Як це робилося в Прибалтиці, і як це робиться у нас, або про одну тенденцію

Це аксіома: якщо влада припиняє виконувати, покладені на неї суспільством функції, то рано чи пізно суспільство ті функції почне виконувати самотужки.

Тобто за нефункціональної влади обов’язково виникають функціональні самоорганізаційні альтернативні суспільні структури.

В першу чергу ці процеси стосуються сфер захисту прав і свобод, життя та житла, забезпечення недоторканності майна та іншої власності, боротьби зі злочинністю. Інколи такі самозахисні дії набувають досить жорстких форм.

Наприклад, свого часу відомий литовський екс-дисидент Атанас Терляцкас розповідав як на початку 90-тих в Прибалтиці було подолане таке явище як рекет.

Бізнесменам якось набридло потерпати від цього різновиду бандитизму. Чекати ж обіцяного реформування правоохоронної і судової систем, що по своїй суті на той час ще залишались совєцькими і надзвичайно корумпованими, певні бізнесові кола не стали. Вони просто оголосили рекетирам війну.

Одного дня, без будь-яких попереджень розпочався відстріл найвідоміших і найжорстокіших ватажків рекетирських банд. При цьому все робилось своїми руками.

А після здійснення чергового такого штибу, назвемо речі своїми іменами, теракту, винуватець у супроводі адвоката, колег та журналістів влаштовував прес-конференцію, а потім здавався правоохоронцям. Така публічність сформувала певну громадську думку.

На відсидку ж “вільні стрілки” йшли свідомо, готові отримати будь-які терміни буцегарні. Навзаєм на весь час ув’язнення їх колеги брали на себе зобов’язання утримувати на гідному рівні родини сміливців та опікування їхнім бізнесом.

Після низки гучних акцій, коли бандюки переконались у затятості бізнесменів, рекет спочатку в Литві, а згодом і в Латвії з Естонією зник як явище. А держави поспішили із судовою та правоохоронною реформами із одночасною досить серйозною кадровою чисткою цих органів.

Тобто, коли суспільство в особі бізнесменів, почало брати на себе, най і частково, функції влади, держава почала рахуватися із суспільними потребами.

Ну, а тепер про українські реалії…

Можна зауважити, мовляв, менталітети у нас із прибалтами різні. Та й скільки тієї ж Литви, тотожної територійно Харківській, а за населенням Донецькій областям. А тому, якщо в Прибалтиці такі процеси набувають гучного і масового вигляду, то у нас, якщо щось подібне і трапляється, то воно має спонтанний і відносно локальний характер.

Можливо, такі закиди і мають певні резони. Але чомусь наші владні рехворматори, коли їх запитуються, чому не використовується корисний досвід прибалтів або ж грузинів, теж торочать про різні менталітети та не співставність територій і населення.

Наприклад, про неможливість скористатися грузинським досвідом реформування міліції саме через ці ментально-територійні розбіжності України та Грузії казали як нинішній міністр Могильов, так і його попередник Луценко.

Виникає підозра, що це лише відмовки, які виправдовують і неспроможність, і небажання наших владоможців, незалежно від їх кланової належності, взагалі провадити будь-які дійсно ефективні і давно назрілі перетворення.

А тим часом суспільство починає по-своєму реагувати на владну бездіяльність …

Цю історію повідав мій давній приятель, в минулому опер і працівник прокуратури. Йому ж ця історія стала відомою від колишніх колег.

Якось в одному із віддалених прикордонних харківських сіл об’явились, поселившись у місцевого п’янички, зальотні волоцюжного штибу елементи. Все село здогадувалось, хто вони за такі, але позаяк до часу сумнівна публіка промишляла десь на стороні, місцевих не чіпала, то й поселяни на них особливої уваги не звертали. Як не звертали уваги і правоохоронці.

Але трохи обжившись та огледівшись кримінальна публіка почала порушувати одне із наріжних правил злочинного світу – не “с…ри, де живеш”.

Спочатку у селян почав зникати дріб’язок, що погано лежав: у кого сокира з молотком, у когось серпужок, то свіжовипрана білизна з мотузки…

Далі більше. Зі ставку почали щезати гуси із качками, кури і кролі із двору, дрова з під двору, городина з городів, консервація з погребів…

Селяни для початку спробували у голови сільради та дільничного з’ясувати: мо ті якось даною їм владою розбишак угамують.

Але голова порадив, аби місцеві із зальотними спробували по-доброму якось домовитись. І сам, такий же поселянин, додав, якщо елементи виявляться не контактними,то, мовляв, ви й самі відаєте як чинити із ними.

А дільничний був ще категоричнішим: не спійманий – не крадій. Документи він у чужинців перевірив – вони хоча і з “біографією” у кожного, але в порядку, усі числяться за якоюсь фірмою – типу будівельна бригада за викликом. Тобто підстав взяти за гузно крадійкувати публіку у нього немає.

А на прощання дільничний порадив, або нехай поселяни звернуться до райвідділу із офіційною заявою – і тоді оперативники візьмуть зальотних у розробку, або ж най самотужки із ними розберуться.

Та селянам менти в селі непотрібні були, тому й вирішили для початку якось мирно із “гостями” узгодитись, надіславши до вуркаганів делегацією із трійко дядьків.

Але розмови не вийшло. Кримінальники делегацію послали, обурившись, що “калхознікі савсєм нюх патерялі”, пред’яви “галімиє” авторитетним пацанам пред’являють.

А от даремно. Бо нюх не “калхознікі” втратили, а елементи.

Я вже згадував – село те прикордонне. І головним промислом поселян була контрабанда. Безпосередньо нею переймались далеко не всі, але жило з неї практично все село. Там існувала певна спільнота серйозних, неговірких і метикуватих дядьків із чітко розподіленими поміж ними функціями: хтось їздив за товаром, хтось його переправляв через кордон, хтось зберігав, а хтось вивозив і реалізовував.

До свого кола дядьки мало кого допускали. Втім, іншим поселянам із цього теж був свій зиск. Комусь через можливість купити якийсь крам по східній ціні, комусь через можливість заробити, позичивши незасвічене авто для вивезення товару або надавши можливість переховати до часу товар у своєму обійсті, а комусь і просто через заробітки на якихось допоміжних роботах типу завантажити/розвантажити.

Зрозуміло, що дещиця перепадала і голові сільради, і дільничному, і комусь із райвідділку. Але візити до села, навіть задля розборок із елементами, невтаємничених в місцеві оборудки правоохоронців із району селянам аж ніяк потрібні не були. Тому дядьки й вирішили розібратися самотужки.

А тим часом зайди зовсім знахабніли. Одне за одним: полишений в полі через поламку тракторець до цурки розкурочили; скутер поштарки, поки та заносила пенсію до немічної бабці, із-під двору поцупили; до молодиць почали чіплятися…

Ну, а останньою краплею став напад на місцеву бабцю-самогонницю. Поки стара до льоху полізла, вони її в ньому закрили, із дому увесь самограй і зароблену на ньому готівку витягли. А виходячи з подвір’я нарвались на місцевого, що завітав до бабці за оковитою. Відмотузили до напівсмерті поселянина.

Терпець дядькам увірвався. Як там воно було, лише вони та ніч знають. Але одного чудового ранку село зітхнуло полегшено. Зайди зникли.

Усе село, район, ментура чудово відають – лежать ті бандюки десь у прикордонному лісі надійно прикопані. Але діла до того ні в кого немає. Ментам менше клопоту із криміналітетом розбиратися. Району те все паралельно. А простому люду, так і взагалі – — чим менше бандюків, тим їм більше щастя…

Мені зауважать, знайшов приклад самоорганізації. Одна ОЗУ іншу уконтрапупила. Так то воно так, але не зовсім.

Бандюки криміналом безпридєльним переймались так би мовити за велінням душі, бо нічого іншого робити не вміли і не хотіли. А дядьки свій промисел організували вимушено, бо держава із місцевою владою їм іншого вибору не залишили.

Ми живемо в системі, за котрої влада нам пристойно ні заробляти, ні жити у більш-менш законний спосіб не дає, сама повсякденно порушуючи нею ж встановлені закони. Та ще й до того ж не захищаючи нас, а часто-густо залишаючи простий люд наодинці проти бандюків.

А якщо парафразувати одну відому сентенцію від Кучми, про неможливість розрінити, де закінчується влада і починаються бандити, то нам залишається жити за своїми законами, захищаючись у свій самозахисний спосіб і від бандюків, і від влади.

Мало того, подібні історії колективного та індивідуального спротиву цій системі – затятість бабці, котра шмаляє із берданки по “беркуту”; розлючений натовп в Маріуполі , котрий заледве не розтоптав ДАІ-шників і наряд міліції заодно із ними; чоловік, котрий випускає обойму в лікаря  за те , що той взяв хабаря за лікування вже померлої матері; краматорський молотобоєць , котрий замість викликати міліцію, лупить автокрадія до реанімаційного стану – це вже ТЕНДЕНЦІЯ!

А, можливо, і пам’ятки для тих, кому допекло?..

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП