Люстрація чи репресії?

У зв’язку із прийняттям парламентом Грузії “Хартії Свободи“, котра, в тому числі, передбачає люстрацію колишніх співробітників спецслужб СССР, а також колишніх вищих посадових осіб компартії та комсомолу, українськими ЗМІ прокотилась легка дискусійна хвиля щодо доцільності проведення подібної процедури в Україні.

Розмаїття думок коливалось від шкідливості, недоцільності та несвоєчасності започаткування люстраційних процесів і до їх крайньої необхідності та нагальності.

Головним аргументом противників люстрації є теза про загрозу апокаліптичного розколу і без того надзвичайно нестабільного суспільства. При цьому якось забувається досвід нині демократичних країн, в котрих така болюча операція була здійснена.

Наприклад, не така вже й давня люстрація в країнах Східної Європи та Балтії, попри певні особисті потрясіння для окремих громадян, нічого іншого окрім очищення від сумнівної публіки органів влади і деяких суспільних інститутів та розуміння громадськістю “who is who” не викликала.

Апологети ж люстрації вважають її чи не єдиною панацеєю задля лікування усіх сутніх суспільно-державних болячок в Україні. При чому багато-хто із них страждають на грубий примітивізм – мовляв, “комуняку на гілляку і буде нам щастя”.

При цьому знову ж таки забувається досвід інших, зовсім недемократичних країн, якими вони стали, в тому числі, і завдяки ось такій примітивній люстрації.

А найхитромудрішим в підходах до цього питання виявився Леонід Кравчук. В якомусь ефірі він висловився в сенсі, що люстрація була потрібна десь на початку 90-тих, але тоді її здійснити було неможливо (треба розуміти тому, що саме Леонід Макарович в той час президентствував?), а сьогодні вже запізно.

В принципі, погоджуючись із першою частиною кравчуківської тези, абсолютно не згоден про сьогоденну запізнілість і не нагальність цієї процедури, про що мова трохи нижче.

А ще дехто уїдливо так запитується, мовляв, а хто власне люструвати буде, хто до отих самих люстраційних комісій входитиме?

А ніхто, бо й самих комісій не повинно бути. А мусить бути прийнятий відповідний закон, котрий безумовно мусить виконуватись, а за його дотриманням мусять наглядати відповідні, передбачені чинною Конституцією органи.

А інколи виникає враження, що багато-хто просто не розуміє сучасної суті означення люстрація. Тому невеличка довідка.

Люстрація (від латинського Lustratio – очищення через жертвоприношення) – в сучасному трактуванні політична практика законодавчого обмеження прав деяких категорій осіб (за партійно-ідеологічними, професійно-посадовими, релігійними та іншими ознаками) на:

— заняття державних посад;

— професійну практику;

— недоторканність приватного життя (допускається публічне розповсюдження будь-якої інформації щодо походження, подробиці біографії тощо).

Метою люстрації є очищення держапарату та деяких важливих суспільних інституцій (ЗМІ, адвокатура, церква тощо) від осіб, що дискредитували себе належністю до певної політичної сили, соціальної верстви або ж таємною співпрацею із спецслужбами.

Взагалі-то люстрація вигадка не нова.

Після 1917 року протягом короткого часу практично усі старі кадри пройшли ротацію, яка тоді мала вигляд тривіального знищення. Інакше кажучи, старих кадрів просто повбивали. Нічого дивного у цьому нема – червоні притримувалися такої самої методи і згодом, скажімо, в тій же Камбоджі.

Дав лопатою по голові, рештки землею присипав – ось, власне й уся червона люстрація.

Та й нацисти від комуністів мало чим відрізнялись, люструючи в досить специфічний спосіб комуністів, пацифістів, євреїв та інших неарійців. Втім, опісля війни Німеччина пережила очищувальний процес зворотної люстрації – денацифікацію.

А там де червоних чи коричневих не було, також бувало по-всякому.

Довга боротьба за англійську корону, що отримала назву війни Алої та Білої троянд, врешті-решт одну “троянду” позбавила геть усього. Натомість “троянда”, що перемогла, отримала усе. Чим вам не люстрація у чистому вигляді?

Надзвичайно суттєвий момент

Потреба в люстрації виникає і ця операція може дати необхідний ефект лише за умови проведення докорінних суспільно-політичних та економічних, революційних системних змін.

Коли руйнується стара система влади, а натомість починає будуватися нова, апріорі вважається, що неандерталець чи кроманьйонець не здатні зробити ракету або комп’ютер, якими б вони не були старанними учнями. Бо, коли курс міняється кардинально, треба інших людей.

Але якщо люстрація не супроводжується радикальними системними перетвореннями – то це не більше ніж шкідливі для самого ж існуючого режиму репресії. Безвідносно який той режим тоталітарний чи демократичний.

Згадайте хоча б скільки шкоди завдали: репресії 37-38 років самому ж сталінському режимові чи “культурна революція” в Китаї режиму Мао, або ж маккартизм у США чи “заборона на професії” у ФРН демократіям цих країн.

За всю історію незалежної України питання люстрації гостро поставало двічі.

Вперше, коли руйнувалася “страна совєтов” та компартія СРСР. Чи скоріше навпаки – компартія та її страна совєтов?

Чого ми бажали після здобуття Україною незалежності? Певна річ, крім високих і світлих цілей, ми ще дуже хотіли люстрації. Нас переповнювало гаряче бажання, щоби уся та комуняцька сволота, що паскудила наше життя, усі ті люди, яким вільна Україна була наче кістка в горлі, щоби усі вони залишили нас назавжди.

Щоби зникли та не відвідували нас навіть у спогадах.

На суто емоційному рівні хотілося лишити їх усього, заробленого неправедним шляхом, тобто шляхом приниження особистості та народу.

Здавалося, що треба було волею суверенного українства винести вердикт, згідно з яким екс-комуняки решту життя мусили прожити у брудній канаві під парканом.

А щасливі та вільні ми ходили би повз той паркан, зверхньо дивилися на бувших володарів світу казали б їм без особливої злості: “Тьху на тебе”. Та не судилося.

З трьох причин. По-перше, ті ж таки комуністи в своїй більшості залишились при владі. А спробуй кого-небудь пролюструвати, коли він у більшості.

По-друге, самі опозиціонери переважно не дуже й то прагнули люстрації – їм здалося, що співпраця із екс-номенклатурою перспективніша. І найголовніше, отримання незалежності, за великим рахунком, не супроводжувалось кардинальними системними перетвореннями.

Вдруге потреба в люстрації виникла опісля Майдану. Коли здавалось, що ось-ось на руїні старої системи влади виникне потреба будувати щось нове, а старі кучмівські кадри можуть стати цьому на заваді.

І за великим рахунком певна люстрація – у вигляді широкомасштабної кадрової ротації тоді таки відбулась. Але не дивлячись на звільнення/мобілізацію десятків тисяч чиновників із цієї затії вийшов помаранчевий пшик імені Ющенка.

В першу чергу, через те, що очікуваних суспільством системних перетворень, хоча би паралельно із кадровими змінами, не трапилось.

Зараз такий же самий пшик очікує і однотулубного сіамського близнюка Ющенка – братана Януковича. І не в останню чергу через оту саму біло-блакитну “люстрацію” своїх попередників, яка не супроводжується системними перетвореннями.

А мо’ , ну її до трясці тую люстрацію, мо’ вона в Україні не потрібна буде?

Та ні, все ж таки потрібна і більш жорстка, глибинна і комплексна ніж, приміром, у Східній Європі.

Люструвати доведеться не лише екс-кагебістів із сексотами чи колишню комуністичну номенклатуру, але в першу чергу ту компрадорську панівну верству, що сформувалась в Україні за часи її незалежності. Бо цей умовно поділений на владу та опозицію прошарок владоможців апріорі ні в якому разі існуючий в Україні стан речей змінювати не хоче, і не буде.

Тому, якщо в Україні в решті-решт визріє в ендогенний спосіб чи сформується за допомогою екзогенних чинників суспільно-політична потуга, котра спроможеться започаткувати системні перетворення, то без люстрації їй не обійтись.

І під цю процедуру мусять потрапити не лише вже згадувані екс-номенклатурники чи кагебісти, але й:

— депутати усіх рівнів і усіх скликань за часи незалежної України, починаючи з міського та районного рівнів і до ВР України із забороною їм обіймати як мінімум на найближчі 10 років будь-яку державну посаду, а в першу чергу, виборну;

— держчиновники верхньої та середньої ланки за ознаками їх корумпованості та профпридатності;

— держслужбовці за ознакою їх належності до спецслужб іноземних держав.

Але ці заходи дадуть свій позитивний результат лише за умови, якщо люстрація буде однією із передумов та складовою радикальних системних суспільно-політичних та економічних перетворень. Як то, приміром, відбувається в Грузії.

В іншому випадку – це буде усього лише мстивими та безглуздими репресіями.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП