Те, що Україна – справжній бастіон демократії, доводить не тільки одночасне існування в ній трьох президентів, двоє з яких навіть склали відповідну присягу, але й наявність найдемократичнішої в світі Генеральної прокуратури. Бо чи навряд ще якась інша держава зможе вихвалятися тим, що в ній, нехай навіть впродовж доби, існували два цілком легітимні генеральні прокурори. Один з яких – Геннадій Васильєв — був призначений Указом Президента, а інший – Святослав Піскун — рішенням суду.
Зранку 9 грудня 2004 року суддя Печерського райсуду Жанна Бернацька, яка в суддівських колах має репутацію ну ду-у-же доброї знайомої колишнього й нинішнього генпрокурора України Святослава Піскуна, проголосила, що він був звільнений з посади в жовтні 2003 року незаконно й постановила негайно поновити справедливість. Хоча судові рішення набувають чинності тільки через місяць після проголошення й то лише у випадку, якщо їх ніхто не оскаржить, вердикти за трудовими спорами допускають негайне виконання, чого Бернацька й зажадала. Згідно з буквою закону, після цього вона мала видати виконавчий лист, на підставі якого підлеглі міністра юстиції Лавриновича були б зобов’язані вигнати зі свого службового кабінету чинного на той момент генерального прокурора Геннадія Васильєва та посадити на його місце Святослава Піскуна. А в разі, якщо б через місяць–півтора апеляційний суд скасував би рішення Бернацької, державні виконавці мали б повернути Васильєва назад, натомість вигнавши Піскуна.
Дуже, звісно, шкода, що Леонід Кучма вже наступного дня, 10 грудня 2004 р., придушив розплідник прокурорської демократії і, не дочекавшись виконавчого листа, звільнив Васильєва, поновивши Піскуна. Протягни він ще хоча б кілька днів, захоплююче видовище прокурорського двовладдя затьмарило б у свідомості громадян навіть виступ мадам Янукович на мітингу в Донецьку з розповіддю про „наколоті апельсинки”.
У принципі, суть рішення Бернацької заперечень не викликає. Дійсно, 29 жовтня 2003 року Президент України видав указ про звільнення з посади тодішнього генерального прокурора України Святослава Піскуна після численних виступів народних депутатів та голови Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією при Президентові України Ольги Колінько, обурених тим, що Святослав Михайлович замість нагляду за законністю переймається особистим збагаченням в особливо великих розмірах і особливо спотворених формах. Це був саме той випадок, коли пані Колінько повністю виправдала назву очолюваного нею Комітету й дійсно виявила корупційне кубельце саме при президентові України, а не деінде. Піскуна довелося звільняти.
Але, з іншого боку, стаття 2 Закону України „Про прокуратуру” встановлює лише 7 підстав для звільнення генерального прокурора України, а саме: висловлення йому недовіри з боку Верховної Ради України; закінчення строку, на який його було призначено; неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; порушення вимог щодо несумісності; набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; припинення його громадянства; подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Жодної з цих підстав в указі про звільнення наведено не було. Недовіри Піскуну Верховна Рада не висловлювала, сам він за власним бажанням з посади йти не збирався, від громадянства не відмовлявся тощо. А бурхлива комерційна діяльність чи наявність наручного годинника вартістю понад 10 тис. доларів самі по собі підставою для звільнення не є. Бо якщо Піскун дійсно винуватий у скоєнні посадових злочинів, Леонідові Кучмі спочатку треба було його примусити порушити відповідну кримінальну справу (а хто ще може притягнути до кримінальної відповідальності генерального прокурора, окрім нього самого?), зобов’язати провести відносно самого себе досудове слідство, наказати затвердити обвинувальний висновок, доручити передати справу до суду (наприклад, ті й же Бернацькій), дочекатися вступу в законну силу обвинувального вироку й лише після цього звільняти. Оскільки нічого цього зроблено не було, а Піскун і досі перебуває на свободі, треба визнати, що Указ Президента про його звільнення є незаконним.
Інша річ, що по трудових спорах встановлено строк давності в 2 місяці, який Піскун безнадійно пропустив, і який суддя Бернацька поновлювати права не мала. Хоча б тому, що ніяких поважних причин для цього не було, а сам Піскун раніше неодноразово заявляв, що поновлюватися через суд на попередній роботі не хоче. З цього, а також з того, що позов Піскуна був розглянутий за лічені години, можна зроби висновок, що судове рішення було узгоджено з самим Кучмою, який в такий спосіб вирішив змістити Васильєва, минаючи узгодження кандидатури нового генпрокурора з Верховною Радою.
Також не викликає сумніву, на користь якої політичної сили це було зроблено. Попри те, що судові рішення мають писатися виключно в нарадчій кімнаті і ніхто, крім судді, до проголошення не може знати його зміст, ще 8 грудня ціла низка засобів масової інформації в усіх деталях розповіла про те, що саме наступного дня має ухвалити суддя Бернацька. З цього приводу автор цих рядків того ж 8 грудня мав бесіду з екс-координатором екс-більшості Степаном Гавришем, здивуванню якого не було меж. Пан Степан — як законодавець, юрист і професор — категорично запевнив, що поновити Піскуна неможливо, а суди загальної юрисдикції взагалі не вправі давати оцінку Указам Президента. Довелося нагадати члену Вищої ради юстиції Гавришу, що відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року №9 „Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя”, суд з власної ініціативи має перевіряти на відповідність Конституції та законам України кожний нормативний документи чи Указ Президента, на який посилаються сторони в цивільному процесі. У випадку, якщо такий документ чи указ суперечить законодавству, суд не має права звертати увагу на його існування. Що, власне, Бернацька й зробила. Тим не менш, пан Гавриш продовжував наполягати на своїй точці зору. Але вже через день, після того, як Кучма „на виконання рішення суду” прийняв відставку Васильєва та затвердив Піскуна на посаді, Гавриш — як законодавець, юрист і професор – став роздавати коментарі щодо президентської поваги до рішень суду й царювання в Україні принципу верховенства права. Очевидно, за ніч пан Степан таки ознайомився з Постановами Пленумів ВСУ. Що, цілком ймовірно, піде на користь його подальшій роботі у Вищій раді юстиції.
Отже, якщо поновлення Піскуна на посаді було повною несподіванкою для недавнього представника Януковича в ЦВК, то, за наявності нинішнього політичного двоборства за президентську булаву, можна припустити, що це було зроблено в інтересах протилежної сторони. До того ж добрі взаємини, що давно склалися в Піскуна з чільними представниками „Нашої України” ще до його першого пришестя на посаду генпрокурора, секрету не становлять. Кажуть, що саме це, а зовсім не обвинувачення в корупції, і спонукало понад рік тому Кучму відправити у відставку Святослава Михайловича, перед тим порядком викупавши його в багні.
Ті взаємини є цілком природніми, якщо пригадати, що ще кілька років тому один з лідерів „Нашої України” Петро Порошенко якщо й не перебував в одній команді з головою Держподаткової адміністрації України Азаровим і начальником слідчого управління ДПАУ Піскуном, то, принаймні, спільно з цією командою переймався партійним будівництвом. Результатом такого будівництва є нині очолювана Януковичем Партія Регіонів. Можливо, саме тому за часи першого генпрокурорства Піскуна так повільно, попри нетерплячку в Адміністрації Президента, просувалася кримінальна справа відносно директора контрольованої Порошенком „Ленінської Кузні”.
Тим не менш, відкрито лобіювати кандидатуру Піскуна на посаду „постреволюційного” генпрокурора найближче оточення Ющенка також не могло. І в силу того, що в стані опозиції є свої претенденти на давно омріяне крісло, і в силу тієї особливої нелюбові, яку відчуває до Піскуна Юлія Тимошенко. Неодноразові попередні намагання Піскуна відправити за ґрати полум’яну революціонерку коштували їй таких нервів і грошей, що цілком вистачило б ще на одну „помаранчеву революцію”, або, принаймні, ще на одне рішення Верховного Суду України про визнання недійсними підсумків президентських виборів. У силу цього, кандидатура Піскуна, якби вона була б офіційна запропонована чинним або майбутнім президентом, чи навряд набрала б необхідну кількість голосів у Верховній Раді, натомість викликавши підозру в тому, що єдиним наслідком багатоденної ночівлі народу на Майдані Незалежності стало повернення на попередні посади найодіозніших фігур режиму Кучми.
У той же час, генеральний прокурор Піскун цілком задовольняє не тільки прихильників політреформи з оточення Ющенка, але й самого Леоніда Даниловича, якому посміхається доля бути оголошеним після виходу на пенсію в міжнародний розшук за підозрою у причетності до вбивства Георгія Гонгадзе. Точно така ж доля посміхається й спікеру парламенту Володимиру Литвину, і колишньому голові СБУ Леоніду Деркачу, чий син є власником телеканалу „Ера” й регулярно красувався в помаранчевому шарфу за спиною в „народного президента” під час виступів Ющенка на Майдані.
За інформацією з вельми компетентних джерел, саме „справа Гонгадзе” та гарантії для Кучми були головною темою, що обговорювалася ввечері 9 грудня 2004р. під час організованої „Нашою Україною” зустрічі між Кучмою та Піскуном. Високі сторони, начебто, дійшли згоди, що вбивство журналіста буде розслідувано в найкоротшій термін. При цьому головним винуватцем злочину мають бути оголошені колишній міністр оборони Євген Марчук, який начебто організував прослуховування президентського кабінету, а згодом організував монтаж „записів Мельниченка”, і колишній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, який, начебто в зговорі з Марчуком з власної ініціативи наказав вбити опозиційного журналіста, а потім ледь не шантажував Кучму відтятою головою. Кучма, Литвин і Деркач-старший, ясна річ, виявляться до усього непричетними, а майорові „плівочки” – поспіль фальшивими. Такий результат розслідування буде тим більше прийнятним, що на записах збіглого майора держохорони міститься чимало цікавої інформації як про нинішніх прихильників опозиції, так і про самого Піскуна, який під проводом Азарова пустив у невідомому (чи, навпаки – дуже відомому) напрямку всі активи знищеного податківцями банку „Слов’янській”.
Судячи з того, що наступного дня указ про призначення Піскуна був підписаний, слід зробити висновок, що на тих переговорах сторони дійшли згоди з усіх делікатних питань. Та й урешті-решт, чому б Леонідові Кучмі не зробити приємне тим людям з оточення Ющенка, які так наполегливо проштовхували політреформу? Наступного дня блискавична судово-президентської комбінації знайшла логічне завершення і вже по обіді 10 грудня Геннадій Васильєв був змушений вивезти зі службового кабінету особисті речі та поступитися місцем Святославу Піскуну.
Треба сказати, що попри неоднозначно ставлення працівників Генпрокуратури до генерал-лейтенанта податкової міліції Піскуна, відставка Васильєва була сприйнята ними як довгоочікуване свято (за винятком, звісно, заступника генерального прокурора Ольги Колінько, про майбутню долю якої краще навіть і не згадувати). Прокурорські працівники середньої та нижньої ланки не сприймали з такою ненавистю, як Геннадія Васильєва, мабуть, жодного з його попередників. Один з найбагатших людей України, власник шахт, коксохімічних заводів, великого банку, кількох газет і навіть власного телеканалу „Київська Русь”, Васильєв якщо й переймався в робочий час якимись проблема, то хіба цінами на метал на Лондонській біржі, підрахунком крос-курсу валют і призначенням на ключові посади в органах прокуратури своїх, перевірених у бізнесі, людей. За рік його прокурорства (Васильєв прийшов на посаду 18 листопада 2003 року) в органах прокуратури відбулася величезна кадрова зміна, внаслідок якої прошарок дійсно сумлінних працівників скоротився до непристойно малих розмірів, а ті, хто залишився, були змушені заробляти копійку для шефа під проводом довірених людей генпрокурора.
З приходом Васильєва до керівництва Генпрокуратурою звичним явищем стало порушення кримінальних справ проти його бізнес-конкурентів та шантаж тих державних службовців і депутатів усіх рівнів, які не усвідомлювали необхідності дбати про кишеню генерального прокурора. Зокрема, за лічені місяці перебування на високій посаді Васильєв став крупним землевласником, примусивши Київраду виділити підконтрольним йому структурам найапетитніші ділянки землі в центрі столиці. На вимогу Генпрокуратури, підписану заступником генпрокурора Віктором Пшонкою (колишнім прокурором Донецької області, під чиїм наглядом свого часу успішно фальсифікувалася „справа Александрова”) Київрада рішенням від 15 липня 2004 р. виділила на умовах оренди (фактично, безплатно), 8 земельних ділянок по вулицях Овруцькій, Стретинській, Стрілецькій, Тургенівській належній Васильєву фірмі „Трест „Юрковиця- Житлобуд”. На одній тільки цій операції Васильєв зекономив кілька мільйонів доларів, які б ця фірма мала заплатити до столичного бюджету, якби земля надавалася на загальних умовах і за ринковими цінами.
Притягнення до кримінальної відповідальності за сміховинним обвинуваченням у „поширенні порнографії” керівництва найбільшого київського оператора телемереж компанії „Воля-Кабель”, яке відмовлялося безкоштовно транслювати програми телеканалу „Київська Русь” та спроба арешту керівника видавничого Холдингу „Бліц-Інформ” дають уявлення про те, якими методами Васильєв розширяв свою бізнес-імперію й навіщо йому знадобилася посада генерального прокурора.
Повністю занурений у власний бізнес, скомпрометований численними корупційними скандалами, незданий загасити „касетний скандал” та позбавити Кучму головного болю від „справи Гонгадзе”, Васильєв був змушений купляти президентську прихильність участю в акціях проти опозиції. Примітивні й погано зрежисовані кампанії Генеральної прокуратури проти Юлії Тимошенко чи розповіді про те, чим харчувався Віктор Ющенко напередодні отруєння, дають уяву не тільки про розумовий рівень Васильєва, але й свідчать про той стан, до якого опустилася вся система прокурорського нагляду під орудою такого керівника.
Васильєв пішов, практично повністю зруйнувавши систему прокурорського нагляду, але справа його жива. На всіх ключових посадах в органах прокуратури нині розставлені люди, пов’язані з Васильєвим комерційними інтересами, а по всій Україні під прокурорським „дахом” діють численні фірми, товариства й компанії, які мають гарантувати безбідне існування колишнього головному борцю з корупцією та злочинністю.
Попри це, майбутнє Васильєва проглядається досить туманно, оскільки занадто багато ворогів він здобув за рік роботи на високій посаді, так і не зрозумівши, чим київські пагорби відрізняються від донецьких териконів. Чи навряд новому президенту, який прийде на заміну Кучмі, буде потрібна така людина, і чи навряд Васильєв залишиться навіть у складі колегії Генпрокуратури. Не може він зараз повернутися й до парламенту, куди обирався по мажоритарному округу, і звідкіля пішов у генпрокуратуру з посади першого віце-спікера. Не варто йому й повертатися до Донецька, де він встиг перелаятися з усіма наявними там бізнес-угрупуваннями. Також чи навряд Васильєву вдасться в подальшому бути успішним бізнесменом, оскільки всі його матеріальні здобутки, включно з квартирою в центрі столиці по вулиці Рейтарській вартістю понад мільйон доларів, ґрунтувалися, по суті, на примітивному рекеті та вмінні вдягати наручники на норовливих підприємців.
Більш того, можна не сумніватися, що саме „донецького” Васильєва новий генпрокурор зробить „цапом відбувайлом”, звинувативши його у зловживанні посадовим становищем і тому хаосі, що нині царює в органах прокуратури. При цьому чи навряд хто буде згадувати, як Піскун, вперше вдягнувши мундир генерального прокурора, примушував підлеглих незаконно порушувати кримінальні справи, опікуватися „піддашними” фірмами та торгувати конфіскатом. Натомість лави провладної опозиції (чи опозиційної влади) напевно поповняться ще одним вболівальником за долю народу, демократом і просто чесною людиною – Святославом Михайловичем Піскуном. А, можливо, і не ним одним. Бо, як жартують на Майдані, якщо відбудеться ще один „круглий стіл” за участю міжнародних посередників, то Леонідові Кучмі знову доведеться піти на поступки опозиції, внаслідок яких головою СБУ стане Леонід Деркач.
Володимир Бойко, для “ОРД”
