уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»
Біля кімнати чергового майор Бузина зустрів капітана Різника з 2-го („українського”), старшого лейтенанта Майоренка з 4-го („клерикального”), майора Бочонкіна з 5-го (єврейського) відділів. Поряд товчилися працівники інших підрозділів Управління (3-го — „молодіжного”, 6-го „анонімного”, 7-го – „дисидентського” та 8-го – „інтеліґентського”), щоб по ВЧ-зв’язку передати периферійним підрозділам нагальні вказівки керівництва 5-го Управління КДБ УРСР щодо ще гострішого посилення боротьби з ідеологічною диверсією та антирадянською діяльністю внутрішніх ворожих елементів, які генерал Цвєтков визначав на щотижневій нараді відповідно до напряму діяльності кожного підрозділу. Цього разу вказівки стосувалися введення щоденної звітності про роботу з агентурним апаратом, отримані сигнали та проведені профілактичні заходи за участю громадськості й засобів масової інформації.
Капітан Різник, старший лейтенант Майоренко, а з ними й капітан Бочонкін, стояли окремо та жваво спілкувались. Капітанові Різнику не подобалось, що майор Бочонкін, родом з Донбасу, працюючи на ділянці своєї оперативної діяльності, опанував єврейські мови ідиш та іврит, але української не знав. Тому він спільно зі старшим лейтенантом Майоренком використовував будь-яку вільну хвилину для того, щоб прищепити майорові Бочонкіну належні знання української мови.
— Згода, Іване Демидовичу, — продовжив він навчання, — тепер скажи: „паляниця” й „кукурудза”.
— Ха! — вигукнув майор Бочонкін. — У нас на Донбасі таких слів не вживають: кукургузку називають пшонкою, а паляніцу — буханкою.
— „Кукургузка”, „паляніца!” – зневажливо сказав капітан Різник. — Ма’ть, таки, у деяких категорій населення Донбасу проблеми з вимовою слів кукурудза й паляниця є. В Одесі на кукурудзу кажуть – качани, а на паляницю – книш. Книш! А не буханка! Вважай, що цього іспиту ти не склав, удома потренуєшся.
Майор Бочонкін тильною рукою долоні витер піт з чола.
— Йєс, буду тренуватися, — слухняно сказав він.
— А тепер повільно вимови: „Попи здували з вікон мухи”, — підключився до занять старший лейтенант Майоренко.
Майор Бочонкін повільно, як йому й наказав старший лейтенант Майоренко, вимовив: „Попи здували з вікон мухи”.
— Це ж речення проговори двічі скоромовкою, в темпі, Ваню! — Старший лейтенант Майоренко покрутив рукою кола, показуючи, як швидко повинен говорити майор Бочонкін.
Майор Бочонкін двічі випалив: „Попи здували з вікон мухи”, „Попи здували з вікон мухи”.
— Ловко, — похвалив майора Бочонкіна старший лейтенант Майоренко.
— Сількісь, — сказав капітан Різник. – З мухами, Іване, ти впорався краще, ніж з кукурудзою, отже, робимо вислід, що певні зрушення в опануванні українською в тебе є.
— Ти думаєш, що на Донбасі всіх пальцями роблено? – вдоволений успіхом, запитав майор Бочонкін.
— Та ні, якщо взяти старшого лейтенанта Нездолю на прізвисько „Пиздоля” і тебе, то через одного.
— Якщо Нездоля на прізвисько „Пиздоля” бігає попереду паровоза, то це не означає, що він змалку у тім’я битий, — заперечив старший лейтенант Майоренко. – То він навчився, коли служив у Львові. Ваню, в Донбасі ти коли-небудь бачив чоловіка, який бігає попереду паровоза?
— Жартуєш, командире, — образився майор Бочонкін. – Зроду не бачив.
— Переконали, — сказав капітан Різник. — Бігати попереду паротяга старшого лейтенанта Нездолю на прізвисько „Пиздоля” навчили галичани. Продовжимо наші студії. Тією ж методою, Ванику, спочатку повільно, а потім хутко скажи: „На горі є блекота”.
— Що таке „блекота”? – поцікавився майор Бочонкін.
— Хіба не знаєш? Have you gone grazy? Москалі кажуть — „бєлєна”.
— О’кєй, по-єврейськи — „рош”, — визначив майор Бочонкін. — Повторюю повільно: „На горі є блекота”.
— Тепер хутко, двічі поспіль, — дав команду капітан Різник.
Майор Бочонкін двічі поспіль повторив: „На горі є блекота”, „На горі є блекота”.
— Зараховано, — сказав капітан Різник, — удома про попів, мух і блекоту можеш не розказувати. — Він оглянув чергу до апарату „ВЧ-зв’язку” і, помітивши попереду неї майора Розвагу, зауважив:
— Ачей Михайло Йосипович будуть патякати телефоном не менше години, розтлумачуючи вказівки нашого женераля. Отже, час у нас є, і не будемо витрачати його дарма. Рушаймо далі, ставлю чергове завдання, Іване Демидовичу. Будемо перекладати з російської на українську й навпаки.
— Михайле Йосиповичу, ти не забудеш передати інформацію й указівки нашого начальства також і моїм периферійним бійцям? — звернувся майор Бузина до майора Розваги.
— Про що мова, Олексію Григоровичу! Як і домовлялися, не підведу, — запевнив майор Розвага. – Тримайся!
— Ага! — мовив капітан Різник. – Якщо Михайло Йосипович буде працювати ще й за Олексу Григоровича, значить, як мінімум, півтори години маємо в припасі. — Майор Розвага говорив завше густо, голосно та довго, усі знали за ним таку його особливість. Капітан Різник запропонував кожному з присутніх побитися об заклад на те, що майор Розвага раніше ніж через півтори години з кабінки не вийде, запропонувавши свій карбованець проти десяти копійок того, хто прийме виклик. Ніхто ризикувати своїми десятьма копійками не став.
Повернувшись знову до свого кабінету з двома належно оформленими зшитками, майор Бузина блакитний зошит для професійної чекістської підготовки відіклав убік, а на коричневому, відмірявши кронциркулем відстань між лівим і правим краєм аркуша, написав: „Зошит для конспектування нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР старшого оперуповноваженого 1-го відділу 5-го управління КДБ Української РСР майора Бузини О. Г.”
Авантитульна сторінка нового зошита Олексія Григоровича прибрала такого вигляду:
Цілком таємно
Реєстр. № 179
Зошит
для конспектування нормативниих документів
КДБ СРСР і КДБ УРСР
старшого оперуповноваженого 1-го відділу
5-го управління КДБ Української РСР
майора Бузини О. Г.
Але до механічного переписування конспекту майор Бузина вирішив не вдаватися. Його творча натура підказувала йому, що для конспекту на початок потрібно придумати якийсь заспів, епіграф, організуючий заклик, який би надав викладеному тексту стрункість та сенс і незаперечно вказував, що конспектант не механічно занотовує директивні документи, а сприймає їх як дороговказ у своїй подальшій діяльності, і в той же час який би не виходив за межі суворих вимог інструкції.
„Ленін! Володимир Ілліч! – майнула у майора Бузини спасенна думка. – Цей мудрий чоловік завсіди підкаже, що треба робити у важку годину”.
Майор Бузина вийняв конспект першоджерел класиків марксизму-ленінізму, перегорнув кілька сторінок і йому зразу ж впав ув очі рядок з ленінської роботи „Цінні визнання Питирима Сорокіна”: „Йти неодмінно далі, здобуватись неодмінно більшого”.
„Отсе те мотто, що мені й треба”, — вдоволено відзначив майор Бузина і написав знайдене ленінське гасло на другій сторінці, залишивши донизу аркуш незайманим. Лише підписав: „В. І. Ленін, вождь світового пролетаріату”.
Наступну сторінку зошита він розпочав переписуванням тексту спільної Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року “Про створення самостійних контррозвідувальних підрозділів у Комітеті державної безпеки СРСР та його органах на місцях по боротьбі з ідеологічною диверсією противника”. Підставою для створення цих підрозділів, занотовував майор Бузина у новому зошиті, стали „… постійні загрози для Радянської держави й суспільства з боку зарубіжних підривних центрів, дії яких спрямовані на створення антирадянських підпільних груп, розпалювання націоналістичних тенденцій, пожвавлення реакційної діяльності церковників і сектантів”.
Конкретні організаційні та оперативно-практичні заходи стосовно створення 5-х підрозділів і їхні завдання майор Бузина виклав у конспекті наказу голови КДБ СРСР від 8 травня 1968 року № 0051 “Про завдання органів КДБ по боротьбі з ідеологічною диверсією противника”, виданому в порядку виконання Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 17 липня 1967 року. Саме з цієї дати, себто з 8-го травня 1968 року, у чекістських колективах прийнято було визначати початок діяльності 5-х підрозділів КДБ та проводити віншування кожної річниці їх напруженої роботи. 9-го травня з ранку й до обіду вони мусили робити паузу, забезпечуючи святкування Дня Перемоги над нацистською Німеччиною, пильно і вусібіч під керівництвом Степана Несторовича Мухи стежачи, щоб жодна неприємна подія не зіпсувала святковий настрій керівництва держави й усього радянського народу, і щоб кожен потенційний ідеологічний диверсант знаходився під надійним наглядом, де б він не перебував. Після відбою офіційних заходів працівники 5-го управління неофіційно продовжували відзначати своє професійне свято, поєднуючи його із святом Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
Майор Бузина уважно перечитав записану ним у новому зшитку спільну постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, а також наказ від 08.05.1968 р. і відтак за допомогою лінійки, циркуля, кронциркуля, косинця й транспортира перевірив відповідність розміщення тексту вимогам Інструкції. Трохи пометикувавши, червоним олівцем під лінійку жирно підкреслив рядки з визначенням ідеологічної диверсії, щоб про всяк випадок замаскувати можливі геометричні огріхи, і аби зразу впадала в око головна дефініція наказу, яка звучала так:
“Ідеологічна диверсія є специфічною, найгострішою формою підривної діяльності спецслужб та інших закордонних підривних центрів і полягає у здійсненні ворожого ідеологічного і організаційно-політичного впливу на громадян радянських республік з метою спонукання їх до посягань на суспільний і державний устрій, скоєння державних злочинів та антигромадських вчинків”.
Далі Олексій Григорович переніс із старого зошита до нового один за одним усі документи, які спрямовували роботу керівного й оперативного складу органів державної безпеки в боротьбі з ворожою діяльністю закордонних центрів ідеологічної диверсії й антирадянських елементів на конкретних лініях роботи й об’єктах оперативного забезпечення, а також визначали порядок здійснення агентурно-оперативної діяльності та використання відповідних їй сил, засобів і методів.
До кожного наказу він, як того й вимагали методичні рекомендації інспекції, понадписував на берегах зошита вказівки для самого себе:
“У поточному кварталі додатково придбати двох агентів із середовища і взяти на особистий контакт трьох кандидатів на вербування”;
“Скласти новий план агентурно-оперативних заходів по оперативній грі із закордонним націоналістичним центром СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій) для перехоплення його каналів зв’язку з прихильниками та прихильницями на Україні”;
“Внести зміни до комплексного плану використання агентурного апарату в пошуковій роботі щодо забезпечення державної безпеки під час святкування річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції, Першого Травня та Дня Перемоги, а також візитів до Києва членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС та високих міжнародних осіб”;
„Виявити в робочих справах агентури інформацію стосовно осіб, можливо не поставлених на оперативний облік КДБ, і завершити їх реєстрацію”;
„Здійснити інструктаж агентури для виявлення сигналів про ознаки підготовки терористичних і диверсійних актів”;
“Додатково опрацювати виступ голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова “Достойна зміна борців за торжество коммунізму”, виголошений 23 жовтня 1968 року на урочистих зборах комсомольців Центрального апарату Комітету державної безпеки СРСР у зв’язку з 50-річчям ВЛКСМ”.
Навпроти наказу КДБ СРСР „Про стан і заходи посилення роботи КДБ Казахської РСР у боротьбі з ідеологічною диверсією противника” майор Бузина написав: „Зробити запит в КДБ Казахської РСР про можливу наявність на території республіки виселенців з Західної України та їх можливі зв’язки на території України та за кордоном”.
Із роботою майор Бузина впорався менш ніж за чотири години, зекономивши час на обіді, оскільки, передбачаючи скрутну ситуацію з переписуванням, він прихопив з дому кілька бутербродів і, не відриваючись від конспектування, з’їв їх, запиваючи свіжо запареним чаєм.
Але на цьому майор Бузина не зупинився. Він знав, що працівниками інспекції у деяких випадках, коли того вимагав Степан Несторович, проводилися співбесіди з об’єктами контрольної перевірки на предмет встановлення рівня їхнього розумового усвідомлення викладених у конспектах нормативних документів КДБ СРСР і КДБ УРСР.
Тому майор Бузина вирішив ще раз перечитати найважливіші положення законспектованих матеріалів, щоб надійно закарбувати їх у своїй пам’яті, аби не осоромитися перед інспекторами, бо такого він не міг собі дозволити чи уявити навіть уві сні.
Майор Бузина заплющив очі, подумки напам’ять розказав собі зміст усіх документів і зауважив, що не зовсім упевнено може, літера до букви й буква до літери, доповісти уявно-реальним екзаменаторам про оперативні контингенти та їх облік органами КДБ, оскільки останнім часом з’явився новий розлогий наказ голови КДБ СРСР „Про затвердження Інструкції з оперативного обліку в КДБ СРСР”, який потребував додаткового вивчення та засвоєння роз’яснення керівництва КДБ СРСР стосовно особливостей оперативної діяльності серед певного кола радянських громадян.
“Треба зазубрити, а то ще не знати, на якого недоумка-опричника нарвешся. Одному досить розказати своїми словами, а іншому цього буде замало. Причепиться до якогось слова, і потім не будеш йому пояснювати, що буквальне конспектування наказів заборонено тією ж інструкцією”, — подумав майор Бузина і вирішив звернутися до першоджерела.
Це означало, що треба знову йти в секретаріат Управління, взяти наказ і наново його вивчити, не покладаючись на конспект.
До такого висновку дійшов майор Бузина, щиро перевіривши свій новий зошит, від першої сторінки до останньої. Але випробування, яке ближчим часом чекало на нього, не давало йому приводу для легковажності, тому майор Бузина не полінувався ще раз сходити в секретаріат Управління, взяти потрібні накази і відтак знову посадити себе за робочий стіл, щоб наново вдатися до їх поглибленого визудження.
Майор Бузина перечитував речення, заплющував очі і, ворушачи губами, відтворював текст у своїй пам’яті, потому, розплющуючи й заплющуючи кліпи, йшов далі, поглинав абзац за абзацом і сторінку за сторінкою, періодично позираючи на портрет Фелікса Едмундовича Дзержинського, як на свого екзаменатора, щоб без пауз і запинок напам’ять знову повторити остаточно закріплений текст з пунктами і підпунктами, послідовно згори й донизу і від початку до кінця.
“Встановити такі забарвлення оперативного обліку…”, — у напівголос, але чітко вимовляв майор Бузина і, виклавши повний перелік дій, які підлягали постановці на оперативний облік, без зупинки перейшов до категорій осіб, що вчиняли чи могли вчинити вказані дії.
Фелікс Едмундович уважно та схвально слухав майора Бузину.
Майор Бузина зробив невеличку перерву перед тим, як перейти до наказу голови КДБ СРСР про деякі особливості оперативного обліку та придбання агентури. Наказ визначав для органів КДБ певну межу, за якою їх діяльність, чи взагалі присутність, виключалась. Олексій Григорович не знав, як до цього розділу поставиться Фелікс Едмундович, тому відвів погляд від портрета і повторив положення, дивлячись у вікно: „Забороняються заходи, пов’язані з перевіркою, розробкою, одержанням і накопиченням інформації стосовно працівників партійних, профспілкових і комсомольських установ усіх рівнів, їх виборних органів, депутатів Верховної Ради СРСР, Верховних Рад республік, а також…”
Крізь віконну шибку майор Бузина раптом завбачив, як капітан Вареник, тримаючи руками свою шапку-шолом біля вух, притьмом дернув вулицею навпрост у напрямі будинку КДБ, ледве не потрапивши під колеса проїжджого транспорту.
Більше майор Бузина нічого не побачив — у цю мить повз вікно у потоці снігу і льоду з гуркотом пролетіло щось важке і незграбне, затим услід майнула лопата з фанерним щитком, шапка і валянок.
В шибки вікна посипались якісь галузки, ошмаття снігу, і в кабінеті стало напівтемно.
„Чи не прапорщик скотився з даху? – спало на думку Олексієві Григоровичу. – Недовго йому залишилося летіти”, — вирішив він, оскільки його кабінет містився на другому поверсі.
В ту ж мить знадвору під будинком щось глухо гупнуло, підтвердивши аналітичний здогад майора Бузини про ймовірний близький фініш об’єкта, який летів з даху будинку КДБ униз на землю.
Олексій Григорович на хвильку зажмурив очі, — не від ляку, майора Бузину, як і будь-якого іншого чекіста, важко було чимось злякати, — у такий спосіб йому треба було зосередитись, аби зробити необхідний аналіз нестандартної події, яка відбувалась надворі коло будинку КДБ УРСР і навпроти його кабінету. Роззмружившись, він побачив, що згори ще продовжували падати невеликі шматки снігу й брилки льоду, а на обламаних гілках голінастого дерева, що росло під кабінетом. і яке працівники будівельного й комендантського відділів не встигли знищити під орудою Степана Несторовича М
