Фактор страху

Найголовніший ворог Майдану, з яким не зрівняються ні «Беркут», ні Пшонка, ні Путін із Януковичем, теж має свої вразливі місця.

Слово «страх» у контексті українського протистояння згадується, певно, не рідше, ніж «Йолка», «периметр» чи «барикада». Поняття страху в євромайданному контексті швидше аксіоматичне, ніж дискутивне, ним зазвичай ставлять жирну крапку в потоках умовиводів щодо дій опонента. Причому попри всю свою нібито категоричність, цим поняттям примудряються пояснити навіть геть протилежні речі. Сунув Янукович війська на Майдан – бо боїться! Забрав війська від Майдану – атож, боїться! Полетів до Москви – бо самому тут страшно! Продав Україну Путіну – бо перепудився, що сам не впорається. Повернувся додому – «от бач, злякався, йо…ний сцикун!»

Утім, прив’язка фактора страху до персони Віктора Федоровича – це швидше вправа з аутотренінгу для людей, безсилих осягнути логіку дій українського президента за допомогою звичайних методів. Такі міркування принаймні додають революціонерам упевненості, що на Майдані вони мерзнуть недарма. Проте говорити детальніше є сенс про зовсім інший страх, значно реальніший і шкідливіший для протесту зокрема і для країни в цілому.

Страх гвинтиків режиму перед самим режимом, колективним абсолютом-Януковичем, – штука не менш міфологізована, ніж фобії самого Януковича. Що характерно, цим поняттям так само примудряються пояснювати речі діаметрально протилежні. Саме страх, на якому тримається весь режим Януковича, Революція називає запорукою невідворотної поразки Віктора Федоровича, і саме цей страх визначає єдиною причиною, через яку наскрізно гнилий режим досі не розвалився. І навряд тут ідеться про недооцінку чи переоцінку гидкого відчуття, швидше про небажання заглиблюватися в його природу.
 
Найпоказовіший момент – це ставлення до «юних хлопчиків» із Внутрішніх військ, які, звісно ж, аж ніяк не отой скажений «Беркут», а лише молоді пацани-строковики, які просто бояться наказів Януковича. Зараз ми їм на рученята подихаємо, чаю стаканчик піднесемо, кнедликом підгодуємо, і тоді, коли страшний Янукович накаже хлопчикам іти ламати нам черепи, кожен із них забуде про свій страх, і, натхненний щирістю революційних дівчат, встане на бік народу. Ага, щас. Перш ніж прогнозувати modus operandi солдата-строковика, просто тверезо усвідомимо, що «строкова служба» – це не тимчасовий неприємний факт у житті людини, який неодмінно завершиться. Це на конкретний даний момент – єдина реальність у житті цього нещасного солдатика, і отому командиру, ігнорувати чиї накази ви так лагідно просите солдатика, вирішувати, чи цей нещасний хлопчик прокинеться завтра живим і здоровим, чи його знайдуть повішеним у карцері або скаліченим у вбиральні.  

Запитання «що потім?» для цього пацана в формі зовсім не стосується того, кому за наслідками Майдану дістанеться крісло президента, а кому – морквина. Особисто для нього «потім» почнеться прямо зараз, а коли й чим закінчиться – невідомо, бо про амністію для катів, що перейшли на бік учасників мирних акцій, у проголосованому Радою документі жодного слова нема й не буде. Ризик втратити все (за будь-якого варіанту завершення протистояння в країні) сягає 100 %, шанси отримати хоч щось не перевищують 0. Цікавий вибір, чи не так?

Солдатик-«вевешник» може бути всією душею з повсталим народом, але він чудово усвідомлює, що якщо він покладе свого щита на підталий сніг і скине шолом, то все, чого він досягне – це кримінальної статті за дезертирство. Залишитися зі своїми колишніми товаришами він уже не зможе (тут аби встигнути втекти!), а що 18-річному пацану з якоїсь Горлівки чи Теребовлі робити самому посеред величезного Києва – без грошей, без нічлігу, голодному, мокрому та з перспективою швидкого оголошення в розшук? Якщо масове обслуговування Революцією фізіологічних потреб «вевешників» справді має на меті часткове перевербування бійців, то при Майдані має бути створено спеціальний корпус із юристами та психологами, які би пропонували захист та хоч якийсь план дій для майбутніх дезертирів. Інакше ж результатом усіх чаювань на морозі стануть лише скупі чоловічі сльози, з якими хлопчик із Внутрішніх Військ розкроюватиме черепи своїм жалісливим благодійницям. І можете не сумніватися: що більш приязно ви зігрівали бійцю долоньку, то сильніше він вас гамселитиме. Бо дикий контраст між звіром-командиром та мирними протестувальниками, здатними пробачити ментам будь-який злочин, у тому числі й подальші, спрацює не на вашу користь. Саме так працює страх, як би не хотілося пасіонаріям із фейсбуку вірити в шекспірівські пристрасті під чорним шоломом.

Ось цей приклад маленького щеняти режиму, яке може взагалі не знати, хто такий Янукович, але покірно піде ламати зуби об чоботи його ворогів, є фактичною моделлю всієї владної структури. Жоден нардеп від Партії регіонів, олігарх чи високопосадовець, навіть якщо він усім серцем із революцією та проти влади межигірського маніяка, не погодиться виступити проти Януковича, якщо в результаті опиниться з Віктором Федоровичем сам-на-сам. Проте Майдан усе одно продовжує вважати, що «і солдат, і Рінат» мусять зчинити особистий заколот проти державної машини без жодних для себе гарантій від Майдану – бо ми ж європейці, як цим дурням не зрозуміло?

Нерозуміння лідерами Майдану необхідності боротьби з першопричинами страху (замість тупого намагання залякати терпил більше, ніж Янукович) призвело до того, що два перших тижні Революція чекала, поки режим Януковича злякається масовості народного гніву («сьогодні нас вийшов мільйон, а це означає, що завтра нас буде два мільйони, і тоді післязавтра вже точно прийде чотири!»), а весь третій – поки оточення Віктора Федоровича розбіжиться по офшорах рятувати свої рахунки від злого МакКейна. «– А що, куме, боїться нас Янукович? – Ой боїться, аж сюди тхне!» – гомонів собі Майдан, поки Віктор Федорович старанно здавав Москві ліквідні залишки суверенітету.

Хочете й далі продовжувати з Януковичем гру «хто лякає страшніше?»? На здоров’я!
Лише майте на увазі, що всерйоз конкурувати з усім набором погроз, які здатен щосекунди реалізувати відносно своїх підлеглих Янукович, може лише реальна загроза прямого фізичного знищення. І не чергова порожня обіцянка зі сцени Майдану, а лезо шаблі, притиснуте до горлянки. Готові до такого радикального інтелектуального змагання з Віктором Федоровичем – шабля вам у руки, йдіть та переконуйте. Не готові – то замовкніть та змиріться з тим, що страх у цій битві – не ваша зброя.

Ваша зброя в ці дні – та сама відсутність страху, яка й відрізняє вас від солдата, депутата й Ріната. Це не ваша особиста заслуга – порівняно з псами режиму Януковича ви перебуваєте в привілейованому статусі, бо не вмонтовані в систему, і ваше майбутнє, кар’єра й добробут жодним чином не залежать від ретельності виконання наказів Клюєва, Попова чи ще якогось нарваного стабілізатора. І єдиний спосіб перевербувати на свій бік людину з системи – це знайти й показати їй реальний альтернативний шлях, спосіб існування й самореалізації поза режимом. Можете називати це підкупом, на який чесна Революція ніколи не піде, чи звинувачувати автора в колабораціонізмі, але компенсація ризиків для перебіжчиків усе одно залишиться єдиною альтернативою прямим силовим діям. Тим же, хто розраховує лише на страх, у кінцевому рахунку доводиться платити значно більшу ціну.

Юрко КОСМИНА, для «ОРД»