У 1986-му році совок рухнув. Формально існував до 1991, але з початком перебудови тоталітаризм скінчився. Вважається, що саме нездатність держави забезпечувати спокійну роботу тисячам комерсантів, які почали легалізуватись по всій країні та і не велике бажання самих комерсантів співпрацювати з державою привело до створення великих бандитських угрупувань. До того кримінальний світ обмежувався “малинами” та дрібними крадіями. Після 86 суспільство почало потребувати людей, які замінили б собою силові структури. І суспільство було готове за це платити.
Це те що лежить на поверхні, але це було вже потім, як наслідок.
Першочерговою причиною об’єднання чесних громадян в банди — можна вважати реакцією на небезпеку. Люди почали гуртуватись, спершу лише для самооборони, а вже потім ці згуртовані колективи стали “кришами” і тд.
Від кого оборонятись?
Від вихідців з Кавказу, які в силу певних причин перші уловили вітер змін і пішли захоплювати все, що могли прихватити.
Почалось все в Москві — як реакція на безпредел від чеченських угрупувань утворились відомі на весь світ “Солнцевские”, “Ореховские” і так по всьому великому и могучему.
До Києва все дійшло пізніше, лише у 88, саме тоді сюди приїхали перші організовані “звери”. До того кримінальний світ столиці УРСР жив ще старими малинами і широкі народні маси не турбував.
Але поява “зверей” змінила все.
“ЗВЕРИ”
“Звери” — так на сленгу називали кавказців у 90-х. Осетини, грузини, інгуші, дагестанці, азербайджанці та інші народності. Слово це було поширено серед слов’янських угрупувань.
Для розуміння ми трошки опишемо характер та причини ситуації, яка склалась:
Чому кавказці опинились одразу скрізь?
Дві причини. Перша:
Після другої світової ряд народів зазнав масштабних репресій. З різних причин були виселені з Криму всі татари, з Кавказу виселили Чечнців, щось подібне намагались зробити з українцями Галичини.
В 56-му Хрущов дозволив всім народам виїхати з місць заслання. Куди завгодно, окрім батьківщини. Татари вирішили чекати кращих часів і готові були повертатися лише в Крим.
Чеченці навпаки — швидко розіхались по всьому союзу і почали будувати своє життя переважно в радянських ”мегаполісах”.
Друга причина:
Чеченські сім’ї зазвичай багатодітні. Старший син успадковує все. Пасовища, худобу, все з чого живе сім’я. Інші сини мають шукати кращої долі. І знаходять її, часто, на чужих теренах.
ХАРАКТЕР:
Чеченець рано стає чоловіком. В 13 років це фізично розвинений, відповідальний, доволі розумний та жорстокий хлопець. Причина тому — жорстке виховання: з дитинства чеченця б’є батько. Б’є за найменші дрібниці і доволі сильно. Це робиться спеціально, так вони готують хлопців до дорослого життя. Мати не б’є хлопця ніколи.
Наслідком виховання є абсолютний батьківський авторитет. З малечку чеченця вчать, що лише його сім’я є важливою. Майже таким же важливим є тейп, далі іде чеченський народ, далі всі інші мусульмани. Про якусь повагу до невірних, у вихованні молодого чеченця, не йдеться. Тому всі чеченці будуть максимально прив’язані до сім’ї все життя. Вони будуть допомагати своїм родичам обжитись на нових місцях і не пошкодують життя за честь роду.
Чеченець з ранніх років іде на секцію рукопашу. Як не дивно — бокс у них розвинений більше ніж боротьба. Займатись спортом — обов’язково, слабкий фізично чеченець стане обузою сім’ї, йому буде важко отримати авторитет серед однолітків.
Як результат жорсткого виховання та успіхів у спорті підлітки-чеченці стають доволі агресивні. Часті бійки, конфлікти, постійна необхідність доводити своє місце серед однолітків — ще більше загартовують характер чеченця. І в 15-16 років чеченець не “тінейджер” — а справжній воїн. Дуже гордий, нахабний та сильний. Не поважає нікого окрім своєї родини та сильнішого за себе і постійно думає про те якби зайняти його місце.
Чеченець ніколи не поступається, не дає задню, не показує свою слабкість.
З таких людей формується цей народ.
Нація войнів, нація сильних чоловіків.
Коли чеченці приїзжали в європейські частини СРСР вони зневажали та ненавиділи місцевих мешканців. Стандартний портрет українця/росіянина/білоруса дуже відрізнявся від чеченського.
Це були переважно слабкі чоловіки.
Неконфліктні, боязливі, спортом займалась меншість. При потребі захищатись — надавали перевагу міліції.
Окрім того у чеченців є адати. Це їхній кодекс життя, відповіді на всі питання. Не знаєш як робити — роби, як велять адати. Всі інші закони, звичаї та устави чеченців мало турбують.
Одним словом чеченський вовк завжди з презирством дивився на стадо руських баранів.
Чеченці — нація воїнів. І як справжні воїни вони звикли забирати у ворогів. Працювати — западло. Якщо є кому працювати замість них — вони з радістю дадуть це робити, якщо з ними поділяться доходом.
Але можуть і працювати. Якщо загальний закон працює — чеченці можуть відкривати бізнес або працювати у наймі. В сучасній Європі, де працюють правоохоронні структури, чеченська діаспора живе так само, як всі інші громадяни.
Кажучи коротше: чеченець може працювати і буде працювати, якщо по-іншому взагалі не можна.
Чеченці ніколи не мали власних монархів, графів чи чогось подібного. Ніколи вони не визнавали владу когось одного над усіма. Все вирішували збори голів сімей. Як вирішили — так і буде.
Ще важливо сказати про кровну мсту. Чеченець може оголосити кровну помсту лише чеченцю. Представникам інших народів — ніколи. Це також свідчить про певний рівень ”поваги”.
Ось приблизний портрет типового чеченця. Вони почали масово з’являтись в усіх великих містах СРСР після 86-го. Їхали переважно туди де уже були хоч якісь зв’язки з правоохоронцями. І як вже зрозуміло — вони їхали не працювати на заводах.
КИЇВ 86.
Провінційне, на той час, місто отримувало все із запізненням. В Москві вже почалися перші кримінальні війни, а тут лише почали розбудовувати кооперативи — перші приватні бізнеси.
З’явились газети, які могли критикувати владу.
З кримінального кодексу прибрали низку статей типу ”шкідництва”.
Міліція ослабла і була збентежена кількістю різного роду антирадянських демонстрацій.
Відбувалась епоха змін і силовики розгублено не знали, що робити. Інститут правоохоронних органів почав руйнуватись.
Звичайни обиватель-киянин дивився на це все з таким же нерозумінням. Продовжував ходити на роботу, бути законослухняним. Всі звикли що їхнє майбутнє за них уже визначила влада. Але влада сипалась.
На фоні всіх цих подій власники кооперативів стали легкою здобиччю. Вони вже навчились заробляти хороші гроші, але їх не було кому захистити від можливих посягань на їх бізнес. І посягання ці почались.
ЗВЕРЬ #1
Першим в Києві хто правильно зрозумів епоху став тренер по вільній боротьбі СКА, осетин — Борис Савлохов. Він організував перше серйозне угрупування в Києві. До того абсолютно нічого подібного тут не було.
Група Савлохова починала з наперстків. Працювали біля авторинку на Перова. Бізнес був дохідний, група почала рости. Савлохов почав “кришувати” новостворених комерсантів. З’являлись гроші, виникала потреба в нових бійцях. Як і належить “зверям” — місцевих не брали, тягнули своїх.
За дуже короткий час кількість “зверей” в Києві виросла в десятки разів.
Спокійне, провінційне місто змінилось.
На фото Борис Савлохов
ЧОРНИЙ ТЕРОР
“Звери” почали набирати силу, їх стало багато, у них з’явились гроші, машини, зброя. Войовничий характер підказував, що саме час розважатись, як то роблять окупанти на чужих територіях.
Понеслось те, чого раніше Київ не бачив.
Часті випадки коли дівчат просто на вулиці заштовхували в машини та гвалтували.
Сутички з місцевою молоддю, які майже завжди відбувались в одну сторону. Нерідко з смертельно для аборигенів.
Почались прості розводи на вулицях. Обирали вигідну мішень, один “зверь” провокував на сварку, потім з’являлись ще кілька. Пояснювали, що мішень неправа і за це його убють або покалічать, але є варіант “порішати за гроші”.
Кришування відбувалось також методом терору — спочатку на комерсанта “наїзжали”, могли побити його працівників або зіпсувати майно. Потім комерсанту виставлявся рахунок “за безпеку” і комерсант платив “зверям”, що б вони його охороняли від себе ж.
За короткий проміжок часу кияни почали боятись людей кавказької зовнішності та старались оминати місця де їх можна зустріти.
БІЛИЙ СПРОТИВ. ПАТЯ.
Місцева молодь, як уже було написано, часто потерпала від чорної експансії. Ситуацій коли треба було заступитись за друга, за рідних, за дівчину ставало все більше. Назрівала необхідність утворення контр-угрупування, яке могло б просто захищатись від щоденного кавказького безпределу.
Першою фігурою цієї боротьби став Олег Патіщук (Патя).
Мешканець Лісового масиву, надзвичайної фізичної сили, проявив свою громадянську позицію коротко: “За…бали звери”.
Він почав гуртувати навколо себе спортивну молодь для протидії агресії кавказців. Все було дуже просто: тронули когось з рідних чи близьких, угрупування збирається і проводить контр-акцію.
Група Паті почала так само швидко рости, оскільки з проблемою “зверей” на той час зіштовхнувся, прямо чи опосередковано, майже кожний мешканець Києва.
І за короткий період цей колектив зарекомендував себе, як реальна противага чорному терору. Одразу туди побігли всі комерсанти, які мали проблеми з кавказцями. Просили поміч, пропонували гроші.
Фактично, угрупування Паті було першим слов’янським колективом Києва. І саме з нього пізніше вийшли всі відомі кримінальні авторитети столиці України. Але це буде пізніше.
88-90 роки серйозних конфліктів не було. Були акції, бійки. Вбивства були теж, але не часто. “Звери” тепер мали конкурентів, стали вести себе спокійніше.
Але в 91-му в Києві з’явились “цари зверей” — чеченці.
Ця подія змінила все. Градус жорстокості почав підійматись, частина “зверей” одразу “лягла” під чехів.
Новоприбулі потребували своєї території і готові були за неї воювати.
СВЯЩЕННА РАСОВА ВІЙНА. ЧАЙНИК.
Патя прожив не довго і у 90-му помер від наркотиків. На той час він уже втратив вплив і з його групи виникли нові лідери та нові угрупування. Найсильнішим з них була бригада Володимира Поліщука (Чайник).
Військовий офіцер, учасник війни в Афганістані, сильний та розумний лідер — Чайник швидко та ефективно розвивав свою структуру та захоплював нові території. Базовим районом Чайника була Троєщина та Александров масив.
Все почалось в січні 92-го.
Ресторан “Радосінь” на Троєщині, на його місці зараз ”МакДональдс”.
Місце, яке контролювалось Чайником і де він часто бував. На другому поверсі знаходився прокат відеокасет, там працювали дівчата. Люди Чайника з тими дівчатами дружили і часто підходили поспілкуватись.
В один з таких днів, боєць Чайника так само підійшов до прокату і почав щось говорити до дівчини. Він не звернув уваги на чотирьох чеченців, які стояли поряд.
-“Ті чьто нє відішь, я здєсь разговаріваю” — биканув чеченець, який очевидно просто не зрозумів з ким говорить і де.
Такого тону в своїй цитаделі боєць терпіти не став і почалась бійка. Чечени були здорові, прибити їх не получалось. Прибігли ще хлопці, але чехи стояли.
Чайник спостерігав за цим сидячі в кріслі.
“Б…я, ну шо такое? Не можете четверым пи…ды дать?”
Всі зупинились, Чайник встав, підійшов до одного з чехів, взяв його за баки:
“Ты кто такой?”
“Я здесь жіву!”
“Здесь ты и умрешь”
Сильно швирнув чеченця об стінку, з вух потекла кров.
200.
Решту потовкли і відпустили.
На фото Чайник
Наступного дня до Чайника прибіг азербайджанець, який торгував мандаринами під ”Радосінью”.
“Валодя! Валодя! Ани приехали, поставили пистолет к голове! Спрашивали кто? Я им ничего не сказал, Валодя, клянусь!”
Чеченці на мерседесі під’їхали під Радосінь, дьорнули поговорить Чайникового торгаша і погрожували йому пістолетом.
По тривозі було піднято близько сорока автомобілів, всі літали по району в пошуках Мерседеса і змогли його знайти.
Чехи хотіли вирватись ближче до своїх, але на Московському мосту їх наздогнали.
Прямо посеред Дніпра, бійці Чайника підрізали Мерс і вибігли наказувати гостей. “Звери” на засцяли, теж вибігли з машини і почали відбиватись.
Один з боксерів Чайника перший підбіг до чеха і став у “стійку”. Чех виявився не закомплексованим, одразу всунув швайку боксеру в область сердця. Хлопець глянув на ножа, який стирчав з його грудей і зомлів. Правда вижив.
Кількісна перевага та рання кров не залишили кавказцям шансів. Їх разом з машиною розбили бітами
Так почалася перша ВОЙНА СО ЗВЕРЯМИ.
ЩО ТАКЕ ВІЙНА?
Війна — це розвідка та знищення.
Розвідка:
Виявлення об’єктів де годується ворог: кіоски, ресторани, бізнесмени, підприємства.
Знищення:
Спалити, розгромити, залякати, віджати, побити, убити.
Якщо позбавити ворога точок годування — зникне і сам ворог. Жодне угрупування не зможе триматись без грошей. Тим більше масштаб уже виріс і банди налічують сотні бійців.
Процес іде постійно. В день може відбуватись кілька “акцій”. Бригади працюють разом і окремо, то збираючись до купи на важливу “стрелку” то партизанять малими групами на “ворожій” території.
Людей стараються вбивати лише в крайньому випадку. За це дають великі строки. Міліція починає приходити в себе і на це доводиться звертати увагу.
ПЕРЕБІГ БОЙОВИХ ДІЙ.
Ситуація на мосту стала приводом до війни. Причина лишалась та сама — чеченці дістали.
Слов’яни утворили альянс, до нього увійшли: лівий берег, центр, Поділ, Оболонь та Виноградар, Голосієво. (Назви угрупувань не називаємо бо частина з лідерів ще жива).
Всього приблизно 1200 бойовиків.
Інші колективи залишились у стороні.
Ідейним натхненником першої війни прийнято вважати легендарного — Пулю.
Лідером чеченців був Осман Асхабов.
Їхнє угрупування щойно стало самостійним, отримали велику фінансову підтримку з Чечні. Звідти ж в екстреному порядку прибули нові бойовики чим сильно посилили позиції Асхабова перед війною.
Всього, монолітний чеченський двіж нараховував більше 500 бійців, але цифра умовна, точніше знати не можем.
Війна тривала приблизно три тижні. За цей період було здійснено сотні акцій з обох боків.
Акції тієї війни виглядали десь так:
“На подолі зайшли в ювелірку, питають: ”вы ж от османа?”
“Да.”
Тоді , кажуть гості, відкривайте вітрини і все золото сюди — в мішок.
Продавчиня одразу втратила свідомість. Ну не одразу, а коли їй обріз показали.
Ювелірку винесли.
Або історія #2
“Смачно повечеряли в чеченському кафе. Ікра, вся ху…ня. Замість розрахунку — забрали касу, а люстру кришталеву в’ї…али дроб’ю. Для більшого шухеру”
Знайшли той самий мерседес з московського мосту. Його якраз лагодили на СТО. Добили.
Було кілька трупів.
Результатом першої війни була перемога слов’ян. Вдалося добитись основного — чеченці перестали бути гравцями в Києві та і всій Україні. Їх перестали боятись, їм перестали платити. Тепер комерсанти обирали слов’янську ”кришу”.
ДРУГА ВІЙНА.
Потім був убитий Пуля та Чайник — ідеологи першої війни. Серед слов’янських угрупувань відбувались постійні міжусобні конфлікти, виникли нові лідери — Прищ, Рибка та інші.
З ліва на право: Джибу, Пуля, Рибка.
Після поразки в першій війні чеченці втратили позиції, але скориставшись слабкістю слов’ян почали відновлювати втрачене. З Чечні почали прибувати нові бійці у великих кількостях.
Дуже швидко їм вдалося відновитись і тепер вони пішли ще далі: чеченці почали “наїзжати” та витісняти навіть тих, хто їм спершу допомагав — Савлохова та Авдишева.
В 95-му ситуація могла перевернутися з ніг на голову — “чехи” знову стали загрозою.
В ресторані “Львів”, на вулиці “Січових стрільців”, в Києві, зібрались представники всіх київських угрупувань. Слов’яни і “Звери”. Всі, окрім чеченців.
Питання було: оголошення війни “чехам”, які знову всіх задовбали.
Всі погодились. Як постановили — так і зробили.
Друга війна закінчилась швидше ніж перша, чехів знову вигнали “з поля”.
ТРЕТЯ ВІЙНА. КРИВАВА.
Станом на 98-й рік чеченці були майже вибиті з Києва. Інші “звери” теж втрачали позиції. Від цього починались нерви і різкий характер горців призводив до необдуманих вчинків.
Почалось все з банальної ”стрелки”.
Чеченці разом зі своїми тодішніми лідерами Ісою та Кахо приїхали щось обсудити зі словянами(назву угрупування не публікуємо з певних причин). Це було в районі вулиці Полупанова та Вишгородської.
В процесі розмови чи то Іса чи то Кахо приставили пістолет до голови одного з опонентів.
Ч. (не публікуємо псевдо з певних причин, хоча тієї людини вже нема) зробив зауваження:
“Не балуйтесь, тут всі дорослі люди”.
Чи то Іса чи то Кахо не послухались і пістолет не прибрали.
Ч. дістав ТТ і убив спочатку Ісу, а потім Кахо, а може спочатку Кахо, а потім Ісу.
Наступного дня чеченці поставили вимогу про видачу Ч., але отримали відмову.
Так почалася третя війна.
Вона суттєво відрізнялася від перших двох. Уже майже не громили заклади, не знищували дохідні точки, не чіпали бізнес.
В третю знищували живу силу противника. Саме тоді відбувалась найбільша кількість убивств з обох сторін. Багато людей зі слов’ян просто пропали без вісти. Очевидці тих подій розказують так: “кого і де я вже і не згадаю, убивств було багато, все злилось в одну стрічку, як в кіно”.
По результату всі чеченські бригади, які і без того були в скрутному становищі втратили 200-ми значну кількість бійців.
Тепер у них не було звідки кормитись та і не було кого кормити.
Ті хто вижив перебрались в область, зокрема в Білу Церкву.
Це була остання війна, яка назавжди звільнила Київ від чорного терору, з якого все і почалось.
на фото Ч.
ВИСНОВКИ. РАСОВЕ ПИТАННЯ.
“Чечены — это не те люди с которыми можно рамсить. В Москве это знают все. В Киеве этого не знает никто”
Слов’яни програли в Москві.
Слов’яни програли в Одесі.
Слов’яни програли в Пітері та багатьох інших крупних містах колишнього СРСР.
В Києві перемогли. Тутешня земля прийняла та переварила гостей, яких ніхто особливо не звав.
Чи були наші бандити краще чеченських? Навряд. Такі самі. Жорстокі люди жорстоких часів.
Але неможливо сперечатись з наступним: бандитські 90-ті — то була ціла культурна епоха. Звісно, зараз прийнято вважати, що це була помилка, що люди поводились якось не так і цивілізований світ він інакший.
Мабуть.
Але саме 90-ті побудували те суспільство, в якому ми зараз живемо.
Через бригади пройшли тисячі людей.
Ті хто в бригаду не потрапив — хотіли бути схожими на ”бандитів”.
Ті хто не потрапив і не хотів бути схожим всеодно прямо зіштовхувались з цим явищем хай навіть не часто.
Це торкнулось всіх.
Ті з учасників хто вижив стали впливовими бізнесменами, політиками. Деякі займають високі владні чини.
Міліція з часом знищила всі банди та більшість авторитетів. Але міліція не могла знищити культурне явище. Не могла знищити тих хто уже став їхнім начальством.
Ця культура продовжує нами керувати, хоча і відходить поступово.
Добре це чи погано — судити не мені.
Проте, все могло бути інакше. Не перемогли б тоді місцеві хлопці — Київ би мав абсолютно інше обличчя. Моду для молоді диктували б кавказці. Весь крупний бізнес тримали б кавказці. На ключових посадах в силових структурах були б кавказці.
Як би це виглядало?
Поїдьте в Москву, подивіться.
Війни зі “зверями” велись за гроші та вплив. Але побічний ефект, який так ніхто і не оцінив, був інший — українці, на своїй землі залишили за собою право жити, як вони хочуть. Жити і не боятись, що їм, в їхньому домі будуть диктувати умови люди з іншої цивілізації.
І можна було б сказати, що до чого тут народи, цивілізації чи культури? Всі бандити однакові і бандитизм був скрізь.
Можна і так, але варто згадати, що в Києві не було жодних банд до появи організованих етнічних груп кавказців.
Цей спосіб життя киянам був нав’язаний. І саме етнічне протистояння народило той самий “кримінальний Київ”, про який ми всі неодноразово чули.
ДРУЖБА НАРОДІВ.
Автор не мав на меті очорнити якийсь народ.
Слово “Звери” додано для атмосфери та і їх так справді називали.
Я намагався детально та об’єктивно розказати про причини та наслідки тих культурних подій в столиці, які несправедливо забуті. Цей досвід допомагає зрозуміти багато, особливо про стосунки різних етнічних груп на одній території.
І звісно ж автор памятає і шанує УНСОвців, які в цей же період воювали за незалежність Ічкерії та схиляє голову перед Ісою Мунаєвим та всіма іншими чеченцями, осетинами, дагестанцями, грузинами, азербайджанцями, вірменами які прийшли Україні на допомогу в 2014 і продовжують допомагати досі.
Андрій Медведько
