Жінки доведуть до цугундера
Неправда, що пам’ять зраджує. Зраджують жінки й друзі. Зраджують союзники й підлеглі. Зраджують „народні президенти” і „польові командири Майдану”. Пам’ять не зраджує ніколи. Вона, буває, відсуває в закапелки свідомості щось несуттєве й давно пережите, затьмарює імена та обличчя бувших знайомих чи покриває пеленою забуття колишні обрАзи. Але лежить кожний прожитий день у її потаємних схованках на своїй, лише одному йому призначеній полиці, та чекає свого часу, щоби виплеснутися спогадами про давно забуті, здавалось, події…
Вірна й незрадлива пам’ять – наше остання надія на безсмертя…
Червень 2002 року. По коридору редакції донецької газети „Салон” іде Маринка Сагань – розумниця й просто чарівна жінка – і голосно сміється. Маринку пів-Донецька знає, як Івана Ухова – під цим псевдом вона веде рубрику листувань з читачами й щотижня на останній шпальті газети коментує їхні скарги та пропозиції. А заодно – підкидає колегам теми для майбутніх дописів.
— Уявляєш, пішла сьогодні до міськвиконкому взяти перелік міських ринків. У відділі торгівлі дали список – адреса, назва ринку, засновник. Ось, подивися, хто володіє ринком біля Автомагазину.
— Це той базар, — питаю, — що зведений під церковними стінами?
При згадуванні церкви Марина знову вибухає сміхом і постягує аркуш паперу, зігнутий навпіл під рядком „Ринок „Покровський”, засновник – Товариство з обмеженою відповідальністю „Компанія „Свята Діва Марія”. Назва фірми дійсно феноменальна. Здорова на голову людина чи навряд таке придумає. Цікаво, як міська рада розглядала питання про відведення землі під цей ринок? Ото, мабуть, сміху було. Куди тільки Геннадій Андрійович дивиться?
У Донецьку добре відомо, що церква Покрова Пресвятої Богородиці споруджена біля Автомагазину, впритул до кінцевої зупинки автобуса 32-го маршруту, для духівника колишнього прокурора Донецької області. Два місяці тому Геннадій Васильєв у черговий раз став народним депутатом по Мар’їнському виборчому округу й всю передвиборну кампанію їздив по району та розповідав про свою неймовірну набожність та виняткові християнські чесноти. Мовляв, і церкву у селі Старий Комар на власні кошти побудував, і на храм Покрова Пресвятої Богородиці в Донецьку грошенят відвалив – лише на будівництво дзвіниці пожертвував 400 тисяч доларів. Народ, слухаючи це, іржав та уявляв, як скромний працівник прокуратури все життя економив на сніданках, щоби зібрати гроші, бодай, на церковний дзвін. Але Васильєв – персона в Донецьку недоторканна й необережне слово на його адресу може запросто довести, як мінімум, до тюремної камери.
Ось і мені три місяці тому, на початку березня 2002 року, у прокуратурі області було урочисто обіцяно, що я неодмінно „сяду” за публікацію в Інтернет-виданні „Україна кримінальна” статті „Прокурори-багатоверстатники”. Це була, мабуть, перша публікація про кримінальний бізнес Геннадія Васильєва та його поплічників, яка мала такий резонанс, що Генеральна прокуратура України була змушена направити в Донецьк працівників управління кадрів для перевірки викладених у статті фактів. Думали, що я пожартував. Але все підтвердилося. То ж лютує тепер Юрій Ударцов – відомий спеціаліст по журналістах. Ударцов недавно переведений до прокуратури області з посади прокурора м.Слов’янська, де впродовж тривалого часу цькував покійного Ігоря Александрова, домігшися порушення проти нього кримінальної справи.
А між тим доходять до мене приглушені чутки, що публікація в „Україні кримінальній” викликала такий шок у таборі Васильєва, що керівник його передвиборного штабу Рафаель Кузьмін вигнав з роботи одного зі своїх піарників – мовляв, не угледів, гад, що Бойко скандальну статтю про шефа написав. І тепер, кажуть, Кузьмін з Ударцовим пресують піднаглядних правоохоронців, щоби ті вдягнули на мене наручники. Власних силових підрозділів прокуратура не має й тому брудну роботу завжди доручає братам по зброї з інших відомств. Щоправда, толку від звичайної міліції у такій делікатній роботі зараз нема ніякого – начальник обласного Управління МВС Володимир Малишев після вбивства Александрова зарікся мати справу з журналістами. І тому Кузьмін з Ударцовим викручують руки начальникові податкової міліції ДПА в Донецькій області. А я щебечу, як пташка Божа, та кожного вівторка дражню на шпальтах „Салона” голову Держподаткової адміністрації Олександра Папаїку – то ржачний коментар до офіційного повідомлення ДПА напишу, то сфотографую автостоянку, на якій підлеглі Папаїки паркують своїх залізних коней вартістю кілька річних окладів кожний.
А тут Маринка ще одну тему підкинула – синуля Папаїки, Вадим, пішовши по стопах батька, очолив податкову міліцію в Київському районі Донецька. І примудрився продати за безцінь устаткування одного промислового підприємства, що перебуває в податковій заставі. Днями співробітники підприємства виставили пікети, перешкоджаючи податківцям вивозити майно, Маринка з фотокором їздила на місце подій, але під улюблену нею „соціалку” сюжет явно не підпадає.
Забираю в Маринки координати потерпілих від податкового свавілля та йду готувати у наступний номер матеріал про Папаїку-молодшого. Благо, зараз головний редактор „Салону” перебуває за кордоном і залишені без батьківського нагляду журналісти провідної донецької газети граються в свободу слова. Пару тижнів тому ми з Тетяною Стешенко, редактором відділу „Бізнес і фінанси”, вже погралися. Підготувавши матеріал про діяльність страхових фондів, на першу шпальту газети винесли анонс під назвою „Хоть страхуй, хоть не страхуй”. Пізно вночі залишений на господарстві заступник головного редактора побачив оце неподобство, анонс був знятий, а Тетяна отримала прочухана.
У понеділок, 24 червня, здаю матеріал про податкові розваги Вадика Папаїки та розплановую наступний день. Треба з’їздити на ринок. Познайомитися з керівництвом „Компанії „Свята Діва Марія”. Поговорити з торгівцями. Мовляв, чи не заважає їм торгувати наявність на базарі культової споруди – особливо під час відспівування померлих? І, взагалі, як тут зі сплатою ринкового збору? — Кумедно має виглядати фіскальний чек, на якому під ім’ям Богоматері значиться: „послуги ринку, у т.ч. ПДВ”.
Але знайомство з пресвятим торговельним закладом з незалежних від мене причин відбулося трохи пізніше. Стаття про зловживання донецьких податківців була знята з вже зверстаної шпальти, а наступного дня, 25 червня, в редакцію по мене прийшли зі спецзасобом БР – „браслети ручні”. Далі були мандри по камерах Донецького ІТТ, два поданні до суду про обрання мені запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою і трансльований телебаченням виступ тодішнього Президента Кучми на колегії Генпрокуратури 6 липня 2002 року. Данілич публічно обурився прокурорським безглуздям і погрозливо процідив: „А я думаю, в Донецьку є кого затримувати”. Після чого сів на літак і ввечері вже був у столиці шахтарського краю. Тут на зборах „партгоспактиву” розлютований Кучма не став навіть спілкуватися з губернатором Януковичем, а лише кинув йому у присутності багатьох свідків: „Тобі, Вітю, що, Александрова замало?”. Ця фраза й вирішила мою долю, а прокуророві Донецької області Віктору Пшонці довелося запрошувати мене в свій кабінет і приносити вибачення за придуркуватість своїх підлеглих.
Ой, Маринко, Маринко, знала б ти, кицю, як твої творчі ідеї тепер ускладнюють мені життя при офіційному спілкуванні з органами державної влади. Заповнення усіляких анкет – робота, начебто, й нескладна, але вимагає певних розумових зусиль. Ось, наприклад, графа „судимість” – ну, з нею все ясно й тому я завжди сміливо виводжу: „несудимий”. Щоправда, восени 2005 року нинішній прем’єр-міністр України в прямому ефірі провідного телеканалу пообіцяв, що моя тюрма в мене ще попереду, але то у Віктора Федоровича, мабуть, жарти такі. Поручник Ржевський, блін… Складніше розібратися з іншим анкетним запитанням: „чи притягувався до кримінальної відповідальності?”. Лаконічна відповідь „аякже” викликає відчуття естетичної недосконалості, оскільки притягувався я, начебто, кілька разів. Але скільки? – Починаю рахувати. Виходить, що три.
Перший раз кримінальна справа щодо мене порушувалася за статті про прокурорів-багатоверстатників і Папаїку-молодшого. Справу із скандалом закрили. Але потім, восени 2002 року, заступник Генпрокурора Медведько, що уславився фальсифікацією справи щодо вбивства Александрова, постанову про закриття кримінальної справи відносно мене скасував і я знову опинився в стані обвинуваченого. Щоправда – невідомо в чому, оскільки обвинувачення пред’явити так і не спромоглися. У березні 2003 року справа була закрита повторно, і знову за відсутністю складу злочину, але публікація серіалу про Васильєва, Кузьміних та „Святу Діва Марію” мала цілком очікуваний фінал. Як тільки Верховна Рада України в листопаді 2003 року затвердила Васильєва на посаді Генерального прокурора, я втретє став „кримінальним елементом”. А той, хто розповів мені подробиці про богонатхненний бізнес васильєвської зграї – відставний донецький міліціонер Михайло Халаджі – попрямував до Ізолятора тимчасового тримання Донецького міського управління УМВС.
Але з іншого боку, постанова про порушення кримінальної справи була лише одна, як і постанова про висунення мені обвинувачення. Тобто, виходить, що притягувався до кримінальної відповідальності я не три, а лише один раз. Одначе картка ф.4 мала виставлялася в ІЦ все ж таки три рази. Ось і розберися тепер хто я – одноразовий кримінальник чи злочинець у кубі. А все через Маринку з її ідеями.
До речі, про Донецький ізолятор тимчасового тримання. У його стінах прокуратура незаконно тримала стільки невинуватих людей, що Ізолятор вже варто оголошувати пам’яткою історії. Було б непогано, якби Юрій Луценко, доки він ще на посаді міністра внутрішніх справ, замість того, щоби роздавати нагородну зброю бізнесменам, розпорядився б відкрити на ІТТ Донецького міськуправління УМВС меморіальні дошки. З прізвищами незаконно затриманих, датами, номерами камер. І обов’язковим написом: „працівники прокуратури, винні в незаконному затриманні, покарання не понесли, завдані громадянинові збитки не відшкодували”. Уява так і малює картину: ідеш собі по Донецьку, глядь – а на стіні ІТТ профіль адвоката Сергія Салова. Поруч – барельєф Михайла Халаджі. А ось і моя мармиза. Красота!
Володимир Бойко
(далі буде)
