уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»
Майор Бузина спав усю ніч міцно, тільки вже пізнього ранку, десь перед дев’ятою годиною, йому приснився сон, нібито він лежить у Мавзолеї поряд з Володимиром Іллічем Леніним.
Лежати у саркофазі під секретним склом було зручно, трохи скородила вуха музика, яка лунала чи то згори, чи то десь збоку, але й те було терпимо. Нараз почувся стукіт молотка, та такий важкий, буцім його удари спрямовувались прямо по голові.
„Що ж це робиться, чи не той придурок з далекосхідного міста Находки знову приперся до Москви і гепає кувалдою неначе по голові?”, — занепокоївся майор Бузина.
Він повільно підняв руки й пощупав свою голову. Голова була в шапці-мазепинці. Недоумок бив не по голові, а, певно, зверху по склу. Скло було надійним, його не могли пробити ні куля, ні снаряд, не те, що якийсь молоток, згадав майор Бузина розповідь підполковника Мусоргського й трохи заспокоївся. Проте недоумок продовжував стукати. Майор Бузина повільно розмружив спочатку ліве око, потім праве, але не зовсім, а тільки на невеличку шпаринку, тому що піднімати повіки вгору на весь обшир було важко та й недоречно. Крізь невелику щілину між повіками він оглянув себе і залишився не зовсім задоволеним побаченим. Він завважив, що лежить одягненим, у кожушку й в брудних, заляпаних грязюкою полуботках. Холоші штанів теж були брудні майже до колін.
“Де це мене чорти носили, що я так забрьохався?” — спитав сам себе. Було жалько штанів і полуботків.
Свідомість потроху поверталась до майора Бузини, і він згадав, як разом з підполковником Мусоргським, начальником охорони Новодівочого цвинтаря на ім’я Влад і старшим лейтенантом Нікітченком учора в сутінках тинявся кладовищем поміж могилами жінки Сталіна — Надії Аллілуєвої, брата Леніна — Дмитра Ульянова та ще, здається, натрапив на поховання письменника Антона Чехова, за походженням українця з українського міста Таганрога, який в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою. „Чого ми поперлись на той цвинтар? – намагався він пригадати. – А, підполковник Мусоргський запропонував після Крупської і Інесси Арманд пом’янути ще й жінку Сталіна”.
Майор Бузина поворушив лівою ногою, відсунув її трохи вбік і відчув, як його нижня кінцівка торкнулась ноги чужого чоловіка, який, певно, лежав поруч.
“Володимир Ілліч! Поряд! А я улігся на місці Йосифа Віссаріоновича!” – майнув у нього здогад. Інший на місці майора Бузини схарапудився би, тільки не він. Майор Бузина був мужньою й хороброю людиною, трупів не боявся, як і кожний чекіст, тому від дотику ленінової ноги злякався не дуже: “Не буде ж він кусатися, хоча, звісна річ, я повівся не зовсім культурно, влігшись у його постіль. Міг би й у морду зацідить”.
Майор Бузина поки що не зовсім усвідомив, у яку халепу він втрапив; усвідомлення жаху і того, що сталося, прийде до нього потім.
Недоумок, який бив молотком по саркофагу, трохи вгамувався, стукіт припинився. Майор Бузина, враховуючи ситуацію, вирішив оглянути Леніна детальніше. Учора під час урочистих відвідин Мавзолею на чолі з урядовою делегацією Узбецької РСР, спустившись у склеп, він намагався вгледіти на стінах і стелі траурної зали сліди вибуху, який, з розповіді підполковника Мусоргського, кілька тижнів тому вчинив біля саркофагу вождя світової революції якийсь малахольний шахтар з Донецька, підірвавши й себе, і всіх відвідувачів, які проходили повз вождя. Узбеки підштовхували його в спину, стіни й стеля були відполіровані до блиску і не мали жодних слідів вибуху. Озирнувшись перед виходом назад, майор Бузина побачив лише ленінову лисину, тому фактажу для розповідей синові в Києві, як він відвідував Мавзолей у Москві та який на вигляд Ленін у труні, було не досить. І в душі він жалкував, що так трапилось.
Тепер майор Бузина, користуючись ситуацією, вирішив оглянути Леніна причепливіше. Він повільно повернув голову й зрапта побачив, що поряд з ним лежить аж ніяк не вождь світового пролетаріату Ленін, а старший лейтенант Нікітченко з Ворошиловградського УКДБ.
“Боже ж мій, — жахнувся він, — так це, виявляється ми з ним удвох залізли в Мавзолей! Правильно кажуть: п’яному – Казбек не гора, і Волга – калюжа. А де ж Ленін?”
Леніна на одрі не видно було.
“Значить, Леніна ми прибрали, щоб не заважав відпочивати, — розпочав аналізувати ситуацію майор Бузина. — Що ж ми з ним зробили? Він — дідусь старий, немічний, опиратися не зміг. Десь упав. Пошкодився. При нашому стані, коли й Москва-ріка нам була по щиколки, можливо, те, що ми зробили з мумією, відновленню не підлягає. А якщо не підлягає, то увесь світовий пролетаріат втратив свого вождя, назавжди й безповоротно — як у нас побудовано соціалізм. А як же далі будувати комунізм — без Володимира Ілліча? Боже, це ж вранці прийде варта, побачить, що Леніна в труні немає, а натомість лежать забрьохані і п’яні два заволоки-лобуряки… Що буде!? Скандал! Дізнаються Федорчук, Цвєтков, Довбач, почнеться катування на партзборах, парткомах, райкомах!.. Сей хитрий комсомолець Нікітченко викрутиться, а винним зроблять мене. “Само главно, — буде репетувати Довбач, — що цей перерожденець Бузина зазіхнув на найдорожче й найулюбленіше, що є і кожного радянського мужчини та кожної женщини, само главно! Він порушив третю заповідь оперативного працівника – безмежно любити рідну Батьківщину, КПРС, її засновника Володимира Ілліча Леніна і до останнього подиху життя бути їм відданим! І якщо він порушив третю, то порушував і перші дві, тільки вчасно його ніхто не викрив, допоки він не зазіхнув на третю заповідь в особі невмирущого вождя і не піддав її брутальній нарузі, зіпхнувши нетлінне тіло вождя з місця, яке йому належить, і незаконно вмостившись на ньому, само главно!”
Хоча невідомо, хто першим заліз у Мавзолей і хто, само главно, я чи Нікітченко, фактично випхнув з труни Володимира Ілліча. Я б цього не зміг зробити, старість я поважаю й усіх трьох заповідей оперативного працівника неухильно дотримуюсь уже впродовж п’ятнадцяти років. І третьої – незаперечно, позаяк Володимир Ілліч за походженням до москалів не належить, тому що по лінії батька дід у нього калмик, по матері – єврей з нашого українського міста Старокостянтинова. Він майже наш! Як же я наважився йому б зашкодити? А сей нахабний комсомолець з Ворошиловграда цілком міг би зазіхнути, йому що школяр, що пенсіонер, все одно, він будь-які заповіді може обійти й вийде сухісіньким з води, — передбачаючи незаслужені обвинувачення, намагався оборонити себе майор Бузина. — А куди ж дивилися підполковник Мусоргський та його підлеглий у цивільному Харитон Петрович? Як вони могли пропустити нас удвох з Нікітченком до священного ложа, коли доступ трудящих у Мавзолей вже припинили!? Їм же Вітчизна, КПРС, керівництво КДБ СРСР і 9-го управління довірили найважливіший пост в країні! Я з самого початку остерігався — добром це не кінчиться. Я ж не хотів пити, я ж ще, коли ми пройшли весь колумбарій вздовж кремлівської стіни, хотів попрощатися. Так ні, сей нащадок автора „Хованщини” наполіг: “Не можу відпустити! Не годиться! Свята справа, москвичі мене не зрозуміють! Ми надійно та пильно! По чарці й без фанатизму! Правда не в ногах, а посередині!”
І ось маєш результат – налигалися до того, що замість свого номеру в готелі „Пекін” втрапили на ночівлю до Мавзолею Леніна! І оце називається „без фанатизму”? Боже, скільки ж ми вижлуктили за день? – ухопився за голову майор Бузина. — От і довіряй москалям! І де, кінець кінцем, правда?!
Коли ми тверезі, правда на нашому боці, завжди. Коли ми не тверезі, коли ми п’яні, — розважував далі майор Бузина, — ми можемо возз’єднатися, налигатися до риз, як кажуть москалі, щоб потім залізти в Мавзолей Володимира Ілліча Леніна, зіпхнути з законного місця вождя, влягтися в труну, яка тобі не належить, пошкодити символ світової революції і позбавити увесь міжнародний пролетаріат натхнення й звитяги. Тут, можливо, Довбач і має деяку рацію. Коли ми не тверезі, ми можемо вчинити, як свині, чи приблизно, як свині, і така поведінка чекістам не пасує й не личить. Тут теж Довбач, можливо, правий”, — так самокритично картав себе майор Бузина, пригадуючи вірш Тараса Шевченка „Якби то ти, Богдане п’яний”, який він вечорами читав своєму сину Олесеві, одночасно погладжуючи його за порадою знайомого педіатра по тім’ю, щоб дитина виростала розумною, і його каяття було справжнім і щирим.
Недоумок знову заходився стукати кувалдою по саркофагу.
“Треба тікати. Але як втечеш, коли не знаєш, як відчинити сей клятий саркофаг? По п’яні залізли, але ж то по п’яні, а як тверезим вибратися звідси, якщо геть нічого не пам’ятаєш? Та якщо й виповзеш звідси, придурок з Находки може шарахнути кувалдою по кумполу. Він же — шиз, параноїк, вар’ят. Він же утік з Канатчикової дачі, йому однаково, кого по голові бити — Леніна, який, можливо, і заслужив цієї кари, чи мене — майора Бузину, єдина провина якого полягає у тому, що в сей час “Ч” охорона Красної площі і Мавзолею Володимира Ілліча Леніна виявилась ненадійною!”
Страшенно захотілося закурити. Майор Бузина з великою потугою піднявся на сідницях, поляпав себе по боках і стегнах. Сигарет не було, знайшов лише коробку сірників і коробку сигар „Habana Club”. Звідки вона взялася, не пригадав. Тремтячими пальцями розкрив пудельку, витягнув одну сигару, зубами відкусив кінець і виплюнув на підлогу. Відтак тернув сірником і закурив.
В голові замакітрилося, перед очима попливли зелені кола, заблимали сині вогники. Небавом кольорові плями зникли, в голові проясніло та стало легше. Старший лейтенант Нікітченко, у чорному крислатому капелюсі, шкіряному плащі, з забрьоханими, як і в майора Бузини, холошами й брудними черевиками, лежав крижем, солодко похропуючи уві сні й без відчуття провини за скоєну халепу.
„Тільки б вибратись з цього клятого саркофагу, ми ж якось у нього залізли удвох із старшим лейтенантом Нікітченком, і знайти Володимира Ілліча, — міркував майор Бузина. – Обтрусити, повернути на ложе, скласти руки, може, він і не дуже пошкодився. А ми б з старшим лейтенантом Нікітченком стали по обидва боки одру, як почесна варта, чекаючи приходу державної варти. – Майор Бузина поправив шапку-мазепинку, яка сповзла йому на ліве вухо. — Сказали б, що пильнували вождя від нападу ворошиловградського терориста, не виключаючи, що те стерво могло утікти із СІЗО, прибути до Москви й здійснити свій злочинний намір уночі. А ми з старшим лейтенантом Нікітченком — напоготові, пильнуємо, як заповідав нам Фелікс Едмудо… Фелікс Еднумбо… коротше, залізно-бронзовий наш Фелікс з Луб’янки! Він там, а ми тут! А терорист Голопупенко, чи як його там називають? – у ворошиловградському СІЗО, і нікуди він не втече! Тільки б знайти вождя, бо без вождя нам кепсько буде”.
Майор Бузина ніколи не втрачав сили духу, навіть у найскрутніших ситуаціях, і мав варіативний склад мислення. Попихкуючи сигарою, він озирнувся вусібіч, щоб детальніше роздивитися убрання траурного залу і вгледіти, куди ж все таки подівся основоположник Комуністичної партії Радянського Союзу, вождь світового пролетаріату і усього визвольного руху на планеті Володимир Ілліч Ленін (Ульянов).
І тільки тут майор Бузина второпав, що лежить не в Мавзолеї, на місці вождя, а на дерев’яному ліжку, у номері готелю “Пекін”, що міститься зовсім не на Красній площі, а на вулиці, названій на честь основоположника творчого методу радянської літератури – соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького, недалеко від пам’ятника іншому визначному діячеві радянської літератури – Володимиру Володимировичу Маяковському, рядками з вірша якого „Чуєш, сурми заграли?” він тільки позавчора завершив заняття для працівників відділення 5-го управління КДБ СРСР, щойно створеного для боротьби з українським буржуазним націоналізмом на усіх теренах СРСР і по всій планеті, і музика лунає не згори, а з гучномовця, який вони із старшим лейтенантом Нікітченком необачно забули вимкнути, коли учора поспішали на відвідини Мавзолею Леніна.
Ніколи у своєму житті, ні до цієї події, ні після, майор Бузина не відчував такого щастя, такої шаленої радості, як в оцей мент.
Стукали у двері.
Майор Бузина поторсав старшого лейтенанта Нікітченка:
— Піднімайся. Час розплати настав.
Старший лейтенант Нікітченко встав, пришелепувато подивився на майора Бузину із сигарою в роті, роззирнувся і пересів на своє ліжко. У двері продовжували стукати. Майор Бузина пішов відчиняти.
Він був такий щасливий, що якби за порогом стояв труп самого Леніна, то він і його обняв би і розцілував. За порогом стояв підполковник Мусоргський, у ратиновому пальті, пижиковій шапці, до блиску поголений, з легким запахом шипру й мускатних горішків. І сам простягав руки для обнімання:
— Олексію Григоровичу, що трапилось? Десять хвилин стукаю, і ніхто не відчиняє. Я вже вирішив, що помилився номером. Пішов дізнатися в консьєржки, вона відповідає, що номер мною визначено правильно. “Либонь, міцно хлопці сплять, — каже, — вони учора прийшли трохи притомившись з утоми”.
— О! — вигукнув він далі, побачивши за спиною майора Бузини старшого лейтенанта Нікітченка з Ворошиловграда в чорному крислатому капелюсі й шкіряному плащі. – Так ви обидва вже встигли одягнутися! Чудово! Я спускаюсь на вулицю, там нас чекає машина, а ви чимшвидше збирайте свої речі, здавайте номер, і ми поїдемо.
— Куди? – трохи спантеличено запитав майор Бузина.
Він ще не зовсім оговтався від того щастя, яке пойняло його єство нанині, коли він побачив себе не в Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на смертному одрі вождя, а в номері готелю “Пекін” на вулиці, названій на честь основоположника соціалістичного реалізму Олексія Максимовича Горького.
— Як “куди”? На кудикіну гору! В аеропорт Внуково — ми ж учора домовились! Все схоплено, квитки на рейс замовлено, літак ТУ-134 на злітній смузі, мотори прогріваються. Ось лише від почесного ескорту в складі двох літаків-винищувачів МІГ-25 типу „Бекфаєр” по боках на ваше прохання відмовились. Можливо, дарма, а, може, воно й правильно, щоб не налякати вашого Щербицького й Федорчука. А то вони подумають, що Леонід Ілліч разом з якимось високим іноземним гостем, типу Еріха Гонеккера, вирішив постріляти кабанів у лісах вашої неньки-України без попередження. Ми ж на шляху в аеропорт відвідаємо наш знаменитий пивбар „Балчуг”. На доріжку треба трохи посидіти — так у москвичів заведено, без фанатизму — у вас попереду ще дорога далека до вашої неньки й генерала Цвєткова разом з нею. У пивбар черга така ж, як і в Мавзолей, але телефоном я вже попередив бармена, щоб він нас прийняв.
Старший лейтенант Нікітченко поспіхом порозсовував зубну щітку, пасту й приладдя для гоління в кишені плаща, а майор Бузина поважно взяв в одну руку валізку й у другу шаньку, де лежав куплений у Москві дарунок для сина Олеся – чорний іграшковий пістолет з подвійним комплектом набоїв.
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52381.html
Майор Бузина приймає виклик (початок) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52384.html
Майор Бузина приймає виклик (продовження) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52396.html
Майор Бузина приймає виклик (закінчення) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52403.html
Почесне завдання http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52406.html
Зустріч з незнайомкою http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52418.html
Мертві та живі (початок) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52427.html
Мертві та живі (продовження) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52435.html
