Андрій Білецький відомий усім. Найперше – як батько славнознаного полку «Азов». Потому – як депутат, керманич партії «Національний Корпус». Вороги клянуть Андрія останніми словами. А ми завдячуємо йому з тієї ж причини – позбавлення від зашморгу «русскага міра». Полковник Нацгвардії у відставці Білецький ніколи не мав парадної форми. Він завжди почувався природньо у формі польовій.
Андрієві дуже личить цивільний костюм. Сорочка. Краватка. Але все не покидає думка, що йому у цій вдяганці мулько. Як і в нинішньому політичному трухлому середовищі. З-поміж депутатської більшості Андрій вирізняється напрочуд живими очима, не заскленими зверхньою байдужістю і цинізмом. Він не пішов у президенти, хоча багато хто на це дуже чекав:
«Я відмовляюсь брати участь у цьому фарсі. Коли все поставлено з ніг на голову, коли клоуни йдуть у політику, а політики давно перетворились на клоунів. Коли головні благодійники армії розкрадають військовий бюджет і наживаються на солдатах, а реальні ветерани десятками тисяч сидять у тюрмах, в такий час займатись втішанням власного его – це абсурд!»
Натомість, Андрій оприлюднив амбітну мету «Національного Корпусу» – сформувати власну потужну фракцію у Верховній Раді на майбутніх парламентських виборах. Що це? Збереження сил у локальному бою задля майбутньої перемоги у війні? Найуспішніший комбат найбоєздатнішого військового підрозділу, очевидно, добре знає, що робить.
Його вороги і друзі одностайні: «Білецький – ідейний. Грошви на кишеню не гребе. За своїх – горою. Не тріпло. Мужик діла, сказав – зробив.»
Коли мій восьмирічний син Андрій каже про Білецького: «Це наш самий кращий командир!», мені чомусь думається не тільки про полк «Азов»… Ми зустрілися під вечір. Редакційна біганина, сопливе місиво надворі – втома вже давалася взнаки. Та вже за декілька привітальних хвилин я почувався жвавіше, ніж після першої порції вранішнього подвійного еспрессо. Про себе я нарік Андрія акумулятором бадьорого молодецького духу. З чистого духу – молоді, ми й розпочали нашу розмову…
— Цитата з «Чорного сонця» Василя Шкляра: «Поранення в око для Аксьона було смертельне. Ще трохи – і він піде до свого товариша Хоми. Доля вирішила, що якщо вже друзі-нерозлийвода, то нерозлийвода навіки. А перед тим його, ще живого, візьме на руки комбат.
– Аксьон… Аксьончик…
І його лице – тверде незворушне лице комбата – збіліє на крейду.»
Аксьон і Хома вже в історії. Читав про них і слухав. Хотілося б почути про цих пацанят-Героїв від Вас, їхнього батька-комбата.
— Безумовно, художня книжка від життя відрізняється. На те вона і художня, щоб викликати максимально сильні емоції… Епізод цей справді був. Я знаходився з Аксьоном у пікапі, який віз його з поля бою. Аксьон помер, коли його перегружали у швидку в Старобєшево. Перегружав його я і командир його роти Вова Гуманіст. Ми були біля качалки, коли лікар сказав: «Все…» До години приблизно пройшло між смертями Хоми і Аксьона. Смерть Хоми була в розпал бою. В бою ти сприймаєш своїх товаришів, своїх друзів, своїх вихованців, таких як Аксьон і Хома, як бойову одиницю. А от уже в Старобєшево, де вже не було адреналіну бою, ти сприймаєш це як особисту трагедію. Це було дуже різке відчуття… Що про Аксьона і Хому взагалі сказати? В українській традиції є ключові постаті Бориса і Гліба – молодих князів, які героїчно загинули за свою землю. Для нас, «азовців», такими ключовими постатями, безумовно, є Аксьон і Хома. Є школа сержантів їх імені, є підрозділи, є учбові класи. Хлопці свою зброю називали так: Аксьон… Хома… Чому вони для нас символ? Вони символ перших – хто пішов, хто не боявся. Вони були молоді. У них за душею не було гнилі. Це були абсолютно чисті душі. Якщо подивитися на їх обличчя, стає відразу зрозуміло, наскільки якісні це були люди. Світлі, усміхнені… Вони пішли так, як і повинні іти Герої. Пішли і залишилися багато в чому кращими за нас. Тому що в них вже немає можливості зневіритися, немає можливості зрадити, піти якимось неправильним шляхом. Вони для нас символ чистоти і ідейності. Вони, з одного боку, діти були: безжурні, безхмарні, завжди веселі, з іншого боку – вони були чоловіки: в хорошому сенсі – безстрашні, в хорошому сенсі – безбашенні, і загинули вони, не в останню чергу, тому, що були в першій лінії. Хтось рветься вперед, хтось пасе задніх – так завжди буває. От вони завжди рвалися вперед. І ми пам’ятаємо, що зробив, врешті-решт Хома. Він, пробуючи закрити друзів, стрибнув на гранату. Це був миттєвий – свідомий абсолютно – вибір. Врятував багатьох, але не врятував найкращого друга. Мабуть, справді щось зверху вирішило, щоб вони були разом назавжди… І що ще варто пам’ятати про Аксьона і Хому? Принаймні, я пам’ятаю. Вони були вісімнадцятирічні, вони були добровольці. Це важливо. Але важливо і те, що один був з Луганська, а інший був з Волині. Для мене вони є уособленням соборності. У нас люблять про неї попускать соплі, а найсправжній символ соборності – це Аксьон і Хома. Поряд в бою, поряд в смерті.
— Пане Андрію, можете сказати, чий шеврон Ви носили у кишені в 14-му році?
— Коли ми Аксьона передавали в морг, лікарі зняли з нього всі речі. Що у Аксьона в кишенях було? Це якісь ключі, посвідчення і шеврон «Патріот України». Ні грошей, ні телефона… Нічого зайвого в смерті. Цей шеврон я і носив. Він і зараз залишається в бойовому комплекті форми. Я його просто не виймаю. Коли буваю на передку, вдягаю стару бойову форму і шеврон Аксьона завжди там.
— Що здатне перехопити Вам горло? Коли востаннє тримав у оці сльозу незламний комбат?
— Завжди абсолютно – коли приходить час прощатися з бойовими товаришами. Тут найбільш гостро відчуваєш несправедливість життя. Ти добре знаєш цим людям ціну, ти знаєш їхню якість. Ти добре розумієш, що є багато людей, які просто коптять повітря, абсолютно без сенсу. А ці люди – сіль землі. І вони ідуть першими. Це завжди достатньо болісно… У нас є в полку День мертвих, коли ми організовуємо перекличку тих, хто впав в бою. В кожному підрозділі є давньоруські щити, на яких написані імена загиблих. Це реліквія. В День мертвих ми їх виносимо на перекличку. Старшина питає псевдо, наприклад: «Аксьон», або «Чемпіон», чи «Хома», а весь полк відповідає: «В строю!» Це завжди важливий і емоційно складний день.
— Що для Вас значить полк «Азов»?
— Якщо коротко, то полк «Азов» – це майбутнє. Майбутнє не тільки у військовій сфері, а майбутнє усього суспільства. Полк «Азов» – це найкращий бойовий підрозділ. Це люди, які не просто тягнуть лямку, а рвуться виконувати свій обов’язок. Полк «Азов» – це надпрофесійність і надефективність. Це у військовому плані. Але головне – чим він живе. Це завжди був полк націоналістів. Там інші принципи існування. Це – спільне благо замість особистого. Обов’язок перед всіма іншими – колективом, нацією, як завгодно. Там чесно – ті, хто повинні бути попереду, еліта, а в армії це офіцери: вони завжди попереду, вони завжди ризикують більше за інших. Так справедливо: якщо у тебе більше прав, то повинно бути і більше обов’язків. Тому для мене полк «Азов» – це правильне українське національне майбутнє. Не в плані мілітаризації, а в плані того, щоб люди відчували, що їхнє власне благо залежить від спільного блага і успіху нації. Щоб люди розуміли, що таке не тільки права, але й обов’язки. Щоб ті, хто зверху, в першу чергу не мали більше можливостей, а мали значно більше трудитися і відповідати перед усіма іншими.
— Від Ваших фронтових друзів чув, що найбільше їх вразило з перших днів війни – це організація. У них склалося враження, що полк «Азов» був створений за декілька років до російського вторгнення. Люди, об’єднані ідеєю – це прекрасно. Але як Вам вдалося так швидко організувати їх – різних за місцем проживання, віком і професіями — в напрочуд дієвий бойовий кулак?
— Насправді, принцип надзвичайно простий: якщо у тебе є сирий матеріал – люди, незалежно від віку і сфери діяльності, які ще не знають, як робити, то, на першому етапі, завжди діє один-єдиний принцип – роби, як я. Все! Будь кращим: прокидайся на годину раніше за інших, тренуйся більше, іди або їдь попереду. Коли ти робиш все правильно, коли у тебе люди починають всотувати елементарне поняття обов’язку, то народжується проста річ – порядок. Порядок і ієрархія. З порядку і ієрархії люди починають обростати якостями і навиками. Вони починають ставати професіоналами. Якщо немає порядку і ієрархії, то будеш мати анархію, пиятику, корупцію, якщо це не військова сфера, і тому подібні речі. То ж, для початку, потрібні люди, які можуть показувати приклад. Все.
— Ви прихильник поняття: «Війна нічого не спише». Відомо про сувору дисципліну в полку «Азов». А все ж, пане Андрію, що можна вибачити солдату на фронті, а що – ні?
— Навіть найкращі військові машини світу інколи ламаються – закінчується моральний дух і такі подібні речі. Солдату, в тій чи іншій ситуації, можна пробачити багато чого. В кінці кінців, солдат має право свої помилки виправити подальшою службою, інколи – кров’ю. А от кому не можна пробачати, так це командуванню! Тому що пробачення таких історій, як Іл-76 над луганським аеропортом, Іловайську і Дебальцево, приводить до абсолютної внутрішньої моральної деморалізації армії – солдат перестає вірити абсолютно тим, хто його веде вперед. Солдат не буває кращий за своїх командирів. Тому, якщо ти пробачаєш тим, хто зверху, ти автоматично продукуєш такі ж самі ситуації на всіх нижніх ланках. Тому пробачити солдату можна багато чого… Хіба що, я б не пробачав мародерку і речі, які стосуються відношення до цивільного населення. Значить, це вже не солдат, а скот і бандит. А це вже інша категорія – люди зі зброєю, але зовсім не солдати. А до старших офіцерів і генералітету повинна бути потрійна увага. Вони повинні нести за все сувору відповідальність – від початку до кінця! За будь-які свої дії, за будь-які свої провали.
— Який день на війні Вам запам’ятався найбільше?
— Дуже було багато, насправді, яскравих днів. Кожен запам’ятовується окремо. Одні – коли ти на душевному підйомі, як після взяття Маріуполя. Інші – це найглибша яма. Різні абсолютно бувають дні на війні. Якщо говорити про один з найостанніших, який пам’ятається, то це, мабуть, 14 лютого 2015 року, коли була широкомасштабна атака на Широкіно зі сторони ДНР/ЛНР силами батальйону при підтримці 5-ти танків, «арти» у великій кількості… Це був день, коли «Азов» поніс величезні втрати – шестеро загиблих, більше п’ятидесяти поранених, але втримався на позиціях, ні на сантиметр не відійшовши з пануючих висот. І там, де тоді «Азов» став, там українська армія до цих пір і стоїть. Цей бій, кількість трупів з тієї сторони, звичайно, вразили.
— Який солдат на війні кращий – якого вдома чекають, чи той, в кого нікого немає, крім бойових побратимів?
— Бувають люди, яких вдома ніхто не чекає, а вони не надто проявляють ініціативу і хоробрість. А є люди, які залишили посаду, бізнес, чудовий дім, сім’ю, малих дітей, але вони завжди попереду, такі справжні вовки війни. Це не залежить від сімейного стану, соціального стану, освіти. Все залежить виключно від внутрішніх якостей і від переконань. Страшно всім, важко всім, але якщо людина має тверді переконання – вони рухають її вперед, а тим, хто цих переконань не має, надзвичайно важко змусити себе ризикувати здоров’ям або життям. Тому так: той, хто насправді народився солдатом і хто має тверді переконання – той найкращий.
— Яку найбезглуздішу нову плітку про себе або про полк Ви чули?
— Їх так багато… Ми яскраві і надто сильно вибиваємося серед українського суспільства, тому відповідно дуже легко заходять у натовп байки і якась чергова ахінея…
— Наступне запитання пов’язане з попереднім. Коли український журналіст українського засобу масової інформації бере у Вас інтерв’ю і настирно пережовує в тисячний раз дешеві лякалки з ворожим душком для простачків про «Азов» та «Національний Корпус»: антисемітизм, факельні ходи, расизм, лють до всього російськомовного, фашизм, кремлівське фінансування, акцентуючи увагу тільки на цьому, не залишаючи часу розповісти про головне: успіхи на війні і в мирному повсякденні, змушуючи так чи інакше принизливо виправдовуватися ні за що, Ви як почуваєтесь?
— Почуваю завжди одне: на превеликий жаль, Україна – все ще формальна держава. Тому що у справжній Україні не може існувати взагалі подібний дискурс. Ці речі стосуються полку, стосуються хлопців, які прямо сьогодні прикривають велику ділянку «передка», які чесно займалися бойовою роботою всі ці роки, які подарували Україні Маріуполь, загалом вісім населених пунктів, які першими стали на захист країни, коли була абсолютна деградація і хаос у державних силових структурах. По відношенню до хлопців це звучить образливо. Але тут треба не ображатися, а зробити все, щоб ми виграли не тільки на фронті зовнішньому, але і на фронті внутрішньому. Такі журналісти, такі депутати можуть скільки завгодно робити вигляд, що вони українські. Зараз вони взяли моду кричати: «Слава Україні!» А вісім років тому вважали, що це фашизм. І прямо про це говорили. Так от: ми будемо дивитися не на зовнішні формальні ознаки – чи він має формально український паспорт, чи він формально український журналіст, чи розмовляє українською, а будемо дивитися на те, що ця людина насправді робить на своєму ідеологічному фронті, що пропагує і проти чого насправді бореться. Якщо вона бореться проти української ідеї, яку практично багато в чому уособлюють «Азов», «Національний Корпус», значить – це ворог! Тільки на внутрішньому фронті.
— Коли мій восьмирічний син малює війну, то «ворогів-кацапів» у нього завжди перемагає полк «Азов». Але коли малий не побачив своїх на параді, то розгублено запитав про цю дитячу зраду у мене. Запитання мого сина я адресую Вам, пане Андрію: де полк «Азов» на Хрещатику у святковий день? І чи не викликає у Вас обурений малюк спогади про Іловайський котел, наприклад, чи інші випадки відношення держави до своїх рятівників-добровольців? Як мені таку неправедність правильно пояснити синові?
— Якщо говорити про мене і «Азов», то нам шкода було п’ять місяців тратити на муштрування, щоб дати гарну картинку на параді. І зовсім не шкода, що ті, хто стоять і приймають парад, нас туди не запрошують. Не дуже хотілося б перед цими обличчями марширувати. Нам розказують, що це проводиться для киян, але ми розуміємо, насправді, для кого це дійство в першу чергу. Добровольці – це принцип, який абсолютно протилежний і осоружний цій владі. Вони потрібні були у 14-му. А зараз влада пробує всіма засобами деморалізувати, знищити, розтоптати добровольчий рух. У тому числі завдяки журналістам, ефірам, виступам Матіоса, який завжди згадує добровольців і нікого абсолютно більше в негативних анотаціях. Невивід добровольців на парад – частина цього ланцюга. Але обов’язково прийде наш час, справді національної України, я в цьому переконаний, і тоді «Азов» обов’язково промарширує Хрещатиком! І піде далі виконувати свої прямі безпосередні і улюблені бойові завдання.
— Коли Ви з побратимами йшли на війну, чи могли тоді передбачити, що вона перетвориться для когось у вигідний бізнес?
— Ні! Повністю ні! У нас був абсолютно дитячий погляд на життя. Я не міг уявити тоді – в 14-му, 15-му, всю ту величезну кількість жахливих тенденцій, які прийшли в Україну. Тобто – реванш «вати», владу, яка просто рейдернула націоналістичні гасла та використовує їх для того, щоб прикривати свої злочинні ґешефти – комерційні оборудки на бюджеті і війні. Я не думав, що можна красти третину з військового бюджету, а зараз знаю, що вони це роблять. Я не міг навіть припустити, що їм вистачить совісті, обкрадаючи кожного солдата, ще й розповідати про головне своє досягнення – нову армію. Якій, насправді, на превеликий жаль, дуже-дуже далеко до нової.
— Як, на Вашу думку, закінчиться війна? Чи можна було завершити її в 14-му?
— В 14-му війну закінчити було можливо. Для цього потрібно було позбавити сепаратистів головної кормової бази – донецької агломерації. Це було абсолютно реально. На початку серпня був ідеальний для цього період. Все треба було кинути на Донецьк. Тому що, втративши Донецьк, ті так звані республіки, які не життєздатні і зараз, перетворились би на вузеньку смужку малозаселеної території довкола російського кордону. Все! Крах цього проекту був би однозначний. Але… Наскільки можна було на ту хвилину вибрати неправильну стратегію з цією спробою оточення величезної агломерації надзвичайно слабкими, явно недостатніми для створення щільного кільця силами – настільки так і сталося. В чому була суть Іловайської операції? В тому, що вони збиралися взяти в кліщі Донецьк. Уявляєте собі дугу цього котла? А військ було настільки мало, що не могли щільним кільцем блокпостів навіть Іловайськ оточити. А «геніальна» ідея генштабу полягала в оточенні Донецька. Тоді, за їх думкою, бойовики пішли б звідти. Вважалося, що ця історія буде малою кров’ю. Насправді, 4 серпня розвідка «Азова» знаходилась на Трудівських. Це південно-західна окраїна Донецька. У сепаратистів була паніка, не координованість, мала кількість сил. Була провалена оборона Мар‘їнки. І саме тоді, ввівши всі резерви замість Іловайська в Донецьк, місто можна було взяти. Взяли б Донецьк, однозначно, війна на Донбасі була б виграна. Донбас впав би і був би в українських руках. Тому, я глибоко переконаний, що в 14-му році можна було виїхати. Дух армії був підірваний Іловайськом, але він дуже швидко відновився насправді. Тоді був дух, тоді була величезна кількість людей, готових воювати. Зараз таких людей надзвичайно мало. Всі, хто знають ситуацію зсередини, чудово розуміють, про що я говорю. По-перше, в армії величезний недобір. По-друге, існує величезна проблема з заробітчанами. Заробітчанин може бути нормальним солдатом, але поганим воїном. Тому що, солдат – служить, а воїн – воює. Історіями з Мінськом-1 і Мінськом-2 ми повністю підірвали дух армії. Добровольці – це ж не тільки люди в добровольчих підрозділах. Це десятки тисяч людей, які пішли добровольцями в Збройні сили України. Які прийшли у військкомат і пішли воювати. Ці люди покинули армію на протязі 15-го, 16-го років… Зробили величезні стратегічні помилки, зробили моральну помилку. Тоді люди готові були йти вперед, жертвувати собою, а зараз із цим значно більші проблеми. Якщо коротко – я вірю в перемогу! Чим закінчиться війна? Перемогою! Чиєю? Українською! Це процес складний. І для цього нам усім потрібно буде серйозно поборотися і багато попрацювати. Не тільки армії. В першу чергу, треба привести до влади національну еліту. Вона повинна навести елементарний лад всередині країни. Побудувати потужну економіку, потужний ВПК і справді потужну армію. Паралельно з цим – потужні спецслужби. В Ізраїлю, наприклад, два інструменти зовнішньої політики – дипломатичний корпус і Моссад. А у нас один інструмент – жебраки, які називаються українськими дипломатами. Їздять, вижебровують підтримку західної спільноти. Українські спецслужби повинні серйозно зайнятися дестабілізацією Росії, так, як вона займалася по відношенню до нас роками. Національна влада повинна займатися тим же самим – дестабілізувати Росію всередині, або ззовні, де це тільки можливо. Залізла Росія в Лівію – так є десятки тисяч тих, хто готовий створити український іноземний легіон і воювати проти наших кацапських «братів». Залізла Росія в Сирію – треба давати їй по зубах і там. Є люди, які готові брати на себе функцію і нести українські національні інтереси десь далеко за її межами. Всередині Росії ми повинні тиснути на найслабкіші їхні точки, яких надзвичайно багато. Там майже 30 мільйонів мусульманського населення, через 10 років це буде вже більше 40-ка. Північний Кавказ, Татарстан… Є багато соціально-економічних болісних моментів. І от коли ми зробимо дзеркально те, що Росія зробила до і в 2014-му, тобто дочекаємося сприятливого моменту – внутрішньої дестабілізації Росії, і будемо йому активно допомагати, маючи при цьому повноцінну національну владу, повноцінну національну економіку, справжню міцну армію – то тоді ми, дуже коротким бліц-кригом, повернемо наші території. А там будемо дивитися…
— Якщо завтра почнеться гаряча фаза війни, Ви підете на фронт?
— У нас в «Азові» є свої приказки, іноді дурні, в стилі: «Гради» небезпечні тільки тим, хто їх боїться!», іноді розумні. Одна з них: «Колишніх «азовців» не буває!» Тому я думаю, коли почнеться гаряча фаза війни, не одна тисяча тих, хто сьогодні знаходиться у цивільному житті, але відчуває себе «азовцем» – відразу опиниться на фронті. Насправді, коли почали формувати резервні роти при підрозділах, у першу чергу з колишніх військовослужбовців, то конкурс у нас був 3-5 чоловік на місце, хоча в інших підрозділах: Нацгвардії, Збройних силах – не можуть набрати навіть кістяк роти. Тому вони для «Азова» зробили виключення – припинили створення резервних підрозділів. Тому що владі такі речі, як «Азов» і добровольці, більш неприємні і небезпечні, як вона вважає, ніж та сама Росія. Ту вони дуже добре знають, розуміють, всередині люблять…
— Ви добилися, нарешті, передислокації полку «Азов» на передову. Вітаю Вас! І себе…
— «Азов», з моменту виведення з передової в кінці 15-го року, і так завжди – в 16-му, 17-му, 18-му – знаходився на передку. Але, як офіційний підрозділ, за весь цей час він знаходився на передовій тільки декілька місяців. Залучали «азовських» спецназівців, снайперів, розвідників, артилерійських корегувальників, а тепер полк вийшов вже як офіційний монолітний бойовий підрозділ, отримав свою ділянку і, скажу так – має вже свої бойові успіхи. Хоча це, всього-навсього, декілька днів…
— Ви сказали, що нікого не підтримаєте на президентських виборах, не підете навіть голосувати. До 31 березня можливо таке, що ця позиція зміниться ?
— Ні, не зміниться. Ми розуміємо, що нічого доброго там вже не з’явиться. Це фарс. Це зараз такий міні-дискурс, типу: а от мені в яке лайно вступити? Є тут гусяче, куряче і ще ось корова навалила…
Нормальна людина спробує цього уникнути. Це вибори системи, це вибори декількох олігархічних кланів, вони нічого не змінять. Політика Коломойського не буде нічим відрізнятися від політики порошенківської, як і тимошенківська… Тому, якщо система ворожа країні, я про це буду говорити відверто. Чи є можливість змін? Є! Це парламентські вибори. Можливість побачити не одне прізвище, яке зараз не зможе нічого вдіяти проти олігархічних каналів і сотень мільйонів доларів, які ключові кандидати вкладають у свої передвиборчі компанії. А от на парламентських виборах нація може побачити абсолютно нові обличчя, з реальними справами, які стоять за цими людьми – це «Національний Корпус». З одинадцяти чоловік Політичної Ради, восьмеро є добровольцями, фронтовиками, ветеранами цієї війни. Хоча середній вік цих людей – трохи менший тридцяти. Це не літні люди. Але, між тим, за ними є реальні справи. І не тільки на фронті, але і в допомозі фронту. «Азов»- найкраще екіпірований зараз. Це наш цивільний напрямок. Ми створили надзвичайно потрібну армії машину швидкої атаки, як американці її називають – не існуючий до цього в Україні тип колісного озброєння. Зараз перша невелика серія цих машин буде відправлена до бойових підрозділів. Тобто, не тільки реальний фронт за цими людьми, а й купа соціальних проектів. Тому я впевнений, що людям, які справді хочуть щось поміняти у країні, треба зосереджуватися на парламентських виборах. Усьому свій час. Якщо б я не розраховував правильно сили на війні, то і результат для «Азову» був би плачевний. Ми могли спробувати звільнити Маріуполь 15 травня? Могли. Могли спробувати це зробити 30-го травня. Могли. Могли спробувати і 9 червня. Ми зробили це 13-го, тому що до того часу ми вибудували на землі кілками і мотузками всі вулиці, відпрацювали штурм, ми трохи хоча б підготували молодих людей, які ніколи не служили, і вони вже були готові до штурму. Тоді ми його і зробили. Така ж ситуація по операції в Мар’їнці. Це правильне планування своїх сил і ресурсів. Тож, націоналісти можуть виграти парламентські вибори. Нам зараз елементарно не вистачає часу стати відомими. Розтратити зараз сили на президентські вибори – непотрібна розкіш. Я впевнений у нашій хорошій осінній перемозі. Ми станемо національним щитом у парламенті.
— А є щось таке, чого боїться Андрій Білецький?
— Є, однозначно. Людей своїх підвести. Серйозно цього боюсь. Інколи навіть сниться. Тобто, боюсь розчарувати. Хлопці вірять на фронті. Величезна кількість людей вірять в політиці. Якщо їх підведу – це ганьба, від якої ніколи не відмитися.
— Що для Вас в людях найвартніше?
— Вірність. Не особистості, а самому собі. Своїм принципам вірність. Товаришам. Колективу. Командирів – своїм солдатам. Солдат – своїм командирам.
— Чого Ви ніколи не пробачите, навіть рідним?
— Просто надзвичайно – зради. На всіх рівнях – особистому, національному, якому завгодно. Ворог мені зрозумілий. У нього є своя правда, і він воює за своє. Навіть в Україні. Так організоване життя. А зрадник залишається зрадником. Це найбільш бридке, що є на світі.
— Що для Вас гроші?
— Це важливий інструмент. Інструмент в матеріалістичному, на жаль, бо я себе відчуваю ідеалістом, світі. Це такі собі фінансові кулі у військовій, соціальній, політичній, боротьбі. Якій завгодно.
— Коли Ви школярем вдягали піонерський галстук собаці на шию, то було просто хлопчаче розбишацтво, чи щось інше?
— В будь-якому разі це хуліганство, але коли ми вдягали з моїм другом, Сергієм Келебердою наші піонерські галстуки на шию своїм собакам, то до цього ми ще з декількома друзями в ніч на 1 вересня прибили до шкільних дверей дошку з написом російською мовою: «Слава сечевым стрельцам!» І випалили поруч випалювачем по дереву портрет січового стрільця. Тому тоді це була вже абсолютно свідома національна позиція і національна боротьба.
— Бойові побратими відзначають Ваше непересічне почуття гумору. Згадайте, будь-ласка, якийсь кумедний випадок. Можливо, анекдот?
— Почуття гумору – це ж така природня штука. Почуття гумору допомагає тобі в екстремальній ситуації і самому залишатися при холодній голові, і моментально зупиняти паніку інших. Мат і гарне почуття гумору – це дві важливі речі, якими повинен командир володіти віртуозно абсолютно! Тоді у нього буде все нормально з особовим складом в найскладнішій ситуації.
— Колись «Історія України» Антіна Лотоцького, що втрапила до Ваших рук випадково, стала фундаментом світогляду Андрія Білецького. Які ще випадки у Вашому житті можна вважати доленосними?
— Книгу мені купив батько. Не скажу, що він був надзвичайно свідомим патріотом. Він просто вважав, що я повинен мати і іншу точку зору від усього радянського, що у нас на ту хвилину було. Тисячі випадків можна назвати доленосними… Перед тим, як я потрапив політв’язнем у в’язницю Януковича, у мене була зневіра у все, що я роблю, дві хвилини, може – три. Така криза віри. А в’язниця дала мені відверто розібратися у собі, і я зрозумів, що за принципи варто віддати все! У цьому плані я розібрався в собі тільки у в’язниці. Думаю, це посприяло у подальшому житті моїм успіхам, зокрема, й під час бойової діяльності.
— У вільну хвилину чим займаєтеся? Ваші улюблені: вислів? Пісня? Вірш? Фільм?
— Складне питання. Через те, що у мене багато улюблених книг. З фільмів, якщо не брати класику, а більш-менш сучасне, то це ірландська стрічка «Голод» і «Капітан Алатрісте«. Один фільм – про незламність духу людини, навіть в безвихідній ситуації. Це про Ірландську Національну Армію. А інший – про дух авантюризму і бойове товариство. А взагалі, якщо є вільний час, найбільше за все я люблю ходити в походи.
— Як давно і з якої причини Ви билися?
— Давно. У в’язниці. З якої причини? З причини, що це в’язниця і там по-іншому не буває. Інколи конфлікти спровоковані тим, що люди просто знервовані, бо знаходяться там у жахливих умовах. А інколи якимись питаннями справедливості елементарної. А на війні ніхто не б’ється, бо, по-перше, мені би не дозволив ранг, а з іншого боку, коли зброя в руках, це веде людей до взаємоввічливості і до крайньої обережності у словах і поведінці.
— А Ви часто користуєтеся нецензурною лексикою?
— Знов таки – в екстремальних умовах. На війні без неї ніяк не можна. Як і без жартів.
Фото: Ігор Гайдай
— У Вас багато друзів?
— З точки зору сучасної пересічної людини, у мене друзів може майже й немає. Тому що в мене інше поняття слова «друг». Для мене друг – це не людина, з якою я весело проводжу час. Не той, з ким я просто збираюся у п’ятницю ввечері. Це людина, на яку ти на тисячу відсотків можеш повністю покластися. Що ще важливіше – що вона на тебе може повністю покластися. Таких друзів у мене надзвичайно багато. Я можу не бачити цих людей інколи місяцями, інколи роками. Але це, рівним рахунком, ні на що не впливає…
— А яке значення у Вашому житті мали і мають жінки?
— Люблю жінок. Мати у мене жінка… Я не скажу, дружу, чи не дружу з жінками, скажу – що люблю.
— Про що мріє Андрій Білецький?
— Знову складно. Через те, що глобально. Не хочеться в цьому плані бути пафосним… Хочеться мені побачити історію не якоїсь там української сірості і посередності: ми теж вступили в Євросоюз, або в Митний союз, або ще кудись.. Теж вступили, за Македонією… У нас теж майже ВВП, як у Польщі… І так далі… Хочеться іншого. Якщо взяти 50 основних конструкторів космічної техніки, на роботах яких побудована вся сучасна космонавтика, то з них 25 – будуть українці. Мені хочеться побачити, як Україна стрімко злітає вверх. Хочеться побачити справжній український успіх. Який він буде – побачимо. Головне – заради цього працювати.
— Ви щаслива людина?
— Коли займаюся своєю справою – так. У мене японське відчуття, розуміння щастя. Для них – це іти своїм шляхом, а шлях – це займатися своєю справою.
Ігор ПОЛІЩУК,
Олексій СУВОРОВ
Фото Анни СУВОРОВОЇ, а також з власного архіву Андрія БІЛЕЦЬКОГО
Окремо дякуємо Ігоря ГАЙДАЯ за історичне фото батальйону «АЗОВ».
“WILL-LIVE”
