Під мантією тітоньки Феміди (судові історії) – 5

Якщо в когось з читачів складеться враження, що в творчих запасах автора лише скандальні історії про безтямних суддів – воно буде хибним. Чимало траплялось і таких справ, по яких ухвалювались законі та обґрунтовані рішення і які залишили по собі спомин виключно через цікаву фабулу. Втім, найкращі судові рішення, що мені доводилось читати – це ті, які я писав сам :). Бо грамотних суддів зараз небагато, буває так, що жрець незрячої богині просто не здатний осягнути сутність правовідносин по конкретній справі, і тому подеколи приятелі, що проплатили такому судді певне рішення на свою користь, звертаються з проханням те рішення написати.

Такий варіант задовольняє всіх. Замовник отримує дійсно грамотний процесуальний документ, який потім не соромно показувати, а суддя – отримує свої гроші в найменший клопіт. До того ж, якщо потім рішення буде скасовано, суддя лише розведе руками. Мовляв, я підписав те, що ви хотіли, все інше – не мій головний біль. Втім, не можу не повихвалятись: всі судові рішення, які мені доводилось готувати, у наступному «встояли» і в апеляції, і в касації, жодне скасовано не було.

Сподіваюсь, шанований читач не настільки наївний, щоби думати, що рішення по так званих «резонансних справах» пишуться суддями та ще й у нарадчих кімнатах. Це виключається абсолютно – хто ж суддям довірить таку делікатну роботу? Якщо ініціатором судового процесу є влада, то, як правило, створюється робоча група з підготовки судового рішення. Керівником групи може бути й відповідальний співробітник Адміністрації Президента, і представник Ради національної безпеки й оборони, і хтось із заступників Генерального прокурора – все залежить від конкретної ситуації, від ступеню зацікавленості того чи іншого високопосадовця й від політичної ситуації в державі.

Підготовка проекту рішення, як правило, доручається спеціально найнятій адвокатській конторі. Хоча, може бути задіяне й відповідне управління Генпрокуратури. Бували випадки, коли при написанні рішення по гучному процесу цікавились і точкою зору автора цих рядків. У моєму архіві пиляться проекти судових рішень по справах, пов’язаних з перерозподілом власності в 2005 році, які свого часу наробили чимало галасу не тільки в Україні, але й за кордоном. Вони готувались крупними адвокатськими конторами й потрапили до мене «на рецензію». Втім, моя точка зору до уваги взята не була й на зміст цих судових рішень ніяк не вплинула.

Скажу зразу: випадків, коли б я писав рішення по справі, у якій брав участь, ніколи не було й бути не може в принципі. Я – вільний художник, мені нема чого робити в замовних процесах. Це – не мій хліб. Справи в інтересах інших людей я якщо й веду, то безплатно й лише з міркувань поновлення справедливості або з метою допомогти друзям. Ні про які домовленості з суддями по таких справах мова не йде – це не потрібно ані мені, ані моїм довірителям. Інша річ, коли звертаються знайомі у зв’язку зі справою, до якої я відношення не маю. Чому б, власне, і не допомогти добрим людям?..

Абонемент «все включено»

Писати рішення замість судді доводиться в тих випадках, коли в замовника бракує грошей і він не спроможний зразу придбати весь пакет послуг з правосуддя – включно з рішеннями (вироками, ухвалами, постановами тощо) першої, апеляційної та касаційної інстанцій. Натомість для заможних панів ринок замовних судових рішень пропонує абонемент на повне сервісне обслуговування.

Найдосконаліше ринкові відносини працюють у сфері адміністративного судочинства. Олександр Михайлович Пасенюк, донедавна – голова Вищого адміністративного суду України, довів цей процес до вишуканого автоматизму. Що, власне, і засвідчили кадри оперативної відеозйомки з кабінету голови Львівського апеляційного адміністративного суду Ігоря Зварича, нещодавно засудженого до 10 років позбавлення волі.

Олександр Михайлович з 1992 року й аж до призначення в 2005 році головою ВАСУ працював на відповідальних посадах у Міністерстві юстиції України та Адміністрації Президента Кучми, де зарекомендував себе здібним організатором. Можу підтвердити: так поставити на конвеєр надання послуг з правосуддя здатен лише справді видатний керівник, у чому я мав якось нагоду пересвідчитись.

А було так.

Навесні, здається, 2008-го, року до мене по допомогу звернувся один знайомий підприємець, який програв у господарському суді Київської області справу до обласної Держподаткової адміністрації. У позовній заяві підприємець прохав визнати протиправними дії співробітників обласної ДПА, які без посвідчення на перевірку заявились у його крамницю й намагались влаштувати трус, вимагаючи при цьому 4 тисячі доларів. Коли ж їх послали подалі, податківці склали два папірці – по-перше, «акт про недопущення до перевірки», а, по-друге, акт про те, що в ході перевірки (якої не було згідно з першим актом), їм не пред’явлені документи на товар. А тому, мовляв, цей товар, напевно, придбаний нелегально – бо документів на нього так звані «контролери» не побачили. А якщо товар придбаний нелегально, то, скоріше за все, продається, минаючи касовий апарат. А якщо так, то магазин має сплатити штраф у п’ятикратному розмірі вартості товарів, що реалізується без пробиття чеків реєстраторами розрахункових операцій.

На ґанку крамниці здобувачі 4 тисяч доларів, виставлені директором за двері, зупинили прибиральницю магазину. На запитання, а скільки в магазині товарів, прибиральниця сказала: «Та багато, мабуть, тисяч на тридцять». Ці слова були занотовані в «акт перевірки» і помножені на п’ять, унаслідок чого народилось податкове рішення-повідомлення про стягування з суб’єкта підприємницької діяльності 150 тисяч грн. штрафу. Це – не журналістська вигадка й не жарт. Це – суворі будні підприємницької реальності.

На той час система адміністративних судів тільки формувалась і адміністративні справи за позовами юридичних осіб по першій інстанції розглядали господарські суди. Підприємець оскаржив податкове рішення-повідомлення, а також – окремим позовом – беззаконні дії податківців. Доки слухалась друга справа, перша була призупинена.

Так ось, попри очевидне податкове свавілля, господарський суд Київської області постановив, що податківці діяли «в межах повноважень і в спосіб, встановлений Конституцією та законами України». Причому, постановив це без будь-якої мотивації. Та й що тут було, власне, мотивувати?..

Про те, що становлять собою господарські суди України я можу розповідати довго й натхненно. На моїй пам’яті був ліквідований Державний арбітраж УРСР та створений Вищий арбітражний суд України на чолі з Дмитром Микитовичем Притикою, який ніколи суддею не був і якого Верховна Рада при призначенні на цю посаду забули наділити суддівськими повноваженнями. У 2001 році арбітражні суди були реорганізовані в господарські, а на місці Вищого арбітражного суду постала господарська «вишка» на чолі все з тим же ж Дмитром Микитовичем, який ніколи не складав присягу судді й, відтак, не ризикував позбутись мантії за її порушення.

Втім, про витівки Дмитра Микитовича та кишенькової адвокатської контори, очолюваної його чадами й домочадцями, я розповім іншого разу. А зараз лише зазначу, що Притиці в плані організаторських талантів було далеко до Пасенюка. Через те в системі господарського судочинства донедавна царював повний хаос. До призначення головою Вищого господарського суду України Віктора Івановича Татькова (до речі, прізвище походить від слова «тать» — грабіжник, злодій; я більше не зустрічав людей, чиє прізвище настільки б відповідало професійним принципам) був взагалі відсутній абонемент «все включено», з кожною інстанцією – місцевим судом, апеляційним і ВГСУ – треба було домовлятись окремо й за окрему ціну, а кожний суддя заробляв копійку на власний розсуд, не дотримуючись навіть мінімальної видимості законності.

Тож не дивно, що в господарському процесі вважається, наприклад, цілком нормальним, коли суддя в засіданні іменем України проголошує одне рішення, а на папері викладає протилежне. У моїй практиці така ситуація, до речі, траплялась двічі – у господарському суді Донецької області й господарському суді м.Києва. Причому, якщо в Донецьку суддя спочатку проголосив рішення на мою користь, а потім взяв гроші з протилежної сторони й переписав рішення на користь опонента, то в Києві все було навпаки – суддя після завершення судового засідання змінила на 180 градусів своє рішення, проголошене під аудіозапис, і зробила мені приємне. При тому, що я взагалі не брав участь у засіданні – суддя на кілька годин спізнилась і я, не маючи змоги чекати, плюнув та поїхав по своїх справах, здавши обурену заяву в канцелярію.

Як я потім довідався, мій процесуальний суперник, який був позивачем по цій справі, – всім відомий забудовник «Познякижитлобуд» — пообіцяв судді добру винагороду. Суддя, не сумніваючись у платоспроможності клієнта, у одне засідання, без участі представника відповідача, тобто мене, задовольнила позовні вимоги. Але грошей не отримала – все це відбувалось під час розпалу фінансової кризи, коли власник «Познякижитлобуд» Мхітарян сильно «попав на бабки» в Дубаї й коли його фінанси співали романси. Не дочекавшись презенту, суддя витончено помстилась – заздалегідь написане й проголошене під аудіозапис рішення вона викинула, натомість написала нове: «у задоволенні позовних вимог відмовити». Кажуть, це був ледь не єдиний випадок, коли ця суддя ухвалила законне й обґрунтоване рішення безплатно. Шкода лише, що я забув її прізвище, а піднімати справу з архіву ліньки.

Ну, так ось, повертаючись до історії з податківцями, що вимагали 4 тисячі доларів. Нічого дивного в тому, що суддя господарського суду Київської області відмовив підприємцеві, немає – цьому судді ніхто не заплатив. А безплатно суді господарських судів не працюють у принципі. Це – залізне правило, з якого існує дуже небагато винятків. Не знаю як зараз, але ще роки три тому в тому ж таки господарському суді Київської області міг собі дозволити виносити законні рішення за «просто так» хіба Артем Маляренко, який був призначений на суддівську посаду в грудні 2005 року ще в той час, коли його батько, Василь Тимофійович, очолював Верховний Суд України. З Маляренка-старшого я попив чимало крові. З сином перетинатись не доводилось, але я не раз чув про нього як про суддю, який своєю професійною поведінкою намагається не паплюжити ім’я батька.

Підприємець, що програв справу й сподівався на мою пораду, цікавився, чи варто подавати апеляційну скаргу. Тим більше, що на той момент Київський апеляційний адміністративний суд вже розпочав свою роботу, хоча й мав лише шість суддів, тож апеляція б розглядалась за межами системи господарських судів з їх дуже специфічними порядками. Я сказав, що справа є на 100% виграшною й апеляційну скаргу цілком можна було б було подавати. Якби не одне «але» — позивач суттєво пропустив строк на апеляційне оскарження.

Річ у тім, що згідно з Господарським процесуальним кодексом України всі процесуальні документи господарський суд обов’язково розсилає сторонам. Тому підприємець, прослухавши в засіданні резолютивну й вступну частини рішення, не став сильно хвилюватись, коли через п’ять днів довідався, що судове рішення досі не готове. Не було рішення й через десять днів – секретар сказала, що суддя сильно заклопотаний іншими справами. Тож підприємець став чекати, коли з суду йому надішлють вердикт поштою. Бо в такому випадку перебіг строку на оскарження буде рахуватись від дати поштового штемпеля. Але рішення все не було й не було.

Через кілька місяців співробітник підприємця пішов до суду довідатись, що ж трапилось. Рішення було на місці – підшито в справу. Але його поштою ніхто не відправляв. Бо, хоча позов розглянув господарський суд, це була адміністративна справа й слухалась вона відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України. А цим недолугим Кодексом передбачена відправка судових рішень тільки тим учасникам, які участі в справі не брали.

Проблеми б не було, якби судді, як і належить, проголошували би в засіданні повний текст рішення (якщо бути точним – постанови). Але вони зазвичай зачитують лише вступну та резолютивну частини, а все рішення пишуть згодом, коли випаде вільна хвилинка. КАС України стверджує, що в такому випадку повний текст має бути виготовлений впродовж п’яти днів. Але часто-густо його не буває й через два тижні. Через це учасники справи, які хочуть рішення оскаржити – навіть з інших областей – мають щодня навідуватись до суду й цікавитись, чи написав суддя рішення й чи можна його забрати.

Підприємець, який у цих тонкощах був необізнаний, звісно, впав у розпач. Я ж йому міг порадити лише одне: спробувати домовитись у Київському апеляційному адміністративному суді про відновлення строку на апеляційне оскарження. За розумну ціну. А тоді вже я напишу текст апеляційної скарги.

За кілька днів я зустрівся з людьми, які могли вирішити проблему з відновленням строку. Точніше – вирішити будь-яке питання в будь-якому адміністративному судді. Це були два адвокати (одного з них я, як виявилось, трохи знав раніше по ду-у-у-же гучній справі), що працювали з клієнтурою від імені голови Вищого адміністративного суду України. Про суть справи вони навіть не стали слухати, а по-діловому пояснили принцип запровадженого Пасенюком нововведення – систему абонементу «включено всі».

За певну суму відповідно до встановлених тарифів гарантується супровід справи по всіх трьох інстанціях з ухваленням потрібного клієнту рішення. Гроші треба платити зразу у «вишку», а вже з ВАСУ будуть відслідковувати рух справи й направляти її в потрібне річище. Мінімальний тариф – 20 тисяч доларів.

• Хлопці, — кажу, — побійтесь Бога. Йдеться ж не про відшкодування ПДВ — позов про оскарження дій службових осіб Держподаткової адміністрації. Ви тільки почитайте, що ці архаровці коїли. При цьому позивачеві треба не справу виграти – точніше, треба, але то вже його проблема, а лише відновити строк на апеляційне оскарження.

• Пасенюку все однаково, про що справа. Яке рішення ти попросиш винести, таке й буде ухвалено. Але менше, ніж за 20 «штук» голова ВАСУ не працює. Враховуючи ситуацію, ми не будемо брати свої комісійні. Але те, що встановлено тарифом – платити доведеться. Або спробуй сам домовитись у апеляції. Там, напевно, буде дешевше. Але все однаково податкова подасть касацію й доведеться домовлятись з Вищим адмінсудом. Тому краще заплатити у «вишку» зараз.

Я переповів розмову підприємцеві й порадив йому пошукати щастя самотужки. Згодом підприємець мені розповів, що він домовився з одним суддею в апеляції за три тисячі доларів, але потім суддя повернув йому гроші, оскільки доповів голові суду й той сказав, що це дуже мало. Чим ця справа закінчилась, я з’ясовувати не став.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

Початок статті:

http://ord-ua.com/2011/10/30/pid-mantiyeyu-titonki-femidi-sudovi-istoriyi/

http://ord-ua.com/2011/11/02/pid-mantiyeyu-titonki-femidi-sudovi-istoriyi–2/

http://ord-ua.com/2011/11/04/pid-mantiyeyu-titonki-femidi-sudovi-istoriyi–3/

http://ord-ua.com/2011/11/10/pid-mantiyeyu-titonki-femidi-sudovi-istoriyi–4/