Я не знав, що вона давно померла. Шляхи наші розійшлись ще в 1990 році, тож про її смерть я довідався випадково – у лютому 2011-го, завітавши на творчий вечір прекрасної поетеси та есеїстки Надії Степули в книжкову крамницю біля Золотих Воріт. Там і побачив книжку: «Гордасевич Г.Л. Твори. – Львів: Каменяр, 2006». На обкладинці – портрет Галини Леонідівни, на четвертій сторінці – дати життя: 1935 – 2001… Напевно, це ім’я – то порожній звук для голови Української спілки ветеранів Афганістану Сергія Червонописького. Важко уявити колишнього першого секретаря Черкаського міськкому комсомолу, який гортає книжку української поетеси, засудженої в 17-річному віці до 10 років позбавлення волі «за написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». А, між тим, писала вона й про нього – одіозного діяча, що робив кар’єру завдяки втраченим під Кабулом ногам.
Вона приїхала в Донецьк, тодішнє Сталіне, у 1955 році – після дострокового звільнення, провівши 2,5 роки в Рівненській тюрмі та «зонах» Чернігова, Одеси й Куйбишева (нині – м. Самара Російської Федерації). Приїхала тому, що на рідній Рівненщині не мала після ув’язнення засобів до існування. А тут, принаймні, була робота – чорноробочої на індустріальних будовах, згодом – простої працівниці в друкарні. Ще тут вирувало очолюване Йосифом Курлатом літературне об’єднання «Обрій», з якого вийшли і Василь Стус, і Леонід Талалай, і Василь Захарченко… Галина Гордасевич у 1962 році стала активним учасником цього об’єднання, а через чотири роки, в 1966-му, вийшла друком її перша збірка поезій – «Веселки на тротуарах»…
Ми познайомились у 1989-му. Колись могутня радянська імперія розповзалась по шматочках, Донбас був охоплений шахтарськими страйками, а на третьому поверсі Інституту фізико-органічної хімії та вуглехімії Академії наук УРСР, у відділі гомогенного каталізу, створювались обласні осередки Товариства української мови ім. Т.Шевченка та Народного руху України за перебудову. Тому сприяла виняткова обставина – у цьому інституті була ледь не єдина в Донецьку друкарська машинка з українським шрифтом. Тож відозви, установчі документи й статті для «самвидаву» ми друкували справжнісінькими українськими буквами.
Збирались ми щотижня в залі обласної бібліотеки ім. Н.Крупської, поруч з Донецьким обкомом КПУ, переживаючи кожний раз дивовижне відчуття того, що можна просто так, безкарно, без глузливих посмішок зі сторони розмовляти українською. Завжди тихенька й сумна, з голосом-дзвіночком та очима, які, здавалось, лише щойно перестали плакати, Галина Гордасевич була тим центром нашого україномовного всесвіту, навколо якого оберталось донецьке «національно-визвольне» життя – наївне та затяте…
А він у цей момент хизувався своїми протезами з трибуни З’їзду народних депутатів СРСР –молодший її на 22 роки випускник Рязанського вищого повітрянодесантного училища. Після училища йому, як і десяткам тисяч його співвітчизників, довелось скуштувати справжньої, а не учбової, війни в складі «обмеженого контингенту». Втім, він і тут миттєво оцінив перспективи службового зростання й опинився на посаді коменданта Кабульського аеродрому. Але через три роки трапилось біда й молода людина залишилась у 25 років без ніг.
Треба віддати належне Сергію Васильовичу – він, ставши інвалідом, не тільки не скотився на узбіччя життя, але пройшов на протезах по найвищих кар’єрних щаблях. Двічі Червонописького призначали членом парламенту – у Радянському Союзі та в Україні. Причому не обирали, а саме призначали – за партійними списками. Для громадських організацій (фактично – для чиновного апарату) в СРСР була встановлена квота представництва на З’їзді народних депутатів. Ось по цій квоті, від ленінського комсомолу, і потрапив безногий кар’єрист до Москви, усвідомлюючи, кому саме він зобов’язаний своїм стрімким зльотом та розуміючи, де треба гавкати, а де – лизати.
Ті, хто бачили той легендарний виступ Червонописького на З’їзді народних депутатів, погодяться – це осоружне видовище була сильнішим від «Фавста» Ґьоте. Комсомольський чинуша з Черкас, користуючись своєю безногістю, поливав з трибуни брудом академіка Андрія Сахарова за інтерв’ю, яке нобелевський лауреат дав канадський газеті.
Наступного ранку Галина принесла вірш. Він був передрукований отією самою друкарською машинкою й вивішений на дошку оголошень в Інституті фізико-органічної хімії та вуглехімії Академії наук УРСР. Висів вірш довго. І ніхто – ані керівники інституту, ані парторг, ані начальник 2-го відділу не посміли його зняти.
Де ти втратив ноги – відомо,
Та хіба ти в тім винуватий,
Що послали з рідного дому
«Мусульман-братів визволяти»?
На жорстоку афганську землю
Ти ступив не другом, не братом,
Ти на ній пригинався низенько,
Прикриваючись автоматом.
І летіла з чужого Кабула
На Вкраїну вість невесела
Чи з віддаленого аула
(Як там звуться афганські села?).
І ридала зболена мати,
Плакав ти над убитим другом,
І вишкірювались автомати
Смертоносним вогненним пругом.
Ти би вмер, а в полон не здався,
Ти розплачувався з боргами.
Ти питанням не задавався:
За що платиш своїми братами?
За чиєсь безвір’я і тупість
Кров у землю афганську стікала,
І хололи під сонцем трупи,
Смерті хижа коса не стихала.
У той час, як нахабний зайда
За столом розперезує паса
І, не втерши масного заїда,
На повій поглядає ласо.
У той час, як онук Герострата
Душу твого народу топче.
Знаєм ми, де ти ноги втратив.
Де ж ти голову втратив, хлопче?
Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
14 ответов
Це ганьба, що я не знала цю поетку. Тепер знайду ъъ твори й прочитаю
Я такого ранее и не знал, во блин, как жизнь сложна.
Скільки можна виливати брудні помомиї на такого красивого дядька? Ві вемеді — чи підараси, підіть і вбийте, якщо так завинив, буде другий. А то гавкаєте як ті корови. Піарщики недобиті, хай вам грець уже.
Дякую, Володю за совість і позицію.. ТИ як і завше, професіонал..
А мені, крім того, що мала щастя знати й згадуваного героя, і Громова (тоді ще полковника,згодом генерала, памятаю його першу дружину, загиблу в авіакатастрофі).. Ну, повезло мені бути в якійсь мірі дотичній до цих людей..
… в лютому 2000 року мене запросили на один “офіційний захід” в Палаці Україна.. ПРибувши туди, виявилося, що це в правому крилі президентських апартаметів.. НЕбагаточисельна компанія — , але відразу визначалась як спеціфічєская..
Знову таки, Громов, Розенбаум,табачнік (музикальний, полковник з Молдови (на згадаю прізвища)і керував цим “заходом” сам Червнописький.. Шок був потім, коли дізналася про мету заходу “БРАТСТВО БЕЗ ГРАНИЦ”. — це була так звана “робоча зустріч по організації “ВОЕННОГО СОЮЗА СТРАН СНГ”..Від усвідомлення того, що тебе посвятили в “таємницю освячення нового союзу” ставало просто моторошно.. То ж не залишалося нічого, крім того, що спочатку відфотографувавши, потім відкрито обуритися й звинуватити в антидержавній змові.. ..
А віршики щось не дуже….
Что-то автор перемудрил. Или заказуха. Каков бы инвалид-афганец не был, но он выполнял свой долг. Он — офицер, и этим все сказано. Судить советский режим сейчас легко, а тогда? Автор даже если и воевал, то тем более должен быть толерантным к тому времени. Его нынешние кумиры, наверняка, бывшие комуняки. Типа Яворивского, Кравчука, Ющенко и прочих нацлидеров руссофобов.
А в то время, действительно было трудно поверить, что свои бомбили своих. Вот он и заступился за своих, не хотя в это верить. На войне, как на войне. Всякое бывает..
Холуйская заказуха, позорная ложь в стиле Геббелься и СБ УПА. Ветеран-афганец справедливо критиковал старого маразматика за прямую ложь про войну в Афганистане. Ложь дикую, недостойную творца водородного оружия. Автор статейки рассчитывает на тупых хохлов из колхоза имени Тараса Бандеры.
Да в Афганистане и войны в общем-то как таковой и не было, строили больницы, детские садики, а Сахаров этого не понимал, думал, что там воюют…
Красивая, у тебя рак мозга, ты скоро сдохнешь, приезжай на баньку, потешь и отсоси, а тебе долбоеб, не только офицеры служили но и были молодые пацаны в 18 лет, ты готов умереть сам об этом не зная? Мыслители ебаные, скажите куда подъехать, я вскрою вам черепа и насру в ваши козлиные мозги. В Инете все горазды пиздеть, готовы?
Подъезжай на Бориспольскую 27. Спросишь старшего сторожа. Если в тебе больше 110 кг так ваабще чудесно. Будет чем тигров покормить.
Не. Ну воевал человек в Афгане.Кто спорит?Потерял ноги как очень многие наши земляки.Заслуживает уважения и почитания. Спору нет. Но нужно сказать и другое, может оно и не очень приятное, но правда. А она заключается в том, что господин Червонописский очень умело использовал свое положение в своих меркантильных интересах, очень даже неплохо (в отличии от многих тысяч своих сослуживцев)жил.Ну хотябы факт того что будучи (насколько правда?) зам командира роты- а это должность по штату старлея, сейчас ХЕНЕРАЛ.Аки чи не полководец? И не стыдно??? Да русский генерал Рохлин отказался публично от звезды героя России по причине участия в гражданской войне. Нет , я не провожу паралели.Просто, один офицер может совершить достойный поступок, а другой (червонец) не стыдясь будет гадоваться своим дутым лампасам и цацкам на груди. а на сегодняшний день , так этот хенерал полностью продал своих побратимов и продался сам власть имущим.
Про Червонопиского все правда, и статья, и стих.
Да что вы говорите наверное спецура запустила дезу по полной чтобы возмутить мозги неразумных.Червонопиский защитил всех афганцев потому что старый маразматик вешал всем афганцам клеймо, что якобы по приказу командования вертолеччики растреливали подразделения которые попали в окружение.Где хоть один факт.Наверное просто кто-то информировал академика неправильно буржуазным голосом из-за границы. Да и заливаете вы что был комендантом почти три года согласно справочного материала при захвате Кабула он пробыл комендантом всего 3 недели,а дальше вернулся в свою шестую роту на должность командира взвода потом был назначен ротным подорвался на фугасе в Черикарской долине 11 ноября 1982 год вместе с экипажем на БМД-1 во время проведения полковой операции. Так что нехен звездеть не зная толком.
Поэтесса действительно хорошая,да стих тот теплый,я бы даже сказал материнский.Может ей так виделось,чувствовалось на тот момент.НО я помню автор не в пример тебе,как мы затаив дыхание взводом смотрели выступление Червонопыського и это было наверное последнее яркое событие страны советов,Ленин-Партия-Комсомол!И сказал, что он руки не подаст и не было с него извержений дерьма не в пример тебе.И не вспоминал наверно Сергей в тот момент как его полумертвого(фактически не живого)вытащил Валера Кузьмишкин,как с автоматом Валера сидел в операционной пока хирург зашивал и возвращал к жизни его.А помнил он наверно тех ребят которые остались и которых некому было вытащить,и как сцука он начинал ходить на брезентовых протезах.Не дай бог автор тебе такого,не суди военных-никогда!Дал бог-пиши доброе и хорошее роняй людям в сердце.Живи.