В последние годы от украинской политики пахнет все хуже и хуже. Может быть, потому что, с каждым годом все четче становится понимание того, что политики – скоты, а мы в их глазах – не более чем презервативы.
Вчера Борис Пенчук в совершенно диссидентском духе покаялся. Борис Колесников – отмыл честное имя «пацана». Виктор Балога – провернул очередную «комбинашку». Юрий Луценко – еще раз всем напомнил, что он честный и смелый борец с коррупцией. И от всего этого почему-то все сильнее тошнит. Наиболее понятны в этой ситуации мотивы и действия двух Борисов, Пенчука и Колесникова. Пенчука Луценко откровенно «поиспользовал», а затем просто о нем забыл. Пенчуку жилось последнее время весьма несладко. Суды, допросы, угрозы и … абсолютно никакой защиты. Луценко даже не взял его в список «Самообороны», чтобы хотя бы прикрыть его депутатской неприкосновенностью. Колесников обещал отомстить, и Пенчук понимал, что он, рано или поздно это сделает. Для «ахметовцев» это был вопрос принципа. Во-первых, Пенчук должен был быть наказан для того, чтобы в Донецкой области и в стране в целом народ еще раз убедился, что безнаказанно давать показания на «донецкую мафию» не позволено никому при любой власти. Во-вторых, это был «понятийный» вопрос. Если на тебя кто-то «прыгнул» — должна последовать «ответка». Или ты – «не пацан». И даже вполне респектабельный Колесников этим «понятиям» должен следовать. Ну, чисто, «невольник чести» в донецком исполнении. Мы уже писали как-то о войне группировки братьев Долидзе и Ахметова. Долидзе в ходе этой войны как-то выкрали «ахметовца» Салавата и несколько над ним поиздевались. Затем Салават смог убежать, а Долидзе удалось достичь перемирия с Ахметовым. Ахметов пообещал, что крови больше не будет. Но Салавату напомнил, что обиду, нанесенную ему, Салавату, Долидзе – необходимо смыть кровью. И Салавату не оставалось ничего другого, как Долидзе застрелить. Сейчас времена несколько изменились и Колесникову хватило публичного покаяния Пенчука. Пока хватило. Заодно Колесников получил моральное удовлетворение «вставив» Луценко и его другу Клюеву. Мелочь, понимаещь, а приятно.
Скорее всего в «покаянии Пенчука» был задействован и большой друг Колесникова Виктор Балога. Ему, с одной стороны, было выгодно оказать услугу «другу Борису», а с другой – имелось желание дискредитировать Луценко. По весьма простой причине. Балога «не видит» Луценко министром внутренних дел. А «видит» министром Валерия Гелетея. Вероятно, Балога выступил посредником и гарантом безопасности Пенчука в случае его «правильного поведения».
Вот такая гнусная история. Мог ли Пенчук в истории с «Белым лебедем» все выдумать и оклеветать белого и пушистого Колесникова? Смеем утверждать, что не мог. Согласитесь, что нужно иметь особую тягу к суициду, чтобы на голом месте оклеветать такого непростого человека как Колесников. Приведем текст статьи Владимира Бойко, которая была опубликована на «ОРД» в период расследования дела о «Белом лебеде»: «У Донецьку з’явився новий жарт. Після затримання працівниками МВС голови обласної Ради Бориса Колесникова мешканці шахтарської столиці запропонували перейменувати найбільший торговельний комплекс Донецька „Білий лебідь” у „Чорний лебідь”. Так гострослови відреагували на інформацію, що причиною затримання першої особи Донеччини стала підозра в причетності Колесникова до вимагання акцій цього торговельного закладу в двох колись найбільших акціонерів „Білого лебедя” – Володимира та Бориса Пенчуків.
Кримінальна справа №49-1502 була порушена проти громадянина Колесникова Б.В., 1962 року народження, 25 березня 2005 року заступником генпрокурора Віктором Шокіним за статтею 189 частина 4 Кримінального кодексу України „за фактом вимагання службовою особою шляхом погроз вбивством передачі йому чужого майна чи прав на нього, що причинило матеріальну шкоду в особливо великих розмірах”. Справу порушено за заявою двох потерпілих, які стверджують, що у вересні 2002 року Колесников, погрожуючи вбивством, примусив переписати особисто на нього 10,189% відсотків акцій Торговельного Центру „Білий лебідь”, що розташований в самісінькому центрі Донецька по вулиці Артема. Номінальна вартість акцій складала 2грн.70коп. за штуку, Колесникову вони досталися за ціною 64 коп. за штуку, причому через два місяці по тому він їх переоформив на брата Ріната Ахметова Ігоря. Таким чином, за фабулою слідства, потерпілим було завдано збитків на суму понад 4 млн.грн.
Автор цих рядків, будучи корінним донеччанином, може засвідчити, що мешканці Донецька до затримання й наступного арешту Колесникова поставилися напрочуд спокійно – паломництва до виставлених в центрі міста наметів на підтримку голови обласної Ради не спостерігалося, голодування ніхто не оголошував, а в численних дзвінках земляків ставилося тільки одне запитання: „Ну, що там у Києві чути – коли Ахметова візьмуть?” Причому телефонували далеко не тільки прихильники нової влади, а, здебільшого, знайомі підприємці, які не з чужих слів знають про методи роботи організованого злочинного угрупування „Люкс”, що захопило повну владу в Донецькій області ще в 1997 році. Якщо ж бути точним, то за виїмком Маріуполя, де експансії криміналітету всі ці роки протистояв керівник металургійного комбінату ім. Ілліча Володимир Семенович Бойко, цю владу уособлювало тріо Ахметов-Янукович-Колесников, а також колишній президент Футбольного клубу „Металург” і нинішній власник торговельної марки „Олімп” Михайло Михайлович Ляшко (в миру – „Мішаня Косой”) та президент боксерського клубу ім. Єлисєєва Геннадій Мінович Узбек (який все життя значився в міліцейських зведення просто як „Гена Узбек”).
ВАНТАЖНИК, КОНДИТЕР, ФУТБОЛІСТ
Біографія кожного з цих високодостойних панів заслуговує на окрему розповідь, що ж стосується Бориса Колесникова, то він народився 25 жовтня 1962 року в Маріуполі, але ще в дитинстві разом з батьками переїхав до Донецька. Згідно з легендою, що побутує в області, в школі Колесников познайомився з молодшим від нього на чотири роки Рінатом Ахметовим, дружбу з яким проніс через усе життя. По закінченні школи, у 18 років, Колесников йде працювати вантажником Куйбишевського ОРСу виробничого об’єднання „Донецьквугілля”. У 1991 році він вже очолює торговельну фірму „Юг”, яка постачала в Донецьк екзотичні фрукти, повністю підім’явши під себе Центральний ринок шахтарської столиці. Це було каламутні часи становлення нової донецької еліти, коли спортивні костюми та шкіряні куртки стали невід’ємним атрибутом усіх успішних бізнесменів, а місто ледь не щодня збурювали чутки про черговий розстріл конкурентів того чи іншого ворогуючого угрупування.
Після розстрілу навесні 1997 року генерального директора кондитерського виробничого об’єднання „Київ-Конті” Сергія Романа, Колесников посів його місце, а в 1998 став віце-президент Футбольного клубу „Шахтар”. Того ж року Борис Вікторович обирається депутатом обласної Ради, а ще через три роки, в 2001р., заступає Віктора Януковича на посаді голови Донецької обласної Ради, перед тим отримавши диплом про вищу освіту, виданий Донецькою державною академією управління за спеціальністю „економіст-менеджер”.
Заочне навчання без від відриву роботи в обласній Раді не перешкодило Борису Колесникову отримати звання „Заслуженого економіста України”, а зв’язки з угрупуванням „Люкс” не завадили йому одержати відзнаку МВС України „Закон і честь”. Втім, донеччан останнім фактом здивувати важко, особливо по тому, як багаторічний начальник обласного Управління МВС в Донецькій області Володимир Малишев після відставки взимку 2005 року очолив службу охорони Ріната Ахметова. Але все ж таки головним хобі Бориса Вікторовича, яке він проніс через все життя, було не піклування про законність (про честь промовчимо), а потяг до торговельної діяльності та специфічна любов до засобів масової інформації. Форма, в яких реалізовувалося це хобі, була дещо своєрідною, але цілком відповідало репутації Донецького краю як бандитського регіону.
Стандартна схема, по якій відбувався перерозподіл власності на Донеччині, виглядала наступним чином. Як правило, власнику ласого підприємства з боку „Люкса” надходили три пропозиції: спочатку пропонувалося продати свій бізнес за вельми пристойну ціну, що мало підкреслювати, що в Донецьку орудують не якісь там бандюки, а цілком шляхетні люди. Якщо жертва відмовлялася, то надходила друга пропозиція, вже більш сувора, а ціна призначалася суто номінальна. У випадку другої відмови до норовливця приїздили озброєні люди й просто все забирали, а подальша доля жертви залежала від її поведінки – якщо людина робила належні висновки, то їй могли кинути якусь дещицю, якщо ні – до її послуг було дно річки Кальміус чи „Донецького моря”.
Історія зі зміною власників „Білого лебедя” насправді ніякої таємниці не становить і пожвавлено обговорювалася в Донецьку три роки тому. Один з найбільших торговельних центрів України був приватизований трудовим колективом ще в 1992 році. Після перетворення в 1994 році „Білого лебедя” на акціонерне товариство головними його акціонерами стали директор універмагу Володимир Олексійович Пенчук (14,04% акцій) , його син Борис Володимирович Пенчук (16,31% акцій).
У 2002 році група Ріната Ахметова (в миру „Ботанік”) стала проявляти підвищений інтерес до крупних закладів торгівлі. Взимку від другої пропозиції поступитися акціями підприємства відмовився директор Центрального універмагу. Універмаг згорів. Офіційна версія обласного УМВС, озвучена тодішнім начальником слідчого управління Василем Фаринником – підпалення невідомими особами. Після того ЦУМ, наче птах Фенікс повстав з попелу й поміняв головних акціонерів.
У вересні 2002 зміна акціонерів відбулася в „Білому лебеді”. Як подейкували донеччани, договір про продаж своєї частки акцій Володимир Пенчук начебто підписував на дні свіжовиритої могили, після чого неодноразово звертався з заявами про порушення кримінальної справи за фактом здирництва. Але начальник обласного УМВС генерал-лейтенант міліції Володимир Малишев підстав для порушення кримінальної справи не вбачав. Натомість після таких заяв на життя Пенчука було скоєно три замахи.
Також частину акцій „Білого лебедя” отримали Мішаня Косой (12, 499%), помічник президента ФК „Шахтар” Сергій Кий (12,439%), широко відомий у вузьких колах правоохоронців Сергій Чертков, він же „Черт” (10, 985%) та інші не менш колоритні особи. Що ж стосується Колесникова, то через два місяці свою частку акцій він переписав на молодшого брата президента ФК „Шахтар” Ігоря Ахметова.
До речі, одночасно з затриманням Колесникова обшук був проведений також і в резиденції Мішані Косого. Окрім того, в Донецьку пошепки передають інформацію, що начебто за матеріалами кримінальної справи, порушеної проти Колесникова, проходять ще три вбивства. Зокрема, називається прізвище покійного директора Донецького пивзаводу (торговельна марка „Сармат”) Павленка, який був вбитий після „третьої пропозиції”, а завод „ліг” під Ахметова.
Як правило, перерозподіл власності в Донецьку відбувався без зайвого галасу, а працівники міліції та прокуратури відправляли всі заяви потерпілих у кошик на сміття. Втім, інколи траплялися скандали. Один з найгучніших спалахнув улітку 2003 року, коли провідний пропагандист „донецьких досягнень”, винахідник „Пальми Мерцалова” і виконавчий директор очолюваного Януковичем Фонду „Золотий Скіф” Костянтин Воробйов звернувся до Генеральної прокуратури України з заявою про порушення проти Колесникова кримінальної справи за фактами здирництва й погроз убивством. За твердженням Воробйова, голова обласної Ради, викликавши його до себе в кабінет, погрожував знищити його дітей у випадку, якщо Воробйов не віддасть зареєстровану на ім’я свого рекламного агентства „Кардинал” торговельну марку „Золотого Скіфа”. У відповідь на заяву Воробйова донецька міліція порушила кілька кримінальних справ проти самого заявника, а він був змушений разом з сім’єю покинути межі Донецької області.
Але найбільше Колесников „засвітився” під час розгону в Донецьку з’їзду „Нашої України” 31 жовтня 2003 року. Прихильники Ющенка планували провести свій з’їзд у донецькому Палаці молоді „Юність”, про що було попередньо домовлено з керівництвом області та укладено договір оренди залу Палацу, який є об’єктом комунальної власності обласного рівня й підпорядкований голові обласної Ради. Але з’їзд не відбувся – зрання працівники міліції запустили в зал кілка тисяч привезених з усієї області студентів, якими керували ватажки кримінальної зовнішності. На Палаці було вивішено велетенський транспарант з зображенням Ющенка в нацистській формі, біля Палацу та аеропорту виставлено молодиків з камінням і надрізаними пакунками з майонезом (тому, хто влучить у Ющенка було обіцяно додатково заплатити 50 доларів), а ворота аеропорту, який також належить обласній Раді, навіть заварено. Особливо обурило громадськість те, що неповнолітнім пікетувальникам, яких місцева влада силоміць приганяли з занять у вузах та технікумах протестувати проти приїзду в Донецьк Ющенка, роздавалися безплатна горілка й коробки з печивом „Київ-Конті”. Саме в той день Віктор Ющенко прилюдно назвав Колесникова й губернатора Близнюка „холуями”, а вся Україна отримала нагоду переконатися, якими методами „донецькі” будують нову державу в окремо взятій області.
Володимир Бойко, спеціально для ОРД»
Так что, Пенчук говорил правду в 2005 году. Как оказалось, весьма опрометчиво.
Честно говоря, во всей этой истории самое гнусное то, что наши политики опять совершенно цинично используют человеческую жизнь в качестве разменной монеты в своих играх. Балога не хочет Луценко, а хочет Гелетея, а сломали в результате Пенчука. А заодно и последнюю веру в закон и в защиту со стороны государственной власти. И абсолютно все равно, кто станет министром внутренних дел – Луценко или Гелетей. Нам с вами лучше не станет в любом случае. Потому что для НИХ – мы не более чем некие одноразовые изделия. А МВД им нужно исключительно как инструмент зарабатывания денег. На всем. Начиная от автомобильных номеров, кончая заказными делами и проведением рейдерских захватов. И поэтому для нас – ОНИ – не власть, а такая же банда, как и «люксовцы».
P.S.В связи с «покаянием» Пенчука вспоминается так и не расследованное дело об убийстве полковника УБОП Ерохина. Интересно, оно тоже будет использовано на этапе борьбы за министерские кресла? Живого Пенчука уже сломали, почему бы теперь не поиграть мертвым Ерохиным?
Станислав Речинский, «ОРД»
