Человек не терпит насилия!

Альтернативы забытых предков: Вишневецкий и Немирич

Vishneveckij

В этом году исполнилось 400 лет со дня рождения двух наших выдающихся соотечественников: Иеремии Вишневецкого и Юрия Немирича. В середине XVII века, когда зарождалась украинская нация, каждый из них предложил для современников свой путь развития. Князь Вишневецкий выступал за врастание Руси в польскую часть Речи Посполитой; шляхтич Немирич хотел ее сделать третьей составляющей польско-литовского союзного государства. Однако их предложения, столь симпатичные с позиций сегодняшнего дня, не были востребованы современниками.

Главный оппонент Хмельницкого

Ярему Вишневецкого украинская историография до последнего времени традиционно изображала в негативном свете. Приняв в 20-летнем возрасте католичество, князь полностью интегрировался в политическую систему Речи Посполитой (впрочем, оставаясь при этом толерантным к вере своих предков и помогая православной церкви). Этот «руського корня лях» был самым крупным землевладельцем в Речи Посполитой, а, возможно – и во всей Европе. Основная его собственность – 56 городков и местечек – была сосредоточена на левом берегу Днепра. Тут он создал себе новую резиденцию в Лубнах (старая была в родовом Вишневце). Именно при его активном участии произошла массовая украинская колонизация современной Полтавщины.

Фактически Вишневеччина стала государством в государстве. На страже фактического суверенитета «заднепровского державцы» стояла 12-тысячная надворная армия, не уступавшая по уровню подготовки королевской. Перед самым могущественным магнатом открывалась возможность стать королем Речи Посполитой, где монарха избирала шляхта.

Становлению могущества Вишневецкого помешало восстание под предводительством Хмельницкого. В одночасье Вишневецкий потерял свои заднепровские владения. Отступая с охваченных восстанием территорий, он оставлял за собой леса виселиц и посаженных на кол людей, отрубленные руки и головы…

Князь стал наиболее непримиримым противником Хмельницкого. Видя в восстании только бунт черни, Вишневецкий был против любых попыток примирения, призывая решать проблему огнем и мечом. Вскоре после победы под Берестечком Вишневецкий в 1651-м(???) умер в походе, очевидно, подхватив какую-то инфекцию.

Шляхта, высоко оценив роль Вишневецкого в борьбе с Хмельниччиной, впоследствии избрала королем его сына – Михала Вишневецкого. Однако тот оказался одним из самых неудачливых монархов Речи Посполитой. В годы его правления Османская империя завоевала Подолье со считавшимся неприступным Каменец-Подольским. Из-за сильных переживаний у короля обострилась язва желудка, которая и свела его в могилу в довольно молодом возрасте. Однако, пусть и неудачное, это правление показало, что шляхта руського происхождения могла бы играть в Речи Посполитой решающую роль.

Прораб гадячского компромисса

Если Ярема Вишневецкий перешел в католицизм, то один из самых богатых шляхтичей Киевского воеводства Юрий Немирич исповедовал местную разновидность протестантизма – арианство. Он был предводителем протестантской шляхты Киевщины и одним из вождей протестантов в Сейме Речи Посполитой.

Хотя основные его владения были на Правобережье, со временем он, как и Вишневецкий, приобрел собственность и на Заднепровье (тут центром его владений стали Кобеляки), которую также потерял в начале Хмельниччины.

Поначалу он воевал против Хмельницкого, однако в 1655 году, как многие шляхтичи-протестанты и даже некоторые католики, перешел на сторону шведского короля, который вторгся в Польшу. После того, как поляки остановили шведский «Потоп», многие шляхтичи покаялись в таком коллаборационизме. Однако Немирич пошел другим путем: вернулся к вере своих предков – православию – и перешел «под протекцию козаков» – на службу к гетману Хмельницкому. Он даже стал в некотором роде православным миссионером, обратившись к своим бывшим единоверцам с «Уразумлением ко всем диссидентам римским о переходе в лоно греческой церкви».

Вскоре после смерти Хмельницкого Немирич стал одним из ближайших соратников нового гетмана – Ивана Выговского. В условиях кризиса отношений между царем и гетманом Немирич выступил с идеей, воплотившейся осенью 1658-го в Гадячской унии: создание Великого княжества Руського как третьей равноправной составляющей – наряду с Королевством Польским и Великим княжеством Литовским – Речи Посполитой. (http://gazeta.ua/post/254509)

Однако у этой идеи нашлось множество противников как среди шляхты, так и среди козацкой старшины. При ратификации Сейм существенно сократил Гадяцкие статьи, так что Немирич даже воздержался от присяги на их соблюдение, сказавшись больным.

В итоге, разногласия среди козацкой старшины лишь усилились, и даже победа козацко-крымскотатарского войска над московским в битве под Конотопом летом 1659-го не помогла исправить положение. Вскоре Немирич погиб в стычке с восставшими козаками, а Выговский – отрекся от гетманской булавы и перешел на королевскую службу. Весть о гибели несостоявшегося канцлера Великого княжества Руського вызвала злорадство как у его бывших единоверцев-ариан, так и у католиков. А больше всего смерти Немирича обрадовались в Москве…

В отличие от бескомпромиссного Вишневецкого, Немирич несколько раз изменил свою позицию, переходя от поляков к шведам, а затем – к козакам. Делал ли он это из конъюнктурных соображений или же его взгляды эволюционировали?.. Трудно ответить однозначно. Вообще, подобным образом действовал не только Немирич. Скажем, шляхтич Станислав Кричевский в начале восстания Хмельницкого тоже перешел в православие и присоединился козакам. А когда смертельнораненый полковник Кричевский попал в плен, и поляки спросили – не жалеет ли он о смене веры и не хочет ли перед смертью вновь стать католиком, тот ответил, что все это на самом деле неважно, а вот то, что почти весь его полк полег – это действительно жаль.

Стоит также отметить, что и политические взгляды Богдана Хмельницкого тоже радикально менялись.

Эволюция сабли Богдана Хмельницкого

Поначалу Богдан Хмельницкий был вполне лояльным подданным польского короля. Как и многие запорожцы, он участвовал в Смоленской войне 1632-1634 гг. (http://gazeta.ua/articles/history-journal/_do-kozackogo-reestru-prijmali-za-habari/455467) и даже получил от короля саблю в дорогой оправе. Впоследствии, когда Хмельницький пожаловался королю на беспредел местных властей и магнатов – тот якобы ответил: «разве у тебя нет сабли?».

Поначалу Хмельницкий собственно и боролся за справедливость. Показательно, что осенью 1648-го, после целого ряда побед, гетман выдвинул довольно скромные требования: амнистия всем участникам восстания, увеличение козацкого реестра с 6 до 12 тысяч (http://ord-ua.com/2012/06/08/kazaki-byudzhetniki-/ тогда как под его командованием находилось более ста тысяч!), вывод с козацких территорий регулярной армии и восстановление самоуправления, а также выделение гетману Войска Запорожского «на булаву» одного из староств на Надднепрянщине.

Позиция Хмельницкого кардинально изменилась после триумфального возвращение в Киев и беседы с высшим православным духовенством в начале 1649-го. Вскоре гетман уже позиционировал себя как «самодержца руського», а ляхов обещал «загнать за Вислу». Восстание за справедливость трансформировалось в национально-освободительную войну.

Разбуженную Хмельницким стихию не смогли загнать в рамки ни Ярема Вишневецкий, ни Юрий Немирич.

Дмитро Шурхало, для «ОРД»

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

16 ответов

  1. “В этом году исполнилось 400 лет со дня рождения”
    Ты бы, блеать, ещё динозавтров вспомнил. Когда уже перестанут заказуху тут шпарить и редкое никому не нужное фуфло ?!

  2. В результате этой, т.н. “национально-освободительной войны”, Хмельницкий стал богатейшим земле- и рабовладельцем в Украине, что, собственно, и являлось истинной целью его бунтарства. Богатейшими магнатами стала и вся его шобла-старшина, а простому народу обида Богдана за сраный Субботов да курву-ляшку вылилась в неисчислимые беды и страдания. Все его победы над поляками обусловлены исключительно присутствием в его банде головорезов “экспедиционной” орды крымчаков, с которым гетьман в основном расплачивался ясырём, т.е. правом на угон в Кафу на невольничьи рынки простых украинских гречкосеев — до 80 тыс. душ за раз, причём исключительно молодых и здоровых, немощных же татары просто вырезали… Когда же татары его “зраджувалы” (Берестечко, Охматов), то доблестный вояка еле успевал уносить ноги, бросая на произвол ляхов своих соратников. В 1654 году хронический алкоголизм Хмельницкого и, как следствие, его полный политический дебилизм привёл Украину к разбитому политическому же корыту в виде “воссоединения” с Россией! Впрочем, читайте Шевченко, давшему Богдану исчерпывающую историческую характеристику, несмотря на свою аналогичную “слабость”.
    Тот факт, что с Хмельницким во времена большевиков носились как Ющенко с трипольской ступой, понятно. Но аналогичное ношение с ним наших нациков — весьма удивительно!

  3. Якби-то ти, Богдане п’яний,
    Тепер на Переяслав глянув!
    Та на замчище подив[ив]сь!
    Упився б! здорово упивсь!
    І препрославлений козачий
    Розумний батьку!.. і в смердячій
    Жидівській хаті б похмеливсь
    Або б в калюжі утопивсь,
    В багні свинячім.

    Амінь тобі, великий муже!
    Великий, славний! та не дуже…
    Якби ти на світ не родивсь
    Або в колисці ще упивсь…
    То не купав би я в калюжі
    Тебе преславного. Амінь.

    [Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 308; 718-719.]

  4. “их предложения, столь симпатичные с позиций сегодняшнего дня”
    симпатичны кому? Вам, Дмытро? Украину в Польшу? К Литве?
    Я шо-то ни разу ни от кого
    публичных симпатий к таким планам не слыхал..

    Ой, что-то забористый у тя, автор, табачок…

    Иль так, для красного словца?…

  5. Дмитрий-Вы бы хоть чуть чуть историю учили.
    О каком арианстве в 16-м веке может идти речь????
    И тем более с каких это пор арианство стало разновидностью протестанства???
    Арианство возникло в 4-м веке,когда еще и о самой схизме никто не думал.
    Не учите историю по Википедии.
    Да и в остальном статейка откровенно слабая.

  6. Орд вы веселый сайт но ваши исторические опусы из серии если бы у бабушки был ..уй, она была бы дедушкой, просто веселят, давай те лучше писать про сегодення у Вас это лучше получаеться.

  7. Одною із заслуг Великого Богдана було створення незалежної митної системи в українській державі (Військо Запорізьке городове- історіографіч. назва Гетьманщина). Московитам знадобилось цілих сто років, щоб її зламати в середині XVIII ст.
    Українська держава ( у повному розумінні цього слова) Військо Запорізьке ( історіографічна назва — Гетьманщина ), яка відновилась після національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648-1654 р.р.) на середину 17 ст. займала 250 тис. квадратних кілометрів українських земель з населенням в 1, 5 млн. осіб. На на кінець 17 століття Гетьманщина скоротилась до меж частини Лівобережної України і складалась із 10 полків : Гадяцького, Київського, Лубенського, Миргородського, Ніжинського, Переяславського, Полтавського, Прилуцького, Стародубського і Черніговського (В таких географічних межах вона проіснувала до свого знищення : 60 -і роки 18 ст.). В праці показано, як урядові установи Московщини вели боротьбу за підпорядкування української митної системи та за введення нових ” московских ” митних порядків в українській державі : Гетьманщині, та за знищення українського національного ринку. Оскільки в Гетьманщині існувала лояльна митна система (зовнішньо нагадувала індукту та евекту Речі Посполитої, але зовсім іншою була за своє суттю), основою якої були митні тарифи: індукта ( мито за ввезення товарів гуртом, тобто оптом) та евекта ( мито за вивезення товарів гуртом, тобто оптом), які становили 2 % від вартості товарів, що ввозилися та вивозилися з України, а це приваблювало іноземних купців. Вказані митні тарифи (індукта і евекта) розповсюджувались на всих іноземних купців, в тому числі і на купців Московської держави. Індукта і евекта направлялись до Військового (державного) скарбу Гетьманщини. Митні порядки в Гетьманщині були заведені Богданом Хмельницьким, зокрема, його Універсалом від 28 квітня 1654 р.

  8. дело в том, что в Речи Посполитой арианами называли местную разновидность кальвинизма. они же социане (по имени проповедника Социны), они же польские братья, они же антитринитарии, они же нырки (поскольку крестились — с погружением в воду — уже в зрелом возрасте). надо было уточнить в тексте

  9. Надо было ответственнее подходить к терминам и их этимологии, если Вы уж хотели придать своей статье хоть какую-то наукообразность. И впредь — прошу больше не тревожить меня Вашими болванами соотечественниками…

  10. Черговий міф надуманий сучасними московітами “нібито Військо Запорізьке низове, власне Січ, є щось чужорідне для України.Полковники, які підтримали Хмеля у 1648 р. ( який був також режстровим Війська Запорізького) супроти ляхів — руська (українська) шляхта (дідична або нобілітована)та одночасно — реєстровим козацтвом. Ні Сірко, ні Богун ( які теж були руськими шляхтичами), як і більшість Правобережних полків, не заприсягали московітському цареві, а березневі стататті 1654 р. не були затверджені на Військовій Раді. Основна причина Хмельниччини — Річ Посполита була республікою 2 — х народів (литовців і поляків. Частина руської шляхти ( Адам Кисіль, Ієремія Вишевецький, Острозькі, Потоцькі, Собеські (чого вартий рятівник Європи славний Іван ІІІ Собеський) , Жолкевські, Сангушки, Замойські, Заславські, Забродські, Пшонки і т.д.) виступали за еволюційне перетворення РП на республіку з — х народів, тобто із входженням до федерації РП Великого князівства Руського (України). Інша частина руської (української) шляхти Федоренки (Богуни),Ждановичі, Сірко, Хмельницький, Кривоноси, Золотаренки, Небаба, Нечаї, Дорошенки і т.д. — за ревлоційний шлях змін в Речі Посполитої. Радикальна руська шляхта і сформувала радикальний православний рицарський орден — Січ, власне руський шляхтич із роду Вишневецьких — Байда Вишневецький.

    А ти, що думав, що селяни з вилами Річ Посполиту розвалили, от дивак..

  11. Від моменту повстання 1648 р. та протягом чотирьох десятиліть по ньому козацькі візії кордонів України були надзвичайно послідовними. Основна територіальна концепція включала землі Війська Запорозького, до яких додавалися території, затверджені за козацтвом згідно з умовами Зборівської угоди 1649 р., завойовані райони (невеличка територія на півдні Білорусії) та володіння напівнезалежного Війська Запорозького Низового (січове козацтво). Усі ці землі складали державу часів гетьманства Б.Хмельницького, але пізніше їх було поділено на Правобережну, Лівобережну Україну та землі Запорозької Січі. Саме цю територію її населення сприймало як власну Вітчизну, розірвану навпіл унаслідок московсько-польських угод 1667 та 1686 рр.
    Існувала й друга територіальна концепція – «більшої України», до якої включали землі Війська Запорозького та Корони Польської, населені православним руським народом. Ідею створення такої України активно просував Б.Хмельницький. До неї зверталися представники козацтва під час гадяцьких переговорів (1658 р.). Не забували про неї й ворогуючі між собою П.Дорошенко та І.Самойлович. як уже зазначалося, концепція «більшої України» існувала задовго до повстання 1648 р. й була відома вже з кінця XVI ст. Побутування її протягом понад ста років прямо вказує на формування особливої української територіально-політичної самоідентифікації.
    Ці дві концепції території України було прив’язано до певної уявної конституційної бази. Так, включення руських земель до складу Корони Польської у 1569 р. ґарантувало певні права представникам руського народу. І хоча вони стосувалися саме православної шляхти інкорпорованих земель, порушення прав православного населення різних соціальних станів будь-де на території Речі Посполитої сприймалося православною шляхтою руських воєводств Корони Польської як порушення саме їхніх прав.
    У XVII ст. козаки, які прийшли на зміну шляхті в ролі репрезентантів православного руського народу, керувалися саме такими принципами у питанні про права руського населення Речі Посполитої. Таким чином, козацькі гетьмани послідовно виступали захисниками православної руської віри та культури на всіх територіях польсько-литовської держави. ця відповідальність призвела до появи третьої територіальної концепції, яка включала у себе всі «руські землі» Речі Посполитої, що збігалися з межами Київської митрополії. Саме на підставі цього бачення гетьман П.Дорошенко захищав використання «руської мови» в межах цілої Речі Посполитої, а його ворог –
    гетьман І.Самойлович – до останнього боровся за ґарантування прав православного населення, яке за підсумками «Вічного миру» (1686 р.) підпадало під владу польських королів.

  12. Б.Хмельницькими в Гетьманщині було запроваджено вільну оптову експортну-імпортну торгівлю : іноземцям дозволялося вести оптову торгівлю (на відміну від Московщини) в будь-якому місті Гетьманщини, сплачуючи індукту і евекту. Головна митна установа ( Головна карвасарія) знаходилася в м.Ніжені, де перебував її керівник- екзактор. Останньому підчинялися фактори, які керували факторіями ( розташовувалися в містах, де відбувалися міжнародні ярмарки). Митну варттість формував ринок, тобто 2 % (індукти чи евекти) стягували від продажної ціни, а не митник власноручно встановлював митну вартість, її формував ринок. Московське царство на кордоні із Гетьманщиною в період її існування мало 3 митниці : в Брянську, Сівську та в Курську. Інколи купці користувалися послугами Білгородської митниці, але, як правило нею користувалися купці Слобідської України (Харківщина). Вказані митниці проіснували до 13 квітня 1758 р., тобто вони припинили своє існування разом із знищенням української митної системи. Митні збори (індукта і евекта) досить часто віддавались на відкуп ( в оренду) різного роду підприємцям, що інколи приводило до зловживань останніх по відношенню до купців. Саме завдяки українському купецтву в першій половині XVIIІ ст. уряд Московської держави не зумів ліквідувати українську митну систему, знищити український національний ринок , а тим самим — економічні підвалини української держави Гетьманщини. Запровадження в Гетьманщині вільної торгівлі (іноземні купці мали право продавати оптом свої товари , як і купувати оптом місцеві в будь-якому місті Гетьманщини) та низьких митних податків, а також не високих внутрішніх податків дало свої плоди вже в кінці 17 століття, коли лише частина України (Гетьманщина) стала головним постачальником до країн Західної Європи такої продукції як : збіжжя (пшениці, ячменю, вівса), рогатої худоби (волів та баранів), шкіри волів та баранів, хутро баранів, ревеню, ікри, воску, конопляної олії, селітри, смоли, клею ( а дана українська продукція мала монопольне становище в цих країнах, а Гетьманщина була монополістом щодо постачання цієї продукції до Західної Європи). В той час, як неякісні московські товари не могли конкорувати на українському ринку. Та уже впродовж першої половини 18 століття уряд Московської держави намагається “накинути” на Гетьманщину різні проекти втягування української держави в митне поле Московщини з метою захоплення економічного підгрунтя української державності.
    Купецтво Московщини цікавило головним чиноми два питання стосовно українського ринку : право заборони ввезення до Гетьманщини тих іноземних товарів, якими воно саме торгувало в своїх та українських містах та заборона вивезення із Гетьманщини через сухопутні кордони, тобто через західний кордон Гетьманщини, до Західної Європи тих товарів, які купецтво Московії само продавало в Архангельську іноземним купцям або торгувало ними на території самої Московщини.
    Після Полтавської катастрофи, направляються на територію Гетьманщини (Лівобережна Україна) різного роду “московские люди”, які мали при собі таємні інструкції від уряду Московської держави (офіційна тогочасна назва Росії) з метою ведення економічної розвідки та збору інформації про економічну ситуацію на Україні , щоб вибудувати в подальшому тактику та стратегію загарбання української економіки. Зокрема, після “таких розвідок” слідували укази царя Петра 1 про заборону українським купцям вести вільну торгівлю із Заходом , і примушування українських купців їздити до Західної Європи через територію Московщини, головним чином через північні порти Московщини ( Архагельськ , Ригу). Крім цього, видавалися різного роду “заборонні укази” взагалі про не вивіз українських товарів із Гетьманщини окрім , як до московської держави, і то це право надавалося московським купцям. Так, у 1714 році було видано указ Сенату Московщини, яким заборонялося вивозити із Гетьманщини , окрім портів Московської держави, прядиво, юхту, сало. 5 квітня 1714 р. було видано указ, згідно з яким заборонялося вивозити за кордон, окрім портів Московщини, ще й поташ, смольчук, віск, конопляну олію, клей, ревень, смолу та ікру. Щодо клею , ревеню та ікри , то український купець був зовсім позбавлений можливості вивозити їх за кордон , оскільку монополію торгівлю цим товаром захватила Московщина. У 1715, 1725 роках було заборонено вивозити за кордон збіжжя. Було видано ряд указів про заборону ввозити на територію Гетьманщини із-за кордону якісну промислову продукцію , а дозволялось ввозити сюди неякісні товари Мосоквської держави , а саме : панчохи та каразеї, голки тканини , зокрема “каламейки, полукаламейки, стамеды среднихъ рукъ, полотна низкихъ денегъ”. Територію Гетьманщини в буквальному розумінні слова було “обліплено” форпостами та заставами (керівниками яких було поставлено “московских людей”) для контролю за українськими купцями та за українською торгівлею. Застави на Гетьманщині були запроваджені 3 вересня 1714 р. відповідно до указу Сенату Московщини. Цей указ має назву “Объ устройстве на границахъ заставь для непропуску в чужія пристани пеньки, юфти и сала”. Відповідно до даного указу наказувалоь : “…въ губернияхъ обьявить всем дабы в чужіе пристани товаровъ не возили, а именно : пеньки, юфти, сала не возили бъ, а возили бъ въ Ригу и въ прочия Московского государства пристани , по прежнему Великого Государя Именному указу”. В 1723 р. було видано ще один сенатський указ про облаштування застав на Західному кордоні Гетьманщини.Вказані укази дають можливість нам бачити , як саме московіти називали самі свою державу, а саме : “Московское государство”. Одночасно по всій териорії Гетьманщини встановлюються ще й форпости. В 1720 р. їх уже разом із форпостами нароховувалось близько 40. Найважливіши з них були в Києві, Полтаві, Сорокошицях, Стародубі і Переяславі. Форпости, як правило, оточували заставу і дещо були висунуті перед нею, але досить часто стояли і осторонь застави. У 1728 р. в Чернігівському полку їх нараховувалось близько 53, у Стародубському — 66, у Гадяцькому — 17, Київському — 59, Миргородському — 29, Переяславському — 62 і в Полтавському — 52 форпости. А в 1748 р. нараховувалось “учрежденныхъ по Днепру пограничныхъ форпостовъ вверхъ отъ Смоленской губерніи аж до Кіева 335, внизъ от Кіева до Переволочны 236, итого 571”. На заставах та фопостах стежили за тим, щоб “запрещенныхъ товаровъ за границу” не вивозили , а дозволені для вивозу відсилали до північних портів Московщини. Керівниками форпостів та застав були “московские люди”. Керівники форпостів та застав підпорядковувались київському генерал-губернаторові, а коли відновлювалась посада гетьмана, то підпорядковані були вже безпосередньо гетьману. 22 листопада 1746 р. Колегія закордонних справ Московської держави направила інструкції київському генерал-губернаторові , відповідно до яких наказувалось не випускати за кордон купців із Гетьманщини без паспортів. Останні видаваликоменданти міст, Генеральна Військова Канцелярія Гетьманщини, полкові канцелярії. В паспортах вказувалось : куди саме їде купець, через який форпост. Якщо з купцями їхали челядники , то вони вписувались в паспорти, а купець давав поруки, що поверне вказаних челядників на Україну, а також поруку, що не змінить віри , та не залишиться за кордоном. Повернувшись на батьківщину, купець мав прибути в установу, яка видавала йому паспорт, щоб зняти із себе вищевказані поруки. Окрім примусового встановлення застав та форпостів на Гетьманщині уряд Московщини видавав різного роду укази, інструкції для боротьби “с мировым поветрием” (чума, різного роду епідемії) на Україні, якими зобов”язував керівників форпостів та застав не пропускати та Україну купців єврейської національності, в той час як купцям : грецької, вірменської, турецької, польської та іншими дозволялося приїздити на територію Гетьманщини , вистоявши перед цим у карантині та вести торгівлю. Так , царським указом Московської держави від 4 лютого 1745 р. купцям єврейської національності було заборонено приїздити на Україну. Вказаний указ було надіслано на виконання київському генерал-губернаторові Леонтьєву.
    Ліквідація вільної торгівлі в Гетьманщині : “укази про заборонені товари” , система форпостів, застав та карантинів — все це робилося з метою : піднятття економічного розвитку північних міст в Московії, і як наслідок українські купці втрачали роками завойоване своє місце на ринках Західної Європи; отримання прибутків від митних зборів Гетьманщини, тобто направлення їх не до скарбу української держави , а до скарбу , власне , Московської держави; ліквідації економічного підгрунтя української державності. Навіть австрійський двір вимагав від Петра 1 відновити на Україні вільну торгівлю, погрожучи йому, шо не підпише політичний договір із Московщиною. Так, уже в першій реляції з Відня московський посол Ягужинський 30 квітня 1720 року пише московітському уряду, що пояснив (але правильно буде сказано, що відверто та цинічно збрехав) австрійському двору,що скасування вільної торгівлі в Україні відбулося внаслідок того, що ця торгівля «сама собою припинилися, але в більшій мірі через епідемії». В таку брехню, звичайно , у Відні не повірили, і тому австрійський посол в Московщині граф Кінські продовжили «штурмувати» московський уряд скасуванням заборони вільної торгівлі в Гетьманщині практично до 1723 року, коли 6 лютого 1723 року Сенат Московської держави все ж таки змушений був видати «формальний указ», відповідно до якого : список заборонених для ввезення в Гетьманщину із Австрії та вивезення звідси товарів до Австрії залишено такий же само, як і перед цим був.
    Московські купці почали за безцін скуповувати українські товари, або взагалі їх просто відбирали, як це робили представники Меншикова та ін. В результаті , Гетьманщину було взято в “московські тіски”, і врешті в 1753-1757 р.р. українська митна система була знищена. В вищевикладених працях Дідусенко П.М. наведено цілий ряд фактів, які підтверджують наступне : над знищенням митної системи Гетьманщини працювали всі державні установи Московської держави : Комерц-Колегія, Камер — Колегія, Колегія з іноземних справ, Військова Колегія, цілий ряд державних комісій , як то Комісії з мит та Комісії з комерції, які розробляли різного роду проекти по ліквідації митних порядків Гетьманщини. В Московській державі в той час існували високі мита : 5% за ввезення – вивезення товарів від їх ціни та мито за тарифом. 18 грудня 1753 року цариця Московської держави Елизавета Петрівна затвердила своїм указом один із таких проектів (проект графа П.І.Шувалова) , а 20 грудня 1753 року вказаний указ про ліквідацію внутрішніх митниць, внутрішніх мит та дрібних зборів по всій державі був уже надрукований. Відповідно до даного указу з товарів купців, які привезуть із — за кордону свої товари ( чи везтимуть їх туда) з 1 квітня 1754 р. мали стягувати з експортно-імпортної торгівлі в прикордонних та портових митницях внутрішнє мито в ромірі 13 копійок з рубля та мито відповідно до тарифу. Пунктом 4 вказаного указу передбачалось ліквідувати митниці, які стояли на кордоні між Гетьманщиною та Московщиною : Сівську, Брянську і Курську митниці, та заснувати митниці на західному і південному кордоні Гетьманщини зі сторони Польщі та Туреччини. Наказом Сенату від 22 грудня 1753 р. був затверджений склад Комісії з мит у складі 10 осіб. До неї ввійшли : президент Камер-Колегії А.Шаховський, асесор тієї ж Колегії Лобков, президент Комерц-Колегії Я.Євреїнов, обер-президент Головного магістрату Зінов”єв, президент Головного магістрату І.Ісаєв, радник Сибірського приказу Коротнєв, колезький асесор А.Гончаров, колезький радник К.Матвєєв, купці І.Баташев і Л.Лугін. Склад Комісії свідчить, що серед його учасників не було жодного представника української сторони, хоч розпочата реформа стосувалась і зміні митних порядків на Гетьманщині. Жадоба отримати, як скоріше прибутки у зв”язку із нововведеннями , започаткованими царським указом від 18 грудня 1753 р. була причиною появи сенатського указу Московської держави від 4 січня 1754 року, відповідно до якого внутрішні митна : 13 копійок з рубля ( 13 % від вартості товару) та мито за тарифом необхідно було вже стягувати негайно (не чекаючи 1 квітня 1754 р.), з часу отримання указу Елизавети Петрівни від 18 грудня 1753 р. 5 січня 1754 р. було видано ще один указ про ліквідацію зборів з перевозів, мостів та ін. 18 січня 1754 р. було видано ще один сенатський указ, яким наказувалось із окремих українських товарів (пеньки, сала, воску та ін.), які везлися із Гетьманщини до північних портових міст Московщини з метою подальшого продажу їх в Західну Європу на митницях, які стояли на кордоні між Гетьманщиною та Московським царством , а саме на Курській, Брянській та Сівській митницях 13 копійкового внутрішнього митна з рубля не стягувати, а стягувати це мито в портових митницях на півночі Московщини ( в Архангельську). В той же час відповідно до даного указу, із решти українських товарів, які українські купці везли до Московщини (рогату худобу), або якісь інші товари , придбані ними в країнах Західної Європи або в Турції , то з купців на вищевказаних прикордонних митницях ( Брянській, Курській і Сівській) необхідно було стягувати 13 копійкове мито з рубля та видавати їм про це квитанції, щоб із них повторно не стягли це мито в портових північних містах Московщини. Успішна реалізація проекта графа П.І.Шувалова із скасування внутрішніх мит на теренах самої Московії , прискорила розгляд питання про митні порядки на Гетьманщини. В січні 1754 р. портові та прикордонні митниці приступили до збирання мит на загальній основі (13 копійок з рубля та мито за тарифом). Але в указі від 4 січня 1754 р. не було спеціально обумовлено, як вчиняти при зборах мит із товарів, які вивозились із Гетьманщини, та ввозились в Гетьманщину. Тільки відносно найважливіших товарів (пеньки, сала , віску) містилось визначеня про те, щоб стягувати з них 13 копійкове мито в портових митницях при продажу цього товару. Після указу цариці Єлизавети Петрівни від 18 грудня 1753 р. при вивезенні українських товарів із Гетьманщини на прикордонних митницях замість колишнього мита за явку грошей в розмірі 2 1/2 коп. з рубля почали брати 13 копійок з рубля, в тому числі і з товарів в яких була зацікавлена промисловість Московщини ( шерсть, овчина, сира шкіра та ін.). При ввезенні московських товарів в Гетьманщину замість внутрішнього 5 % — го мита і мита за тарифом почали стягувати внутрішнє мито в розмірі 13 копійок з рубля і мито за фарифом.
    В зв”язку із цим Комісія з мит, що створена була 22 грудня 1753 р. зібрала всі проекти другої половини 18 ст., які передбачали ліквідацію митних порядків на Гетьманщині , та введення тут митного законодавства Московської держави. Було вироблено спільний проект, суть якого зводилася до перенесення прикордонних митниць Московщини на західний та південний кордони Гетьманщини, які московські урядовці вже почали називати «государственной границей» та включення Гетьманщини в правове поле митного законодавства Московщини та подано його цариці Єлизаветі Петрівні.
    15 липня 1754 р. цариця Московської держави Єлизавета Петрівна видала указ, яким «для пользы малороссийскому народу», як цинічно зазначено в указі, ліквідовувала митну систему Гетьманщини, а саме було відмінено митні збори індукту та евекту, та заповаджено в українській державі митне законодавство Московщини. Відтепер українські та іноземні купці при імортно-експортній торгівлі в Гетьманщині мали сплачувати замість 2 % індуктово-евектового мита від вартості товарів при їх вивезенні звідси чи ввезенні сюди — митні збори , як і купці в Московщині, на основі іншого указу Єлизавети Петрівни від 18 грудня 1754 р. : внутршнє мито 13 копійок з рубля та мито за тарифом відповідно до митного тарифу. В даному указі знову було підтвердженно про створення на західному та південному кордоні Гетьманщини митниць та про ліквідацію Сівської, Курської та Брянської митниць на кордоні між Гетьманщиною та Московщиною. Як буде створено митниці на Західному і Південному кордонах Гетьманщини (останню московський уряд вже вважав територією власне Московської держави), то необхідно приступити до збору мит при ввезенні і вивезенні товарів через ці митниці відповідно до указу від 18 грудня 1754 р. , тобто брати внутрішнє мито : 13 копійок з рубля та мито за тарифом. Таким чином, індукта і евекта в торгівлі між Гетьманщиною та Московщиною скасовувалась. Проте, якщо українські купці привозили товари із-за кордону на продаж до Московщини , а оскільки митниці на кордонах із Польщею та Туреччиною встановлені ще не були , то на Сівській, Брянській та Курській митницях мали доплачувати різницю між зібраними індуктним збором та внутрішнім митом :13 копійок з рубля, тобто 2% + 11 %. Отримавши вищевказаний указ від 15 липня 1754 р. цариці Єлизавети Петрівни, гетьман К.Розумовський відразу ж його опротестував. З цього приводу він направив через Колегію іноземних справ меморандум цариці Єлизаветі Петрівні. В даному меморандумі доводилось, що з давніх часів, ще за гетьманів Хмельницького, Брюховецького, Дорошенка та Скоропадського індукта збиралась не до цасрького скарбу, а до гетьманського. Гетьман Кирило Розумовський направив через Колегію іноземних справ цариці Єлизаветі Петрівні свої заперечення щодо незаконності скасування вказаних митних зборів в Гетьманщині та ліквідації митної системи, покликаючись на неопорушність давніх прав та привілеїв, затверджених ще при гетьманові Б.Хмельницькому московським царем Олексієм Михайловичем. Одночасно гетьман К.Розумовський звернувся з листом до керівника Колегії іноземних справ Безтужева, щоб той дав роз”яснення в зв”язку із чим в Гетьманщині скасовувались митні порядки. У відповідь на це 7 вересня 1754 р. гетьману Розумовському було надіслано царський указ, в якому вимагалось надіслати відомості про розміри зібраних індукти та евекти з червня 1750 р. і по нинішній час. Отримавши вказаний указ, Розумовський звернувся через Колегію іноземних справ до цариці Єлизавети Петрівни із запереченнями, в яких стверджував, що жоден гетьман до цього часу не зобов”язаний був це робити, і він цього робити не буде, що індукта та евекта колишніми гетьманами використовувалась на ” войсковіе и національніе росходы изъ ихъ Гетманскаго разсмотрения”. У відповідь на прохання гетьмана : “не чинить ему обиды противъ прежнихъ гетмановъ”, 4 січня 1755 р. цариця Єлизавета Петрівна надіслала гетьману К. Розумовському через Колегію іноземних справ указ, у якому стверджувала, що індукта та евекта — це є суто митні збори, які мають йти до московського скарбу, і що сам Б.Хмельницький погодився на це в березні 1654 року (так звані березневі статті) , що було відвертою брехнею, оскільки індукта та евекта були введені в Гетьманщині Універсалом Б.Хмельницького від 27 квітня 1654 р., в якому було прямо прописано , що вказані митні збори направляються до військового скарбу , тобто до скарбу Гетьманщини , а станом на січень — березень 1654 р. митних зборів (індукти та евекти ) в природі не існувало в Гетьманщині. У відповідь на вказаний указ гетьман К. Розумовський 20 січня 1755 р. відправив цариці Єлизаветі Петрвіні доволі сміливі і грунтовні письмові заперечення, які базувались на історичних фактах та доказах запровадження митних порядків на Гетьманщині , та що Московщина не має жодного відношення до цих митних порядків, а також не безпідставно стверджував , що статті Б.Хмельницького не одного разу були піддані фальсифікації. Проте, уряд Московщини не збирався змінювати своєї митної політики стосовно Гетьманщини.Дипломатична переписка тривала біля року, але не дала жодних позитивни наслідків для України. Дана переписка є цікавою з точки зору розуміння гетьманом Розумовським державного устрою держави Гетьманщини.
    Завершальною стадією ліквідації митних порядків в Гетьманщині стало прийняття 1 грудня 1755 року в Московській державі Митного статуту , де Розділ 11 повністю було присвячено Україні, та прийняття в 1757 року нового Митного тарифу. Таким чином, купець, який прибував до Московської держави з товаром змушений був одночасно платити 13 % внутрішнього митта від вартості товару та мито за тарифом в прикордонній митниці або в портах. Іноземний купець мав право продавати свій товар оптом тільки купцям Московщини. Торгівля між іноземними купцями в Московській державі заборонялась. Такий же розмір мит платили купці і при вивезенні товарі за кордон. Якщо ж іноземний купець побажає продати свій товар «в глибині» Московської держави, то він мав сплатити (окрім зазначених мит) ще й проїждже мито в розмірі 10 % від вартості товару («10 копеек с рубля»), але «єфимками» (талярами) по заниженому курсу : «считая каждый ефимок по 50 копеек». Ящо іноземний купець приїздив в Гетьманщину, то він сплачував в прикордонних митницях : внутрішнє мито в розмірі 13 % від вартості товару та мито за тарифом, і після цього міг вести свій товар в будь-яке місто Гетьманщини, не сплачуючи проїжджого мита на території України та продавати свій товар оптом. Але якщо іноземний купець бажав вести свій товар через Гетьманщину в Московію то платив проїждже мито в ромірі «10 копеек с рубля». За транзит через Московську державу проїжджого мита не брали. Український купець, який привозив із-за кордону свої товари в Україну вимушений був тепер сплачувати мито в розмірі 13 копійок з рубля (13% від вартості товару) та мито за тарифом , а коли бажав вести свої товари далі в Московщину через територію Гетьманщини, то звілнявся від сплати проїжджого мита. Ця єдина пільга, яку отримали іноземні купці в Гетьманщині, а українські купці при торгівлі з Московщиною не вплинула на загальну ситуацію. Терторія Гетьманщини була «охоплена» митним законодавством сусідньої Московщини, яка і перебрала на себе контроль над українською зовнішньою торгівлею та прибутками від збору мит з цієї торгівлі. Українцям було «дозволено лише збирати мита в царський скарб сусідньої держави під керівництвом московських воєвод». Особа, яка доносила про контрабандні товари надавалась половина конфіскованого товару, з якого вона мала сплатити внутрішнє мито та мито відповідно до тарифу. Якщо власник контрабандного товару вчинить опір при вилученні в нього контрабандних товарів, то він карався смертною карою (Розділ 4 Митного статуту). Митниці вирішено було відкрити на Західному та Південному кордонах Гетьманщини, тобто на кордоні із Польщею та Туреччиною. На кордоні з Туреччиною відкривають митниці у 1755 р. в Царичанці, Бахмуті, Ізюмі та в Луганській станиці (нині Луганськ). 30 грудня 1756 року Сенат Московщини видав указ, яким підпорядкував малі : Ізюмську та Луганські митниці великій : Бахмутській митниці. Відповідно до сенатського указу Московської держави від 13 квітня 1758 р. було наказано закрити митниці в Сівську, Курську та Брянську, які стояли на кордоні між Гетьманщиною та Московщиною. Відповідно до вказаного указу Сенату Московщини наказано було відкрити митниці у Василькові, де був карантинний будинок, і ще дві митниці було відкрито в Добрянці та Злинці.На півдні від Києва засновують митниці у Переяславі, Кременчуці та в Переволочній. Засновуючи по цих місцях митниці, треба було мати на увазі, що митниця від митниці були занадто далеко, тому вирішено було перепускати купців через деякі застави, підпорядковані головним митницям. Такими були: Злинківська, що згодом втратила своє самостійне значення, при Добрянській митниці; Сокиринська, та Царичанська при Переволочній митниці. Указом Комерц-Колегії Московщини від 24 квітня 1763 р. наказувалось відкрити митниці замість Переволочанської та Кременчуцької в слободі Орлі, в шанцях — Архангельському, Миргородському, Кирилівському та в слободах Комісарівці та Юзівці.Щоб направити купців на новостворені митниці , наказувалось залишити із перевозів на Дніпрі тільки 12 : у Лоєві, Любичах, Межигір”ї, Києві, Андрюшах, Каневі, Сокирині, Черкасах, Лялинцях, Городищі, Кременчуці та в Переволочній.
    Митний кордон та самобутня митна система Гетьманщини була останнім рубіконом, який московіти знищили і разом із цим були знищені останні залишки української державності.

  13. Для чого стільки писанини про мито. Досить сказати, що в ті часи мито здирав кожен пан, через землю котрого провозили товар. Це був узаконений грабіж, але грабіж в певних рамках. Тому утотожнювати митну службу з ознаками державності як мінімум некоректно. Рекомендую прочитати “История украинского сепаратизма”, написану в 60-х роках Ульяновим в Іспанії, тобто автором політично не ангажованим. Бунт Хмельницького — це боротьба українського панства за рівні права з польським панством. А таких понять, як держава, тоді просто не існувало — були королі, герцоги, графья і відповідні коровлівства, герцогства і графства. Щоб стати, скажем, королем України Хмельницькому треба було не тільки бути обраним, як у Польщі, а ще заручитись підтримкою церкви. Святі отці висвячують короля на царство. Ні у Ватікані, ні в Москві, ні в Константинополі Хмельницький таку підтримку не отримав би. Тому змушений був шукати короля-царя. І знайшов на нашу голову. Не треба від нього вимагати того, що зявилось лише після Французької революції, через сотню років потому.

  14. “Фактически Вишневеччина стала государством в государстве” — мечта нынешних “гетьманчиков” и “проффесоров”. Славные сыны украинского народа: Вишневецкий — вероотступник и палач(…оставлял за собой леса виселиц и посаженных на кол людей, отрубленные руки и головы…). Немирич — отличный пример для Мазепы, меняет веру и взгляды как перчатки.

  15. Гоше хочу ответить: Ты подставь фамилии нине правящих вместо тех кто вспоминается в статье. Тогда всё понятно станет — нужно или нет об этом писать. История повторяется. И повторяется как для нас -трагедия

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
Большая фармацевтическая афера: «фуфло» и ценовой сговор

Большая фармацевтическая афера: «фуфло» и ценовой сговор

  Почему крупные дистрибьюторы лекарств и торговцы «самопальными» медпрепаратами попали в одно уголовное дело. Весной этого года, 25 марта, федеральный суд…
НОВОСТИ