Лауреат літературної Шевченківської премії, яка присуджена йому за роман “Залишенець. Чорний ворон” у листі до Януковича відмовився від отримання премії до того часу, поки міністром освіти України буде Д. Табачник. При цьому він підкреслив, що особисто до Януковича він взагалі нічого не має. Наскільки відомо, винагорду автор планував витратити на зйомки українського блокбастеру за мотивами роману. У видавничому та й навколополітичному середовищі роман викликав неоднозначні оцінки, аж до звинувачень у ксенофобії. В романі фігурують такі вирази, як “кацапчук”, “москаль”, “жид”, описані сцени розправ як більшовиків над повстанцями, так і повстанців над більшовиками та їх прихвоснями з україньских колабораціоністів. Що це — вираз несприйняття представниками української культури нинішньої влади чи поза? І що може протиставити влада, який культурний продукт вона може продукувати — “Танці”, “Народна зірка”, Вовочку Зеленського чи романи про героїчну боротьбу сланого НКВС з бандерівськими бандформуваннями? Мені особисто роман сподобався, щодо висловів — ну кацапчуків і жидів у селах так і називали, ніби-то — історична правдв, як і те, що в 20-роки українські селяни вперто і довго боролись з як з Радянською Росією, так і з денікінськими, так із гетьмансько-німецьким окупантами, як і те, що єврейське населення українських містечок масово підтримувало Совітів і саме євреї, в силу своєї освіченості та інших чинників, були широко представлені в державних та репресивних органах більшовцької Росії.
Важное
2 апреля, 2024
14 марта, 2024
11 марта, 2024
16 ответов
Раджу всім, хто ще цього не зробив, прочитати доступні в інтернеті романи “Холодний яр” Юрія Горліса та “Чорний ворон” Василя Шкляра! Це справжня історія Українського визвольного руху. Ця історія багато десятиліть приховується окупаційною владою від народу. Ганьба окупантам — табачникам! Василю, тримайся. Патріоти з тобою. Слава Україні! Героям слава!
Нацики,как вы уже задрали нас.Да возьмите этого Шкляра и ему подобных на свое содержание и засуньте их в … подальше.Когда вы уже из состояния дури выйдете и станете нормальными гражданами своей страны.А что касается очередного свидомого и вашей рекламы о нем,то поясню:лауреатом Шевченковской премии становится человек только тогда,когда его фамилия будет в соответствующем указе президента.А до этого он просто соискатель,которого Комиссия по Шевченковской премии рекомендует президенту для присвоения звания лауреата.А вы со своим лжелауреатом вкупе поторопились.Насколько я знаю, Янек и не собирался подписывать указ на Шкляра и йухуел,когда ему довели содержание писанины этого нацюка,которого активно пропагандировала пани,бывшая сотрудница радио Свобода.Кстати ,кто не знает, это радио официально финансируется ЦРУ США.Вот такие пироги,и не пироги на самом деле а просто сухари.
Мы в восхищении от Нелауреата! Он лично знает Януковича! Он даже знает как Янукович йу-ху.ет! Ах, какие люди на форуме! Какая широта раз-маха!
А нелауреат просто гнида жлобская которая ничего окромя малой земли брежнева в жизни не прочитал.И еще несколько статей уголовного кодекса по которым проходил…Вот такие критики.А Шкляру-респект и уважуха
Нелауреат — распрастранитель поклёпов и гнусных наветов. Он нагло врет о своей близости к Президенту и о состоянии Президента. В действительности у Президента всего-навсего небольшие проблемы с коленом, надеемся что после операции он быстро пойдет на поправку.
О,мені це подобається.Постійний провокатор 1717 тут як тут.А де щось про Бандеру або про найкращого президента Юща?
1717, видите уважаемый, не только я вас называю провокатором, но и другие. ЗАСЛУЖИЛ ДРУЖИЩЕ!!!
Чо Сева, больно? “Нелауреата” нацыки уже задрали. Тебя тоже задрали, как волки барашка? Коцабчеги, Вы хочетешоб нацыки вас не драли? Так не лезьте до нацыков и никто вас драть не будет. А то лезете як свыня в чужой огород, а потом плачетесь шо вам больно.
Прикинь, Сева, это же кем, чем и наскокок нада быть прибабахнутым, шоб человека другой нацыональности называть провокатором тока за его нацыональное самосознание!?!
Тільки з`являється щось таке-отаке, як роман Шкляра, то вигулькують якісь гопники від журналістки, професійні борці з антисемітизмом і ксенофобією, професійні українці, професійні любителі “рускага міра” і багато іншого мотлоху. Й починають шуміти. Одні люто звинувачують, інші — грудьми захищають “наше українське всьо”.
Вони будь-що ладні перетворити у фетиш. Фетиш це, коли ніхто ні в чому не хоче розбиратися по суті, а перетворюють те чи інше явище на предмет боротьби. Всі “наші” за, а всі “їхні” проти. Чи навпаки. Всі “наші” кажуть, що треба ходити на унітаз, а всі “їхні” вважають, що треба винятково підгузниками користуватися.
Тим часом, матеріал роману справді може дати підстави для обговорення. Наприклад, про те, як треба подавати історичні стосунки між народами сьогодні.
В романі Шкляра події описані очима українського селянина, який після жовтневого перевороту бореться з більшовиками. Але бачить їх переважно в особі “москалів” і “жидів”. Хоча і звироднілих “хохлів” теж зустрічає, наприклад, більшовицького діяча на прізвище Птіцин.
Певна річ, представникам згаданих націй може бути неприємно читати таке. Але чи є вихід з цієї ситуації? А якщо є, то який?
Якщо народи ворогували між собою, то чи значить, що, описуючи давні події, треба дотримуватися сьогоднішньої політичної коректності? За аналогією: як описувати події Другої світової з точки зору тих, кого окупували? Виходити з того, що сьогодні німці покаялися і вживати по відношенню до них максимально політкоректні слова?
Якщо поляк напише роман про стосунки українців і поляків в 30-х роках минулого століття і зробить це з точки зору поляка, то що йому не вживати по відношенню до українців негативних висловів? Але ж українці на той час були вороги поляків.
Можливо, треба ставити питання, що сучасному письменникові в минулому варто шукати не лише те, що роз’єднувало, але й те, що об’єднувало. У Шкляра є момент, коли закохалися одне в одного український партизан і жорстока більшовичка єврейка Ціля. Вони кохалися, попри всі ідеологічні розбіжності. Ось тут би покопатися. На жаль, їхні стосунки зображені схематично.
Мабуть, можна й інші питання проставити. Для цього лиш бажання треба мати, а не висмикувати цитатки з контексту. Але першу скрипку у таких випадках грає якраз верескливий мотлох, який і запрошують на телебачення.
А якби поставити питання так: всі “наші” це розумні, які телебачення не дивляться, а всі “їхні” це дурні, яких не відірвати від ящика. Може, тоді щось змінилося б?
http://maidan.org.ua/blogs/lukanov/
Прочитав цей роман задовго до цього рейваху, котрій здійнявся навколо Шкляра, ще в листопаді, купив у чудовій книгарні “Є”. Прчитав на одному диханні. Після цього виникло бажання ще щось прочитати про холодноярців — скачав роман Ю. Горліса-Горловського. Роман Шкляра передав з племінницею, яка прїхала в Україну з Москви на какнікули, сестрі з зятем. Зять телефонує — не знав, що мої черкаські земляки такі звитяжні лицарі. Говорить — прїду у відпустку, обов”язково з2їжджу до Холодного Яру та Мотронино монастиря. Племінниця в поїзді прочитала, хоч на українській їй важкувато — 5 балів. Роман дарував друзям, які зовсім не переймаються якимось політичними питаннями — хто страхує, хто “банкує”, хто “мєнтує” — всім не просто сподобався — заставив гордитись своїми предками. А щодо націоналізму — більшовики самі задекларували право націй на визначення. І коли цього вимагав політичний момент, вони цим правом користались. А коли політичний момент змінився — стали звичайнісінькими шовіністами-держимордами і шкуродерами, породивши насилля у відповідь. На жаль, українському народу не вистачило сил і духу відповісти імперцям-більшовикам адекватним насиллям…
Целое стадо ЗАСРАТЫХ ПИСАК набросилось на ДОСТОЙНЕЙШЕГО ЧЕЛОВЕКА.
Надо бы знать Шкляра, очень порядочного человека. Он отказался не от премии, а от её получения за действительно выдающийся труд. Он сослался на министра Табачника, явного антиукраинца, но надо ещё и знать, что список лауреатов, соответствующим указом, должен утвердить президент Украины. Думаю, что он не хочет, чтобы премию имени ВЕЛИКОГО УКРАИНЦА ему вручал полуграмотный и такой же, как Табачник, антиукраинец Янукович.
А кто из “экспертов” может определить: это “достойнейший человек”, или кто, какие критерии; “Табачник — явный антиукраинец”, а по мне, так наоборот. Ну не хочет получать от Табачника и Януковича — пшёл на…
Інформація про те, що письменник Василь Шкляр відмовився від Шевченківської премії на прохання заступниці глави адміністрації президента Ганни Герман є “антиукраїнською провокацією”. (Українська правда)
Про “слабенький роман” Шкляра і силу художнього слова
Роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон» воістину став важливою суспільно-політичною подією в житті України. Саме так: не лише культурною, а й суспільно-політичною… Тому, що про нього заговорили політики, а деякі з них, котрі, схоже, взагалі ніяких книжок не читають, осилили кількасот сторінок друкованого тексту…
Одна дама з Партії регіонів, з провінційною безпосередністю сказала в телеефірі, що прочитала роман і «даже весь почеркала». Що вона там черкала, роз’яснено не було, та й висновок її, м’яко кажучи, був мало переконливий: “роман слабєнькій”. Можливо, він і не дотягує до висот Мариніної-Дашкової чи улюбленця околокультурних дамочок (насправді літературного пройдисвіта) Пауло Коельо. Але, подумалось, молодець Шкляр! Це ж таку бучу підняв. І як? Белетристикою, художнім словом, вчасно порушеною темою…
Напевне, це і є найвища оцінка літературного твору – коли навколо нього сперечаються, коли про нього говорять всілякі дурниці (і розумні речі), коли йому приписують всілякі гріхи (і достоїнства), одне слово, коли він стає в центрі скандалу. Ну хто ще може похвалитися таким досягненням в сучасній українській літературі! Сьогодні книжку Шкляра принаймні в центрі столиці неможливо купити. Такому піарові, який розгорнули ті, кого Шкляр називає українофобами, позаздрить будь-який найходовіший західний автор.
Про що свідчить уся ця історія навколо “книги життя” пана Шкляра (так він її сам охарактеризував)?
Суспільство, у якому вихід художнього твору стає політичною подією, зумовлює конфлікт, викликає суперечку, — не таке вже й безнадійне, як дехто вважає. Щось подібне важко уявити в сусідніх Росії чи Білорусі, а тим більше, десь у Казахстані. На Заході, однак, книжки створюють скандал, коли в них оприлюднюються якісь викриття, результати саме викривальних розслідувань (про це гарно написано в попсових романах покійного Стіга Ларсона). У нашому випадку галас здійняли навколо історичного роману, що само собою теж унікально, якщо не брати до уваги досвід совєцьких часів. Згадати б того ж Івана Білика, якого в сімдесяті роки в пресі розпікав нинішній академік Толочко за роман “Меч Арея”. У романі йшлося про події… четвертого століття нашої ери. Толочкові (напевне, за вказівкою згори) здалося, що письменник надто фривольно тлумачить етнічні процеси на території сучасної України. Звісно, тоді ніяких дискусій не було. Твір моментально став бібліографічною рідкістю, його вилучили з книгарень і бібліотек…
Щоправда, сама суперечка довкола книжки Шкляра трохи дивна.
Не вдаватимуся до аналізу самого твору, оскільки не є фахівцем у сфері літератури, та, схоже, художня цінність роману не цікавить і його критиків. Їм, наскільки можна судити з оприлюдненої інформації, не подобається сама інтерпретація подій. Оцінку художніх достоїнств публічно дала лише згадувана “універсальна” пані з Партії регіонів, яка, судячи з усього, вважає себе спеціалісткою і в музиці, і в ЗМІ, і в галузі мовної політики і, звісно, в красному письменстві. Хоча підозрюю, що роман вона таки не читала, бо жодних аргументів того, що він “слабєнькій”, не навела.
Утім, один аргумент таки прозвучав… Ця пані зачитала в телеефірі шмат інтерв’ю зі Шклярем (агентству УНІАН), у якому він досить категорично висловився про Крим і Донбас. Мовляв, раз Шкляр різко говорить про ці регіони, то й роман у нього кепський. Отака аргументація…
Не беруся судити про кампанійський характер нападок на Шкляра. При цьому найменш імовірним мені видається якесь етнічне підґрунтя всього цього скандалу. Шкляр як людина при здоровому глузді й з достатнім рівнем духовного розвитку не скидається на антисеміта. Та і євреї достатньо мудрий і самоіронічний народ, аби довбати автора за справді нетолерантне для сучасного вуха слово “жид”. Узагалі ксенофобська карта тут явно ні до чого. Можу припустити, що її лише використали як інструмент створення негативного іміджу щодо роману та його автора. А головне – для провокування ксенофобських настроїв в українському суспільстві, передусім – серед представників української інтелігенції.
Причина цієї бучі лежить у площині політики… Не всім в українському політикумі, та за його межами, подобається, що найкращим романом року визнано твір про національно-визвольну боротьбу українців проти російського більшовизму. Ось тут собака й заритий. А всі ті “ксенофобії” – понти для приїжджих…
…Толочко у 70-х роках довбав українського письменника Івана Білика за те, що той посягнув на святая святих – на квазінаукову теорію про Київську Русь як колиску трьох братніх народів. Нинішні критики Шкляра не можуть простити йому правди про криваві 20-і роки минулого століття. Правди про жорстоку війну між “братськими” народами, у якій були нападники та оборонці…
Володимир Ільченко, УНІАН
Анатолій Крим, ПУБЛІКАЦІЇ
Бенкет шакалів над розтерзаною українською літературою
Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона» Шкляра, я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури…
Мишача істерія «протестувальників» проти романа Василя Шкляра «Чорний Ворон» гідно продовжила традиції «фаллопошуку» в сучасній українській літературі. Спадкоємці Валуєва укотре оголосили світові: ніколи в Україні не буде нічого українського, і рівень української культури, вкарбований в усі телеканали країни образами співучого ректора і зоряного трансвестита, що косить під хохляндського месію, став державним еталоном «художності», порушувати який не дозволено нікому. Навіть письменникам. Точніше – особливо письменникам, бо не дай Боже, нація, яка вже розучилася читати, знову зануриться в вихолощений світ літератури.
Здавалося б, прочитавши «Чорного Ворона», я мав би образитися двічі. Перший раз за національною ознакою, другий – за ознакою своєї приналежності до російської літератури. Більш того, я міг би зробити все, щоб письменник пом
якшив, нівелював найбільш різкі сторінки романа – адже, користуючись довірою автора, я читав роман ще в рукописі. Не приховаю, дискусія була, і я попереджав свій колегу, яку реакцію викличе його роман. Але Василь Шкляр був непохитний у своїй правоті, і я визнав, що, врешті-решт, будь-який твір ми зобовязані судити за законами і силою таланту самого автора.Що ж до граду звинувачень, то, по-перше, у мене виникла величезна підозра, що переважна більшість викривачів роман не читали і відповідно до радянської традиції гуртом крикнули: «Але засуджуємо»! А не читали вони тому що, по-перше, не знають мови, якою написаний роман, а по-друге, тому що вся їх, вибачте на слові, «ідеологія» стоїть на двох тезах: щоб суспільство забуло про існування «мови», якою можна створювати добротну літературу, а вже якщо не виходить заборонити писати українською книжки, то бити і топтати ногами все, що виходить за рамки хуторянства і жлобства.
Проте не залишає гірке відчуття, що у запалі суперечки ми «з водою виплеснули дитину». Я кажу про художню цінність роману, бо ніхто з критиків – навіть тих, хто прийняв роман на ура – не відзначив зворушливу сцену, рівної якій я не пригадую в українській літературі всього двадцятого сторіччя. Це сцена, коли герой з дружиною і дитиною, марно намагаючись знайти прихист у будинках переляканих єдинокровців, знаходять його у бідної єврейки Єви. Написана пером майстра, ця сцена постає для мене певним продовженням всіх біблейських суперечок, вирішенням багатьох тисячолітніх конфліктів, коли національне на мить зникає і людина залишається як у перші дні створення світу – абсолютно голою, а відчуття її спочатку прості і зрозумілі – доброта, любов, співчуття.
Безперечно, роман має яскраво виражений націоналістичний характер. Мабуть, це було головним надзавданням автора, який, розповідаючи історію повстанців Холодного Яру, наполегливо довбе в тім`я мільйонам етнічних українців, які й сьогодні, як за часів майже сторічної давності, в страху замкнули двері і вікна, намагаючись пережити непевні часи. Холодноярські повстанці могли вибрати життя, могли розчинитися в натовпі гречкосіїв, могли емігрувати і плодити по світах чималу діаспору, але вони вибрали смерть. Це історична правда. Вони знали, що їх тавруватимуть як зрадників, бандитів, тавруватимуть свої ж, у яких від українства залишилося лише коротке «-ко» насамкінці прізвища, але вони все ж таки вибрали смерть, бо знали: свобода не падає манною небесною з неба, за свободу треба битися. Альтернатива свободі – тільки рабство. Або смерть. І якщо бути вже дуже упередженим критиком романа в частині його історичної правди, то у нас є можливість подивитися на ті події двадцятих років не через сторінки радянських підручників (які сьогодні, злегка відредагувавши, продовжує тиражувати міністерство освіти), а вивчивши реальні документи, які автор і подає на сторінках свого твору. Так, історія залишила свідчення про те, що багато комісарів і чекістів мали єврейські прізвища, що більшовики із своїми імперськими ідеями дали фору багатьом російським імператорам, і саме тому загони Червоної гвардії вбивали і знищували все українське, не даючи розпастися улюбленому дітищу Петра – Російській імперії.
Врешті-решт, це право Шкляра вважати Чорного Ворона патріотом, а не бандитом. Як і право кожної нації вибирати своїх героїв. Нагадаю, що після Другої світової війни англійці чинили опір створенню незалежної держави Ізраїль. І тоді в повітря злетів готель «Кінг Девід» з англійськими офіцерами, топили кораблі, вбивали окупантів. З погляду англійців, майбутній прем`єр Ізраїлю Менахем Бегін як один з найбільш активних учасників опору був безсумнівним бандитом і терористом. Але чому ж в Ізраїлі його вважають патріотом, героєм? Та тому, що він боровся за свободу свого народу! Так чому ж в цьому праві відмовляють героям українського опору?
А хто ж у нас оголошує себе захисниками своїх народів, яких, на їх думку, образив автор?
Набір «захисників» вельми убогий. Завсідники телевізійних політтеатрів, які давно викликають роздратування у будь-якої мислячої людини, політологи «в цивільному», нікому не відомі «консультанти» і «знавці літератури». Особисто я, коли бачу серед цих панів дебелу шияку одного із захисників мого народу, постійно здригаюся і думаю: оцей суб`єкт і є привід для найближчого погрому! А що спільного у голови незрозумілого «русского блока» з моїм другом видатним російським письменником Віктором Єрофєєвим? Національна спільність? Навряд чи в нинішньому світі це принципово. Відтоді, як сталінські кати фриновські й авербахи знищили в ГУЛАГу Осипа Мандельштама і Всеволода Мейєрхольда, національна ідентифікація втратила свій сенс. Світ поділився на таланти і заздрісну сволоту, на святих і вбивць, на людей чесних і продажних. Тому радісні вигуки «вурдалаківських» газет, що «справа Шкляра» розбиратиметься в Європарламенті сам депутат Мирський, який, звичайно, «не чув як співає Карузо, але знає, що співає дуже погано, тому що сусід Ізя йому наспівав», це подальший бенкет шакалів над великою і розтерзаною українською літературою.
Та все ж історія про нескореного отамана Ворона не закрита. У цьому яскравому і талановитому романі мені не вистачає прямішої відповіді на головне питання: так хто ж винен у тому, що Україна не відбулася як держава в двадцятих роках минулого сторіччя? Чому не відбулася і на початку століття двадцять першого, де ніби і прапор національний є, і гімн, і навіть в парламенті деякі депутати сміють говорити «на мові»? З чекістами єврейської національності автор розібрався. І з російськими окупантами – теж. Та ж надто скупо помітив, як поступово закривалися двері своїх же селян перед повстанцями, як свої відмовляли своїм в шматку хліба, в даху. Очевидно, не хотів втоптувати в багно бідних, забитих, неписьменних, із живою пам
яттю про кріпаччину. Лише дорікнув, що не зрозуміли вони, про яку міфічну волю ці повстанці написали на своєму стягові. А цікаво було досліджувати ціну соромязливого умовчання, щоб відповісти на запитання: а що ж нині? Чому ж сьогодні та давня холодноярська історія, про яку не знали цілі покоління, хвилює лише вузьке коло?Під час телевізійного шоу, де роман «Чорний Ворон» був підданий анафемі, «в одному окопі» з нащадками ревкомівців і комісарів сидів син поета, який віддав своє життя за свободу України. Що це? Політична сліпота? І вже зовсім розвеселив успішний видавець, пояснюючи, що слово «жид» в дев`ятнадцятому столітті звучало не так образливо, як у двадцять першому. Чи знає цей видавець, хто написав найблискучішу статтю про Тараса Шевченка, якого вельми складно запідозрити в любові до євреїв? Навряд чи. Адже статтю написав один із засновників сіонізму Володимир Жаботинський. Націоналіст віддав належне націоналістові. Захисник єврейського народу оспівав захисника народу українського. І на цьому час припинити ігри на національних почуттях. Тому що слова «жид», «москаль», «хохол», «лях» у творах Гоголя, Шевченка, Достоєвського і, звичайно ж, Василя Шкляра, це не стільки визначення національності, скільки характеристика огидних національних рис, на які хворий будь-який народ на нашій планеті.
І останнє. Працюючи в Союзі письменників не один рік, я завжди з цікавістю спостерігаю, як після літніх канікул в письменницькому житті зростає інтригуюча нота: висунення на Шевченківську премію! За кількістю скандалів, пошуків штовхачів, карколомних трюків з рецензіями одного висунення вистачило б на голлівудський блокбастер. Воно й зрозуміло. Дуже великий авторитет премії, яку не завжди давали за талант, а за колишніх часів доводилося стояти в живій черзі, немов за імпортним гарнітуром, який обов`язково одержиш, коли прийде твоя черга. Але з цікавістю спостерігаючи і за лауреатами, і за мінливим складом Шевченківського комітету, завдяки своїй прихильності до комедії, я постійно напередодні березневих урочистостей замислююся над питанням: а прийняв би премію свого імені Тарас Григорович з рук київського генерал-губернатора?
І все-таки наступного року все буде набагато веселіше, цікавіше. Тому що «Чорний Ворон» підняв планку премії на таку висоту, з якої ми, можливо, побачимо нову Україну. Ту, про яку мріяв і Тарас Григорович, і впертий отаман, який загинув в лісах Холодного Яру.
Анатолій Крим
Так, планку було піднято. І знову на нашу землю напав наш споконвічний лютий ворог. І знову: “Воля Украіні, або смерть”.