Любий друже, Вікторе Андрійовичу!
Як шкода, що Ви не їздите в метро! Я не про перманентну тисняву й всезагальне вагонне хамство, причини якого в нашій сірій буденності та невлаштованості життя. Я про те, що в листопаді 2004 року Вам таки вартувало спуститися до київського підземелля й відчути на собі надзвичайну атмосферу, яка в чомусь навіть перевершувала дух самого Майдану. Кажуть, у ті дні щоденний пасажиропотік був більший за звичайний на триста тисяч. Було тіснувато, але всі посміхалися один одному. І жодного випадку хамства!
Ніколи не забуду переповнені помаранчевим кольором ескалатори. Хтось їде на Майдан, а хтось повертається назад. Зустрічні потоки дружньо змагаються між собою, хто голосніше крикне „Ю-ще-нко! Ю-щен-ко!” Тоді вся боротьба лише була попереду, ще нічого не було ясно, але люди раділи й нічого не боялися. Бо щиро вірили, що з Вашим приходом до влади життя зміниться на краще, кане у минуле стара влада, а з нею злиденність, страх, політичне невігластво та наше славне вагонне хамство.
Зізнаюся чесно, попри те, що вже розміняв четвертий десяток, я теж несамовито вигукував Ваше ім’я та плакав, як дитина, коли бачив, як на Майдані відроджується Українська нація. Я так досі й не збагну природи тих нестримних почуттів. Чи це були дійсно сльози радості чи пророчі сльози образи за тих, хто підняли свої голови, а тепер ховають свої очі від сорому, коли бачать, як з телеекранів хизуються над Вами й нами ті, кого Ви урочисто обіцяли посадити до тюрем? Можливо, Вам подобається, коли об Вас витирають ноги. Але ж нам — ні! Ви не просто зрадили цих людей, Ви плюнули у їхні чисті й відкриті душі. Вперше за останні десятиліття люди знову почали вірити у чесність політиків, у те, що вони самі можуть змінити своє життя, мають право на вибір. А тепер вони знову стали байдужими і втратили віру! І в цьому — головний Ваш гріх.
Багато з нас знали справжню Вашу ціну й не тішили себе ілюзіями. Ми лише сподівалися, що через п’ять років прийде кращий за Вас представник нового покоління політиків. Не судилося. Ті, кого Ви обіцяли притягнути до відповідальності за грабунок народу, тупо й примітивно обіграли Вас з політреформою та досить швидко повернули своє. Хоча мільйони людей, які стояли тоді під парламентом, голосувати за сумнівні зміни в Конституції повноважень Вам не давали. Тоді майже ніхто не звернув уваги на цей явний політичний промах, бо всі надіялись, що злочинці будуть притягнуті до відповідальності й реваншу старих сил не буде. На той час ми готові були пробачити Вам усе й не помічали характерних дрібниць, які потім виявилися не просто хибами характеру, а страшними пороками. Ми поблажливо сприймали Ваші перманентні запізнення на Майдан, те, що Ви вперто не бажали відчували його ритм й постійно збивали його своїми довгими й нудними промовами. Ви навіть зараз не можете відчути того моменту, коли Вас уже перестають слухати! Але в кінці 2004 року ми готові були пробачити Вам усе. Крім зради.
Я до останнього моменту вірив у Вас, хоча виглядав смішним і наївним в очах тих, хто прозрів раніше. Та факт залишається фактом – маючи рівень довіри, який перевищував 60 відсотків, Ви за півтора роки не лише знизили свій рейтинг до рівня діячів типу Вітренко-Симоненко. Ви повністю віддали владу не якимсь міфічним олігархам, а натуральним і конкретним бандитам, які навіть не ховають своїх справжніх намірів. Рідко якому політичному діячу вдавалося досягнути такого кар ’ єрного „злету”! Книга Гіннеса з її неймовірними рекордами просто відпочиває. Складається таке враження, що Ви тоді не хотіли бути Президентом і Майдан став для Вас повною несподіванкою. Бо наш Президент виявився просто не готовим виконати ту високу місію, яку поклала на нього українська нація. Якщо Ваші бджоли Вам миліші за владу, то це Ваші особисті проблеми. Але чому від цього має страждати народ?
Єдиним позитивом Вашого президентства стало те, що за короткий історичний період влада майже не втручалася в економічні процеси. Якщо Вас це потішить, стиль керівництва Кабінетом Міністрів за часів прем ’ єрства Тимошенко мені теж не подобався. Та навіть Юлія Володимирівна з усім її волюнтаризмом і популізмом – це далеко не Віктор Федорович, який уже почав скидати з себе маску “типу європейського політика” й знову входить у звичну роль “бригадира” вуличної банди. Як би там не було, але поки політики не втручалися в економіку, вона почала підніматися! Не за рахунок сумнівних експортних операцій з металом і трубами, а за рахунок маленького підприємливого українця, який любить працювати на самого себе й мати власну справу.
Але все гарне швидко закінчується. Тепер з усіх куточків України чутно глухе нарікання на наїзди з боку донецьких бандитів, які повилізали зі своїх схованок і знову нахабно пропонують свої послуги з „кришування” бізнесу. І це називається „подальшою демократизацією” країни у зв ’ язку з успішним впровадженням політичної реформи! Цікаво, чи доносяться до Вашого тонкого президентського слуху ці скарги? Якщо вони нарікають занадто тихо, то, принаймні, погрози з боку Віктора Федоровича, який не радив би народу знову виходити на Майдан, Ви мали б почути. Але складається враження, що Ви не хочете помічати й цього. І що тепер Ви порадите робити людям, які довірили своєму Президентові свою долю, а він не може й не хоче їх захистити? Поновлювати свої армійські навички з володіння „калаша” і довершити те, чого не зробили Ви? Не дай Боже, але якщо таке станеться, разом з бандитами доведеться тікати й Вам. Бо гірше за ворога може бути тільки зрадник.
Я довго думав над причинами Ваших політичних вчинків останнім часом. Вашій неадекватній поведінці немає жодного пояснення. Можна зрозуміти Вашу нелюбов до колишніх соратників і, особливо, соратниць, які не виправдали Вашої високої довіри. Але чому з двох зол, Ви вибрали абсолютне? Навіть наївна в політиці людина прекрасно знає, що ті, хто стоять за сьогоднішнім керівником уряду, не заспокояться, поки не візьмуть під контроль всю країну. Всю, з потрохами. ”Ви ще не лягли під “донецьких”? Тоді ми йдемо да вас!” Можливо, таки має рацію газета „Сегодня”, яка в день Вашого подання кандидатури Януковича на посаду голови уряду шантажувала Вас причетністю до оборудки з „Росукренерго”. Вас притиснули до стіни убивчим компроматом? Але чому за Ваші грішки повинен розплачуватися український народ?
Що цікаво, я навіть уже не знаю, чого можна вимагати від Вас, яким чином Ви могли б повернути до себе довіру народу, змінити політичну ситацію, яка з точки зору українського патріота є просто критичною. Хтось, мабуть, сильно “приколовся”, коли назвав Вас “месією”! Тож усім небайдужим українцям залишається сподіватися лише на Бога. Який, рано чи пізно, таки пришле нам справжнього народного лідера.
Олег Кубах і соратники
