У РОБОТІ

(уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»)

Незважаючи на те, що усі найвищі керівники КДБ УРСР впродовж майже восьми годин були зайняті розслідуванням акту ідеологічної диверсії, вчиненої московською співачкою Аллою Пугачовою проти начальника 5-го управління КДБ УРСР генерала Цвєткова, система продовжувала працювати чітко й безперебійно, як потужний роторний екскаватор Криворізького гірничо-збагачувального комбінату.

Оперативні працівники на явочних і конспіративних квартирах, явочних пунктах, а також в обумовлених місцях, тобто на алеях і лавках парків культури та відпочинку, у міських скверах або ж у непримітних кав’ярнях, на вокзалах і автобусних станціях тощо, проводили заздалегідь заплановані чи викликані в порядку екстреного зв’язку явки (зустрічі) з агентурою, відбирали письмові та усні повідомлення, давали нові завдання, інструкції, орієнтування, навчали секретних помічників необхідним прийомам і методам отримання очікуваної інформації та особливостям поведінки в стосунках з об’єктами зацікавленості органів державної безпеки при виконанні завдань органів КДБ;

у відділах кадрів (а там, де організації, установи, підприємства мали таємні частини — у перших і других відділах), кабінетах КДБ, пунктах охорони громадського порядку, приміщеннях дільничних міліціонерів, народних дружин та комсомольських оперативних загонів, червоних кутках установ, організацій і підприємств здійснювали профілактичні бесіди з громадянами, стосовно яких надходили сигнали про те, що ці громадяни поки що не стали, проте могли стати на шлях антирадянської діяльності чи скоєння інших антидержавних злочинів (в інтересах цих же громадян);

встановлювали контакти з кандидатами на вербування та довіреними особами, вербували нових агентів, резидентів, утримувачів явочних і конспіративних квартир, поповнюючи й розширюючи агентурний апарат органів КДБ до розмірів, які мусили відповідати вимогам оперативної обстановки та використовуваних у її перебігу сил, засобів, форм і методів, а позаяк оперативна обстановка з кожним днем ускладнювалась і загострювалась, попри те, що політична обстановка, завдяки мудрому керівництву Політбюро ЦК КПРС на чолі з його Генеральним секретарем вірним ленінцем Леонідом Іллічем Брежнєвим, всупереч оперативній обстановці, постійно залишалась надзвичайно здоровою та стабільною і невпинно покращувалась, забезпечуючи незворотний рух радянського народу до висот комунізму, то з появою новозавербованих агентів зростала кількість отримуваних оперативним складом повідомлень і сигналів, на які необхідно було відповідним чином реагувати, у тому числі й шляхом кількісного і якісного зміцнення агентурного апарату, тобто його збільшення, розширення та поглиблення.

Повертаючись до своїх кабінетів, оперативний склад органів КДБ відпрацьовував сотні, тисячі, десятки тисяч документів – довідок, планів, запитів, записок, приписів, рапортів, постанов, висновків, повідомлень, звітів і т.д. і т.п. (якщо органи КДБ порівняти з живим організмом, то рух вказаних документів був їх кровоносною системою).

Розвідники 7-ї служби займалися зовнішнім стеженням, таємно фіксуючи аудівізуальною технікою, закамуфльованою під ґудзики, сумки, течки, портфелі, пакети, транзистори, попільнички, авторучки, запальнички, пачки сигарет, камінці, обрізки рейок та інші предмети, кожен підозрілий крок, контакт, дію, розмову об’єктів стеження та їх зв’язків, виявляли зв’язки й здійснювали оперативну установку за місцем їх проживання, роботи та зв’язків.

Працівники Оперативно-технічного управління за допомогою технічних пристроїв здійснювали ОТЗ (оперативно-технічні заходи): підслуховували розмови у приміщеннях і по телефонах, записували їх на магнітофон, щоб потім передати розшифровані записи у вигляді зведень замовникам оперативно-технічних заходів, чи оперативно повідомляли замовникам ОТЗ про отриману інформацію у випадках, коли вона потребувала негайного реагування; перлюстрували поштову кореспонденцію, намагаючись виявити у тих чи інших відправленнях, внутрішніх і міжнародних, у поштовому потоці чи стосовно визначених об’єктів, прямі й опосередковані докази антидержавної діяльності, закодовані повідомлення, дані про плани, наміри, зв’язки перлюстрованих осіб, тайнопис, закладки, антирадянську чи ідеологічно шкідливу літературу, отруйні речовини, наркотики, валюту, зброю, вибухівку та інші засоби терористичної діяльності; за відсутності хазяїв проникали в їхні помешкання, службові приміщення, готельні номери, проводили там негласні обшуки, встановлювали стаціонарну чи тимчасову техніку підслуховування на нових об’єктах оперативного контролю, ставили радіаційні мітки на самвидавських документах, щоб прослідкувати їх рух у підпільному антирадянському середовищі.

Слідчі порушували кримінальні справи, виписували ордери на арешти та обшуки, затримували, обшукували, арештовували, допитували затриманих, заарештованих, обвинувачених у спецкабінетах внутрішньої тюрми на стільцях, приґвинчених до підлоги, пред’являли обвинувачення і знову допитували, виносили постанови про проведення експертиз, очних ставок, упізнань, оглядів, виїмок, складали обвинувальні висновки, передавали їх на затвердження в органи прокуратури, а ті в свою чергу — у судові органи, і підозрювані > обвинувачені > підсудні отримували визначений їм термін покарання відповідно до міри скоєного злочину й оголошеного вироку.

Інспекція відстежувала стан агентурно-оперативної діяльності та рівень виконавської дисципліни в підрозділах КДБ УРСР та його органах на місцях і готувала за результатами контролю та аналізу відповідні довідки, схеми, статистичні таблиці, графіки, огляди, інструкції, орієнтування, висновки, пропозиції, проекти рішень, розпоряджень і наказів.

Начальники підрозділів, від груп до управлінь, та їх заступники (і аж до голови КДБ та його заступників) глибоко вивчали керівні документи, ретельно вичитували агентурні повідомлення та інші підготовлені оперативним складом і отримані спецпоштою чи шифрозв’язком документи, вислуховували усні звіти, писали візи й резолюції, давали вказівки та розпорядження, сварили, картали, карали, накручували, підстьобували і підганяли, — щоб жоден оперативний працівник не заспокоювався на досягнутому й ні на секунду не забував, що противник з кожним днем діє підступніше, витонченіше й небезпечніше; з цією метою старанно відстежували рівень службової дисципліни, опираючись на партійні осередки, парторганізації, партбюро і парткоми, і за їхньою допомогою своєчасно виявляли порушення і своєчасно виправляли їх.

Майор Бузина і його колеги Різник, Майоренко, Глюк, Гопанчук, Капустянський, Розвага, Сорока, Нездоля, Бочонкін, Нікітченко, Голуминський та інші співробітники КДБ УРСР і його органів на місцях були ґвинтиками й коліщатками цього механізму водночас: ґвинтиками — позаяк своєю високою професійністю, дисциплінованістю, відданістю справі Леніна та Дзержинського зміцнювали й без того міцний механізм органів державної безпеки і забезпечували його ефективну роботу; коліщатками – оскільки крутилися, як і увесь механізм, кожен одноосібно і разом вкладали, як бджоли узяток, свій внесок у його результати.

…

Той день для майора Бузини пройшов згідно з наміченим планом. О 8-й годині ранку в обумовленому місці — на зупинці громадського транспорту „Міст Патона” він зустрівся з кандидатом на вербування „Б”, який потрапив у поле його зору в результаті здійснення на каналі міжнародного поштового обміну пошукових заходів із застосуванням „ПК” — перлюстрації кореспонденції.

„Б” мляво листувався із своїм далеким родичем у Канаді, майор Бузина вивчив того родича й виявив, що він, у свою чергу, є родичем функціонерки зарубіжної націоналістичної організації СФУЖО („Світова федерація українських жіночих організацій”), завів на неї оперативну добірку і тепер через кандидата на „В” — „Б” створював агентурні можливості для проникнення в СФУЖО для подальшого вивчення питання, яким чином центри ОУН використовують зарубіжне українське жіноцтво, об’єднане в СФУЖО, для проведення підривної діяльності проти СРСР і УРСР, напевне, з прицілом на радянське українське жіноцтво, що могло свідчити про перехід противника на ще більш витонченіші, конкретизовані за об’єктами ворожих устремлінь тактичні способи й методи здійснення ідеологічно-диверсійних акцій, тобто не тільки проти радянської інтеліґенції, робітництва та селянства — взагалі, а вже і за статевими ознаками – зокрема, та з метою перехоплення легальних і нелегальних каналів зв’язку провідників (провідниць) СФУЖО із своїми спільниками (спільницями) на теренах в СРСР і УРСР і викриття засобів їх підривного впливу.

Провівши зустріч, майор Бузина сів у трамвай 27-го маршруту „Воскресенський житловий масив – Палац спорту”. Крізь вікно кинув погляд на Дніпро, крига ще не скресла, на льоду, мов круки, сиділи рибалки. Трамвай рушив, тлуста кондукторка зі свого місця гукнула: „Вашедшіх пасажіров па-а-апрашу обілєчіваться!”, майор Бузина не захотів скористатися своїм законним правом на безплатний проїзд, щоб не „світити” посвідчення, і передав через сусіднього пасажира три копійки на квиток.

В трамваї було затісно, пасажири стояли впритул один до одного. Сусідою в нього виявився офіцер з погонами капітана прикордонних військ. Він жваво розмовляв з жінкою, яка стояла поруч з ним. Не дивлячись на майора Бузину, він взяв у нього три копійки, передав кондукторці зі словами: „Прошу пані без здачі”, чим вельми здивував майора Бузину, і віддав йому квиток, сказавши: „Прошу пана”.

Майор Бузина знову зиркнув на погони капітана: однострій був у нього явно не польського війська.

Капітан і жінка жваво розмовляли між собою, з їхньої розмови майор Бузина добрав, що вони є подружньою парою, до Києва приїхали у відпустку з якоїсь далекої прикордонної застави, проживали на квартирі в знайомих, вдень катались містом на громадському транспорті, увечері відвідували театри та концертні зали. Жінка знизу вгору дивилася на свого капітана, їй трохи заважали довгі вії, і вона широко розкривала карі очі, аж маленька борозенка, не зморшка, утворювалась на лобі; подружжя обговорювало якусь смішну подію, що трапилась з ними в Києві, жінка періодично тулила голову до грудей капітана. Вони весело сміялись, обмінювалися кпинами й звернули на себе увагу оточуючої публіки своєю безпосередністю, гумором і, певно, українською мовою. Майор Бузина вважав усіх киян, які ромовляли російською мовою, каліками, інвалідами 1-ї, 2-ї, 3-ї груп. Інваліди сиділи на визначених для них та інших місцях, стояли в проходах, на приступках, пов’язані тісним трамвайним простором і „язиком”. Лише подружжя і майор Бузина займали у цьому тісному кошарі маленький острівець.

Трамвай зупинився, двері відчинилися, одні пасажири вийшли, інші зайшли, трамвай рушив, і кондукторка знову гукнула: „Вашедшіх пас-с-сажіров па-а-апрашу абілєчіваться!”

Жінка запитала капітана: „Ми з тобою „абілєчині?” Капітан відповів: „Абілєчині” на все життя”, — і витягнув з кишені шинелі цілий жмут різних квитків.

„Не викидай, — сказала жінка — Приїдемо додому в ліс і будемо по кожному квитку згадувати, як ми катались Києвом”.

У майора Бузини защеміло серце, з плеча до п’ясті руку ніби обпали зашпори, він подумав, чи не відвідати свій відомчий шпиталь на вулиці Рози Люксембург, щоб зробити кардіограму – від зупинки „Будинок офіцерів”, на якій він мав виходити, шпиталь Медслужби КДБ УРСР був майже поруч, і до зустрічі з агентом „Кочеком” на явочній квартирі „Почайна” часу він ще мав.

Майор Бузина повернувся до жінки і запитав: „Скажіть, будь ласка, коли вже нарешті буде зупинка „Вулиця Петра Запорожця”, а то я їду, їду, і кінця-краю не видно?”

Жінка здивовано подивилась на майора Бузину і мов руками сплеснула:

— Господи, ви ж їдете геть в іншому напрямі! Вам треба на Воскресенський житловий масив?

-Так, — сказав майор Бузина, — на Воскресенку”.

-А трамвай їде у зворотному напряму, у центр — до Палацу спорту, на Троїцьку слободу! Виходьте наступної зупинки і пересідайте на цей же трамвай навпроти. Проїдете назад через Дніпро мостом Патона і далі Русанівкою, зупинок ще через двадцять буде ваша Воскресенка, — мов справжня старожилка столичного міста пояснювала вона (певно, за час перебування у Києві, дружина капітана-прикордонника вивчила міські маршрути й старожитні назви київських слобід, була задоволена такою своєю обізнаністю і була вдячна недоумкуватому пасажирові, який переплутав напрями маршруту, за те, що він дав їй змогу скористатися набутими знаннями про місто Київ) своєю подільською говіркою, щемною, мов біль за втраченим життям.

Пасажири заходились жваво обговорювати подію: „Ето же нада: чудак собрался на Воскрєсєнку, а поєхал в обратном направлєнії і щітаєт, что єдєт правільно. Сразу відно – дєрєвня, нє догадался спросіть у кондукторші ілі постєснялся”. Один пасажир порадив майорові Бузині їхати до кінця, щоб не втрачати трьох копійок на зворотній напрям, інший заявив: „Врємя – дєньгі”, зав’язалась суперечка, що краще — зекономити три копійки чи тридцять хвилин часу. Суперечці поклала край кондукторка, проголосивши: „Білєти дєствітєльни только до конца проєзда в одну сторону маршрута. Ето вам нє метро, злидні”.

Майор Бузина подякував жінці та вийшов на зупинці „Будинок офіцерів”. Поки двері ще не зачинились, жінка крикнула йому: „Щасти вам!”, — і помахала рукою.

Трамвай відійшов, майор Бузина трохи постояв, серце перестало щеміти, він поворушив рукою – зашпори відійшли. Він вирішив, що кардіограму зробить через місяць під час планової диспансеризації, і пішов на автобусну зупинку 68-го маршруту, щоб їхати далі на явочну квартиру „Почайна” по вулиці Костянтинівській внизу на Подолі.

З агентами “Кочеком” і “Ядвігою” майор Бузина провів зустрічі на явочній квартирі „Почайна” з інтервалом у півтори години, де відібрав від “Кочека” одне повідомлення разом з „самвидавним” документом під назвою „Втрачена воля: молитва за гетьмана Івана Мазепу”, який „Кочек” отримав від об’єкта справи оперативного нагляду (СОН) „Беркута” на одну ніч, а від “Ядвіги” – чотири мельдунки. У секретаріаті він оформив і зареєстрував два повідомлення, завбачливо залишивши три донесення „Ядвіги” на потім, таким чином забезпечивши собі ще три результативні явки поспіль: не треба йти на здибанку з „Ядвігою”, достатньо буде у визначений день проставити потрібну дату, у секретаріаті зареєструвати допис тим же числом, і в звітності про результати роботи з агентурою будуть значитися замість однієї — чотири явки, що значно покращить статистичні показники й самого майора Бузини, і 5-го Управління в цілому.

З „самвидаву” майор Бузина зробив в Оперативно-технічному управлінні (ОТУ) три фотокопії: одну — для справи, другу — для реєстрації в системі обліку „самвидавів” (СОС), третю – для проведення криміналістичної експертизи тексту документа й шрифту друкарської машинки, на якій було виготовлено документ, з метою подальшого розшуку автора та виконавця „самвидаву”. На оригіналі фахівці ОТУ поставили радіотехнічну мітку (РТМ) для відстеження подальшого руху „самвидаву”. За даними „Кочека”, „Беркут” мав намір через студентів із Братислави, які стажувались у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, передати текст за кордон для публікації. Достатньо буде дати команду прикордонникам, вони дозиметри мають, прикордонники виявлять серед багажу „емісара”, чи у якійсь схованці, документ, і він вже легалізованим шляхом потрапить до рук майора Бузини. Що далі з ним робити, він зорієнтується.

Читати документ майор Бузина часу не мав, тому що документ терміново потрібно було повертати „Кочеку”, лише пробіг очима по діагоналі якусь сторінку:

“… хоч обидва вони, і Карл ХІІ, і Іван Мазепа, зазнали нищівної поразки від росіян та декількох козацьких полків, які підтримали Петра, повернувши своїх коней у зворотному скерунку, коли простували на заклик Івана Мазепи і при переході через Сейм, Десну і Дніпро побачили, як несе червона від крові вода п’ятнадцять тисяч зарізаних, забитих, замучених вояками князя Меншикова жителів Батурина, від немовляти до сивого дідуся, … несе на плотах, як на одрах, загиблі родини усіх тих козаків, які залишили гетьманську столицю і пішли за Іваном Мазепою, несе подовж усієї України, від Києва і до Запорозької Січі, аж до самої Хортиці, де вони на віки вічнії зникали у вирі сивого Ненаситця, і, зауваживши, що на плотах серед мертвих поки що немає їхніх дітей, жінок, матерів і батьків, змушені були підкоритися російському цареві, не знати, чи від страху за полишених на поталу зайшлому північному нелюду своїх рідних, чи від усвідомлення невідворотності долі і Божої волі, а, може, витівок Анциболота, які той вершить кожного сьомого дня відпочинку Божого. … Але полтавська перемога російського царя не була поразкою України, бо ніхто ніколи не знав і не знає, де перемога і де поразка, адже найбільший тріумф в остаточному підсумку може виявитися найбільшою невдачею, і навпаки, поразка може стати початком важкого і довгого шляху до жаданої перемоги, яка саме і розпочалась з виклику гетьмана України Івана Мазепи російському цареві Петрові Першому”, — і не заходячи до кабінету повернув „Втрачену волю” агенту „Кочету”, який цей час чекав його на Хрещатику у кав’ярні станції метро.

(далі буде)

Попередні глави

Переднє слово http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52381.html

Майор Бузина приймає виклик (початок) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52384.html

Майор Бузина приймає виклик (продовження) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52396.html

Майор Бузина приймає виклик (закінчення) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52403.html

Почесне завдання http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52406.html

Зустріч з незнайомкою http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52418.html

Мертві та живі (початок) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52427.html

Мертві та живі (продовження) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52435.html

Мертві та живі (закінчення) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52453.html

Політ крізь хмари (початок) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52460.html