«На жаль, зустрічаємося лише, коли ховаємо друзів». Ці слова Ігоря Мазура (Тополі) я чув останнього разу, здається, зовсім недавно, коли в червні прощалися з Русланом Зайченком. І ось не стало Олега Вітовича, ще зовсім молодої людини, яка народилася у 1967 році. Уходять Особистості. Вже немає з нами Анатолія Лупиноса, Олеся Бабія, Петра Перепуста та багатьох інших унсовців. Про те, що це були люди з сильним духом, справжні патріоти України особливо усвідомлюєш на фоні більшості теперішніх сірих політиків. Олег Вітович, незважаючи на молодий вік, протягом довгого часу був головою Української Національної Асамблеї – політичного крила УНА-УНСО. І лише цього факту достатньо, щоб осягнути всю непересічність цієї людини.

Він немало прислужився Україні. З 1994 по 1998 був народним депутатом, працював у комісії під орудою великого професіонала, одного з авторів Конституції Віктора Мусіяки, про якого завжди був високої думки. Олег був гарним учнем і вийшов із парламенту з безцінним досвідом і знаннями державотворення, який міг би пригодитися країні. Але такі політики зараз не потрібні, є лише попит на слухняних кнопкодавів та потенційних зрадників.

Останнім часом Олег займався бізнесом, але завжди мріяв повернутися у велику політику. Було дуже приємно читати його статті на «Українській правді» й бачити, що Олег не змінився, він так само боляче переживає за Україну та її народ. До переїзду в Київ він жив у Львові, але коріння його було з Волині. Це відчувалося у рисах характеру. Я ніколи не бачив його в гніві, його емоції проявлялися лише у щирій радості. Саме таким волинянином – спокійним, впертим і переконаним у власній правоті – він і залишиться в нашій пам’яті.

Нехай Господь упокоїть твою душу, друже.

Олег Кубах

Любив і ненавидів Україну водночас

Колись я любив і ненавидів Україну водночас.

Через багато років я розумію, що це була одна і та ж Україна, просто спроектована у різних відчуттях, притаманних, мабуть кожному, хто все ж таки більше любить.

Зараз я розумію, що залишилося все – і любов і ненависть, змінилися лише епітети, символи того, що ненавидиш і що любиш.

Колись я ненавидів і любив її з погляду галицького, зараз – з київського.

Я таки люблю її несвідомою любов’ю, що не давала мені виїхати звідси стократ при стрократній можливості, бо про причини любові до матері не сперечаються – їх сприймають як данність, як факт.

Я таки ненавиджу в ній все те, що не дає спокою душі яструба періоду унсовських воєн поза межами батьківщини і спогадів періоду українського романтизму початку дев’яностих.

Зараз я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності.

Мізерності мрій, сподівань, вчинків.

Мізерності мислення – бо в окремих випадках воно невиліковне.

Народжений на Волині, тривалий час живучи на Галичині, мені, молодому, хотілось все негайно українізувати.

Пізніше я полюбив Україну в її розмаїтті.

Адже хочемо ми чи ні ми маємо дві культурні України – україномовну і російськомовну за змістом, але українську духовну субкультуру.

Для мене завжди українська ідея вимірювалась через призму соборності. Соборності територіальної та культурної.

Тому соборність цих культур, хочемо ми того, чи ні є, якщо не національною ідеєю, то, принаймі, її складовою і серед російськомовних українців переважна більшість є прихильниками ідей української державності.

Мені не подобається і не подобалась хуторянська система цінностей президента Ющенка. Можливо, в чомусь Кучма і Кравчук були кращими президентами.

Їм знадобилось набагато менше часу, щоб усвідомити себе президентом всієї держави і почати завойовувати симпатії тієї частини України, що голосувала проти них.

На жаль, Ющенко так і залишився президентом лише “Нашої України”.

Я завжди любив великі цілі, що можуть стати основою національної ідеї. Цілі вступу до НАТО, ВТО чи набуття ринкового статусу є ціллю споживацької ідеології.

Ця мізерність поглядів, розрахунків і дій, заслуговує лише ненависті.

Я завжди любив Україну шляхетних.

Я зараз мало бачу таких.

Я завжди любив Україну політичної нації, обєднаної спільною метою. І ненавидів Україну лицемірів.

Я завжди любив Україну героїв.

Зараз на заваді цієї любові стає Кримінальний кодекс і кримінальна практика влади.

Я думав, що люблю українську мову.

Зараз на заваді цієї любові стають реформи правопису.

Я завжди любив імперські претензії України.

Зараз Україна, як завжди, зраджує інтереси своїх співвітчизників у Придністров’ї, Польщі, Білорусії, Росії.

Я завжди любив ядерний статус України.

Зараз про це (вірніше кілька років тому ) говорять політики – але не міністр оборони.

Я завжди любив порядність в стосунках(як між політиками, так і серед людей.

Зараз порядність не в моді.

Я ненавиджу Україну пасічників ( нехай розводять бджіл, але не принижують щось набагато більше).

Я ненавиджу Україну фальшивих символів і споживацьких ідеалів.

Я ненавиджу Україну заздрості до сусідського щастя ( як і до людського загалом) – один з класичних українських архетипів.

Мені завжди припадала більше до душі романтика барикад, ніж тихий міщанський спокій.

Я люблю символ священника на коні, але ненавиджу Україну торгашів у храмі.

Я ненавиджу Україну пенсіонерів та пільговиків ( як це не крамольно звучить) – бо нація завжди повинна дивитися в майбутнє, і якщо не вистачає можливостей на кілька речей – потрібно вибирати пріоритети. Нехай таким пріоритетом будуть безпритульні діти.

Ця любов і ненависть – це почуття до самого себе, до того, що не любиш і навпаки у собі. Людині властиво прагнути вдосконалення.

Я часто задавався питанням – що є мірилом добра і зла, любові і ненависті. Може правий був Ейнштейн, коли говорив, що зло – це не що інше, як відсутність добра, божої іскри. Все, врешті пізнається в порівнянні.

Я не хочу, щоб мої діти жили в Україні ліберальних цінностей, однакових культурних смаків. Як не хочу сам померти в ліжку від старості.

Чому ж я досі не виїхав, чому цього не роблять інші?

Для мене це теж запитання.

Як не піддається поясненню виключно епічні речі – передзвін Львівських церков, світанок над Дніпром чи чорні піраміди Донбаських териконів – так, зрештою, не піддається чіткому логічному аналізу ніщо в нашому житті.

Можливо тому, що кожен з нас, хто ще тут, все ж любить Україну більше, ніж ненавидить. А можливо тому, що при всій ненависті і нелюбові до того, що не подобається, Україна, країна наших мрій і сподівань, для багатьох з нас сьогодні єдине, заради чого варто жити і заради чого не шкода було б померти.

Олег Вітович

Пролонгація окупації, або три епохи і тільки дві України

Сьогоднішня ситуація в країні трохи нагадує епоху 90-х. З тією лише різницею, що в 90-х бандити були (оперуючи сучасними термінами) в «опозиції», вони займалися рекетом, грабунками, наркотиками, торгівлею людьми і т.п. Зараз ми живемо в ситуації, коли рекетом займається держава, тобто державні інститути, коли рейдерство, тобто захоплення чужої власності використовуючи рішення судів, стало нормою.

Зараз бандити інші. В 90-х ще були живі ті хто жили за своїми «понятіями» і кодексами. Сьогодні до влади прийшли ті, кого ще років 10-15 тому називали «безпрєдєльщики» і «відморозки».

Разом з тим 90-і для України були епохою національного романтизму, національного ідеалізму. Хотілось би пом’янути цю епоху «незлим тихим словом».

Епоху, коли тисячі і мільйони вірили в ідеали, коли студенти голодували і стояли не за гроші.

Епоху, коли до храму ходили не лише задля показу, проводячи PR-акцію.

Епоху, коли народжувались нові символи і мрії, а віра в загальне ще переважала віру в особисте.

Епоху відродження національної пам’яті і національної совісті.

Епоху, коли у вічній боротьбі духу і «брюха» перемоги, може примарні і тимчасові, мав дух. Це була епоха філософів, поетів і письменників.

Пізніше прийшла інша епоха. Театральних постанов, політичного менеджменту і прагматичних розрахунків. В принципі, прагматизм перемагає майже завжди. Навіть в межах однієї національної ідеї. Подібно тому, як зрілість перемагає молодість.

Але це вже була зовсім інша епоха і час. Час спідління і моральної деградації. Час, коли почали торгувати ідеями, символами, територіями, ласими шматками державної власності, поглядами тощо. Симптоматичними характеристиками того часу стало рейдерське захоплення підприємств, суддя, що «колядує на Різдво» мільйони, «дерибан» державного бюджету, махінацій з ПДВ і тендерами.

Нікого вже не дивувало, що парламент за рік може пропрацювати кільканадцять днів, що судді потрібно дати хабар, щоб він прийняв рішення по закону, що населення країни у мирний час скорочувалось «військовими темпами», що кращі фахівці виїздили за кордон, що служба в армії стала непопулярною.

Не викликали подиву чисельність правоохоронних органів, що в кілька разів перевищувала чисельність армії, десятки тисяч кинутих дітей, села, де основними мешканцями залишилися тільки старі і малі, бо батьки виїхали на заробітки…

Ми (вірніше за нас), дарували ядерну зброю, різали свої ракети, роздавали ВПК, перетворювали недобудований авіаносець на казино, здавали на металобрухт стратегічну авіацію, не сварилися а судилися (ми ж бо добрі) з Румунією за острів Зміїний, дарували свою частку власності СРСР Росії і таке інше. А національними символами того часу ставали боксери Клички, співачка Руслана, перемоги української збірної по футболу.

Найбільш відомою подією того часу став Майдан 2004 року. І закінчилась ця подія класично (це коли більшість революцій розпочинають романтики, а плодами їх найчастіше користуються негідники).

Наступила третя епоха. Про останні кроки Президента Януковича вже було сказано багато. А про останні ініціативи можна коротко – пролонгація окупації. Адже у всьому світі неконституційне (отже незаконне) перебування іноземних військ на території незалежної держави називається окупацією. А ситуація, котру ми маємо – це просто пролонгація окупації. Потрібно називати речі своїми іменами. Чи можна з окупантами та їх посібниками взагалі про щось розмовляти – запитання риторичне..

Характерними ознаками нової епохи став м’яко кажучи сумнівний з точки зору закону спосіб формування нової більшості, обрання нового уряду, здача збагаченого урану, здача авіаційної промисловість, сховища газу, обмеження свободи слова, свободи мирних зборів, свободи політичних поглядів, думок, переконань. Втративши останню частку хоч чогось святого (якщо в цих людей щось святе в душі взагалі було) влада почала торгувати власною країною. Вже дійшло навіть до заборони торгувати українською книгою, українською музикою, українською символікою (як це зараз відбувається на Майдані). Прийшла нова епоха хамів.

Проблема в тому, що ця епоха вже є, а України в ній не буде. Тут хотілось би зазначити що великою заслугою і першоджерелом сьогодення є вічна війна між собою лідерів помаранчевої революції – але зараз, здається не час. Багатьом знайоме відчуття, що в перші дні помаранчевої революції її лідери самі злякалися того вибуху народного протесту. Замість подолати свій страх, вони побігли домовлятися до Леоніда Кучми. Шкода, але зараз знову Ющенко, Тимошенко і Яценюк закликають до протестів всіх, але самі виступають окремо.

Я можливо, не зовсім розумію, що таке громадянське суспільство і громадянська позиція, до котрої зараз апелюють.

Громадянське суспільство (в моєму розумінні) – це коли всі університети Франції страйкують, якщо б, не дай Бог, міністром освіти призначили франкофоба.

Це коли профспілки будують барикади і виводять на них людей, а не обвішують себе плакатами, як у нас.

Це коли при згортанні соціальних програм, навіть задля благої цілі – врятувати бюджет вся Греція страйкує, включно з поліцейськими та державними службовцями.

Це коли опозиція, з котрою влада не хоче рахуватися, захоплює аеропорт, як у Таїланді. І чого варта опозиція, котра не може захопити навіть власний парламент (чи ви будете спокійно дивитись, як хтось, не спитавши у вас дозволу (без референдуму, на мові політиків) віддає вашу дружину, дитину чи частину помешкання на 25 років)?

Це коли студенти відстоюють не за гроші свої ж власні права.

Це коли нація, врешті, користується своїм природним правом роботодавця – інколи звільняє, а інколи викидає з вікна президентського палацу свого найманого працівника – президента.

Передивившись статтю одного доцента з Сімферополя (на сайті «Української правди») хотів низько вклонитись йому, бо зрозумів, що доля України сьогодні в руках не тернополян чи львів’ян, а таких як він, російськомовних українців. Я також згадав фразу, кинуту під час пікетування Адміністрації Президента, одним простим російськомовним хлопцем з Одеси під час дискусії з А.Герман – «ну и что, что я русскоязычный, шоб ты знала, — если Вы попробуете тронуть украинский язык, Бандеру или что-то еще,- мы Вас всех тут порвем…» Друг мой одессит (авт.) – они уже тронули все, что только можно было тронуть. Делай выводы…

Коли влада пролонгує окупацію власної країни заради надприбутків (через дешевий газ) своїх олігархів, ігнорує гідність власної країни і думку власного народу – тоді приходить час революції. Інколи жорстокої і безжальної…