Наказ, який змінив світ

День 12 квітня визначний не лишень проривом Людини в Космос. У цей день почалася війна, яка у значній мірі визначила сьогоднішню дійсність. Це була громадянська війна у США між Північчю і Півднем. Якби Конфедерація південних штатів перемогла , то її б вочевидь назвали б війною за незалежність чи якимось подібним чином. Дуже показово, що в тій війні, яка вплинула на історію людства не менше ніж дві Світові, значну, якщо не вирішальну роль, відіграла випадковість.

Ця війна, більш відома нам за мелодраматичними сюжетами на кшталт «Розвіяні вітром», була однією з найкривавіших в історії людства і найкривавішою в історії США. Тоді загинуло більше американців, ніж в усіх подальших війнах (включно з двома світовими, корейською та в’єтнамською) разом узятих. Причини тут дві. Найперше – затятість, із якою воювали обидві сторони. По-друге, причиною небачених жертв стала невідповідність між новою зброєю та військовим мистецтвом. Зброя вже неабияк модернізувалася, а тактика лишилася наполеонівська: наступ щільними колонами.

За янкі прийнято визнавати історичну правоту, тоді як за діксі – шарм переможених, але нескорених героїв. Що ж до історії конфлікту, то його традиційно трактують як конфлікт ліберальної Півночі проти консервативного Півдня за звільнення негрів-рабів, предків теперішніх афроамериканців. Насправді ж, причини були не стільки в бажанні Півночі скасувати рабство, скільки в небажанні Півдня лишатися в складі держави, де він втрачав важелі впливу на ситуацію. Це був конфлікт не соціальних чи етнічних груп, а двох світоглядів, які виросли з двох різних економічних систем.

Взагалі, важко зрозуміти, як ідея сепарації, яка визріла в головах кількох плантаторів, швидко оволоділа широкими трудящими масами Діксіленду. Адже, хоча основу економіки Півдня становило плантаційне сільське господарство (хлопок та тютюн), більшість героїв армії Конфедерації не були плантаторами й не володіли рабами.

За лаштунками аболіціонізму

Невдовзі після перемоги федералів загальновживаною стала матеріалістична експертна думка: мовляв, аграрний Південь з населенням у 9 мільйонів, з яких десь третину становили негри, не мав перспектив виграти війну в індустріальної Півночі з 22-мільонним населенням. Однак ми ж знаємо, що не лише кількісні, але й якісні фактори відіграють неабияку роль. Звитяга, з якою воювали конфедерати, вражає. Що ж до негритянського населення – потенційної п’ятої колони США, то понад 240 тисяч з них були вільними, а кількадесят навіть мали своїх рабів та плантації. В мільйонній армії КША було понад 65 тисяч негрів, з яких десь п’ята частина служила в бойових частинах (решта в тилових), воюючи не гірше за білих солдатів.

Також на боці КША виступили індіанські так звані П’ять цивілізованих племен. Попри непрості відносини Півдня з кольоровим населенням, аборигени виступили проти США, бо федеральний уряд надто часто порушував угоди з ними. Натомість Конфедерація надала індіанським делегатам місця в своєму конгресі (хоча й без права голосу). Зрештою, «цивілізовані племена» вросли в південну цивілізацію: в одних черокі було 4 тисячі чорних рабів.

Щоправда, в рамках американської громадянської війни індіанці примудрилися розпочати свою громадянську війну (і взагалі, на відміну від попередніх війн, не відігравали вже значної ролі). Та попри все це останнім генералом-конфедератом, який склав зброю був індіанець-черокі Стенд Уейді. Між іншим, якщо негри отримали завдяки громадянській війні свободу і громадянство та стали в підсумку афроамериканцями, то індіанці остаточно отримали громадянство США лише в 1924-му.

Мабуть, Південь не міг перемогти в тому плані, щоби підкорити Північ. Але діксі і не ставили такої мети. Конфедерація хотіла лише відстояти свою незалежність. І це було цілком реально, враховуючи декілька сприятливих факторів: перші перемоги, войовничий запал південців і небажання багатьох громадян США воювати (відоме повстання проти призову влітку 1863-го, зображене у фільмі «Банди Нью-Йорку») та прихильне ставлення світової громадськості до конфедератів. На початковому етапі війни в Європі імідж борців за Свободу був саме у Півдня. Показово, що конфедератів тоді ставили на один щабель з польськими повстанцями, які в 1863-1864 рр. боролися за незалежність від Російської імперії. Не дарма 1863 р. Росія послала дві ескадри до американських берегів для демонстрації підтримки США. Як зазначав канцлер казначейства Великобританії Уїльям Гладстон (згодом прем’єр-міністр), на Півдні створили не лише армію, але й щось важливіше за армію і флот разом узяті – націю.

І лише після того, як Лінкольн 1863 р. звільнив рабів на непідконтрольних територіях (остаточно рабство скасували вже 1865 р.) громадська думка стала поступово схилятися на бік США.

Конфедерація за крок до перемоги

Проте переломним у тій війні став не 1863-й, а мабуть-таки 1862 рік. При цьому найвиршальнішу роль, мабуть, відіграв випадок із загубленим наказом. Він став хрестоматійним прикладом ролі випадковості в історії.

У вересні 1862-го в Конфедерації з’явився реальний шанс здобути незалежність.

Тоді головнокомандувач Північновірджинської армії конфедератів генерал Роберт Лі розбив федералів, отримавши нагоду перенести війну на територію супротивника. У США тим часом набирали силу противники війни. Франція та Великобританія чекали зручної нагоди, аби визнати незалежність Конфедерації (через війну текстильна промисловість цих держав потерпала від браку хлопку). Це передбачало тиск на уряд США з метою укладання миру, а в іншому випадку – військову допомогу конфедератам (так само свого часу Франція визнала молоді Сполучені Штати після перемоги військ континенталів над англійцями у битві під Саратогою). Як повідомляв тоді консул США з Ліверпуля, «нам загрожує велика небезпека інтервенції… вони всі проти нас». Зауважмо, що тоді в Мексиці перебував французький експедиційний корпус.

Для створення дипломатичного прецеденту генерал Лі розробив план наступу на Вашингтон. Щоби прискорити просування армії, він видав Наказ № 191, яким розділив війська на три колони. Зрозуміло, що цей наказ був секретним – копії зроблено лише для командирів корпусів та дивізій (щось з кількадесят екземплярів). Аж раптом солдат федеральної армії знайшов на галявині пакунок з трьома сигарами, які були загорнуті… в копію Наказу № 191. Таким чином, федералам стали відомі плани армії супротивника. І хоча вони не спромоглися розгромити генерала Лі, проте поставили хрест на його планах. Європа утрималася від визнання Конфедерації, поразка якої стала лишень справою часу.

У світі загубленого наказу

Інколи зриває дах від розуміння того, як випадковості вирішували долю не лише окремих країн, а й усього людства. Можливо, випадок і не править історією, проте дуже багато у ній вирішує. Причому, часто доленосність події не вирізняється масштабністю. Навпаки, величні тріумфи і катастрофи – це вже наслідок рішень та вчинків кількох, інколи навіть випадкових, людей.

Уявімо лише, що Наказ № 191 не загубили (чи не знайшли), що, погодьтеся, цілком вірогідно. Тоді б генерал Лі зміг би втримати ініціативу і вже б у наступному році змусити США визнати незалежність КША. (Детально альтернативний сценарій розвитку подій описаний у романі-епопеї американського письменника Гаррі Тердлава «Таймлайн 191». Як зрозуміло з назви, хід історії змінив Наказ № 191, який не потрапив до рук федералів. http://alex-kraine.livejournal.com/7572.html)

Очевидно, що в такому разі Сполучені Штати не стали би тією наддержавою, яка визначила підсумки Першої та Другої світових воєн. США залишилися б ізоляціоністською державою (якою вони і були до Першої світової), і ніколи б не мали вирішального впливу на події в Європі, а, отже, завдяки цьому – і в усьому світі.

Важко сказати, як би тоді склалася доля людства. Автор цих рядків припускає, що в такому разі, ми би жили у справді багатополярному світі. Перша світова не увінчалася б безумовною поразкою Німеччини, а друга, густо замішана на реваншистських настроях – могла б і не розпочатися. Цей світ був би більш жорсткий і менш одноманітний. Утім, він не знав би жахіть тоталітаризму, Сталіна й Гітлера та подальшого двополюсного поділу між Москвою і Вашингтоном… Не знаю як ви, шановні читачі, а я б хотів би пожити у такому світі.

Український вимір: між П’ємонтом і Конфедерацією

У даному контексті варто звернути увагу на антагонізм між регіонами сучасної України. Схід та Захід почергово відчувають себе то П’ємонтом, який має надати країні імпульсу та встановити в ній свої правила. Потім настає розчарування – і актуальності набувають аналогії з КША.

Ідеї сепарації почергово актуалізуються то на Донбасі, то в Галичині. Поки що це забавка для не надто оригінальних інтелектуалів та в міру цинічних політтехнологів. Чинна політична еліта вже десятки років грає на цьому антагонізмові. То галичан лякали комуняками, то донбасівців – бандерівцями. Проте, може статися так, що якась інша сила (вітчизняна чи іноземна) зіграє на українському полі за своїми правилами.

Звичайно, теперішні українці не вирізняються войовничістю і ладні терпіти ту владу, на яку заслуговують. Тож, навряд чи галичани та донбасівці з ентузіазмом янкі та діксі почнуть з’ясовувати стосунки. Поки що ані українських Кавура з Гарібальді, ані українських Девіса й генерала Лі навіть близько не видно. Проте ніхто й не обіцяв, що в нас все буде так велично, страшно і романтично, як в італійців чи американців. Українські політики можуть загратися з окучуванням свого електорату так, що для розколу наразі єдиної держави не потрібно буде докладати надзсусиль. А місце для доленосної випадковості є в історії будь-якої країни.

Дмитро Шурхало, для «ОРД»