По всей видимости, на предстоящих выборах будет весьма широко использоваться как это по-модному? – О!, позиционирование себя в качестве глубоко-верующего человека. Извините, не человека – политика. Хотя демонстративно-религиозный политик – вещь столь же отвратительная, что и облитый духами золотарь. Но тем, не менее, «пипл хавает». Или хавал. Потому как персоны, активно использовавшие этот «бренд» в Украине оставили по себе память недолгую и недобрую. Наиболее активным и пожалуй первым в Украине политиком, эксплуатировавшим религию был Виталий Журавский. Хитрый истероид умудрился поменять несколько конфессий в поисках электоральных благ и оканчивает свои дни где-то в Киевсовете. Вторым был, естественно, Леонид Черновецкий, чья внешность и поведение может сделать закоренелым атеистом даже монахиню. Третьим ярко поэксплуатировал религиозную тему Виктор Янукович. И это у него вышло, как и все, что он делает – как-то так комично. Вроде канкана слонов. Виктор Ющенко своей религиозности не скрывает, однако, и не демонстрирует, где ни попадя. Хотя, периодически, в моменты обострений, пытается религиозной жизнью поруководить. Шушеру помельче мы перечислять не будем. Назовем лишь имя человека, который нас искренне поразил демонстрацией своей религиозности и даже где-то попытками экклезиологии. Итак, наш давний клиент – Антон Ружицкий и его проповедь. (Все действительно разумное в этой статье, скорее всего принадлежит весьма эрудированному и нами почитаемому журналисту Юрию Дорошенко).
Чи Христос серед політиків
13.06.2007___ Антон Ружицький, Юрій Дорошенко, для УП
Події останнього часу змушують замислитися над тим, в якій суспільно-політичній ситуації опинилася українські держава та суспільство.
Політична боротьба між двома основними силами (коаліцією й опозицією), що набрала загрозливих рис і, по-суті, перейшла у фазу холодної громадянської війни, може цілком становити навіть загрозу національній безпеці.
Питання нових перевиборів до українського парламенту зведене до головної суспільної домінанти. Одні політичні сили називають його панацеєю для країни, інші – видають трохи не за національну трагедію.
Перевибори перебувають у центрі всіх політичних дискурсів із різницею лише у підходах – плюс, чи мінус. Як колись казав видатний мислитель і письменник Іван Франко, чий ювілей українці нещодавно святкували: “екстреми ся стикають!”.
Отож проблема суспільної кризи вже давно виходить за межі питання: парламентські перевибори, чи їх відсутність.
Криза глибша. Вона трансформована в проблему нашого політичного сьогодення: кризу влади та кризу національних еліт.
Влада в Україні не тільки корумпована від низів до верхів, але й розбалансована, позбавлена професійних стандартів європейських управлінців.
Українська бюрократія є симбіозом залишків ще радянської неповороткої, зацикленої на власних потребах номенклатури та представників дикої капіталізації, чи просто відвертих хабарників, які щиро вважають вимагання від людини данини за законні дії, ринковими відносинами.
Що ж до кризи еліт. В її основі передусім лежить проблема безвідповідальності за долю країни та народу. Псевдоінтелектуали твердять про “дві України”, про потребу відокремити ту, чи іншу частину України.
Маскуються такі позиції завжди облудливим гаслом: “Ось тоді заживемо…” При цьому передбачається, що в офіру якомусь земному “благодєнствію” приноситься рідний брат із за Збруча чи Дінця, а навзамін отримаємо милостивішого, привабливішого, жаданішого європейця, чи росіянина-слов’янина.
Чуючи такі концепції з різних боків барикад, знову згадуєш великого Каменяра з його екстремами…
Характерно, що згадані псевдополітичні стратеги, виголошуючи провокаційні тези, забувають не лише Біблійну історію про Авеля та Каїна (переступаючи межу смертного гріха), але й зраджують самих себе.
Адже, коли хтось каже, що треба відокремити Донбас від України, мов якийсь баласт, він зраджує цілі покоління тих представників заходу України, які прагнули та клали життя за об’єднання з Великою Україною, за ідею її Соборності.
Коли ж чуєш пропозиції з іншого боку – відокремитися від “бандер”, то це гасло є відвертим плювком тим тисячам бійців радянської армії, які визволяли західну Україну від чужинських окупантів.
За умов загрозливого суспільно-елітного протистояння, підживленого, а часом і просто інспірованого зовнішніми силами, постає проблема пошуків спільних пріоритетів і орієнтирів.
Політична Україна початку третього тисячоліття нагадує післявоєнну Німеччину – розділена, керована зовнішніми силами.
Тому свою консолідуючу роль може відіграти християнсько-демократична ідеологія, як політична концепція, що базується на моральних консервативних, європейських принципах.
Її основні складові: свобода та відповідальність; рівність і справедливість; солідарність; толерантність і плюралізм; субсидарність; громадянське суспільство; політика та мораль.
Християнська демократії – це світогляд. Тому її принципи можуть придатися багатьом вітчизняним діячам і силам.
Один із теоретиків згаданої ідеології, німецький економіст Норберт Нойхауз писав: “Християнської політики в тому розумінні, що вона може бути виведена безпосередньо з Євангелія, не існує, але є політика, яку проводять люди, керуючись християнською вірою”.
Обидві політичні сили, як владна коаліція, так і опозиція, мають поводирів: коаліція прем’єр-міністра Януковича, а опозиція президента Ющенка. Ці імена, мов прапори, виносяться на герць, ними прикриваються, їхніми позиціями часто маніпулюють…
Важливо, що обидва загальнонаціональні лідери декларують себе не лише практикуючими християнами (сповідаються, причащаються), але й православними.
У цьому й полягає нонсенс.
Адже обидва діячі, як і кожен християнин, мають дотримуватися заповіді: “Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться” (Матф. 5:9), а також: “А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас” (Матф. 5:44).
Не закликаючи до клерикалізації суспільного життя, звернімо увагу на співмірність задекларованих особистих настанов політиків із їх реальними вчинками.
Отож за таких умов, принаймні для обох достойників, президента та прем’єр-міністра, виходячи навіть із їх особистісних постулатів, альтернативи мирним переговорам за круглим столом немає.
Дорадникам із обох таборів варто пам’ятати про це і не підкидувати різноманітні варіанти силового розв’язання ситуації. Якщо, звичайно, ці консультанти не ставлять собі за мету підкидати хмизу в багаття.
Давно відомо, що у громадянській війні не буває переможців і переможених, правих і винуватих!
Окремо варто відзначити роль провідних українських Церков у процесі вирішення політичної кризи.
Про державницький потенціал релігійних організацій, значення релігійності у політичних процесах, згадував ще один із ідеологів консерватизму В’ячеслав Липинський.
“Крім ясної і виразної (як всякий для війни призначений план військовий) власної нашої віри світської, ідеології політичної, нам необхідна загальнолюдська віра в Бога, необхідна допомога і церкви, і релігії”.
Яку ж позицію займають вітчизняні релігійні діячі
Замість навертати своїх чад на праведний шлях, впевнено нагадувати про потребу загальнонаціональної єдності та миру, вони поділилися на табори та обіцяють відповідно своєму лідерові індульгенції на майже будь-які дії.
На жаль, поки що політики запрошують до себе владик і висловлюють побажання, а не навпаки. Буває і так, що духовні пастирі, знаходячись у таборах політиків, благословляють їх на протиборство, що вже давно перейшло межу політичної конкуренції.
У свою чергу політики з двох боків використовують церковну підтримку для свого піару. Втягування церковних організацій до брудної політичної боротьби почалося ще з часів виборчої президентської кампанії 2004 року, триває і по сьогодні.
Церква є містичною, вищою, небесною інституцією, а тому має бути над політичними процесами та закликати до поведінки, яка б відповідала заповідям Ісуса Христа та християнській моралі.
Про це йдеться у головному суспільному документі Української православної церкви (МП) “Основах соціальної концепції РПЦ”.
“Християнин, який працює в галузі творення державного та політичного життя, покликаний стяжати дар особливої жертовності й особливого самовідречення. Йому обов’язково необхідно бути уважним до свого духовного стану, щоб не допускати перетворення державної або політичної діяльності зі служіння на самоціль, яка живіть гординю, пожадливість та інші пороки”.
Про це говорив на помісному соборі з нагоди 2000-ліття Різдва Христового і Предстоятель Української православної церкви Київського патріархату, Патріарх Філарет, стверджуючи: “Церква закликає своїх послідовників до активної участі у суспільному житті, але при цьому до такої участі, яка б ґрунтувалася на засадах християнської моралі, і християнського віровчення”.
Якщо проаналізувати вчинки вітчизняних політичних і державних діячів, то виявиться, що вони далекі від логіки наведених тез. “Грішать” діячі як одного, так і іншого табору.
Підступна зрада своїх політичних партнерів і незаконне формування парламентської більшості, підписання, а потім невиконання Універсалу, блокування діяльності ЦВК, дискредитація Конституційного суду, підготовка силового варіанту з провокаціями, організація “голосу народу” у вигляді проплачених мітингів – це далеко неповний перелік знаряддя яким послуговуються політичні діячі.
Усі вони розходяться як із суспільною, так і християнською мораллю, суперечать європейським нормам.
З представниками Комуністичної партії, як показала історія, усе зрозуміло. Вони далекі від моралі, європейських цінностей. Хоч тепер і рядяться у тоги православних, але це про них, видно, сказав Господь – вовки в овечих шкурах.
Бо про їх діла й понині волають сотні зруйнованих храмів, безіменні могили знищених священнослужителів, скалічені Павліками Морозовими душі людей. А наочніше про “віру” теперішніх комуністів говорить мумія Ульянова-Леніна, що з Мавзолею й далі кличе до безбожництва.
Соціалісти-морозівці більше фарисействують. Гасло СПУ збудувати “Європу в Україні” вони чомусь реалізують через зовсім неєвропейські методи. Підкилимні інтриги та зрада не належать до кращих зразків політиків із Європи.
Обидві сили маргіналізуються і зкочуються, як показують результати виборів і соціологія, на задвірки українського політичного Олімпу.
Тому й апелювати варто до інших політичних сил, аби вони дослухалися до слів Норберта Нойхаузена: “Кожна людина – все одно, християнин він або нехристиянин – може погодитися з політикою, що проводиться за християнським натхненням, до неї може прилучитися навіть атеїст, тому що вона базується на природничому пізнанні, на більше ніж тисячолітній філософській традиції, принципи якої дотримувалися та розвивалися в конкретній практиці протягом сторіч…”
Залишається сподіватися, що Господь напоумить вітчизняних діячів і, крокуючи до Європи, вони не забуватимуть, що європейська цивілізація, як і українська культурна традиція, сформувалися на християнських цінностях.
Це, до речі, стосується і прихильників Росії, де зараз відбувається реставрація Православ’я, як невід’ємної складової загальнодержавної ідеології.
Усвідомлення цього буде гарантією, що світогляд суб’єктів українського політичного життя не конфліктуватиме з діями. Бо роздвоєння особистості, то вже діагноз…
Антон Ружицький, народний депутат України, Юрій Дорошенко, журналіст, для УП»
А теперь, немного истории «разбойника благоразумного» и нынешнего христианского демократа Антона Ружицкого:
Антимос и ХДС
Убийство Степана Сенчука показало, что львовяне не менее, чем, к примеру, «доны» соблюдают закон «омерты». Решительность, с которой заблокирована информация о цинизме нынешнего львовского передела, навязчиво подталкивала к неудобному для оранжевого “западенского” бомонда вопросу: в какой мере готовы его представители солидарно разделить моральную ответственности за убийство Степана Сенчука, ставшее следствием тщательно замаскированного хитромудрыми “вуйками” беспредела в регионе? Не развеется ли по всему колоритному украинскому двору дерьмецо, по-хозяйски заботливо сокрытое до поры до времени от чужих глаз в схронах отдельных представителей львовских холмов? Существует вполне обоснованное опасение, что вслед за распальцованными “донами” в Киев за удачей косяками потянутся львовские бригадные, несущие весьма специфическую западно-украинскую криминальную субкультуру. В отличие от бескомпромисных донецких бродяг, эти бойцы криминального фронта умеют терпеливо выжидать свой час и на первых порах бесконфликтно ассимилироваться в новой среде бандитского обитания, дабы оперившись на новом месте уверенно диктовать свои условия. Впрочем, почему потянутся? Они уже давно прибыли.
Не так давно в доме на Грушевского была совершена обыденная процедура – к присяге народного депутата Украины приведен лидер Львовской областной организации Христианско-Демократического союза, бывший депутат Львовского городского совета Антон Ружицкий. Это малоинтересное событие не стало топ-новостью будней Верховной Рады. Казалось бы, ничего сногсшибательного не произошло и после того, как Антон Матвеевич напросился в состав депутатской комиссии по борьбе с организованной преступностью и коррупцией, возглавляемой однопартийцем Ружицкого – Владимиром Стретовичем. И дело вовсе не в том, что в пылу борьбы за кресло генпрокурора Стретович забыл поинтересоваться некоторыми фактами из занимательной биографии Ружицкого. Вся интрига в том, что в момент приведения к присяге Антона Матвеевича за него, что называется, “сжимал кулаки” на удачу некий широкоизвестный в узких кругах гражданин Кухилава, именуемый в воровском сообществе “Антимосом”. Этот “авторитет”, заполучивший в очередные друзья очередного нардепа, весьма небезосновательно возложил надежды на Антона Матвеевича, как на очередную козырную карту своего воровского пасьянса.
Итак, чем же так соблазнителен Антон Ружицкий для знаменитого “авторитета” государственного масштаба по кличке Антимос. Один из основных аргументов – Ружицкий до Верховной Рады возглавлял постоянную комиссию Львовского горсовета по землеустройству, строительству и архитектуре, а эта отрасль традиционно во всем мире интересует ту организацию, которую на Западе называют мафией, а у нас… предпринимателями. В последнее время львовская земля плотно попала в поле зрения окружения Кухилавы, желающего основательно «простигнуть» свои неправедно нажитые деньги в инвестиционно-строительном котле родины Ружицкого.
В весьма специфические круги Львова наш герой с удовольствием дал себя втянуть еше в начале 90-х годов, когда руководил отделом по борьбе с экономическими преступлениями областного управления милиции. Уже тогда Ружицкий плотно попал в поле зрения обласного СБУ и был уличен в содействии незаконному получению отдельными гражданами документов, дающих право выезжать за рубеж. Стоит ли удивляться тому, как ловко бандитствующий элемент беспрепятственно валит за границу во время милицейских «зачисток территории».
Так вот, за эти художества в октябре 1994 года Антон Ружицкий был арестован и содержался в следственном изоляторе СБУ, однако вовремя подсуетил своих друзей и был отпущен на подписку о невыезде. После этого за Ружицкого взялся лично прокурор области, который опротестовал решение о подписке, но в разгар зимы 1994 года Антон Матвеевич подался в бега и мужественно слонялся по галицким лесам до весны года 1995. Затем на его след вышли настойчивые опера из СБУ и снова запроторили в изолятор до конца лета. За время скитаний по лесам и СИЗО, кадровики уволили Ружицкого из органов за дискредитацию.
Летом 1995 года справедливость свершилась и Шевченковский райсуд г.Львова осудил Ружицкого к пяти месяцам лишения свободы, но ввиду того, что свободолюбивый милиционер и без того сей срок промаялся в изоляторе, Антона Матвеевича отпустили восвояси, как отбывшего меру наказания во время следствия. Зимой 1999 года раскаявшийся Ружицкий подал рапорт о восстановлении на службе в составе областной милиции, однако коллектив дружно и официально показал ему на кадровой комиссии фигу. Долго после этого Антон Ружицкий искал свое место в жизни, пока не нашел его в составе Христианско-Демократического союза под руководством Владимира Стретовича.
Многострадальные девяностые годы не прошли для Антона Ружицкого зря. В это время он сумел окружить себя весьма интересными личностями, имеющими вполне конкретное влияние на криминальные расклады в Западной Украине. Злые языки говорят, что на некоторых нынешних помощниках народного депутата Ружицкого вполне можно ставить опыты, о проведении которых так настойчиво упрашивает Президент Виктор Ющенко – “бандити повинні сидіти у тюрмах”. Кое-кто из них плотно контролировал Волынь из тени тамошнего авторитета Пикульского, иные цепко держали Львовскую область и плотно вращались в орбите местного “Артура”, “Птенца” и “Морды”, наводили ужас на украинских туристов, поодиночке и без охраны с пачками денег разъезжавших по дорогам Польши. Но есть у нынешнего специфического окружения Ружицкого одно сходство – любовь к торговле угнанными автомобилями, традиционному ремеслу транснациональной преступности. Кстати, Антимоса и его окружение было и остается признанным лидером украинских угонщиков международного уровня. Интересное совпадение, не правда ли?
Неприятно удивили последние предвыборные расклады Христианско-Демократического союза, нехарактерным представителем которого является Антон Матвеевич Ружицкий. Тихой сапой под предводительством Владимира Стретовича съезд партии утвердил список кандидатов в народные депутаты на выборах 2006 года. В первую пятерку вошел и Ружицкий, мастерски отретушировавший свою биографию и скромно умалчивающий о своей тайной любви к киевскому “авторитету” Антимосу.
Идеалисту Стретовичу выходя на серьезную политическую орбиту стоило бы все-таки более пристально присматриваться к тем, кого он, а опосредованно и Виктор Ющенко выводит из тени в высший свет. На свету пятна биографии смотрятся особенно отчетливо.
Иван Подгородецкий, «ОРД»
