Хроніки «Прибуткового будинку»

За що я люблю Печерський суд – так це за його керівника Інну Олексіївну Отрош. Один мій товариш якось з нею близько дружив (і навіть кілька разів) – так він каже, що дама ну просто неймовірної винахідливості. І туди, і сюди… Вулкан фантазій… Так ось, через цю вигадливу даму мене сьогодні патрульно-постові поліцаї в Печерський суд не пустили. Мовляв, пані Отрош сказала всяку шваль у суд не пропускати. Отакої…

Ні, у суд я ходив зовсім не на Юлю подивитись. Як Вона виглядає, я й так знаю. Та й від судді Кірєєва жодних несподіванок я не очікую, тож на подібні походеньки час витрачати б не став. Але (якщо хтось підзабув), у легендарній споруді по вул. Хрещатик, 42-а не тільки Тимошенко судять. Там ще й районний суд знаходиться, між іншим, на доказ чого на стіні висить табличка «Прибутковий будинок. Охороняється законом». І в цьому «прибутковому будинку» розглядаються одночасно десятки цивільних і карних справ, туди надходять адміністративні матеріали, там видають довідки й копії судових рішень, приймають апеляційні скарги та різноманітні заяви. Туди щодня ходять сотні людей, які не мають ніякого відношення ані до Тимошенко, ані до Луценка, ані до інших особливо-важливих постояльців «діда Лук’яна». Я вже не кажу про те, що, відповідно до статті 129 Конституції України, правосуддя в нас має відправлятись відкрито (за винятком чітко обумовлених законом випадків), а в судове засідання має право прийти без будь-яких обмежень будь-який громадянин і спостерігати за діями жерців Феміди.

Насправді в судах на ту Конституцію давно й смачно плюють. У господарські суди вже років 15 як не пускають глядачів – для цього на вході сидить охоронець (здебільшого – з приватної охоронної фірми), який відчиняє двері тільки тим громадянам, що можуть йому продемонструвати ухвалу суду з викликом на сьогоднішню дату. У Святошинському суді м.Києва пішли ще далі – на дверях залів судових засідань висять оголошення: «Стороннім вхід суворо заборонено!». Але, принаймні, навіть там можна потрапити до канцелярії, щоби почитати справу в перервах між засіданнями чи написати заяву про видачу копії рішення з архіву. А в Печерський суд вже місяць з потрапити можна лише тим, хто має на руках паспорт і повістку. Причому перевіряє ці повістки аж ніяк не підрозділ судової міліції, а якісь амбали в арці, що веде з Хрещатика до будинку суду. Охоронці громадського порядку, так би мовити.

І що прикметно, ані своїх посад, ані прізвищ амбали не називають. Про міліцейські посвідчення годі й казати – для них стаття 5 Закону України «Про міліцію» не писана. А на всі запитання лише відповідають, що вони з патрульно-постової служби й виконують розпорядження голови Печерського суду не допускати до дверей славетної установи тих, хто не має повістки з викликом у судове засідання.

Я, щоправда, так і не зрозумів, з якого дива пані Отрош стала командувати ППС-никами. Але Печерський суд – це контора, що давно й міцно перебуває за межами навіть формальної законності. Тож не дивно, що ніхто не цікавиться, а навіщо, наприклад, у службовому кабінеті Отрош встановлено захищений від прослуховування телефон урядового зв’язку АТС-100, по якому можна передавати інформацію з грифом «таємно»? З ким Інна Олексіївна веде подібні розмови? З радником Президента Андрієм Портновим чи з першим заступником Генпрокурора Ренатом Кузьміним?

До речі, недавно чув анекдот про Отрош. Мовляв, заходить у приймальню до голови Печерського райсуду відвідувач і питає в помічника:

— А Інна Олексіївна на місці?

— Ні, — каже помічник, — поїхала в Адміністрацію Президента радитись щодо вироку по Тимошенко. А що Ви хотіли?

— Інна Олексіївна прийняла до провадження цивільну справу, де я позивач. Ось, я заніс гроші – сім тисяч «зелених».

Помічник відкриває шухляду письмового стола: «Кладіть».

За півгодини заходить ще один відвідувач:

— А Інна Олексіївна на місці?

— Ні, — каже помічник, — поїхала в Адміністрацію Президента радитись щодо вироку по Тимошенко. А що Ви хотіли?

— Інна Олексіївна прийняла до провадження цивільну справу, де я відповідач. Ось, я заніс гроші – п’ять тисяч доларів.

Помічник знову відкриває шухляду письмового стола: «Кладіть».

Ще за годину з’являється й сама пані Отрош та питає в помічника:

— Ну, що нового?

— Був позивач, заніс сім тисяч. Потім заходив відповідач, передав п’ять. Яке рішення готувати?

Інна Олексіївна замислюється:

— Віддай позивачеві дві тисячі й будемо судити по закону.

Звісно, це – анекдот і ятвердо переконаний, що голова Печерського райсуду розглядає справи безплатно. За суддю Білоцерківця не впевнений, а за Отрош можемо поручитись: ну хіба Андрій Портнов стане приятелювати з хабарницею в манті? – Звісно ж ні.

А тут, як на гріх, мені сьогодні в суд знадобилось. У засідання по кримінальній справі. Суддя Білоцерківець, справа по обвинуваченню такого собі Мазурського за ч.4 ст. 190 Карного кодексу України – шахрайство в особливо великих розмірах. Причому – не в якості глядача (я на цих білоцерківців якось за життя надивився досхочу), а в якості представника потерпілого. Так вже трапилось, що один мій знайомий був цим Мазурським «розведений» на кругленьку суму і попрохав мене представляти в суді його інтереси.

Власне, нічого цікавого в тій справі не має, за бажання судді можна було б Мазурського ізолювати від суспільства в 2-3 судових засіданні. Підстав більш, ніж досить: лише по тих епізодах, які визнав сам підсудний, він «нагрів» народ на загальну суму щось біля 2 млн. грн. Але тюрма шахраю не загрожує – він же ж не Луценко. Тож єдиною таємницею справи є те, скільки Мазурський заплатив Білоцерківцю. Позаяк, перебуваючи на підписці про невиїзд, підсудний вперто, з лютого по вересень 2011 року, у судові засідання не з’являвся, а лише передавав через дружину ксерокопії якихось лікарняних листків про «амбулаторне лікування» від поганого самопочуття та підвищеного тиску. А всі мої клопотання призначити судово-медичну експертизу або хоча б встановити місце перебування підсудного (він ніде не зареєстрований, нерухомості не має та пересувається громадським транспортом) Білоцерківець відхиляв з очима пораненого оленя.

Коротше кажучи, типова справа, у Печерському судді такі люблять – за якихось 3-5 тисяч доларів підсудні по тяжких і особливо тяжких злочинах можуть перебувати на підписці, місяцями (якщо не роками) не ходити в судові засідання, а коли вже починається скандал, то судді хутенько виносять по таких справах вироки, призначаючи покарання, не пов’язане з позбавленням волі. Сумнівів у мене щодо майбутнього вироку немає жодних, за суддю Білоцерківця та його матеріальний добробут я можу лише порадіти, але формальності таки треба дотримуватись. Тож сьогодні, через 8 місяців, ми мали, нарешті, розпочати судове слідство. Але трапилось не так, як гадалось – я не знав, що Отрош ввела надзвичайний стан по вулиці Хрещатик і тепер центром Києва треба пересуватись лише с паспортом і судовою повісткою.

Тож далі арки мені так пройти й не вдалось. Пропускають до суду лише тих, хто має повістку. Причому, хто не пропустив – не знаю. Посад і прізвищ біля «прибуткового будинку» не називають. Ось лише мармизу можу показати цього, так би мовити «правоохоронця», який виконує функції секретаря судового засідання.

І навіщо, питається, йому моя повістка? Що він там побачить цікавого?

А оце його начальник.

Головний по дотриманню паспортного режиму на вулиці Хрещатик. Це він казав, що виконує розпорядження Отрош. Краще б прізвище своє назвав.

Ось я собі й думаю. Ну, добре, від того, що мене сьогодні в суд не пустили, у мене настрій сильно не попсувався. Навіть навпаки. Бо якщо Білоцерківець спробує за моєї відсутності вирок винести (а він минулого разу попереджав, щоби на сьогодні сторони готувались до дебатів – а в нас ще судове слідство не було розпочате, між іншим), то я йому публічно поясню, що за три «штуки» так ганьбитись не варто. Але ж не пускають і тих, хто приїхав з іншої області по дозвіл на побачення з ув’язненим, хто прийшов до суду здати позов про стягнення аліментів, кому треба отримати виписку з вироку чи з рішення. У цих людей не має й не може бути ніякої повістки, та й навіть ті, хто з’явився в судове засідання, повісток з собою, як правило, не носять (я так точно подібний мотлох не колекціоную). Причому, не пускають їх не працівники суду й не судова міліція з підрозділу «Грифон», а абсолютно сторонні люди у формі, що несуть чергування на вулиці Хрещатик і які взагалі не мають відношення до відправлення правосуддя.

Що ж стосується Конституції з її 129 статтею, то про це взагалі не йдеться. Бо в країні, де в кабінетах суддів стоять телефони урядового зв’язку, правосуддя існувати не може за визначенням.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»