Першу та другу серії економіко-політичного трилера читати тут і тут.
Аби зрозуміти, що насправді відбувається в наших містах, чому мешканці будинків є такими безпорадними, а “забудовники” — такими нахабними, слід пройти невеличкий лікнеп. Це потребуватиме деякого напруження мозкових звивин, але інакше неможливо буде знайти відповідь на улюблене питання російської інтелігенції читачів попередніх двох серій моєї саги “Земля і люди” — “ЩО РОБИТИ???!!!”
Що ж являє собою звичайний багатоквартирний будинок з юридичної точки зору? Згідно ст.1 Закону “Про ОСББ”, це цілісний майновий комплекс, утворений земельною ділянкою у встановлених межах та розташованим на ній будинком чи його частиною разом зі спорудами та інженерними мережами. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року, цей цілісний майновий комплекс є спільною власністю всіх власників окремих помешкань в будинку.
Мушу зазначити, що це знамените Рішення з’явилося лише в 2004 році, через 12!!! років після початку процесу приватизації! Як з’ясувалося, це було навіть дещо зарано. Для абсолютної більшості українців ідея багатоквартирного будинку як “цілісного майнового комплексу — спільної власності власників всіх приміщень в ньому” — досі є чимось “запрєдєльним” для розуміння. І — не лише для “пересічних”.
Як відомо, я “розважаюсь” тим, що намагаюсь змусити свій ЖЕК виставляти адекватні рахунки за надані комунальні послуги. Йдеться про те, щоб вираховувати частку кожної конкретної квартири в їхніх витратах на утримання всього будинку. Один з моїх знайомих суддів нещодавно прочитав мій позов Ось як він реагував: “Слухай, доки я не прочитав твій позов, мені навіть в голову не приходило, що багатоквартирний будинок з прибудинковою територією в центрі міста в світлі положень Цивільного кодексу щодо співвласності НІЧИМ не відрізняється від хатки в селі на 12 сотках на пару-трійку хазяїв! ЧОМУ???!!! ” Ось в чому питання!
То хто ж всі ці власники багатоквартирних будинків? Звідки вони взялися, і ЩО знають про свою власність, свої права та обов’язки відносно неї?
Абсолютну більшість власників квартир наразі складають мешканці, що приватизували своє житло згідно Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”. Принцип – “в рівних ідеальних долях на всіх прописаних зареєстрованих на момент приватизації”, тобто на тих, хто отримав житлову площу безкоштовно. “Справєдлівості в мірє і на полє нєт”, як співав Висоцький, а тому – комусь дісталася на себе-самісінького “двушка” на Хрещатику, а комусь – 1/7 кімнати в комуналці в місті Жмеринка.
На даний момент таким чином приватизовано біля 86% житла. Решта 14% формально належить територіальній громаді населених пунктів та не приватизується мешканцями з найрізноманітніших причин. Хтось не може цього зробити через судові суперечки щодо права на проживання, хтось — через незгоду інших зареєстрованах мешканців. А деякі не проводять приватизацію через старечий маразм чи очікування, поки повмирають інші зареєстровані у квартирі особи.
Територіальна громада — “ще той” власник, тобто ніякий. Це власник, який не стягує за проживання в своїй квартирі орендну плату, не може виселити навіть найжахливішого алкоголіка та неплатника, не приймає участі в долі всього будинку як його співвласник. Взагалі, територіальна громада як власник є “непорозумінням”, у якого є єдине майнове право – забрати своє майно після смерті “квартиронаймача”. Та й то лише, якщо після його смерті виявиться, що в цій квартирі більше ніхто не зареєстрований.
Головне “гальмо” на шляху до 100% приватизації – це антиконституційна та абсолютно нелогічна заборона на приватизацію ідеальних часток в індивідуальному порядку. Тобто, якщо ви зареєстровані, наприклад, в “гостинці”, яка не ділиться в натурі — і з вами проживає людина, яка відмовляється приватизувати свою половину — ніяких шансів на приватизацію у вас немає.
Ті, хто складають “паспорти” багатоквартирних будинків на замовлення “дивних покупців” з попередньої серії, стверджують, що це – основна причина наявності такої величезної кількості неприватизованих квартир. Ця проблема є добре відомою та надзвичайно нагальною, бо суди завалені безперспективними позовами нещасних, які хочуть приватизувати ХОЧ ЩОСЬ, але – не можуть. А якщо проблема відома, але “чомусь” не вирішується, значить, комусь це вигідно. Кому ж може бути вигідно позбавити кожного шостого громадянина України права на реалізацію свого “прихованого” права власності?
Суттєву, але у відсотковому відношенні все ще невелику частку складають власники, які придбали своє житло за “живі” гроші. Між тим, за своїм менталітетом “халявщиків” вони мало чим відрізняються від своїх сусідів з приватизованих чи неприватизованих квартир. В абсолютній більшості випадків вони купили свої квартири не за власноруч зароблені гроші, а за гроші, отримані від перепродажу інших приватизованих квартир. А “справжніх” власників – тих, хто купив квартири за ВЛАСНОРУЧ зароблені гроші – поки що дуже, дуже мало…
Отже, непродуманий закон про приватизацію житла породив як мінімум три глобальні проблеми — несправедливість, “халявщиків” та “фрагментарність” багатоквартирних будинків.
Несправедливість безоплатної приватизації за принципом “де прописаний – те і твоє” полягає ось в чому. Як вже зазначалося – хтось отримав від цієї приватизації неймовірно багато, а хтось – зовсім мало або взагалі нічого. Чим ті, кому поталанило жити на Хрещатику, кращі за тих, хто живе в депресивних селищах чи взагалі в селах? Адже квартири – це лише одна з форм існування грошей. То чому хтось повинен був отримати майна на мільйон, а хтось – на три копійки? Що це за дискрімінація громадян України за місцем проживання?
Можна довго розводитись про те, що громадяни, які приватизували житло, або їхні батьки чи діди нібито “своїм горбом” заробили ці квартири. Але факт залишається фактом – навіть в Радянському Союзі хтось отримував квартири безоплатно, а хтось – за власні гроші будував собі кооперативні. Чим вони гірші? Так що “халявщики” — “халявщиками” і є! А все, що отримано на халяву – майже завжди вийде боком. За приватизаційну квартирну халяву українці розплатилися тим, що є “недовласниками”, нездатними розпорядитись в повній мірі своєю “халявою”. А тому вони стають легкими та майже беззахисними жертвами своїх більш “просунутих” співгромадян – тих самих, які вже неодноразово, централізовано та з санкції держави найпросунутіших шахраїв – політиків “розводили” їх всілякими “трастами” та іншими АО “МММ”.
Мудрі чехи, наприклад, “на халяву” квартири не роздавали, а лише дозволяли викупити (на вигідних умовах, в кредит, з розстрочкою – але ЗА ГРОШІ). Та й то – лише мешканцям тих будинків, які зареєстрували юридичну особу – аналог ОСББ (бо будинок ДЕ-ФАКТО є цілісним майновим комплексом, а тому приватизувати можна лише ЧАСТКУ в ньому, а не окрему квартиру як самостійний об’єкт права власності, відірваний від будинку в цілому).
Завдяки такому підходу чехи уникли і несправедливості (бо вартість визначалася в тому числі місцерозташуванням: в центрі Праги – дорожче, в якомусь маленькому містечку – на порядок дешевше), і “халяви” (багато чехів вирішили не приватизувати своє житло та продовжують жити в ньому, як в муніципальному, сплачуючи орендну плату), і “фрагментарності”, бо з самого початку визнавали та обліковували багатоквартирні будинки в своїх аналогах БТІ та управлінь земельних ресурсів реєстрах та кадастрах саме як цілісні майнові комплекси, а не як конструктори “ЛЕГО” “будівельні набори” з окремих квартир.
Далі буде.
Тетяна Монтян
