У вирі бурхливого українського сьогодення, коли міняються генпрокурори й конституції, а президент не може вивезти зі своєї адміністрації улюблений диван, інколи варто зупинитися й подумати про вічне. Наприклад, про день народження в.о. прем’єр-міністра України Ніколая (саме Ніколая, бо іноземні імена не перекладаються) Азарова. 17 грудня — це не просто дата. Це — подія в житті українського народу. Саме в цей день 57 років тому народився нинішній керманич українського Уряду. Не варто в цей день думати про погане, мінливе й швидкоплинне. Бо насправді є вічні теми. Наприклад — “жиди” і Азаров. Поздоровляючи лідерів опозиції з днем народження одного з виплодів “помаранчевої революції”, ОРД вміщує статтю Володимира Бойка дворічної давнини, яка, цілком можливо, не втратить своєї актуальності ще довгі й довгі роки.
Подейкують, що Ніколай Янович Пахло, більше відомий завдяки прізвищу своєї дружини Людмили Азарової, все життя мріяв опанувати науки за курс середньої школи. Принаймні останні десять років Ніколай Янович неодноразово заявляв, що намагається засвоїти хоча б основи української мови та літератури. Але мрії не судилося здійснитися, і тому український народ має саме такого першого віце-прем’єра, на якого він заслужив.
Народившися 17 грудня 1947 року, в місті Калуга, Ніколай Янович міг би піти шляхом свого земляка, Костянтина Ціолковського, та прислужитися ідеї підкорення Всесвіту. Або стати співаком, як його майбутній товариш Льоня Кучма. Але народжений плазувати літати, як відомо, не вміє. Колю Пахла не вабило зоряне небо, його тягнуло в землю.
У 1971 році випускник Московського Університету, геолог-геофізик Ніколай Пахло, прийшов працювати в трест “Тулашахтоосушка” комбінату “Тулавугілля” з новим прізвищем, але, змінивши паспорт, так і не зміг позбутися винесеного з дитинства махрового антисемітизму, за що все життя його переслідувало прізвисько “пархатая калмыцкая морда”. Переїхавши в 1984 році на Україну, до Донецька, Ніколай Янович швидко зрозумів, що окрім “жидів” є ще одна погань — “хохли” зі своїм “нарєчієм” та претензією на так звану “національну культуру”. Але хоча хохлів у Донецьку було багато — 60 відсотків населення, своєю національною культурою вони йому не набридали, оскільки навіть оперний театр офіційно йменувався Донецьким академічним російським театром опери та балету, а місцеві партійні керманичі мріяли коли-небудь почути на його сцені “Наталку-Полтавку” російською мовою. Це Ніколая Яновича цілком влаштовувало, і він залишився в столиці шахтарського краю — спочатку на посаді заступника директора Українського державного науково-дослідного і проектно-конструкторського інституту гірничої геології, геомеханіки і маркшейдерської справи, а згодом, зусиллями першого секретаря Київського райкому КПРС Володимира Рибака, був переведений на посаду директора цього наукового закладу.
Директорствував Ніколай Янович недовго, до вересня 1995 року, але колектив Інституту з цього приводу досі не шкодує. Саме тоді майбутній Головний Митар країни постиг премудрості роботи “фіктивних фірм”, а банківські архіви донині зберігають підписи інститутського керівництва на платіжних дорученнях з переказами бюджетних коштів на рахунки численних фірм-“метеликів”, відкритих на підставних осіб зусиллями відомої в ті роки в Донецьку фірми “Помощь”. Але то є темою окремого дослідження, хоча, по-правді кажучи, вільне нишпорення по державних кишенях — то дрібничка в порівнянні з тим, чим Ніколай Янович уславився пізніше, після того, як 1 листопада 1996 року з ініціативи Павла Лазаренка був призначений на посаду Голови Державної податкової адміністрації України. Нинішній “каліфорнійський в’язень”, а тоді — прем’р міністр України, знав, кого брати до своєї команди, доручаючи маркшейдеру приглядати за бюджетом. Виняткове вміння правильно тримати азимут не раз допомагало Ніколаю Яновичу в різноманітних ситуаціях, починаючи від влаштування своїх квартирних проблем, коли він зміг викинути з власного помешкання якихось там “жидів”, що мали нахабство жити в квартирі, яка йому приглянулася в центрі столиці, і закінчуючи знищенням банку “Слов’янській”.
Але все ж таки головним здобутком невтомного геолога на теренах служіння Українській державі стало перетворення держподаткової служби в особливу каральну організації, яка дозволила нашому герою почувати собе новітнім Малютою Скуратовим. Природньо, що взірці унікальної правосвідомості Ніколая Яновича не могли не зберегтися для нащадків в записах збіглого майора держохорони Миколи Мельниченка, і весь цивілізований світ тепер має можливість насолоджуватися розміркуваннями пана Азарова (себто Пахла) про, наприклад, обов’язковість виконання судових рішень.
Слухаємо “піддиванні” записи й насолоджуймося:
АЗАРОВ: Вот этот вот долбоеб-судья, он так на минуточку задумался, что такое…
КУЧМА: Это долбоеб, блядь, председатель Верховного Суда
АЗАРОВ: Да. Ну, что такое 200 миллионов взыскать? Теперь, неужели на этого судью, предположим, губернаторы наши не имеют никаких средства воздействия?
КУЧМА: Имеют, конечно! Щербань оторвет, блядь, голову, блядь, через…
АЗАРОВ: Ну, пока же он не отрывает эти головы.
КУЧМА: Ну, так я скажу Щербаню.
АЗАРОВ: Причем, пишет: “Определение обжалованию не подлежит”. Мы не собираемся выполнять это решение суда. Конечно, не будем его выполнять.
В інших країнах люди, які не поважають законів та не виконують судових рішень, вважаються злочинцями й перебувають в ізоляції від суспільства. Але в дивовижній країні Пахла (себто Азарова) таких як він нагороджують то орденом “За заслуги” ІІІ ступеня, то тим же орденом ІІ ступеня, то орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира. Не кажучи вже про звання почесного працівника держподаткової служби. Щоправда, підлеглі бувшого митаря перехрестили те звання на “нечесного працівника держподаткової служби”, але то від заздрощів до скромної оселі держслужбовця Азарова (Пахла), який тулиться на 180 квадратних метрах в центрі Києва, внісши перед тим свій внесок у боротьбу зі світовим сіонізмом.
Слухаймо майорову фонотеку:
КУЧМА: Трехкомнатную квартиру просишь?
АЗАРОВ: Да. Сто восемьдесят квадратных метров общей площади.
КУЧМА: Общей?
АЗАРОВ: Общей. Не полезной, а общей. Они сейчас там в таком состоянии, что без перегородок, без ничего. Ну, там жидов поднять из этих квартир.
Треба все ж таки зазначити, що сам Ніколай Янович категорично заперечує автентичність піддиванних записів, стверджуючи, що майор Мельниченко змонтував його матюки на замовлення колишнього віце-президента банку “Слов’янський” Бориса Фельдмана, який, начебто, і був організатором “касетного скандалу”. Зі слів Пахла (Азарова), це було достеменно встановлено доблесними співробітниками податкової міліції у часи, коли Слідче управління ДПАУ очолював відомий фанат римського імператора Нерона Святослав Піскун. Щоправда, ув’язнений Фельдман подав позов до Азарова (Пахла), вимагаючи спростування, але оскільки в Шевченківському райсуді столиці в автентичності записів не сумніваються і знають, за які місця в Україні підвішують суддів, які дотримуються вимог закону, в розгляді справи було просто відмовлено
Переконавшись у власній безкарності, Азаров (Пахло) продовжував на численних прес-конференціях розвивати тему участі “жидів” у “касетному скандалі”. Виявляється, Фельдман не тільки замовив монтаж майорових записів, але й Гонгадзе через шість місяців після свого ув’язнення вбив. Принаймні, журналістам Ніколай Янович заявив, що: “я … на самому початку “касетного скандалу” сказав, що для мене ясні всі мотиви. І, загалом-то, ясні і ті, хто стоїть за цими сценаріями. У мене глибоке переконання, що організатори або автори “касетного скандалу” організували вбивство Гонгадзе”.
Подібні заяви нинішнього першого віце прем’єра навіюють сумні думки на тему розумових здібностей людей, які нами керують. Але ще сумніше становиться від того, що люди на кшталт Пахла (Азарова) уособлюють боротьбу з корупцією в країні. “Антикорупційний форум” народився з голови Ніколая Яновича подібно до міфічної Мінерви, що народилася з голови Зевса, і має слугувати доказом того, що наш герой живе виключно на саму зарплату. Утім, з такою ж доказовою силою Ніколай Янович міг би ходити до синагоги.
Відомий казкар Ніколай Янович не тільки розповідає дивовижні речі дорослим на своїх прес-конференціях, але й торує стежку до нестійких дитячих душ. “Казка про податки”, видана під орудою видатного маркшейдера, має довести всьому світові, що тільки під керівництвом Пахла (Азарова) можна “сказку сделать былью”, а ненажерливих хабарників-податківців зобразити поборниками законності. Але на особливу розповідь заслуговують взаємини Ніколая Яновича з засобами масової інформації.
Власне кажучи, пресу Пахло (Азаров) перестав поважати ще з тих часів, як у вільному продажу з’явився туалетний папір. З тих пір зневага Ніколая Яновича до друкованого слова тільки посилювалася, набуваючи часом форм, викладених у відомому діалозі з Гарантом Конституції:
Слухаємо “плівочки”:
АЗАРОВ: Леонид Данилович, значит,по “Сільським вістям”. Требуется ваше указание. Этот же дурак Олейник (директор типографії “Преса України” — ОРД)! К нему пришли. Спокойно ему говорят: “Так и так. Два миллиона должна. Ты что печатаешь? Они ж тебе не платят второй месяц. Если ты будешь печатать, так мы, значит, будем выставлять налоговые обязательства. Порядок такой, по закону. Так что ты прекращай. Тогда у нас никаких претензий не будет.
КУЧМА: Олейник? Ну, сейчас снимем на хуй.
АЗАРОВ: Ну, вот я Владимиру Михайловичу (Литвин, на той час — керівник адміністрації Президента — ОРД) сказал: “Доложи это президенту, чтобы он знал”. Вот такой он поганый человек. Нормальной беседы не понимает.
КУЧМА: Я там написал поручение Жулинскому . Пусть… Я же думаю, что Жулинский, хватит ума, сделает.
АЗАРОВ: Значит, Леонид Данилович, у меня такое предложение. Если уже начали давить, значит, вы должны додавить.
А на той випадок, коли просто “снять на х..” директора видання неможливо, Ніколай Янович завжди міг направити “орлів” з податкової міліції в редакцію ненависного ЗМІ з тим, щоби пернаті повиносили устаткування й документи, а журналістів поводили містом в наручниках. В державі Пахла (Азарова) журналістів кидають за ґрати за однією лише підозрою в написанні статей про корупцію в податковій міліції, з лютого 2002 року через відсутність незаконно вилучених Пахлом (Азаровим) комп’ютерів не працювало Інтернет-видання “Обком”, “Репортери без кордонів” слали до Азарова (Пахла) чередою обурені петиції, і все це йменувалося свободою слова в українському її варіанті.
У Ніколая Яновича день народження… Поздоровляючи його з цією сумною для кожного українця та “жида” датою, хочеться побажати йому стати на кілька днів звичайним підприємцем, щоби він на собі відчув те, що в народі йменується влучним терміном “азаровщина”. Або, ще гірше — в порядку трудової терапії направити його на 15 діб на роботу в редакцію Інтернет-видання “Обком.net”. Але, враховуючи те, що наша держава приєдналася до Конвенції про заборону тортур , подібне покарання може викликати протести світовою спільноти. Отже залишається хіба що побажати Ніколаю Яновичу оприлюднити свою декларацію про доходи — у відповідності до Закону України “Про боротьбу із корупцією”, який Голова “Антикорупційного форуму” все ніяк не збереться прочитати.
Володимир Бойко, “Грані-плюс”, 2002 р., №41
