Вила побіля паркану. (Уривки нарисів сучасного українського самозахисту)

Ми навіть не уявляємо собі до якого ницого, тваринного рівня інколи бояться нас владоможці. Причому, ступінь цього боягузтва прямо пропорційний темпам деградації тієї ж таки влади. Та й взагалі — це два взаємопов’язані процеси.

Пригадую, як десь до середини 90-х будь-хто з вулиці міг зайти до харківської мерії чи облдержадміністрації і відвідати якщо не будь-який, навіть найвищий кабінет, то принаймні добутися до приймальні. А черговий міліціонер на вході максимум, що міг запитати, то це куди візитер йде та щось там помітити в себе в журналі.

Це не жарт. Навіть документів особи не питали при вході.

А спробуй сьогодні отак відвідати харківські осереддя влади очолювані Гепою із Допою? Отож бо й воно -, суцільна б*длива деградація.

А ще мається і такий нюанс – чим ближче владоможці за посадою та місцем проживання перебувають до народонаселення – тим цей страх сильніший.

Для прикладу пару історій.

Декілька років тому в харківському райцентрі Богодухові трапилась дика подія.

Випускники місцевого ліцею №3 напередодні “останнього дзвоника” розважались тим, що зґвалтували свого молодшого на пару класів товариша Андрія П. Усе це дійство юними збоченцями фіксувалось на мобільне фото, а потім було розіслане Інтернетом коханим дівчаткам.

В місцевій міліції заяву матері потерпілого категорично не прийняли, а тільки покрутили пальцем біля скроні. Знаєте, чому? А тому, що головні затійники усієї цієї дикунської історії були, скажімо так, надзвичайно схожими на близьких родичів декількох місцевих високопосадовців.

Коли ж чутки про це поширились за межі райцентру, проблему було вирішено радикально.

Матері восьмикласника, аби зам’яти справу, в якості компенсації була обіцяна значна сума зелених. Її ж сину, аби він уникнув сорому від тицяння пальцем в нього однолітків, обіцяли придбати таке-сяке житло у Харкові і влаштувати там-таки хлопчину до престижного учбового закладу.

Треба зауважити, що спочатку ніхто із рідних постраждалого зі мною, на той час спецкора “ВВ”, спілкуватися не побажав. Але згодом батько Андрія, котрий якраз спеціально приїхав додому з далеких сибірських заробітків, аби розібратися в цій історії, зрозумівши, що законними шляхами він нічого не доб’ється, погодився на зустріч із журналістом.

Мені він тоді заявив, що якщо ґвалтівники не будуть покарані офіційно, то він тоді докладе усіх зусиль, аби зробити це самотужки: “Повбиваю негідників, чи каструю!”

Коли ж я запитав, чи можу використовувати його погрозу у своєму матеріалі, то почув у відповідь: “А я і прокурора, і ментів вже попередив, що від мене вони не відкупляться. Гроші — це справа матері і сина, а в мене свій рахунок.”

Якщо хтось вважає, що це була пуста погроза, то я — ні. Бо бачив очі того чоловіка, коли він це казав. І я був впевнений, що негідники або ж не доживуть свого віку, або ж залишаться без причандалів.

Але, напевне, в цьому був переконаний не один я. Бо невдовзі чолов’яга, котрий по життю був непитущим, дивним чином загинув саме у п’яній бійці.

А ще трохи згодом постраждалий хлопчина опинився замість Харкова, в психіатричній лікарні, а його мати замість обіцяних грошей отримала дулю.

Здавалось би сумна історія нашого ще менш веселого сьогодення. Але не зовсім так…

Знайшлись добрі люди, котрі нагадали владоможним батькам місцевих мажорів-ґвалтівників про їх обіцянки, а головне так нагадали, що обіцянки ті були виконані.

Про певну місцеву спільноту, котру я назвав «добрими людьми» мова окрема і ми про неї поговоримо іншим разом, бо це надзвичайно цікавий і неординарний як для сучасної України феномен. В двох же словах можу сказати, що згадана структура чимось нагадує мафію. Але не сучасну, скажімо, американську, італійську чи навіть сицилійську, котрі як такі сформувалися в минулому сторіччі, а ту ж таки сицилійську мафію часів її зародження.

Сьогодні ж про певну методологію та б*дливість владоможців.

Спочатку, як водиться, із згаданими батьками ґвалтівників поговорили, а коли ті не зрозуміли чи зробили вигляд, що не розуміють, то одного дня всі вони на дверях своїх осель відшукали не дуже то і приховані гранатні розтяжки.

Чому незамасковані? Бо для першого разу на розтяжках висіли учбові гранати. Але чекати поки з’являться бойові ніхто не став.

Іншу цікаву історію мені повідав мій друг, відомий вітчизняний спеціаліст із мереживих структур Тарас Плахтій.

Якось вони із знайомим, назвемо його Сергієм, проїжджаючи через одне приміське київське містечко побачили побіля місцевої адміністрації досить значний гурт народу. Призупинились аби з’ясувати, що відбувається.

Відбувалась звична і знайома багатьом як мінімум із низки телерепортажів та публікацій річ. Місцева влада попри думку та протести громади збиралась продати ласий шмат муніципальної земельки якимось зальотним бізнесюкам. І саме в цей час в мерії відбувався фінальний етап підписання цієї сумнівної оборудки. Народ же зібрався аби висловити своє фе підписантам.

При цьому хтось із натовпу поскаржився, що окрім словесного протесту, малоефективних епістолярних скарг у вищі інстанції або ж малоперспективної майбутньої судової тяганини вони нічого проти здійснення цієї оборудки заподіяти не можуть.

Тоді згаданий Сергій, поспитавши де воно тутечки найближчий магазин сільгоспінвентарю, попрохав людей трохи зачекати. А повернувшись десь через півгодини, він до паркану навпроти мерії притулив десятків зо два вил.

Ще раз уточню: не роздав сільськогосподарський реманент людям, а просто поставив його на видноті.

А тепер вгадайте на чию користь і як швидко був розв’язаний конфлікт? Правильно на користь громади! Усього лише за ті ж таки півгодини…

Ще раз повторюсь: наше народонаселення просто гадки не має як його боїться його ж влада. Але, як тільки-но усвідомлення б*дливості нашої влади набере масового характеру остання просто зникне, як дурний сон.

Інша справа, що якось вже описувані мною процеси люмпенізації та криміналізації української влади та її деградація притаманні і нашому суспільстві. І те яким чином розв’яжеться теперішнє глибоке суспільно-владне протистояння – більш-менш цивілізовано чи по котромусь із нинішніх арабських сценаріїв – не в останню чергу буде залежати від того, що швидше відбудеться остаточна деградація суспільства чи його усвідомлення, що наша влада – це переляк ходячий.

До речі, наостанок. Тут нещодавно нардеп Ігор Гринів в телеящику висловлював своє повне нерозуміння (а мо’ робив вигляд, що не розуміє). Чому це п’ять-шість олігархічних кланів, які власне і є справжнім уособленням нинішньої влади, маючи в своєму розпорядженні цілу країну і всі можливості для цього, не проводять справжніх реформ аби та ж таки країна кінцеве стала багатшою. Бо чим заможніша країна, тим статки олігархів більші. А замість цього продовжують дерибан усього недодерибаненого.

А саме через б*дливість, бо бояться, що ця синекура може будь-якої миті припинитися.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., с. Губарівка, Товариство «Малого Кола»