уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»
Випили, закусили. Підполковник Мусоргський розказував далі:
— Ось так і укоїлось у нашому прикладі. Цей так званий труп, по вивісці – мужик із Тамбова або Рязані, либонь, приїздив у Москву по варену ковбасу сорту „Лікарська”, либонь отоварився, здав свій багаж у камеру схову на вокзалі та пішов перед відправкою електрички, час у цього мудодзвона, мабуть, був, прогулятися столицею. Взяв пляшку горілки, але не „чекушку”, як годиться за традицією в москвичів, речовой доказ у вигляді пустої тари є, і вирішив у громадській вбиральні на Красній площі, за нашою схемою – „підземний об’єкт номер два”, культурно випити. Сів на вічко зі спущеними штанами, імітуючи чи, може, і справляючи природній процес, і виссав усю півлітру, япона мать, у паузах читаючи газету „Правда”, яку ми теж додали до речових доказів.
Підполковник Мусоргський кинув до рота шматок ковбаси.
— Чому я його називаю „мудодзвоном”? Не тому, що в туалеті, ніби справжній москвич, читав газету „Правда”, а тому що, припускаю, ковбаси, тобто закусона, у туалет з собою він не взяв, надісь, вирішив зекономити й побільше в свою Рязань-Тьмутаракань привезти московського харчу, жлоб, і взяв не „чекушку”, а цілу півлітру! І це його погубило. Виссав він пляшку горілки без зàкусі і, природньо, сп’янів, зі спущеними штанами упав з вічка – мордою об кахлю прямо на газету „Правда”. І відключився, розбивши лоба й носа. Мужик, той, який Пересипкіну сигнал подав як пильний громадянин, заходить у сортир, поки невідомо з якою метою: чи то для відправлення своїх натуральних потреб, тобто теж ужити пляшку алкоголю, чи то опорожнитися при нагоді, — у більшості випадків, як правило, процес відбувається паралельно. І бачить картину – з-під дверей кабінки стирчить голова мужика, і вся в крові. З цього все й почалось! Але коли я з Ільком зайшов у туалет, оперативна обстановка виявилась набагато складнішою, ніж я міг допустити. Я побачив два трупи, які лежали на підлозі — того любителя ковбаси з Рязані, зі спущеними штанами й писком в крові, і нашого Пересипкіна у міліцейській формі, теж з писком у крові.
Було помітно, що підполковнику Мусоргському важко давалась розповідь. Він знову розлив горілку та жестом запропонував випити.
Випили, закусили.
Підполковник Мусоргський продовжив:
— Вічко у кабінці, де сидів мудодзвон, розбите вщент, поряд валяється пістолет, такий приблизно, як у тебе, Олексію Григоровичу, тільки справжній, і не „Вальтер”, а „ПМ” Макарова. На підлозі кров, газета „Правда” теж в крові і два трупи. Ілько, хлопець кмітливий, йому не треба двічі казати Баден-Баден, приклав вухо до грудей Пересипкіна і мені киває — живий, мовляв. Хху-ух! Ми почали на нього з раковини водою бризкати. Пересипкін очунявся, але хвилин п’ять лиш рота одкривав, як той початкуючий спортсмен-юніор, який вперше у своєму житті випив стакан нерозведеного спирту. Трохи прийшов до тями й став розказувати.
Каже: “Стою я біля кабінки з пістолетом у руці. Патрон в патронникові, спусковий гачок із запобіжника спущений, як належить за інструкцією. Охороняю, — каже, — труп до вашого приходу, товаришу підполковник, періодично кидаючи погляд у різні боки для виявлення можливих злочинців. Зрапта кабінка, біля якої я ніс вахту, відчиняється і з неї, япона мать, вивалюється труп, зі спущеними штанами і вся морда в крові. Я від несподіванки, — продовжує Пересипкін розповідати свою епопею про Цусимське бойовище в туалеті під Красною площею, — упускаю пістолет, пістолет падає на підлогу й робить самовільний постріл, куля влучає у вічко, вічко – вщент, тільки бризки уламків у всі боки і мені в лоб. Більше я нічого не пам’ятаю”.
— “Буть добру, — це я сам собі в голові мізкую, — що не в мужика на ураження пістолет вистрілив, япона мать! І куля у вічко влучила, а не в живу мішень! Наслідки могли б бути гіршими”.
У цей час, коли ось так я міркую, оговтується чи наближається до потрібного стану те тьмутараканське чмо, яке лежало в кабінці на підлозі біля розбитого вічка. І чую я, колеги, запах. Сортирний, звичайно, запах, але свіжий і значно гостріший. Дивлюсь я на спущені того любителя столичної ковбаси й культурного дозвілля в столиці нашої Батьківщині штани і відмічаю – обкалякався мужик. Дивлюсь я на штани нашого Пересипкіна і відмічаю той же свіжий і гострий запах. Екскремальна, як говориться, ситуація! Не до столу, будь сказано, ясен пень. А втім, пропоную випити за те, що обидва мужики виявились, хоч і обкаляканими, хоча і з середньої тяжкості травмами на вивісках, але живими.
Випили, закусили. Підполковник Мусоргський продовжив. Він вже говорив не так шорстко, як на початку, однак мова його залишалася такою ж фактуальною.
— Викликав я, звичайно, нашу спецбригаду із Скліфосовського, пояснив ситуацію. Тимчасом ті два постраждалі підораси — Пересипкін і чмо, якого він охороняв, повмивались у раковині й трохи витерлись газеткою, яку не дочитав той рязанський хер, як могли, поки не приїхала карета. Потім на тій кареті їх і відвезли до Скліфу. Квиток на електричку у мудодзвона, ясен перець, пропав, сержанту Пересипкіну прийдеться нову міліцейську форму видати. І все таки, нічого, найголовніше, що все загалом благополучно закінчилось, я так думаю. А в Скліфосовського мужиків відмиють, приведуть у порядок… Я залишив Ілька в туалеті, щоб він там легеньку приборочку зробив, кров позмивав і ошмаття вічка прибрав, а потім щоб уже викликав прибиральниць.
Підполковник Мусоргський увімкнув магнітофон. Федір Шаляпін заспівав „Блоху”. Підполковник Мусоргський послухав і підспівав:
— „Ха-ха, ха-ха, блоха, ха-ха! Блоха, ха-ха, ха-ха, ха-ха!” Так тепер співать не вміють, — сказав зневажливо, підняв зі столу останню пляшку, розглядаючи, скільки рідини в ній залишилось, і порівну розлив у шкляники. – Пропоную, колеги, тост за безсмертну музику.
Випили, почали закусювать, і в цей час запищала рація.
— Що за народ, не дадуть спокійно перекусить, — обурився підполковник Мусоргський. – Перший слухає, що трапилось?
— Четвертий доповідає з підземного об’єкта номер два…
— Ілько, значить, з того ж сортиру, — пояснив підполковник Мусоргський. — Слухаю, четвертий, що там у тебе?
— Знайдений ще один жмур, потрібна ваша присутність, товарищу перший!
— Знову жмур?! „Ні сєбє хуя!” — як кажуть японці. Ви фільм Акіра Куросави „Сім самураїв” дивились? – Підполковник Мусоргський, прикривши долонею трубку, повернувся до майора Бузини й старшого лейтенанта Нікітченка.
— Не доводилось, — відповів майор Бузина.
— Ні, — хитнув головою старший лейтенант Нікітченко.
— Подивіться, ситуація аналогічна, — порадив підполковник Мусоргський і знову повернувся до розмови з Ільком:
— На тому ж об’єкті!! Який жмур? Ми ж з тобою прибрали двох обкаляканих жмурів, які жмурами виявилися умовно!
— Знову жмур! Умовно-неумовний!
— Спокуха, четвертий, щось ти занадто складно доповідаєш! Ти його перевірив на запах і ознаки життя?
— Не можу. Жмур лежить у такому місці й стані, що мені одному незмога визначити.
— Буть добру. Зачекай. Цвай мінутен, я вже йду. Ти тільки там спок’.
— Спок’, товаришу перший!
— Ось так.
Підполковник Мусоргський одягнув шинелю, кинув до рота декілька мускатних горішків, перед дзеркалом поправив кашкета, зсунувши дашок на півтора сантиметра нижче, аніж встановлено за Стройовим статутом, аж до самих брів, і сказав майору Бузині та старшому лейтенанту Нікітченкові:
— Позаштатна ситуація повторюється. Володю, займи моє крісло, а ти, Олексію Григоровичу, знову озбройся про всяк випадок, своїм пістолетом і стань біля дверей. Спокуха й без паніки, колеги.
Підполковник Мусоргський повернувся трохи раніше, ніж першого разу. Із кишені він витягнув пузату пляшку кубинського рому і пояснив:
— Вино-горілчаний відділ у ГУМі вже зачинено. Довелось у кіоску, де продають кубинські сигари, конфіскувати цей пузир. Продавщиця, щоправда, трохи побрикалась. Каже, пузир не продається, його для картинки на вітрині поставлено. Я їй пояснив важливість моменту, говорю, колеги з України в гості приїхали, я ж не москвичем буду, якщо на стіл щось не поставлю. Це ж ганьба для всієї столиці! Умовив, віддала вона мені свою „картинку”. Але, бачте, „картинка” — справжня, а не фальшива декорація, — показав підполковник Мусоргський пляшку присутнім, — 58 градусів по Барбадосу вище нуля. Продавщиця попросила повернути пусту тару, вона в неї наллє чаю і знову поставить на вітрину. Я їй поверну пляшку разом з двома квитками в Большой театр на оперу „Хованщина”, вона, виявляється, дуже поважає Модеста Петровича Мусоргського, я їй пообіцяв. Та воно й краще, що ром, а не горілка, я так думаю. Саме знадобиться для поліровки на відходини. Ось ще взяв по коробці сигар „Habana Club”, це вам буде як московський сувенір у дарунок від Фіделя Кастро. Сигари, ясен пень, найвищої якості, їх Черчілль любив.
Дашок кашкета на голові у підполковника Мусоргського сидів на два з половиною сантиметра вище, аніж того вимагав Статут стройової служби.
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко позасовували коробки „Habana Club” до своїх кишень.
Підполковник Мусоргський роздягся, скрутив голову пузатій пляшці, сів на звільнене старшим лейтенантом Нікітченком крісло і сказав йому:
— Володю, не в службу, а в дружбу, вимий, будь-ласка, наші бокали.
Старший лейтенант Нікітченко сгріб ґранчаки, пішов до туалету і через хвилину повернув їх на стіл. Підполковник Мусоргський акуратно витер посуд салфетками і розлив у нього принесений ром. По кабінету поплив аромат цукрової тростини, піратської романтики та морського вітру з Вест-Індії, яку, за однією із вірогідних гіпотез, відкрив зовсім не Христофор Колумб, а запорозькі козаки на своїх чайках, чому доказом є державний прапор незалежної у складі Британської Співдружності держави Барбадос жовто-блакитного кольору з тризубом посередині: певно серед козаків були і галичани, нащадки славного княза Данила Галицького, короля Руси. „Гарний хлоп – Петро Модестович, хоч і москаль”, — розважив майор Бузина.
— Пропоную випити за оживлення ще одного трупа, — запропонував підполковник Мусоргський, і йому ніхто не заперечив і не став перепитувати про обставини, що сприяли оживленню чергового трупа.
Випили, закусили.
Підполковник Мусоргський похвалив:
— Вельми гожий засіб для поліровки! Чи не так?
Усі погодилися.
Тут задзвонив червоний телефон, який до цього часу ні разу не давав про себе знати. Підполковник Мусоргський прибрав серйозного вигляду, прокашлявся і відрапортував у трубку:
— Відповідальний черговий по Красній площі підполковник Мусоргський доповідає: чергування здійснюється без значних пригод і подій, подробиці перебігу буде відображено в рапорті по закінченню! Так, слухаю! Занотовую!
Підполковник Мусоргський взяв ручку і почав записувати в журнал:
— “Шифротелеграма. Цілком таємно. Начальнику 9-го управління КДБ СРСР. Прошу попередити працівника УКДБ УРСР по Ворошиловгад… як-як? — а, правильно, Ворошиловградській області, який перебуває в розпорядженні 9-го управління й тимчасово проживає по вулиці… як-як? – а, вулиці Горького в готелі „Пекін”, щоб він по закінченні відрядження прибув у 5-е управління КДБ УРСР для доповіді про здійснені заходи на Красній площі в справі терориста „Гайдамаки”. Начальник 5-го управління КДБ УРСР генерал-майор Цвєтков”. Все? Ставлю крапку. Прийняв підполковник Мусоргський. Хто передав? Записав, передам, він тут у мене сидить, підводимо попередні підсумки з метою недопущення в подальшому. Відбій.
— Ось, Володю, це для тебе. Черговий по „дев’ятці” передав. „Вулиці Гойкого, Ворошиловгадської”, — відразу і не розбереш, що він диктує, гаркавий, чи що? Проте зорієнтувався, де тебе можна розшукати. Розпишись про ознайомлення, — показав підполковник Мусоргський, де треба розписатись у журналі.
Старший лейтенант Нікітченко схопився за голову:
— Завтра належить бути у Києві, а ми ж квитки забули взяти! Олексію Григоровичу, як же так? А якщо завтра в аеропорту не візьмемо? Каси сьогодні ще працюють?
Майор Мусоргський заспокоїв його.
— Володю, не смикайся, зараз все організуємо. Вам з якого аеропорту, із Внуково чи Шере-меть-єво-в-йоб, в печінках цей міжнародний аеропорт для „дев’ятки” уже стирчить? Тільки, по-моєму, у Київ з Шереметьєвого літаки поки що не літають. Внуково? Добро, зараз я подзвоню нашому черговому по депутатському залу в Шере-меть-єво-в-йоб і дам завдання. Буде все в найкращому вигляді! Можу навіть дати замовлення, щоб два винищувачі МІГ-25 типу „Бекфаєр” для супроводу вашого лайнера виділили як почесний ескорт.
Старший лейтенант Нікітченко замахав руками:
— Тільки без винищувачів і почесного ескорту!
— Не хочете? Жаль. Жаль-жаль. – Підполковник Мусоргський засмутився. – Ну, якщо не хочете, то хай буде по-вашому. „Бекфаєр” замовляти не будемо — бажання гостей для москвичів закон. А жаль.
Підполковник Мусоргський набрав номер телефону:
— Алло, депутатський зал? Підполковник Мусоргський доповідає. Адаме, це ти? Вітаю категорично! — Підполковник Мусоргський, прикривши трубку, пояснив: — Це мій кореш Адам. Ми разом з ним у парі, коли в Григорія Івановича Бояринова проходили вишкіл, ящірками й павуками у Туркменистані півмісяця харчувались, крокодили й жаби там не водились. Тест на виживання в пустелі Каракуми складали. Порядок! Адам зробить все, що я скажу. – І знову притулив до вуст трубку: — Як життя молоде, Адамчику? Як твоя дорогоцінна половина Єва? … Ха-ха, не забув, Клава! Клава, а не Єва, але куди тій Єві до твоєї Клави! Ха-ха! … Я теж сьогодні на бойовому посту. Ми тут з українськими колегами на головному об’єкті серйозний захід провели, зараз обговорюємо попередні результати. Але у них виникла проблема, завтра летіти у Київ, а вони не встигли придбати квитки. Зробиш? Який рейс? 12.20, раніш немає? Влаштує? – повернувся він до присутніх.
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко розвели руками.
— Влаштує. Прізвища Бузина і Нікітченко, записав? Ти там облагодь по нашій літерній броні, на службові місця. Ну, лади, треба зустрітися як-небудь, у Сандуни сходить, пивка попить. У Балашиху до Григорія Івановича? О, це ти вчасно нагадав. З’їздимо, у мене вінички й березові, і дубові, і ялівцеві заготовлені, усі, як батя любить. Евкаліптові? Є, з Батумі привезли. Нефільтроване пиво за тобою. Батя примусить перед банькою нормативи складати? Нічого, складемо, форму тримаємо. У нього самого живіт на два пальці виріс. І в тебе теж? Ну, будемо зганяти, тільки без фанатизму. Лади? Генерала? А навіщо Григорію Івановичу лампаси? Кажуть, що генерал – це полковник, який вижив з розуму. Ха-ха-ха! На пенсію піде генералом. Буть добру. До зустрічі, Адамчику.
— Ось і все, колеги, порядок! Як і обіцяв — фірма віників не в’яже, але віниками користується, у наступний ваш приїзд у Москву з’їздимо в Балашиху. Банька там — супер, у лісі, прямо на березі озера. Попаримося за найвищим розрядом. Я покажу вам басейник, у якому ваш Левко Різник розводив жаб, готуючись до підпільної роботи проти бандерівців у Західній Україні.
Підполковник Мусоргський поклав трубку і розпочав оповідь про останній свій похід до туалету:
— Так ось, спускаюсь я в туалет, починаю знову вивчати оперативну обстановку. Ілько показує на відчинені двері комірчини, де прибиральниці інструмент свій зберігають, а в ній, скорчившись, лежить на ганчірках мужик без видимих ознак життя. Я даю команду Ільку: “Взувай рукавиці, щоб не залишати непотрібних відбитків пальців, і витягай цього жмура назовні, тут почнемо розбиратися!”
Поки Ілько з ним вовтузився в обмеженому просторі, цей жмурко ожив. Виявляється, то був зовсім не жмур, а той мужик, який першим помітив відпочиваючого в туалетній кабінці рязанського мудодзвона і дав сержанту Пересипкіну хибний сигнал. Пересипкін, як належить за інструкцією, тут він молодець, зачинив цього важливого свідка в комірчину, де прибиральниці зберігають свій інструмент, і забув у метушні. Власне, він і згадати не міг, оскільки з обкаляканими штанами на кареті швидкої допомоги поїхав до Скліфосовського. Це я повинен був згадати, одначе дав невеличку промашку.
Проте цей мужик з комірчини виявився не дурень, промашку не дав. Він дійсно заходив у туалет, щоб справити свої натуральні й духовні потреби, тобто в культурному місці спожити, як показало наше з Ільком розслідування, пляшку шмурдяка у формі фугаса та почитати газету „Правда”. Коли його Пересипкін зачинив, він вирішив скористатися моментом, побоявся, що потім у нього відберуть фугас, я так думаю. Ну, зразу ж із горла, відповідно до ситуації, випив свій шмурдяк, приліг на ганчірки, пустий фугас і газетку під голову підіклав, ми потім пусту тару та газету на всяк випадок вилучили як речові докази, і міцно заснув. Либонь, з добрячої утоми, — каже, що навіть канонади, яку влаштував у туалеті наш Пересипкін, не чув.
Коли я його, звичайно, перепросивши, відпустив, він, як олімпійський чемпіон Брумель, двома стрибками подолав усі сходинки нагору, і більше ми його не бачили. Мабуть, не побачимо й до своєї пенсії.
Така у нас служба, колеги, — продовжив підполковник Мусоргський, піднімаючись із крісла і розливаючи по шкляниках залишки рому. – Не кожного дня трапляються такі пригоди, хоча завжди щось трапляється, буває й гірше. Ніякий придурок сьогодні не підпалив себе на головній площі столиці нашої держави, не сікався з кувалдою до вождя в підземному об’єкті номер один, ніхто й не підірвав себе та його відвідувачів біля нетлінного тіла вождя в тому ж підземному об’єкті номер один, а з інцидентом у підземному об’єкті номер два ми справилися.
Як бачите, ми пильно й надійно несемо свою службу, знаходячись на найголовнішому посту нашої Вітчизни. Чергування ще не закінчилось, хоча доступ до тіла вже припинився, через десять хвилин треба поміняти нічні пости. Потім можна буде трохи подрімати, – підполковник Мусоргський показав шкляником на кушетку.
І все це, — підполковник Мусоргський тим же питуном обвів стіл, продовжуючи прощальну промову, — не кожної суботи буває. І взагалі ніколи в мене не було такого дня, як сьогодні, коли б я зміг так гарно посидіти й цікаво поспілкуватися із своїми друзями й колегами з братньої України. Спасибі вам. А зараз на стремено я пропоную випити за цю зустріч, щоб ми в своєму житті могли її повторить. Ближчим часом у Києві, у ваших ганделиках, я обіцяю. Левка Різника прихопимо?
— Чого ж, можна. Тільки з Левком під завісу ми можемо опинитись в Одесі на Дерибасівській у пивничці „Ґамбрінус”, — висловив версію майор Бузина.
— А чого ж, я в Одесі ще не був, злітаємо. Я замовлю „Бекфайєр”. Отже, за нашу наступну зустріч у Києві з продовженням на Дерибасівській у „Ґамбрінусі”! Пиймо!
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52381.html
<SPAN lang=UK style=”FONT-SIZE: 14pt; FONT-FAMILY: Arial; mso-bidi-font-w
