Пересічний український громадянин уявляє собі діяльність спецслужб приблизно так, як вона змальована у культовому радянському серіалі «Сімнадцять миттєвостей весни» або у більш сучасному його варіанті «Американці». Однак насправді, формувати таку уяву на підставі подібних витворів кінематографічного мистецтва, це все одно що вивчати історію Середніх віків шляхом перегляду серіалу «Гра престолів».
З іншого боку, гучна історія з подорожами «Солсберійських туристів» Боширова та Петрова, яка повертає нас до періоду протистояння спецслужб СРСР і Заходу часів «Холодної війни», вкупі з «поневіряннями провідного розвідника країни» Сергія Семочко спонукають поглянути на ситуацію в українських спецслужбах без шпигунського шарму та ореолу сакральної утаємниченості.
Перш за все, початок війни з Російською Федерацією та нові воєнно-політичні умови, в яких опинилася Україна, мали спонукати керівництво держави та спецслужб до комплексного аудиту вітчизняної нормативно-правової бази в сфері розвідки, контррозвідки та дотримання державної таємниці. Зазначене мало стосуватися всього ланцюгу документів, які регламентують діяльність спецслужб та порядку контролю за витоком таємної інформації, від законодавчих актів до відомчих інструкцій. Адже дивним є те, що на п’ятому році війни Україна існує в умовах контррозвідувального режиму мирного часу з усіма наслідками такого існування: особи, які мають допуск до державної таємниці, вільно пересуваються Світом, багато хто з них має найближчих родичів в Росії, процедура отримання дозволів на проведення активних контррозвідувальних заходів складна і забюрократизована, в Україні фактично вільно діють російський бізнес та різні громадсько-політичні проросійські проекти.
Цікавими з професійної точки зору є причини, які призвели до розкриття Боширова та Петрова. Реєстрація місця проживання у військовій частині, відповідна реєстрація приватного автотранспорту, майже повне співпадіння номерів паспортів прикриття та наявність на них службових позначок міграційної служби – все це рівною мірою стосується діяльності українських спецслужб. Наприклад, для отримання службового житла, що в реаліях України є одним з найголовніших «бонусів» військової служби, будь-який український військовослужбовець, від звичайного контрактника до розвідника під прикриттям, разом з членами своєї родини має бути зареєстрований у своїй військовій частині, а відомості відносно нього знаходяться у відповідній житловій комісії та квартирно-експлуатаційній частині гарнізону. Відповідно, в його особистому паспорті та паспортах членів його родини зазначена саме ця реєстрація при військовій частині. Тобто, при оформленні будь-яких цивільно-правових угод, прав на пільги, кредитів в банках, реєстрації автотранспорту тощо, зазначається саме ця реєстрація. І саме вона потрапляє до баз даних банківських установ, автосалонів, ЖЕКів, національної поліції тощо. Тобто вести розмову про дотримання конспірації при «закритті» оперативного співробітника спецслужби можна доволі умовно. У цьому сенсі доволі дивною є позиція СБУ у спорі з Центром протидії корупції щодо відкриття електронних декларацій своїх співробітників. Адже саме при оформленні службового житла, ордер на яке відповідно до українського законодавства видається органом місцевого самоврядування, до останнього надається повний перелік документів відносно конкретного військовослужбовця та членів його сім’ї, довідки з усіх місць його служби і т.д. І ці відомості є відкритими та надалі, в процесі приватизації, опрацьовуються особами, які не мають ніяких допусків до державної таємниці, а всім цим документам ніякий гриф таємності не надається. Тобто, відмова розкривати чиюсь декларацію має сенс щонайменше тоді, коли відповідний військовослужбовець відмовився поліпшувати житлові умови. Однак, про такі факти не відомо. Ну а корупційна складова у розподілі службового житла, яке надається виключно рішенням командира частини, це тема окремої розмови.
Інший аспект проблеми полягає у відсутності в державі дієвого контролю за діяльністю спецслужб та якістю виконання ними завдань. Адже не можна серйозно ставитися до щорічних перевірок українських розвідок та СБУ з боку РНБО, яка зводиться до проголошення відповідними керівниками статистичних даних та окреслення загальної проблематики діяльності. Перевірка діяльності спецслужб має здійснюватися особами, які мають відповідний практичний досвід роботи в розвідці та контррозвідці, матимуть відповідні повноваження на проведення повноцінного аудиту та реально впливатимуть на перебіг подій. В практичній площині це може бути реалізовано шляхом створення відповідної групи осіб в рамках спільної роботи майбутнього комітету з контролю за діяльністю спецслужб Верховної Ради України та РНБОУ. З іншого боку, робота такої групи, можливо навіть на постійній основі, має стати не тільки функцією контролю, але й запобіжником для відповідних зловживань та механізмом започаткування відповідних розслідувань відносно відповідних посадових осіб.
Викликають питання і кадрові призначення в українських спецслужбах. Тенденція, яка була започаткована в Україні з моменту отримання нею незалежності, тобто призначення за принципом особистої відданості, продовжується владою і після Революції Гідності. Ну а «Сеанс викриття Семочко» показав всю абсурдність ситуації: родичі особи, яка має найвищий рівень допуску до державної таємниці і від якої без перебільшення залежить життя людей, мають паспорти країни-агресора та ведуть на її території бізнес. І хай потрапляння С.Семочко у відповідні російські санкційні списки нікого не заспокоює: російські спецслужби, все ж таки, не настільки безграмотні, щоб так відкрито підсвічувати потенційно корисних для неї осіб. З іншого боку, як вже йшлося вище, джерелам російських спецслужб в Україні для зустрічей зі своїми кураторами зовсім не обов’язково їхати в Мінськ чи Брянськ, зустрітися можна і на пляжі в Анталії, виїзд куди українське законодавство нікому не забороняє.
Для поліпшення ситуації в роботі спецслужб українська влада і суспільство мають усвідомити: Україна веде війну з Росією безвідносно до того, оголошена вона де-юре чи ні! І стан війни вимагає суттєвих коректив в життєдіяльності усього суспільства, обмежень у звичайному способі життя, змін до контррозвідувального законодавства та вимог до осіб, які призначаються на посади з доступом до державної таємниці. З точки зору дотримання конспірації, необхідно переглянути всі нормативні акти, які регламентують повсякденну діяльність військовослужбовців та можуть нести загрозу безпеці і конспірації оперативних співробітників спецслужб. Це стосується процедури отримання житла співробітниками спецслужб, порядку виготовлення документів прикриття, реєстрації під час проходження служби тощо. Крім того розвідники, які виконують завдання на окупованих територіях чи в зоні проведення ООС мають отримувати грошове забезпечення рівнозначне тим співробітникам, які перебувають на посадах військових аташе за кордоном. Адже ситуація наразі є абсурдною: розвідник в зоні ООС чи навіть на окупованій території отримує грошове забезпечення в 5-6 разів менше ніж його колега, який «ризикує життям» в Парижі або Вашингтоні. Такий підхід призводить до того, що «блакитною мрією» більшості «професійних українських розвідників» є закордонне відрядження й бажано по декілька разів.
Насамкінець варто зазначити: без радикального реформування нормативно-правової бази в сфері забезпечення безпеки держави та самих спецслужб, встановлення дієвого контролю за їх діяльністю Україні слід очікувати появи своїх Боширових та Петрових, а також подальшого ризику появи на посадах нових С.Семочко.
Ярослав Грабовський,
експерт з питань національної безпеки,
полковник запасу Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2018/11/05/boshyrov_petrov_semochko_chomu_razom_i_hto_nastupnyy_1441215
