Редакційні підарешти

Цікаво, що курять у редакціях газети «Сегодня» та інтернет-видання «Главред»? – Я, звісно, вдячний цим поважним засобам масової інформації за рекламування моєї мармизи, але все ж таки хочу зазначити, що, по-перше, мене звати не Степан чи Дмитро Боцвинюк, а Володимир Бойко, і що на 20 років мене в Америці ніхто за ґрати відправляти не збирається… Доки що… Тьху-тьху.

Про те, що журналісти газети «Сегодня» перехрестили мою особу на Степана Боцвинюка, першим 18 липня 2012 року мене порадував журналіст радіо «Свобода – вільна Європа» Дмитро Шурхало. Дмитро зателефонував і єхидним голосом поцікавився, чи не міг би я дати інтерв’ю з приводу умов утримання в американських в’язницях. Потім почалися дзвінки від інших читачів цієї газети. І всі цікавились – скільки я стягну грошей з редакції «Сегодня» на компенсацію витівки її журналістів.

Виявилось, що того дня газета «Сегодня» вмістила замітку «Украинца, который сел за издевательства над нашими заробитчанами, защищает все село», яку проілюструвала фотопортретами зловмисників. Ось, будь ласка:

http://www.segodnya.ua/news/14411412.html

Підпис газети «Сегодня»: «Боцвинюки. Степану (слева) грозит 20 лет тюрьмы, а его брату Емельяну (справа) дали пожизненное»

Як стверджує видання, зліва на фотографії зображений такий собі Степан Боцвинюк, якому в США можуть присудити 20 років тюремного ув’язнення. Але це я. Знімок зроблений 5 липня 2002 року – ще в ті часи, коли я був високим кучерявим юнаком – у залі засідань Куйбишевського районного суду Донецька. Автор фотографії – відомий донецький фотокор Ігор Ткаченко.

Втім, видання «Главред» вирішило, що мене звати не Степан, а Дмитро Боцвинюк, на доказ чого помістило навіть не одну, а дві мої фотографії.

http://www.glavred.info/archive/2012/07/17/105009-0.html

Підпис видання «Главред»: «Дмитрий и Емельян (справа) Боцвинюки»

На світлині по центру – також я й також біля Куйбишевського райсуду Донецька, але не 5 липня, а 27 червня 2002 року. Автор фото той самий.

Позиватись до цих видань я, ясна річ, не буду. Урешті-решт єдиним поганим видом реклами є лише некролог, а всі інші згадки в пресі можна тільки вітати. Тим більше, що ці безумні публікації нагадали, що якраз цього місяця виповнилось десять років події, завдяки якій вся країна (і не тільки) узнала про світлі плями в біографії Віктора Януковича (бо темних плям там не може бути за визначенням).

О, це була гучна історія!

Не знаю, кому саме належала ідея полякати мене триманням у ІТТ. Одні кажуть, що ініціатором виступив тодішній перший віце-спікер Верховної Ради Геннадій Васильєв, якого в цьому започаткуванні палко підтримав голова держподаткової адміністрації Донецької області Олександр Папаїка. Інші – що, навпаки, ідею подав Папаїка, а вже Васильєв доручив її реалізувати братам Кузьміним: нинішньому першому заступникові Генерального прокурора України та його двоюрідному брату, який зараз під’їдається на посаді першого заступника голови Антимонопольного комітету. Але, як би там не було, в печінках зі своїми статтями я сидів що в першого, що в другого. Як наслідок – 25 червня 2002 року в редакцію донецької газети, де мене тимчасово терпіли, пожалував податкові міліціонери з наручниками.

Треба віддати належне тодішньому Президентові Леоніду Кучмі – якби не його заступництво, за ґратами б я пробув не 10 днів, а, щонайменше, півроку. Принаймні, тодішній прокурор Куйбишевського району Донецька Бойчук (нині – прокурор м.Єнакієвого) двічі погоджував подання про переведення мене в СІЗО. До речі, саме він і порушив проти мене кримінальну справу «за ухилення від сплати податків», викликавши цілком природній гнів глави держави.

Ось уривок з виступу Даниловича 6 липня 2002 року на колегії Генеральної прокуратури України, який транслювався по радіо та телебаченню:

Файл “Кучма про Бойка”

Зрозуміло, що з таким же успіхом Бойчук міг лякати їжака голим задом, причому своїм. Тож по виході з ув’язнення я помстився так, як міг – опублікував розповідь сусіда по камері про те, що голова Донецької облдержадміністрації в юні роки хлебтав баланду на зоні…

Колись мої фотографії, що так зненацька прикрасили статті про братів-людоловів, чимало «погуляли» по Інтернтету. Але вимагати від випускниць факультету журналістики Київського національного університету, які нині заполонили редакції, щоби вони були обізнані в подіях десятирічної давнини – то занадто. Очевидно, редакційна панянка (чому здається, що фокус з моїми фотками утнула саме дівчина, причому – з білим кольором волосся), якій доручили добрати ілюстрації до матеріалу, скористалась єдиним доступним джерелом знань – пошуковою системою «Гугл».

І треба ж було такому трапитись, що і до скандалу навколо братів Боцвинюків я також мав безпосереднє відношення – власне, саме я його роздмухав ще в 2005 році. Ось остання моя стаття на цю тему, вміщена два роки тому сайтом «ОРД».

http://ord-ua.com/2010/07/13/minuj-nas-puschye-vsyeh-pechalyej/

Тож немає нічого дивного, що на запит «Боцвинюки» пошуковик видав фотографії, пов’язані з автором попередніх публікацій на цю тему.

Зрозуміло, що якби штат редакцій «Сегодня» та «Главреда» комплектувався б не з випускниць факультету журналістики, то такого казусу, напевно, не трапилося б. Принаймні, журналісти з іншою освітою мають звичку перевіряти, чиї зображення вони друкують. А також – зазначають джерело ілюстрації (оскільки мої фотографії були отримані явно не від американського власкора). Тому керівникам цих видань рекомендуємо уважніше пильнувати за блондинками, які пишуть заголовки й добирають картинки до публікацій. Бо якщо наступного разу статтю про Боцвинюків вони здуру прикрасять фотографією молодого Федоровича, підарештом зроблять головного редактора.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»