350 років тому – в лютому 1664 року – поразкою завершилася остання спроба короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира відвоювати в московського царя Лівобережну Україну. Похід на Лівобережжя, який попервах розвивався вдало, закінчився провалом. Через козацьке повстання в тилу коронного війська та невдалий штурм Глухова, король змушений був відступити. Але й спроба козацької верхівки у тій складній ситуації зіграти власну гру завершилася печально.
Наступ на Лівобережжя став можливий завдяки перемозі під Чудновим (http://ord-ua.com/2010/10/14/chudnovskaya-bitva-apofeoz-mnogovektornosti/), де поляки й кримські татари розгромили московитів, а гетьман Юрій Хмельницький на чолі Війська Запорізького перейшов на бік короля. Однак лівобережні полки залишилися вірними московському цареві.
Призначені для походу на Лівобережжя війська зібралися в жовтні 1663-го в Білій Церкві. Тут зустрілися очолювані королем польські війська, тринадцять козацьких правобережних полків на чолі з новообраним гетьманом Павлом Тетерею (Юрій Хмельницький зрікся влади й постригся в ченці), а також кримськотатарська орда на чолі із ханським сином – усього близько 50 тисяч поляків 20 тисяч козаків та 20 тисяч кримських татар. Північніше готувалося до наступу 20-тисячне литовське військо.
Паніка на Лівобережжі: «А я своею лысою головою силы неприятельские не сдержу!»
У цей час лівобережний гетьман Іван Брюховецький занепокоєно сповіщав царського посланця Дементія Башмакова про небезпеку та просив прислати більше московського війська: «Если король через Днепр переправится, то боюсь, чтоб все малороссийские города вдруг ему не сдались; при мне войска в сборе ничего нет, и рад бы я собраться, но козаки меня не слушают, не собираются нигде, и потому буду сидеть в городах в осаде до прихода государевых больших полков».
Також Брюховецький відправив листа до київського полковника Василя Дворецького, який в цей час перебував у Москві, із проханням пояснити усю серйозність ситуації наближеному до царя боярину Ртіщеву: «Приход королевский на Украйну дело великое: никто ничем не откупится, а я своею лысою головою силы неприятельские не сдержу, некому уже стало верить! Изволь Федору Михайловичу (Ртищеву. – Авт.) обо всем словесно объяснить, что пишу обо всем правду: когда Украйну потеряют, то и всем достанется».
У Брюховецького були підстави хвилюватися. Адже, прийшовши роком раніше до влади, він стратив 8 козацьких полковників, а ще 50 старшин відправились на заслання (один із наслідків знаменитої Чорної ради http://ord-ua.com/2013/06/22/vibori-po-chornomu-chastina-ii-sproba-silovogo-variantu-i-golosuvannya-nogami/). І внаслідок цих чисток бойовий потенціал лівобережних полків істотно послабився.
Тривожні вістки приходили до Москви й із Запорізької Січі від царського воєводи Григорія Косагова. За його словами, після прибуття на Січ делегації від правобережного гетьмана, «начались шатости в Запорогах большие». Царський воєвода настільки непевно себе почував, що написав навіть прощального листа батькові: «Батюшка! Помилуй меня, дай благословение и прости, потому что, думаю, в последний раз пишу к тебе. Если черкасские города сдадутся, то и Запорожье сдастся королю и мне с Серком (кошовий отаман тоді тримався промосковської позиції. – Авт.) тут мат: и теперь бунтуют и на нас совещаются; чуть только осилят, сейчас выдадут нас или ляхам, или татарам…».
Інформаційні війни XVII століття: змагання універсалів
Готуючись до походу, правобережний гетьман Тетеря в універсалах до мешканців Лівобережжя заявляв, що ліва сторона Дніпра, відпавши від свого спадкового володаря і піддавшися московському цареві, опинилася в неволі. Особливо він наголошував на тому, що були страчені опоненти гетьмана Брюховецького серед лівобережної старшини:
«Вже багатьох знатних осіб стратили, пожитки та майно інших захопили… Почув про це милосердний король … і, вирішивши піддати небезпекам своє королівське здравіє, йде проти неприятеля з тим, щоби звільнити вас, своїх підданих».
Тетеря застерігав, що з королівським військом «йдуть вірні козацькі полки, та й орда сильна із самим ханом прийде» – і закликав вклонитися Яну ІІ Казимиру, який тоді «забуде попередні провини ваші».
Брюховецький у відповідь також слав універсали на Правобережжя, в яких запевняв правобережне козацтво, що їхня підступна старшина замислила «знищити козацьку свободу заради свого панства і шляхетства; долучили ляхів і татар, щоб викорінити і спустошити Украйну, як по ту, так і по цю сторону Дніпра».
А відповідаючи на закиди про знищення своїх опонентів серед старшини, Брюховецький стверджував, що все відбулося законно:
«А щодо того, що ваші старшини дорікають нам за людей Військом страчених, то ці люди були просякнуті духом ваших же старшин – так само замишляли підвести рід християнський під татарську й лядську шаблі; і стратило їх саме Військо за стародавніми законами».
Тріумф «генерал-лейтенанта козаків» на фронті та несподівані ускладнення в тилу
Королівська армія перейшла Дніпро наприкінці листопада 1663-го і попервах мала великий успіх: московських військ тут було мало, а лівобережні козаки майже не чинили спротиву. Так, мешканці сотенного містечка Баришполя (Бориспіль) не захотіли пускати королівське військо і на вимогу здатися відповіли: «Ми вам шлях не заступаємо, можете йти повз нас, а як зачепите, то знайте, що й ми не без рук». Утім, коли містечко обстріляли з гармат, а потім піхота пішла на штурм, то боришпольці прислали парламентарів зі звісткою, що здаються.
«Ворота отворилися, – описує подальші події історик Микола Костомаров. – Попереду вийшли духовні, які заправляли здачею містечка, за ними мешканці вели видавати полякам свого сотника Собу, який радив триматися. Цим баришпольці купили собі життя, але мусили доставляти провіант та скот для королівського війська».
У грудні король взяв 13 укріплених містечок. Причому, більшість піддалися без бою, а завдяки популярності наказного козацького гетьмана Івана Богуна, який у складі королівської армії очолював чотири козацьких полки. «Ім’я цього сподвижника Хмельницького було ще в повазі та славі в малоросійського народу», – пояснює Костомаров. Чимало лівобережних козаків приєдналися до корпусу Богуна, і навіть – цілий лубенський полк, який здав йому Борзну. Про ці успіхи «генерал-лейтенанта козаків» писала навіть паризька Gazette de France (французи цікавилися тими подіями, бо королева Речі Посполитої Людовіка-Марія була француженкою).
Крім того, щоб здобути прихильність мешканців Лівобережжя, король заборонив відбирати в населення провіант та фураж, і «трьох шляхтичів повісили за порушення цього припису». Однак містечка, які чинили спротив, розорялися жовнірами, а полонених та мешканців віддавали в полон союзникам – кримським татарам.
На Різдво королівське військо зупинилося в Острі, який здався, коли, після нетривалої облоги, місто залишив московський гарнізон. Поблизу міста для Яна ІІ Казимира швидко звели спеціальний будиночок.
Тим часом, на Правобережжі спалахнуло повстання – і король віддав наказ гетьману Тетері, який діяв південніше в районі Гадяча, повернутися за Дніпро і навести лад. Крім того, Сірко із Косаговим організували вилазку проти кримськотатарських улусів. І хоча сили їхні були незначними, але поводилися вони жорстоко – тож, кримські татари залишили союзників і повернули додому. Король та його воєначальники намагалися втримати їх, але ті відповідали, що «ми і так вам багато допомогли».
На початку січня 1664-го королівське військо вирушило з Остра на з’єднання з литовською армією, що наступала з півночі. Обійшовши добре укріплені Ніжин і Батурин (в останньому засів сам Брюховецький в очікуванні московської допомоги), польсько-козацька армія 22 січня підійшла до Глухова й взяло добре укріплене місто в облогу.
Дмитро Шурхало, для «ОРД»
(закінчення буде)
16 ответов
История повторяется. С польской помощью вновь жители Западной Украины хотят оккупировать Левобережье…
Ідіот,,ти що потомок заїжджих окупантів кацапських
тоді пиши прямо
Глянув на карту і не став навіть читати. В ті часи існувало Московське князівство, а не Россия. Історики-фальсифікатори хр..ві…
Быдло и серость всегда принципиальных называет “параноик”, патриотов — “фанатики и маргиналы”, честных и неподкупных — “лохи”…тут всё ясно. Важно другое — Майдан аккуратно потихоньку сливают, объясняя все “боязнью кровопролития”. Уже договорились о чем-то между собой. Украина всегда страдала от предательства “лидеров”. Посмотрите на исторические примеры, сейчас ведь происходит то же самое, так же дурят народ.
Вот Толя Гриценко коротко описал разлом и его причины. Хватит кормить нас пожраными молью картинками и историческими сказками. Народу — волю, бандитам тюрьмы!
http://ord-ua.org/2014/02/16/plan-dij-majdanu-vid-agritsenka/?lpage=1
За що ж тоді Ющенко дав Брюховецькому Героя України? Чи в другій частині автор розкаже?
Вообще-то история наука строгая. Она намного строже картографии, примером историческая топонимика указывает на то, что не все правители правду близко принимают. Если описывать те события и оперировать историческими датами с привязкой тех или иных событий на местности, то желательно иметь карту представленную тем или иным государством. Поляки могут предоставить труды французского военного инженера, картографа и писателя Гийома Лавассера де Боплана, могут и русские, но этот же труд прошедший проверку их академиков. Но труд этого уникального человека, все-же был оплачен польской короной. Мало того, он описывал жизнь нашего народа, картографировал нашу землю. У России таких карт нет, мало того, у них и науки не было абсолютно никакой. Вообще описывать исторические события ссылаясь на украинские или российские источники дело вовсе неблагодарное. Ибо не имея собственной науки Московия умела всегда закрутить интригу, но даже с украинцами это не всегда получалось. И не московиты и польский король решали судьбу земли нашей, увы, еще Сегайдачный понимал, что без собственного государства украинцы будут служить разным монархам, зачастую принимая участие в боевых столкновениях по разные стороны. Так было многократно, Сагайдачный потому и увел свои полки в степь не посадив на трон Московии поляка. У московитов тогда в наемниках было более 5000 украинских казаков. Характерными есть и некоторые исторические победы “русского оружия” и “гений” их военно-начальников. Азов фактически взяла ватага украинских козаков-запорожцев, шедших на службу персидскому шаху, а Измаил штурмовали все те же запорожцы, прекрасные морские пехотинцы и саперы того времени. Но это так, голая правда, ибо просто нет настоящих учебников истории того времени изданных в России. До средины 18 века вообще не стоит говорить об русской литературе, истории и картографии с ссылками на документы и просто описания. Таковых нет, а если и есть, то они сокрыты дабы не пролилась правда. В Украине дело проще, тут аккурат во времена описываемые автором, зарождался военный талант И. Сирка. Схидняка, который мог служить царю, а потом резко меняя отношение, громить его военные формирования, ибо поздно, лишь к своему закату кошевой понял, что “нельзя плодить врагов земли нашей”. Но есть одна характерная историческая правда того времени, которую ощутили на собственной шкуре все гетманы и кошевые, ни один из них не пришелся московитам ко двору. Как бы ни поворачивались взаимоотношения, в финале, гетманов (прочих ватажков и атаманов) всегда ждала ссылка, изгнание, заключение под стражу, а то и просто ликвидация. Да и не могло быть иначе, либо ты служишь находясь в свите, либо…никакой автономии, никаких вольностей. В 1775 году козаки не поднявшие оружия на “братов по вере” поняли всю “братскую любовь” довольно быстро, кто за Дунаем, кто в кабале крепостного, а некоторым после свезло, но то уже не украинцы, то были подданные империи. И не было никакого разлома, как нет его и сейчас, были происки империй, алчных султанов и ханов, царей и королей, и была борьба народа за самосохранение, когда с Днестра бежали за Днепр, было и наоборот, последняя такая трагедия была уже в 20 веке. Но увы, снова нет о том правды в мелухартах московских, да их никогда и не будет. Московские бояре и церковники еще со времен Максима Грека проверяли всякую бумагу, ну, а позже целые своры людей вычищали архивы в покоренных землях, а специально обученные люди распускали слухи о предателях отечества. Они творили свою историю, последний миф о предателях бендеровцах, о бендеровцах, которые ни Советам, ни генсекам не присягали, но…Но они страшней своей иной правдой, чем собственные фашисты, которые и присягали, и служили, выслуживаясь до Героев Советского Союза или ранее генералов Его Величества, а затем служа генералами СС у Гитлера. Вот и сейчас, у бендеровца сосланного на шахты Донбасса находят больше разногласий с бендеровцем с полонины, чем скажем у калмыка с чукчей. А мораль все та же, со времен Цезаря,- “разделяй и властвуй”. А картография хоть и уступает в точности истории, где важен абсолютно строгий хронометраж, топонимика описываемых событий и правдивость самого факта, но сейчас уже нет более точной науки. Картография это похлеще самого мощного оружия, ведь бомбу или боеголовку нужно точно привязать к местности, …примерно так же как и историческую правду.
Так многа букоф…)))
Тому кто “НАСМОТРЕЛСЯ” -“В 1547 году великий князь московский Иван IV Грозный был коронован царём и принял полный титул: «Великий государь, Божиею милостью царь и великий князь всея Руси, Владимирский, Московский, Новгородский, Псковский, Рязанский, Тверской, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных», впоследствии, с расширением границ Русского государства, к титулу добавилось «царь Казанский, царь Астраханский, царь Сибирский», «и всея Северныя страны повелитель».К середине XVI века правитель Русского государства стал сильным самодержцем — царём. Принятием этого титула московский государь подчеркнул, что является главным и единственным правителем России, равным византийским императорам или монгольским ханам. После женитьбы Ивана III на Софии Палеолог, наследнице последнего византийского императора, московский двор заимствовал византийские традиции, ритуалы, титулы и символы, такие как двуглавый орёл, изображённый на гербе России.”
Любой мало мальский внимательный читатель понимает, что ради “самостийности” отдельных амбициозных людишек болеющих Властью украинский народ предавал друг друга всем подряд и ляхам, и басурманам, и москалям! По этой причине продажность Украинцев давно известна в мировой политической истории, даже при условии ее искажения. Не буду вдаваться в подробности которые знают все — Украина государство — сателлит, а его правительство — марионеточное и это было ВСЕГДА!
І Ви готові показати бодай один оригінальній документ тих часів, чи пошлетися на пізніші копії, успішно сфальсифіковані різними дьяками, а потім — карамзінами со товаріщі? Історія Масковскага князівства (ханства-каганату чи Рассеи — без різниці) — це суцільній фальсифікат. Почитайте, як радить Родич Домахи, щоденники та інші книги іноземних авторів, багато на що розкриються очі. У Росії ВСЕ ЧУЖЕ, КРАДЕНЕ!!! Таких багато є, що хоч кілок на голові теши, а людина вперто каже те, що їй вигідно. Колись історики описували часи походу Візантії на Карфаген. Там були найманці, які у поході перепили і вчинили різню. Здогадалися, хто то за люд був? Правильно, русь. То явно були не українці, не козаки, бо у походах вони не п’янствували. Чи були причини Прокопію Кесарійському писати брехню про війну з Юстініана з вандалами і аланами і про п’янку у поході русичів-найманців? А в московщини були амбіції, та не було історичної величі, її висмоктували з пальця і крали-виправляли у сусідів. Ось так! Не в тему, але той же Прокопій подавав версію появи євреїв у Поволжі, може звідтіля було створенням ними єврейського (Хозарського) каганату. Читайте древні книги!
Спасибо “родственнику”.Хорошо написал. Каждый видит историю с разных сторон, а уж сколько её подрихтовать впоследствии хотят…
Убитые бэндеровцами мирные жители во время ВОВ — это миф?!? Очень цинично пан историк! И не повезло Вашим “белопушистым” бэндеровцам в том, что не всех детей тогда убили. Дети Войны еще живы пан историк! Рановато поднимаете волну отбеливания бэндеровцев!
Зачем пытаться натянуть старый презерватив на новый писюн? Это же не в “Казаков” на «компе» играть. Что было раньше, как оно было, об этом могут судить только те, кто жил в это время. А, все остальное это пустопорожние домыслы.
Лучше не жлобитесь, заплатите деньгу и сделайте тест ДНК. Посмеетесь от души! Исчезнет гордый славянин, и появится хищный татарин. С помесью конечно, но лицо одно. Папа немец, мама грузинка… А я то — кто? Украинец или русский…? Турок сынок, турок… И раздел идет не запад/восток, а город/деревня. Города сжирают генофонд. За сто лет от трудолюбивых людей населявших эти земли, остались жалкие остатки, жутко деградировавшие на пути к цивилизации. И возврата к прежнему нет! Только вперед в пекло.
Я не понимаю логики. Зачем надо было становиться независимым государством, что бы опять стремиться в Евросоюз? И ещё не понимаю Западную Украину. Видимо вам там не обьясняют, что как только мы в Евросоюз вступим, то всё многие будут реальные БОМЖИ. Обьясняю…. Появится настоящие хозяева на дома во Львове и также земли и суд их признают законные. Думаете, что просто так Польша хочет нас видеть в Евросоюзе.
Брюховецкий, Дворецкий -сплошные Шлемы и Срули еще в те годы руководили холопами. Стадо львов, возглавляемое бараном, неминуемо погибнет. Так и сегодня, хохлы на Майдане протестуют, а на сцене их “ведут” кролики, боксеры и Тягнибоки.
2???????? Реституция. Это в Приебалтике уже реальность. Вот бы в Киеве провести. 😉 Если порыться в архивах (если не сгорят), есть чо предъявить хохлам и совєтам )))