Человек не терпит насилия!

Дипломатія копняків

27690

Дипломатія копняків, або Дещо про польсько-українські відносини конкретно


 


 


 


 



 


Скоро за кордоном виросте ціле покоління громадян, яких першим словам навчила терпляча бебі-сіттер з Тернополя або з Мостиської.


Доля чужинців завжди ускладнюється певною упередженістю з боку аборигенів. Розпізнавальні сигнали “свій-чужий” йдуть з людської підсвідомості, і не завжди стримуються навіть найдемократичнішими, “найєвропейськими” соціальними стандартами. Особливо тоді, коли й бажання такого – стримувати себе відносно тих, хто “понаїхав тут” – не спостерігається.


Статистика щодо кількості наших співгромадян, що “тимчасово постійно” працює за кордоном, оперує різними цифрами, але йдеться про мільйони. Значна частина з них за роки перебування по світах встигла адаптуватися до тамтешнього життя і запорукою успішності на цьому шляху є вміння мінімально вирізнятися від місцевих. Ті ж самі місцеві до об”єктивного асиміляційного процесу часто-густо ставляться скептично, а то й упереджено.


Причин цьому безліч, починаючи з того, що українські заробітчани своєю згодою працювати за будь-які гроші, демпінгують розцінки на ринках праці, і закінчуючи можливістю окремим корінним особам задовольнити свій власний комплекс меншовартості за рахунок тих, хто за будь-яких розкладів має менше прав і не може сподіватися на захист.


Це несправедливо з будь-якої точки зору. Якщо вже розібратися, то й позитиву сусідам від тривалого гостювання наших співвітчизників немало. Відверто кажучи, заробітчани перебирають на себе найбрудніші роботи, до яких не дуже охочі навіть найбідніші місцеві мешканці. Ті, хто просто сподівався на легкі гроші, давно відсіявся, повернувся додому. Залишилися беручкі та невибагливі. Вони будують, сапають, миють, чистять Європу, виховують європейських дітей та вигулюють європейських цуциків. Скоро за кордоном виросте ціле покоління громадян, яких першим словам навчила терпляча бебі-сіттер з Тернополя або з Мостиської – це до питання взаємопроникнення культур…


Ця Європа, яка зараз гне кирпу, плекаючи в собі зверхність над українськими заробітчанами, до речі, швидкими темпами старіє. І не треба бути пророком, щоб передбачити, що стареньких пані у капелюшках, які полюбляють потеревеніти в кафе, та чистеньких дідусів, що у шортиках вирушають у турне, — всіх їх треба буде комусь годувати. Європейські державні чиновники уже висувають ідеї широкого залучення для вирішення цієї проблеми іммігрантів з арабських країн, з Китаю. І не секрет, що “етнічні” квартали в західних містах сьогодні більшою мірою забезпечують репродукування населення європейських держав.


Не без урахування таких реалій відбувається поступове визнання присутності українців на європейських ринках праці як даності. Легалізовано на законодавчому, міждержавному рівні перебування трудових мігрантів з України в Португалії, на черзі інші зацікавлені країни, що передбачає певні соціальні та правові гарантії тим українцям, хто працює, зрештою, на економіку країн, де їм вдається знайти роботу.


Проте на практиці до ідилії такого собі симбіозу, виявляється, ще надто далеко. До редакції надійшов лист від мешканця Тернополя, який примусив подивитися на проблему ще з одного боку. У себе вдома наш дописувач числиться непрацюючим, і вже давно. Аби прогодувати сім’ю, вирішив пошукати щастя у Польщі. Погоджувався на будь-який заробіток – мається на увазі, то мала бути чесна, важка, некваліфікована праця за невисоку платню, але то вже була б якась копійка. Проте, і такої роботи не знайшлося. І тут нашого дописувача лихий попутав: він робить спробу перетнути кордон з Німеччиною і, зрозуміло, його негайно затримують. Німецькі прикордонники повернули “нелегала” на польській бік. “Я кілька разів просив слідчого зустрітися з представником посольства України, — пише наш співвітчизник, — але моє прохання не було виконане. Слідчий запропонував таке: якщо я буду з ним відвертим і буду співпрацювати, то він допоможе мені зменшити строк. Він мені пояснив, що співпрацювати це означає узнавати в камері в наших земляків, які там сидять, інформацію про людей, які займаються виготовленням фальшивих документів, та про людей, які нелегально переправляють наших людей за кордон…” Проте, затриманий від перспективної пропозиції, як він стверджує, відмовився, тому що в ній йому вбачалися ще більші майбутні неприємності. “… Коли я відмовився, він почав на мене кричати та сказав, що зробить все можливе, щоб мене посадили на 2 роки… Суд призначив мені 5 місяців тюрми. Коли я сидів, то написав кілька листів в наше посольство, але відповіді не отримав. Я думаю, що їх ніхто і не відсилав. І то це не тільки зі мною таке було. Я розмовляв з українцями, які сиділи зі мною. Вони розповідали, що їм також не давали зв’язатися з посольством та погрожували, що як не будуть працювати на польських поліцейських, то їм буде гірше…”


Ситуація, звісно, некрасива. Проте спочатку здалася авторові поодиноким, непоказовим прикладом, аж поки не приїхали до мене родичі з Рівного. Балачки про те, про се, і, як водиться, згадуємо про всіх своїх до десятого коліна та знайомих. Жінка сусіда Олька, про яку давно було нечуть, бо працювала десь за кордоном, виявляється, вже рік як вдома і знову сидить без гроша. Тим часом з’ясувалися деякі подробиці її закордонних мандрів. Після пошуків щастя у Польщі вона теж намагалася перебратися до Німеччини, притому з підробленою візою і — попалася… За спробу нелегально перетнути польсько-німецький кордон її засудили на два місяці позбавлення волі. У виправному закладі – тут оповідач переходить на шепіт, хоча все відбувається на моїй рідній затишній кухні, — керівничка тюрми намагалася загітувати українку до співпраці – жінка мала розповідати адміністрації про порушення товарками режиму, наявність в камерах наркотиків, ножів тощо. В обмін пропонувалося лояльне ставлення до неї з боку тюремників, можливість… телефонувати родичам до України, подати письмову апеляцію на рішення суду. Олька відмовилася, тож і відбувала строк без зв’язку з родиною, а вдома вже втрачали глузд, не знаючи, куди вона поділася.


Бідні наші заробітчани, вони не знаються навіть у тих своїх дуже обмежених правах. Все, чим принаджували бідну Ольгу — вона мала отримувати і без “сексотства” у тюрмі. Пригадую кількарічної давності телерепортажі навіть з Таїланду, відомого суворістю своєї пенітенціарної системи. Так от, навіть звідти весь час мала можливість телефонувати своїй мамі українка, затримана на гарячому з наркотиками, а цьому з тайської точки зору взагалі немає прощення. У випадку ж з моєю знайомою, а підозрюю й з багатьма іншими, такими ж як вона, належні найпримітивніші правові гарантії стають предметом протизаконних торгів.


Бездоганність документів, в’їзних віз тощо для наших співгромадян, що їдуть на заробітки, завжди була “тонким місцем”. Тож тамтешні правоохоронці, ймовірно, можуть присікатися чи не до кожного заробітчанина та схиляти його до співпраці.


У ще більш безглузду халепу потрапив кілька років тому ще один рівничанин Олег П. Він уже повертався із заробітків в Україну, та був затриманий польською поліцією на Люблінському вокзалі. Причому арешт відбувався у досить жорсткій формі, наче “брали” запеклого рецидивіста. Йому інкримінували скоєння розбійного нападу на громадян України та поляків. Начебто, він вночі, розмахуючи кухонним ножем, вдерся з подільниками до автівки поблизу автозаправочної станції, відібрав у пасажирів гроші, документи і втік. Дійсно, нічні напади на українських “човників” та їхніх польських партнерів траплялися часто, аж поки ті не почали гуртуватися або вживати інших заходів безпеки. Як я розумію, польським поліціянтам конче необхідно було якось розслідувати ці кримінальні справи і вони, судячи з випадку з Олегом П., вдалися до простих заходів – хапали першого-ліпшого, схожого на розшукуваних осіб “неполяка”.


Хоча у рівничанина були свідки та інші докази, що під час скоєння вказаного злочину він перебував на роботі у іншому населеному пункті, хоча він зовсім не володіє російською мовою, якою спілкувалися нападники, хоча батьки винайняли польського адвоката, — матеріали кримінальної справи їм взагалі не показали, а Олега засудили до двох років позбавлення волі.


Батько засудженого сам відшукав осіб, які, нібито, постраждали від його сина, показав їм фотокартки. Жертви Олега не впізнали, про що й дали офіційні свідчення, завірені нотаріусом, і звернулися до Польського окружного суду. Їхню заяву в суді проігнорували, а Олег відсидів належне, хоча батько намагався шукати правди у різних інстанціях – у дипломатичних установах, правозахисних організаціях. Не змогли йому допомогти і у відомстві Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової. До речі, саме там автору оповіли цю історію, зазначивши, що на таку інформацію українським установам дуже важко адекватно реагувати, адже вона надходить, як правило, постфактум і ґрунтується в основному на емоціях, не містить доказової бази, документів, належним чином відібраних свідчень.


Тему доповнив давній лист, який віднайшовся в архіві газети. Свого часу його не друкували, надто вже дикою здалася ситуація, яку було викладено в ньому. Авторка листа, назвемо її К., мешканка Хмельницької області, на час описуваних нею подій була вагітною на четвертому місяці, але продовжувала працювати на сільгоспроботах у Польщі, поспішаючи заробити копійчину на дитяче “придане”. Постійної роботи не було, тож вони з подругами-українками кожного дня приходили в зазначене місце і чекали пропозицій заробітку від різних місцевих фермерів. Того ранку замість потенційного роботодавця до них під’їхала поліцейська машина. “Мої подруги почали втікати, — пише К., — а я не встигла. Співробітник поліції спіймав мене і насильно посадив до своєї машини, при цьому він вдарив мене декілька раз по голові кулаком. Запитав, де живу у Польщі і про мій паспорт, сказав, що поїдуть на квартиру за документами. Я назвала адресу і ми поїхали. По дорозі я побачила, що їдемо не на квартиру, а в сторону річки. В автомобілі він прикував мене наручниками до сидіння, щоб я не втекла. По приїзді на річку він сказав, щоб я роздягалась та почав мене бити дубинкою та ногами. Я сказала йому, що вагітна, на що він не відреагував і продовжував бити і погрожував, що втопить у цій річці. Я хотіла закричати по допомогу, а поліцейський витягнув пістолет і почав ним погрожувати, знову насильно посадив у автомобіль і повіз до лісу. В лісі продовжував знущатися, казав, що повішає на ремінці. Потім знайшов порожню скляну пляшку, розбив її та погрожував зарізати. Але він був напідпитку, зачепився і впав, я цим скористалася і втекла…”


Наступного дня К., в якої було зламано ніс та ребро, повернулася на батьківщину, побоюючись, що поліцейський її розшукає. Звертатися до місцевого поліцейського відділку їй навіть не спало на думку і малоймовірно, щоб їй хто-небудь допоміг. Цим листом вона просто вихлюпнула емоції, не сподіваючись на будь-яку реакцію…


Неважко помітити, що всі ці, м’яко кажучи, недружні прояви відбуваються не на офіційному, а на найнижчому, побутовому рівні. Можливо, у найближчого нашого західного сусіда просто не дійшли руки провести роз’яснювальну роботу серед “низів”, пояснивши загальне спрямування політики наших країн на співпрацю та вільне взаємовигідне спілкування.


Зрештою, і не лише в тому річ, що всі ці приклади суперечать стратегічному спрямуванню обох наших країн на сумісну ходу у майбутнє. Річ у цьому майбутньому. Нова українська влада обіцяє створити невдовзі кілька мільйонів робочих місць, забезпечити вагомі соціальні гарантії населенню, що сприятиме поверненню українських заробітчан до дому. Так воно й буде. І українці масово приїжджатимуть на рідні терени, і все повернеться на круги своя. Проте, як стверджують вчені, будь який історичний період певним чином відбивається у генетичній пам’яті народу. У генах польських діток уже точно навіки закарбуються колискові української няні, а от що відбилося у “матриці” того немовля, яке народилося по приїзді додому у мешканки Хмельниччини К.?..


Соломія ІВАСЬКІВ

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.

Читайте также

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться камушками»

«Дело ювелиров». Судья Вовк и следователь ГПУ Безушко хотят «разжиться...

Недавно сменившееся руководство страны в лице президента Владимира Зеленского и его соратников заявило о том, что украинскому бизнесу, а в…
Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
НОВОСТИ