних ситуаціях.
А тимчасом водій проїхав вулицю Мельникова, віхола, як раптово почалась, так зненацька і припинилась, траса була пустою, лише в кінці вулиці Артема наздогнали оперезаний широкою блакитною смужкою жовтий сміттєприбирач, який їхав по осьовій лінії, загороджуючи проїзд чорній “Волзі”. У нічній тиші з кабіни водія гучно розлягалось:
«Гей, повій, вітре, з синіх гір,
Гей, на прапор наш, на топìр.
Гей, повій, вітре, зі степів,
Гей, дай нам силу козаків.
Гей, дай нам силу й відвагу,
Гей, Україні славу!»
— Бандерівці, певно, наступають, жовто-блакитні, — висловив припущення водій “Волги”. – Бойові хлопці! Ти диви, і номери у них як на машинах КГБ — „05-05”! Надісь, встигли уже якогось сраного кегебіста на машині коцнути й його номери собі припасувати. Але бронетехніка у них хоч і надійна, проте не швидкохідна. Ми їм зара’ ніс утремо. — І, хвацько вивернувши кермо вліво, по тротуару обігнав перешкоду.
Майор Бузина впізнав у водієві свого знайомого Володимира Дмитровича і, почувши стрілецьку пісню, якої він його навчив, крім інших, через віконечко в дверцятах показав великий палець. Попереду уже ніяка притичина не заважала, „Волга” перетнула границю між вулицею Артема й Великою Житомирською, на розі біля гастроному розвернулася цабе, проминула пожежне депо зліва, і через тридцять секунд водій, перетнувши осьову лінію та вискнувши гальмами, юзом припаркував машину правим боком біля центрального входу будинку КДБ на вулиці Володимирській, 33.
Майор Бузина подякував: „Vielen Dank”, кваплячись виліз із чорної “Волги” і пішов до входу в рідну установу, на ходу пересовуючи кобуру з черева на сідницю. Відчиняючи важкі двері, він відвернув обшлаг шинелі й зиркнув на наручний годинник. Фосфорні стрілки показували, що в нього в запасі залишалась ще одна хвилина й вісімнадцять секунд. Водій через прочинені дверцята машини висунув назовні голову і так желіпнув, що аж луна покотилась на всю вулицю:
— Heil Hitler! Kommunisten kaputt!!!
Майор Бузина зупинився, здвигнув раменами, подумав: “Ну і телепень, а здається ж не кацап і на „підставу” не зовсім схожий. Чи, може, нелегал НТС?”
Проте нічого не сказав і зайшов у приміщення. Водій ще раз крикнув у спину майору Бузині:
— Heil Führer!!! Sieg heil!!! Sieg oder Tod!!!
За тамбуром при вході у вестибюль центрального будинку КДБ справа опріч столу на місці довгошийого прапорщика сидів капітан Вареник у своїй шапці-шоломі, який особисто виконував функції нічного чергового на центральному посту у зв’язку з проведенням тривоги.
У руках він тримав журнал, за яким відзначав час прибуття кожного офіцера по тривозі.
Краєм вуха капітан Вареник почув вигуки “Гайль фюрер!!! Зіґ гайль!!! Зіґ одер тод!!!”, що долинали знадвору через вузьку шпарину дверей, і здивовано чекав продовження, поправляючи шапку.
Двері в приміщення прочинилися більше, і на порозі капітан Вареник побачив військового у формі есесівця. Судячи з його реґалій, есесівець був у досить високому званні. Помітивши збентеження на обличчі чергового, той есесівець, який стояв посередині, показав рукою на двері і промовив:
— Es ist ein läppische Fahrer. Ich bin verstanden nicht, warum ruft er: „Heil Führer! Sieg heil! Sieg oder Tod!”.
Капітан Вареник німецькою мовою не володів, що йому сказав той есесівець, який стояв посере
