Легенда українського кривосуддя

25 квітня 2012 року Інтернет миттю облетіла новина, почута журналістами в кулуарах Верховної Ради. Виявляється, у парламенті зареєстрована постанова про переведення з Донецька до Вищого адміністративного суду України знаменитої Ірини Олександрівни Бухтіярової, відомої в широких верствах населення шахтарської столиці як «Ірка-шалава». Слава Ірини Олександрівни біжить поперед неї, а її невтомна діяльність у Ворошиловському районному суді Донецька призвела до того, що цю установу йменують не інакше, як Вор-суд. Але родзинка полягає в тому, що ще в 2008 році Вища рада юстиції прийняла рішення рекомендувати Верховній Раді України звільнити Ірку-шалаву з посади судді за порушення нею присяги ти винесення завідомо неправосудних рішень.

Навіть на тлі нинішніх суддівських реалій Ірка становить собою винятковий феномен, а прізвисько їй дали за поведінку в судових засіданнях. «Її честь» може запросто облаяти учасників процесу, наорати на свідка, а одного разу навіть побила позивачку прямо під час розгляду цивільної справи. Найдешевші підпарканні проститутки Донецька – то є взірець чемності в порівнянні з Іриною Олександрівною. Що ж стосується професійних знань і навичок Бухтіярової, то давно й не нами замічено, що в юридичній галузі їй можна хіба довіряти мити підлогу в задрипаній нотаріальній конторі.

Немає такого судового рішення, яке б не спромоглась винести Ірка-шалава, що довгі роки рахувалась в суді обслугою прокуратури Донецької області. Є й така спеціалізація серед суддів, виявляється. За традицією, встановленою у Вор-суді, Бухтіяровій направлялись на розгляд справи, учасником яких була прокуратура Донецької області, по яких Ірка-шалава автоматично виносила рішення на користь своїх покровителів. Натомість прокуратура давала їй можливість харчитись на справах, пов’язаних з рейдерським захопленням ласих об’єктів у Донецьку.

Пригадую історію, що трапилась 9 років тому. У жовтні 2003-го прокуратура Донецької області, а точніше – прикомандирований до неї слідчий прокуратури м.Макіївка Ігор Проценко затримав і відправив до Ізолятора тимчасового тримання пенсіонера МВС Михайла Халаджі. Вся вина Михайла Олександровича полягала в тому, що він дав мені інтерв’ю з розповіддю про злочинний бізнес Рафаеля Кузьміна (двоюрідного брата Рената Равелійовича) –

тодішнього помічника-консультанта народного депутата України Геннадія Васильєва (того самого, що невдовзі став Генеральним прокурором). На Халаджі негайно вдягнули наручники, але його адвокат миттєво подав скаргу до Вор-суду на незаконне затримання.

Зрозуміло, що скарга потрапила до Бухтіярової і до цього дня (!) ще не розглянута. Натомість Ірка надіслала адвокатові листа, що виносити постанову за скаргою вона не буде, оскільки протокол затримання, опублікований сайтом «Україна кримінальна», погано читається.

Звертаюсь до юридичної спільноти столиці: ну хіба людина з такою фантазією та рівнем правосвідомості не гідна відправляти кривосуддя у Вищому адміністративному суді України? Вочевидь, Ігор Хажмуридович Темкіжев, голова ВАСУ, вважає, що йому під боком тільки Ірки-шалави для повноти щастя не вистачає.

До речі, радимо народним депутатам перед голосуванням у Верховній Раді публічно попитати Ірину Олександрівну, коли ж вона збирається винести постанову за скаргою в інтересах Халаджі. Бо доки вона не розгляне всі справи, що перебувають в її провадженні, переводити її до Києва ну ніяк не можливо. Це зробити тим простіше, що Михайло Олександрович був повністю реабілітований судом, давно поновився в міліцейських лавах і зараз працює на посаді заступника начальника Головного управління МВС України в Донецькій області.

Що ж стосується інших фігурантів цієї історії, то вони, напевно, також зачекались рішення Бухтіярової. Особливо колишній слідчий Ігор Олександрович Проценко, який нині очолює прокуратуру Житомирської області. Не кажучи вже про першого заступника Голови Антимонопольного комітету України Рафаеля Ізмаїловича Кузьміна.

Я навіть здогадуюсь, хто саме може порушити в парламенті питання про те, що Бухтіярова 9 років поспіль не розглядає скаргу на незаконне затримання невинуватої людини – це народний депутат України Євген Іванович Талишев, редактор донецького тижневика «Остров», який 9 років тому писав Проценкові клопотання з проханням випустити Михайла Халаджі під його поручительство. Сподіваюсь, прокурор Житомирської області підтвердить, що такий факт, дійсно, мав місце. А також те, що другим поручителем мав би бути автор цих правдивих рядків. Але Проценко перелякався знайомства з такими креативними постатями, як ми з Талишевим, і відпустив Михайла Олександровича на підписку про невиїзд…

Втім, у 2008 році кар’єра Ірки-шалави ледь не обірвалась після того, як вона винесла низку занадто нахабних рішень на користь рейдерів. Тож радимо народним депутатам перед голосуванням за переведення Ірки до Києва зазирнути в Інтернет, на портал Верховної Ради України, де розміщено повідомлення про те, що 2008 році до парламенту надійшло рішення Вищої ради юстиції про звільнення Бухтіярової з посади за порушення присяги судді:

http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=124391&cat_id=37486

Але за чотири роки це рішення так і не було внесено на розгляд сесії. Натомість воно досі пилиться в Секретаріаті Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя.

Як брешуть співробітники Апарату Верховної Ради, рішення ВРЮ по Бухтіяровій «загубилось» на особисте й дуже переконливе прохання Бориса Колесникова (взагалі-то за паспортом він «Колесніков», але таке написання, через «і», абсолютно неможливе в українській мові). Річ у тім, що в квітні 2008 року Генеральна прокуратура пред’явила обвинувачення Борису Пенчуку, який заявляв, що Колесников відібрав у нього та його батька Торговельний центр «Білий лебідь» у Донецьку. Кримінальна справа проти Пенчука була порушена за статтею 383 КК України за «завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину», але шансів на обвинувальний вирок у разі розгляду справи в Києві не було. У крайньому випадку, Пенчуку присудили б покарання, не пов’язане з позбавленням волі.

Тоді справу, на порушення всіх правил підслідності, Генпрокуратура передала на розгляд до прокуратури Донецької області. Але єдиною суддею, яка погодилась засудити Пенчука до 8 років ув’язнення, була Бухтіярова. Навіть Олена Крупко та Станіслав Кутя з Вор-суду не ризикнули обслужити таку брудну справу. Власне, проблема полягала в тому, що максимальна санкція статті, інкримінованої Пенчуку, – 5 років позбавлення волі, тому Крупко й Кутя почухались-почухались, і відмовились. Але Ірка-шалава проявила справжню винахідливість і обвинуватила Пенчука ще й у вимаганні, чого бути не могло в принципі, оскільки корисливий мотив повністю охоплюється частиною 2 статті 383 КК України й додаткової кваліфікації за «вимагання» не потребує. До речі, це згодом підтвердив Верховний Суд України в порядку касації.

Як стверджують недоброзичливці Бориса Вікторовича, саме тому він і ходив до Комітету з питань правосуддя, прохаючи не розглядати рішення ВРЮ про звільнення Бухтіярової хоча б до того часу, коли Ірка-шалава засудить Пенчука. Але ми цім пліткам, зрозуміло, не віримо й вважаємо, що Колесников, прочитавши нашу статтю та дізнавшись, які на нього зводять наклепи, негайно зателефонує Сергію Васильовичу Ківалову й, як порядний громадянин, попросить негайно розшукати та внести на розгляд Верховної Ради рішення Вищої ради юстиції з рекомендацією гнати Бухтіярову з роботи туалетним віником…

Багато писалось і про інші витівки легендарної судді. Про те, наприклад, як вона виправдала «чорних трансплантологів». Або як у червні 2011 року взяла під варту Костянтина Лаврова, що організовував акції протесту проти будівництва, розгорнутого в місті сином Президента Олександром Януковичем. Писали й про штрафи, які Бухтіярова накладала на учасників несанкціонованої ходи в честь річниці Незалежності України 24 серпня 2011 року.

Раніше я вже описував історію про те, як Бухтіярова в 2004 році арештовувала наклад газети «Свобода»

http://ord-ua.com/2011/10/30/pid-mantiyeyu-titonki-femidi-sudovi-istoriyi/ ,

але не можу втриматись, щоби з такої нагоди не процитувати ту свою статтю з описом цього славетного епізоду з життя Ірини Олександрівни.

«У 2004 році Бухтіяровій зателефонували з Донецької обласної держадміністрації й сказали, що треба негайно винести рішення про арешт тиражу газети «Свобода», яку видавав нинішній народний депутат Олег Ляшко, через те, що в газеті було вміщена якась моя чергова рептилька про дорогого Віктора Федоровича.

А треба зазначити, що газета, як не дивно, друкувалась у Донецьку, звідкіля розвозилась чималим накладом (здається, тисяч 80) по всій Україні. Якраз розпочиналась кампанія по виборах Президента України, Ляшку відмовили в друці практично всі типографії і тоді я, користуючись давніми корупційними зв’язками в Донецьку, допоміг Олегу налагодити друк на своїй малій батьківщині. Якщо вже бути зовсім точним, то допоміг не стільки я, скільки мій товариш. Але позаяк він досі обтяжений міліцейськими погонами, не станемо називати його прізвище.

Звісно, всі, кому слід знати, де друкується газета, знали, але вдіяти нічого не могли та й не сильно хотіли. Між тим, завдяки зміні типографії газета збільшила обсяг у двічі та перейшла на кольоровий друк… Якби б не президентська кампанія, ніхто б ту газету не чіпляв – про реалізацію «Свободи» в Донецьку мови, ясна річ, бути не могло, але влаштовувати трус у типографії влада також не стала б. Одначе тут, як на гріх, трапилась якась моя статейка про Віктора Федоровича (вбий-но зараз Боже, навіть не пам’ятаю, що я там такого міг написати), її прочитали всі, кому слід читати, ще до того, як висохла фарба на папері, і вирішили в штабі Януковича перестрахуватись.

Коротше кажучи, Бухтіярова отримала завдання швиденько написати рішення про арешт тиражу тижневика «Свобода» за заявою якоїсь громадянки, що, типу, працювала на пошті. Мовляв, вантажила громадянка упаковки з газетою, одна упаковка, типу, розірвалась, газета випала, заявниця прочитала там статтю В.Бойка про незабутнього Віктора Федоровича й тепер просить негайно знищити тираж.

Бухтіярова довго не думала (ті, хто знають Ірину Олександрівну, підтвердять, що думати там просто нема чим) – і винесла рішення арештувати тираж газети «Свобода» на тій підставі, що моя стаття, мовляв, носить пропагандистський характер і спрямована на те, щоби перешкодити кандидату в Президенти України В.Ф.Януковичу посісти омріяну посаду. А оскільки газета вийшла друком до офіційного оголошення виборчої кампанії, її треба знищити.

Звісно, Бухтіярова й гадки не мала, що хтось її рішення буде читати. Вона хутенько нашкрябала текст й віддала секретареві єдиний примірник (а оригінал судового рішення існує виключно в одному примірнику – тому самому, який за підписом судді, але без печатки, вшивається в справу; всі інші варіанти, там, де є печатки – то лише копії, які знімаються з оригіналу) для оформлення справи. Але трапилось так, що того дня я був з візитом у Донецьку, хоча вже рік, як переїхав жити до Києва.

Зв’язки в правоохоронних колах – то велика річ, хтось на вушко мені розповів, яке рішення має ось-ось написати Бухтіярова, і я попрямував у Ворошиловський райсуд. Власне, мене цікавила не стільки доля тиражу, скільки формулювання судового рішення. Річ у тім, що я зроду не мав і сподіваюсь ніколи не мати жодного відношення до жодної політичної партії, не брав і не маю наміру брати участі в жодній виборчій кампанії і пишу без огляду на те, хто де й куди балотується. Тому твердження Бухтіярової, що стаття була написана з пропагандистською метою, мене просто обурила.

Моя поява в канцелярії суду викликала легкий ажіотаж. Грізним голосом я зажадав від секретарки справу. Та з переляку віддала мені непрошиту папку. Я погортав папери, витягнув аркуш з оригіналом рішення, поклав у кишеню куртки, розгорнувся й пішов…»

До речі, оригінал цього судового рішення з підписом Бухтіярової, яке може існувати виключно в одному примірнику, досі зберігається в мене. Я навіть не уявляю, що ж Ірка-шалава поклала замість нього в справу. Тому я собі думаю, може влаштувати «виставку одного документа» в кулуарах Верховної Ради? Чи зробити пам’ятний подарунок майбутньому начальнику Бухтіярової Ігорю Темкіжеву, який цю профуру перетягує до Києва?

Єдине, що радує – з такими суддями ВАСУ як Бухтіярова голодна смерть мені точно не загрожує. Мабуть, варто вже сідати за написання книжки про Вор-суд та його київські метастази.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»