Человек не терпит насилия!

Атаманская альтернатива 1920 года

Stepova Dyviziya Shtab

90 лет назад судьба Украины решалась на полях сражений. Казалось, еще не много – и разбитая под Варшавой Красная армия отступит за Днепр под ударами польско-украинских войск. Тем временем, Русская армия генерала Врангеля захватила Александровск (Запорожье) и вышла к Екатеринославу (Днепропетровск). Прорвавшись на правый берег Днепра, белые стремились объединиться с украинско-польскими войсками и создать общий фронт. Вся Украина полыхала крестьянскими восстаниями.

Решающее влияние на дальнейший ход событий оказало решение главы польского государства Юзефа Пилсудского заключить с большевиками перемирие. Под давлением общественного мнения он вынужден был отказаться от новой «киевской авантюры» и пойти на мирные переговоры. Высвободившиеся силы большевики тут же бросили против Врангеля…

И все же, в условиях осени 1920-го, когда перевес сил был незначителен, а военное счастье – изменчиво, исход борьбы зависел от многих факторов. Не только Пилсудский и Ленин, но и сами украинцы решали судьбу своей страны. Немаловажную роль в этой эпопее сыграли украинские повстанческие атаманы. Имя одного из них хорошо известно: Нестор Махно. Другой – Кость Пестушко – незаслуженно забыт.

Пиррова победа Махно

В сентябре 1920-го Повстанческая армия Махно партизанила в тылу большевистского Южного фронта, действовавшего против армии генерала Врангеля. Примерно 10-15 тысяч махновцев (кавалерия и мобильная пехота на телегах и тачанках при 10 орудиях и 200 пулеметах) оттягивали на себя втрое-вчетверо большие силы противника.

Повесив врангелевских парламентеров, батька однозначно отклонил предложение белых о союзе против красных. Однако в конце сентября, когда Врангель достиг значительных успехов, Махно, не смотря на предостережения многих своих командиров, снова согласился пойти на союз с большевиками.

Каждый стремился использовать альянс в своих интересах. Большевики таким образом укрепляли свой тыл и не только высвобождали свои силы, но также получали весьма ценного союзника для дальнейшей борьбы против Врангеля.

Махно получал передышку, автономию для своего гуляйпольского района и снабжение со складов Красной армии. Правда, от повстанческой армии откололось около 3-4 тысяч боевиков, протестуя против союза с большевиками. Но в то же время Махно получил возможность пополнить свои ряды – и в итоге под его началом оказалось около 14 тысяч человек.

Для борьбы с белыми батька выделил около трети сил. Крымский корпус махновцев принял активное участие в их разгроме. Но только скрылись за горизонтом корабли, увозившие остатки армии Врангеля и беженцев, как большевики объявили своего союзника вне закона. Махно чудом избежал полного разгрома, но получил удар такой силы, от которого уже не смог оправиться.

Девятая дивизия армии УНР

Во время советско-польской войны на стороне поляков сражалось восемь дивизий армии УНР. Все они, в большей или меньшей мере, были сформированы при польском содействии. Причем, Пилсудский не баловал союзников помощью. «Есть два метода научить людей плавать, – заявлял он в интервью британской The daily news. – Я предпочитаю бросать их на глубину и тем заставлять плыть. Собственно, это я и делаю с украинцами».

И, надо сказать, украинцы тогда показали примеры самоорганизации, которыми могут по праву гордиться. В тылу красных войск была создана еще одна украинская дивизия – Степная. Этот факт еще более достоин внимания, если учесть, что дивизия была создана на контролируемой врагом территории стараниями 22-летнего повстанческого атамана (полевого командира) Костя Пестушко и его соратников.

Кость Юрьевич Пестушко родился в 1898 году в многодетной зажиточной крестьянской семье в селе Ганнивка Екатеринославской губернии. Окончив школу, поступил в механико-техническое училище в Александровске, откуда добровольцем ушел на фронт Первой мировой войны. Храбро (о чем свидетельствуют награды) воевал на Кавказском и Западном фронтах, окончил школу прапорщиков.

После революции 1917-го его жизненный путь развивался типично для украинского повстанческого атамана тех времен: служба в ударном батальоне, демобилизация, мобилизация в армию гетмана Скоропадского и участие в антигетманском восстании, уклонение от мобилизации в армию Деникина и участие в восстании против белых. В январе 1920 г. Кость Пестушко возвращается в Ганнивку, куда вскоре вступают красные войска. Поначалу его арестовывают, но затем, как бывшего партизана, освобождают и назначают главой волостного ревкома.

С началом советско-польской войны была объявлена мобилизация в Красную армию. 12 мая 1920 года возглавляемые Костем Пестушко призывники, подняли восстание в Кривом Роге и после 7-часового боя захватили город. Через два дня вынуждены оставить Кривой Рог. Однако за это время Пестушко организовал из 800 несостоявшихся красноармейцев повстанческий отряд. Вскоре к нему присоединяется еще несколько отрядов, что позволяет атаману развернуть свои силы в дивизию. Атаман взял себе псевдоним Степовой-Блакытный, а его соединение стало называться Степной (Александрийской) дивизией армии УНР (у дивизии было несколько названий, а у атамана – несколько имен, что порою позволяло дезинформировать противника).

Дивизия имела оперативный штаб, контрразведку, канцелярию, госпиталь, дивизионный суд и комендатуру, а также комиссию по борьбе с бандитизмом. При дивизии действовал Повстанческий комитет Херсонщины и Екатеринославщины, осуществлявший политическое руководство. В отчетах ЧК отмечалось, что «лозунг Степового – Самостийна Украина».

Уже в июле под командованием Степового находится более 10 тысяч бойцов при 4 орудиях и 150 пулеметах: два пехотных полка, два – кавалерийских и “спецназ”: отдельный ударно-разведывательный отряд. Было у повстанцев и свое “чудо-оружие”: к обрезу винтовки приделывалась граммофонная труба – звук получался как от орудийного выстрела. Порою так удавалось дезинформировать противника о силах повстанческой артиллерии.

В августе повстанцам удается захватить следовавший на фронт эшелон с техникой. Благодаря этому на вооружении дивизии появляется 10 мотоциклов, 5 автомобилей и 3 броневика (правда, вскоре из-за нехватки топлива и отсутствия запчастей технику пришлось уничтожить). И все же, оружия не хватало: один из пехотных полков был вооружен самодельными пиками и вилами.

Роковой просчет атаманов

Степная дивизия и подчиняющиеся Повстанкому отряды оперировали в районе Херсон-Елисаветград-Александрия-Екатеринослав, контролируя обширные территории. Высокие боевые качества соединения признавали как свои, так и противник.

Впоследствии начальник политического отдела НКВД УССР Б.Козельский в книге “Путь предательства и авантюр” писал: «Александрийская дивизия интересна главным образом потому, что она явила собою, возможно, единственный пример, когда атаманам повезло объединиться и создать на длительное время серьезную боевую силу. Силы дивизии составляли 15-20 тысяч человек (вероятно, с отдельными отрядами, подчинявшимися Повстанкому. – Авт.). В районе деятельности Александрийской дивизии почти невозможно было проводить советскую работу. Они превратили некоторые уезды в кипящий котел».

А начальник штаба армии УНР генерал-хорунжий Михайло Капустянский так оценивал действия повстанцев: «На маргінесі вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог(розгром військової залоги в м. Олександрії, знищення червоної дивізії в м. Херсоні та незчисленних загонів повітових і губерніальних ЧК на Катеринославщині і Херсонщині, спаралізування основних комунікацій, що пов’язували західний і південний фронти і т.д.) та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів».

В сентябре 1920-го Степная дивизия вошла в контролируемый повстанцами район “Холодноярский республики” возле Черкасс. 24 сентября в селе Медведивка, откуда когда-то началась Колиивщина, состоялась рада атаманов. Степовой-Блакытный был избран главным атаманом повстанческих отрядов, действовавших в районе Холодный Яр-Елисаветград-Чигирин. Под его командованием собралось около 25 тысяч боевиков – столько же, сколько было в армии УНР! И хотя не все они были вооружены – это была крупная сила, способная решать стратегические задачи.

В этой связи на раде обсуждалось два плана: выступить навстречу армии УНР или идти на Киев. Последнее предложение особенно отстаивал командир “спецназа” Степной дивизии атаман Чорный Ворон (бывший студент Екатеринославского горного института Мыкола Скляр). Однако, в итоге, атаманы большинством голосов приняли более осторожное решение: удерживать занимаемый район в тылу Красной армии, дожидаясь подхода польско-украинских войск.

Это выжидание имело роковые последствия. После того, как 12 октября было достигнуто перемирие с поляками, красное командование перебросило часть сил против Врангеля и на “ликвидацию повстанческой занозы” в районе Черкасс. Причем, следуя на врангелевский фронт, Первая конная армия огнем и мечом прошлась по повстанческим районам. В такой ситуации Пестушко вынужден был сложить с себя обязанности главного атамана и срочно вести своих бойцов спасать родные села. В столкновениях с буденовцами дивизия потеряла до трети состава, был полностью уничтожен отряд Черного Ворона. В условиях неблагоприятных для продолжения партизанской борьбы, в ноябре 1920-го Пестушко вынужден был расформировать дивизию.

Другой 1920 год: план Макиндера

В ситуации шаткого равновесия сил, исход борьбы осенью 1920-го во многом был предопределен действиями двух атаманов. Кость Пестушко уклонился от активных боевых действий против большевиков, Нестор Махно – пошел с ними на союз. Однако, оба они колебались, раздумывая над альтернативными вариантами действий. Вполне возможно, что мог наступить момент – точка бифуркации – под влиянием которого были бы приняты иные решения.

Представим, что рада повстанческих атаманов в Медведевке решает-таки идти на Киев или ударить в тыл красным войскам, действовавшим против армии УНР. В то же время, Махно прислушивается к совету соратников, отговаривавших его от союза с красными. Батька, уклоняясь от больших боев, продолжает партизанить в районе Изюм-Старобельск.

В реальной истории большевикам удалось перебросить против Врангеля крупные силы – как с польского фронта, так и с махновского – и скинуть черного барона в Черное море. Действуй атаманы иначе, большевики, даже в условиях перемирия с поляками, не смогли бы этого сделать, а вынуждены были бы защищать Киев и тылы Южного фронта.

В таких условиях наступление Русской армии генерала Врангеля, армии УНР и белорусской Народно-добровольческой армии генерала Станислава Булак-Балаховича, даже без участия поляков (но при их поддержке) могло бы оказаться более успешным.

Большевикам удается отбить повстанческое наступление на Киев и загнать атаманов обратно в холодноярские леса. Но в это время, примерно 10-20 ноября, армии Петлюры и Врангеля встречаются в районе Черкасс. Наученные горьким опытом 1919-го, петлюровцы и врангелевцы устанавливают демаркационную линию и начинают совместные действия против большевиков. В то время, как украинская армия все усилия приложила к тому, чтобы овладеть Киевом и удержать город, самым ценным трофеем белых становится Одесса.

Видя такое развитие событий, Пилсудский настаивает на продолжении военных действий. В итоге, под напором обстоятельств, большевики соглашаются принять польские условия мира: границу 1772 года.

В этих рамках Пилсудский планировал создать под польским протекторатом украинское и литовско-белорусские государства. Перед началом советско-польской войны Пилсудский и Петлюра заключили договор, согласно которому украинско-польская граница шла по линии: Збруч – дальше, в кременецком, дубенском и ровенском уездах, подлежала уточнению – дальше по северной границе Минской губернии (примерно соответствует современной украинско-белорусской) до пересечения с Припятью и до ее впадения в Днепр. Восточную и южную границы УНР Польша гарантировала по линии границы Речи Посполитой 1772 года (Днепр-Чигирин-Шпола-Умань-Балта-Днестр). Дальше на восток от этой линии польская армия не обязывалась помогать украинской.

Таким образом, создались условия для реализации планов Пилсудского и британского комиссара на Юге Росси Хелфорда Маккиндера об антибольшевистском альянсе новообразованных государств от Финляндии до Кавказа (см. карту http://img132.imageshack.us/i/mckndr2cg5.gif/).

Под протекторатом Польши создаются белорусско-литовская и украинская республики. В Крыму, Причерноморье и Приазовье удерживает позиции южнорусское правительство Врангеля. Возможно, в таких условиях отстояла бы независимость Грузия (захваченная большевиками весною 1921 года). Кроме того, продолжение противостояния между УНР, белыми и красными давало шанс Махно. Его Южноукраинская трудовая федерация вполне могла бы стать буфером между белыми и красными, каким в 1920-1922 годах была Дальневосточная республика.

Таким образом, могла бы создаться ситуация, когда Украина оказалась бы вновь разделенной по Днепру, а не по Збручу.

«Пілсудський міг створити під своїм політичним впливом українсько-білоруський буфер між Польщею та Росією, — писал о тех событиях офицер армии УНР (впоследствии служивший по контракту в польской) Яков Гальчевський. ­– Відпала [від союзу з Польщею] Литва, але її місце “хотіла” зайняти Україна (свідомо чи несвідомо – це інша річ) в особах своїх тодішніх репрезентантів. Ідея… була близька до здійснення і великих перепон не було. Чи Україна на тому виграла б чи програла? Мені здається, що Україну в замаскованій федерації з Польщею чекала би така сама політична доля, як УССР під Москвою».

* * *

Ничего этого, однако, не произошло. Не удержав перешейки, 10-15 ноября генерал Врангель эвакуировал Русскую армию из Крыма. А через неделю, 21 ноября за пограничный Збруч отступила армия УНР. Так 90 лет назад закончилась украинская национально-освободительная борьба и российская гражданская война.

В марте 1921 г. в Риге был подписан советско-польский мирный договор. Поскольку варшавский договор Пилсудского-Петлюры был тайным и его не ратифицировал Сейм, поляки не считали себя обязанными его выполнять.

После расформирования дивизии Кость Пестушко зимою 1920-1921 гг. прятался по хуторам и селам Елисаветградщины. Уходя от преследования, он постоянно передвигался, проходя зимними ночами десятки километров. Весною он решает пробираться на запад, чтобы перейти советско-польскую границу. Но сначала атаман наведался в родное село, чтобы попрощаться с родителями и невестой. Тут он был выслежен чекистами и застрелен 29 апреля 1921 г.

А через четыре месяца – 28 августа 1921 года – Нестор Махно во главе отряда в 77 сабель (все, что осталось от его некогда многотысячной армии), разгромив на прощание погранзаставу, переходит советско-румынскую границу.

Дмитро Шурхало, для “ОРД”

Оцените материал:
54321
(Всего 0, Балл 0 из 5)
Поделитесь в социальных сетях:

12 ответов

  1. Если бы……. Как много в етом слове! У Махно были все возможнгости стать Гетьманом. Не стал, а мог. Давайте не будем сейчас говорить, что етого не могло быть. Коварству красножопых не было предела. Одного только Троцкого взять. Простите, но анализируя исторические материалы, абсолютно лояльно относясь к любой религии и вероисповеданию, не упрежденно, но считаю, что какой-то елемент того, что сейчас модно называть Еврейским заговором — был!

  2. Зараз вже доведено, що потрібно групувати країни, спираючись не на їх політичних чи економічних системах, не за рівнем економічного розвитку, а виходячи з культурних і цивілізаційних критеріїв.
    Конфлікти між правителями, націями-державами й ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації.
    У результаті державного перевороту 1917 року і відповідної реакції на нього, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій.
    Конфлікт розгортався головним чином у напрямку — розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцнити економічну міць, а головне — утримати певну територію, землі, зафіксувавши на них своє володіння.
    Тобто — ці фактично розрізнені конфлікти українських повстанських загонів з більшовицькою системою не мали цивілізаційних внутрішніх протиріч (як наприклад арабів з ізраїльтянами), вони носили ідеологічний, а часто взагалі, майновий характер.
    Відповідно структура конфліктів не відповідала загальносвітовим тенденціям розвитку, які саме і визначали підсумки протиборства ворогуючих сторін в першій половині 20 століття.
    Також напевно треба врахувати, що приймаючи рішення в стані невизначеності або ризику люди (відповідно до властивостей людської психики) не можуть раціонально оцінювати ні розмір очікуваних досягнень, ні розмір втрат, ні навіть їхню ймовірність. Тобто люди, особливо прив’язані внутрішньою мотивацією до певних матеріальних благ (до чого особливо тяжіє наша ментальність) мають асиметричну реакцію на зміну власного добробуту — вони більше БОЯТЬСЯ ВТРАТИТИ, ніж БАЖАЮТЬ ПРИДБАТИ. Чи не в цьому причина рішення, утриматись від наступу на Київ?
    Припускаю, що мабуть, саме ці чинники і стали об’єктивною причиною того, що боротьба з комуністичною деспотією на території України зазнала поразки у 20-ті роки минулого століття.

  3. Да не было не какого шанса у хохлов победить, если были такие “герои”, как Кость Степовый-Блакытный или такие как Грушевские, Голубовичи и Скоропадские.

  4. Матеріал надзвичайно цікавий. Він розкриває дуже важливу сторінку в історії України, національно-визвольних змагань за її незалежність. Кажуть, що історія не має умовного способу. Може воно й так, але от такий аналіз, який зробив автор статті, показує, наскільки він потрібний, наскільки варто знати можливий розвиток подій, щоб хоча б у майбутньому не робити помилок і знати, хто є хто. Про Костянтина Юрійовича Пестушка геть мало матеріалів, от, наприклад у дуже товстому і популярному томі “Довідник з історії України” (К., “Генеза”, 2008. — 1135 стор., 140,43 обл. вид. арк.) про нього ні слова.

    Варто було б нагадати про роль Української Галицької Армії (УГА) у зраді інтересів України: відмова військам УНР у допомозі, коли Денікін захопив Київ; підписання “союзного договору” з Денікіним, а потім перехід до більшовицьких військ зі зміною назви на Червона Українська Галицька Армія (ЧУГА) та боротьба під командуванням Затонського проти військ Симона Петлюри.
    І ще про ганебну роль Франції, коли нею було відмовлено у допомозі УНР у найкритичніший момент, якраз у той час, про який розповідає автор у цьому матеріалі.

  5. Як би там не було в Україні при любих панах і таваріщах знаходились люди, здатні повести за собою і загинути за волю і незалежність своєї Батьківщини.

  6. Прочитал материал, интересно, Но… не смог удержаться от комментария.
    Нестор Иванович Махно был куда значитьно более крупной фигурой, чем это может показаться из данного материала.
    1. Территория, на которую распространялась его деятельность занимает около четверти нынешней Украины, причем реальная деятельность, а не номинальная как у УНР, ЗУН, Петлюры или Скоропадского и прочих, которым только хотелось и сейчас которых раскручивают… Это Донбасс( в т.ч. нынешняя Луганщина), Днепропетровщина, Запорожье, Херсонщина, частично Харьковщина и Кировоградщина и Полтавщина и т.д.
    2. Батька Махно, в различное время имел в своем подчинении, действительно, от партизанского отряда в 100-200-500 человек, до армии в 10-15 тыс. человек и до Армии в 50-60 тыс чел. (по некоторым источникам и до 70-80 и даже самым смелым 100 тыс. чел., хотя самое последнее вряд ли, но…., где ж она правда). Причем отряды разрастались до Армии несколько раз…. поэтому иногда партизанил, а иногда и коммандовал (по меркам гражданской войны) фронтом…
    Это только две ремарки, долго описывать причины поражения и т.п. не буду, кто заинтересуется этой действительно большой Фигурой гражданской войны, пусть сам почитаеи и поизучает. Н.И. Махно был действительно великим и самоотверженным человеком, идеалистом и преданным своей идее до конца жизни, интернацианалистом в полном смысле этого слова. Только в то бурное время могли появляться, побеждать и терпеть поражения Такие Люди! Сейчас легко их судить и рядить, а окажись на их месте, что бы сделал?? Батька Махно был ранен за столь короткий промежуток времени 12 раз!
    Кому интересна эта тема: http://www.makhno.ru/ , есть несколько нормальных книг, в т.ч. самого Батьки, читается тяжеловато из-за идейно-ревоолюционных моментов, но как она его раскрывает! Жаль только, что успел так мало описать свою повстанческую деятельность.
    В советское время Махно замалчивался потому что имел необычайную популярность, а сейчас замалчивается потому, что не разделял идей т.н. “западян”, связанных с тем что, “бий москалів, бо вони нашу мову поганять”, причем не перекручиваю 🙂 как любят делать некоторые “историки”, этот факт приведен в книге Н.И. Махно, когда к нему приехали эмиссары, агитировать обьединяться с непременным условием, которое привел, так они ему ответили на вопрос “а за что?”. Причем написано было уже в Париже, т.е. когда Н.И. Махно совсем не нужно было либезить перед Советской властью, которую он так никогда и не признал…..

  7. Нестор Махно вже в Парижі у своїх мемуарах згадав епізод у Гуляй-Полі, що стався на початку літа 1917 року, коли Нестор Іванович щойно приїхав на батьківщину після звільнення з Бутирки: «…После меня выступил украинский социалист-революционер о том, что, в противовес «подлому Временному правительству в Петрограде, в Киеве организовали «наше» украинское правительство в лице Центральной рады. Оно …единственно способно и правомочно на украинской земле восстановить свободу и счастливую жизнь для украинского народа». В заключение он воскликнул: “Геть кацапiв з нашої землi! Смерть цiм гнобителям нашої рiдної мови! На рiднiй землi хай живе «наша» влада — Центральна рада та її секретарiят!..» Но труженики Гуляй-Поля были глухи к призыву украинского «социал-революционера». Более того, они закричали ему единогласно: «Долой с трибуны! Не нужно нам твоего правительства!».

    Біографія Махна:

    Махно Нестор Іванович (14.10.1888–25.07.1934) — український повстанський отаман, один із лідерів національно-визвольного руху в Україні 1917-1921 рр, визначний політик, військовий діяч, самобутній і талановитий воєноначальник. Народився у м. Гуляй-Полі Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер Запорізька область). Працював вчителем, у 1905 р. ознайомився з ідеями анархізму, 1906 р. став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині. У 1906-1908 рр. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. 1910 р. Одеський військово-окружний суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. 1911-1917 рр. – ув’язнений Бутирської тюрми у Москві.
    Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Махно у березні 1917 р. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став головою волосного земельного комітету у Гуляй-Полі, головою профспілки деревообробників та металістів, одним із засновників Селянської спілки. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. Наприкінці 1917 – початку 1918 рр. сформував «Селянські вільні батальони революції», які на початку діяли як загони місцевої селянської самооборони від нападів російських козачих військ з Піденно-Західного і Румунського фронтів, що територією України йшли на Дон для з’єднання з військами генерала Каледіна.
    Наступ у березні 1918 р. німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові та Москві. Зустрічався з ідеологами анархізму Кропоткіним, Боровим, мав бесіду з Леніним, якого намагався переконати у створенні «вільних рад». Повернувшись в Україну, об’єднав «вільні батальони» з повстанськими загонами Полтавської, Харківської і Херсонської губерній, розпочав боротьбу проти каральних загонів гетьмана Павла Скоропадського, які намагалися відновити поміщицьке землеволодіння. 1918 р. уклав угоду з керівництвом Директорії УНР, яка виявилася недовготривалою, після чого загони Махна перейшли на бік більшовиків і разом з червоноармійцями захопили Катеринослав (нині місто Січеслав). Був нагороджений орденом Червоного Прапора РСФРР (за номером другим). Невдовзі внаслідок конфлікту з більшовиками полишив Катеринослав, 31.12.1918 р. війська УНР під командуванням Самокиша звільнили місто.
    З 1919 р. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії і Антанти спільно з більшовиками (Першою задніпровською дивізією під командуванням Дибенка). 04.05.1919 р. Гуляй-Поле з офіційним візитом відвідав надзвичайний уповноважений Ради і оборони Радянської республіки Лев Каменєв.
    Ідейне обґрунтування махновського руху у 1918-1920 рр. здійснювала анархістська організація «Набат», що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Її метою було створення свободи для індивідуальнго селянського господарства, демократичного самоврядування місцевих громад та їхньої максимальної незалежності від центральної влади.
    Програмні виклади ідеології і практики махновського руху публікувалися у виданнях (на початку російською мовою, потім – українською) «Путь к свободє» (Гуляй-Поле), «Набат» (Київ), «Анархіст-Повстанець» (Полтава), «Шлях до волі» (Катеринослав) та ін. В умовах протиборства двох сильних противників в Україна намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити політику «воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створювати перші колективні господарства та комітети бідноти викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовистських настроїв у махновських військах.
    У червні 1919 р. більшовики надіслали нібито на допомогу Махнові бронепоїзд під командуванням Ворошилова. На пропозицію Ворошилова Махно облаштував у бронепоїзді свій штаб. Невдовзі він отримав інформацію про те, що бронепоїзд був пасткою, для того щоб знищити усю верхівку визвольного руху під командуванням Махна. Махнові вдалося в останній момент зникнути, його штаб було заарештовано, перевезено до Харкова і 17.061919 р. розстріляно. Об’єднавшись з армією отамана Миколи Григоріїва (Григор’єва), Махно відкрито виступив проти радянської влади. На початку вересня 1919 р. завершив переформування своїх загонів, які було перейменовано в Революційну Повстанську Армію України (РПА, близько 80 тис. вояків).
    З літа 1919 р. вів переговори з Симоном Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовистської влади та денікінців, що завершились укладенням 20.09.1919 р. у Жмеринці договору між командуванням Армії УНР і Революційною Повстанською Армією; у серпні Махном було укладено уманську угоду з 1-ю бригадою УГА. Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим і отаманом А. Шкуро. У 1919 – на початку 1920 рр. проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами Махна, а й здійснювали жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовистської влади.
    Під час наступу військ барона Вранґеля (вересень-жовтень 1920 р.) Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 02.10.1920 р. у Старобільську уклав воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонґарської операції РСЧА війська Махна першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Вранґеля радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника.
    З 1920 по 1921 рр. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Озівському узбережжі на Дон і Поволжя. Після розгрому військ Махна жителів сіл на Гуляйпільщині, які співчували махновцям, було виселено до Сибіру, на їх місці утворено колонії переселенців, на деяких землях – кібуци, які функціонували до 1941 р., у 1947-1948 рр. організовано виїхали до Палестини, де взяли участь у налагодженні колективного сільського господарства держави Ізраїль. 28.08.1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов дунайський кордон з Румунією. Деякий час жив у Бухарестсті, згодом у Варшаві. У 1923 р. був заарештований польською владою. Під час судового процесу (1923 р.) був звинувачений у веденні перемовин з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалося питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УСРР. «За неясністю доказів» був звільнений. Махно з сім’єю спочатку оселився в Торуні, згодом у Данциґу, де постійно перебував під наглядом поліції.
    1925 р. переїхав до Парижа, жив у Венсені. Підтримував активні зв’язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався у пресі, видав ряд книг. У передмові до своїх спогадів писав: «Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это – что он выходит не на Украине и не на украинском языке».
    Помер у Парижі, урну з прахом Махна було замуровано у Стіні Комунарів на цвинтарі Пер-Лашез.

  8. Да к коммунистам можно относиться по разному. Но очевидно одно, они держали власть построили супердержаву. Их наследие- заводы, фабрики сейчас доедают олигархи…Сейчас практически ничего вообще не строят. А народу вымирает больше чем было расстреляно в 37 г., но по тихому под лозунгом построения народного капитализма.Доны не смогут остановить беспросветное воровство и заставить олигархов платить налоги…Знамение нашего времени- морали нет, идеи нет, в уездном городке заводы стоят, дворцы разноцветных растут на костях народа…Так где выход..

  9. А Вы обратите внимание на результаты последних выборов. С каждым годом “Свобода” набирает всё больше и больше.

  10. Только круглый дурак или конченый негодяй могут видить в “Свободе” спасителя Украины. Это обыкновенный фашизм. Поэтому, размышляя над судьбами Махно и прочих атаманов, господа коментаторы и автор ищут именно и только “украинскую романтику и героику” (националистический подход). Совершенно не исследуют, упорно игнорируют исторический факт того, что эти личности не были носителями идеи социальной справедливости, а только прикрываясь ее возможностью, фактически были диктаторами-эгоистами, выразителями сиеминутных, временных интересов среднего класса (кулаки, середняки, люмпен-уголовники). Именно поэтому атаманы были обречены на разгром любой властью. Посочувствовать стоит лишь рядовим, добровольно,по безисходности или по принуждению к атаманам попавшим. И напрасно вы проводите линию страстного желания появления хотя-бы минимального очага вооруженного социального конфликта. Видимо, расчитываете опереться на средний класс и раздуть свою националыстическую революцию. Прекратите. На таких основах дело ваше также обречено потому, что современный средний класс не кулак и середняк — труженик-пахарь, а легализованные спекулянты. На крупное и без идейное дело они не пойдут и вы снова — обречены без поддержки народа.

  11. Истории
    только дурак и конченный негодяй мог голосовать за партию регионов, а Свобода единственная сила, которая ей сейчас противостоит реально, а не на словах. И чем больше будет насилие со стороны баклажан над Украиной и украинцами, тем сильнее будет ответ

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Читайте также

Минэкономики практически не поддерживает экономическое развитие

Минэкономики практически не поддерживает экономическое развитие

За три месяца ведомство не продемонстрировало практического стремления ни помочь бизнесу, ни защитить его от вредительских инициатив. За экономическое развитие в стране отвечает Минэкономики. Три месяца…
Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Великий махинатор Ирина Долозина: грязные схемы «скрутчицы»

Ирина Долозина -- чемпион по "скруткам". При всех начальниках
НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

НЕНУЖНОСТЬ ГОСУДАРСТВА

Последние российские новости впечатляют. Бывший журналист «Новой газеты» Сергей Канев пишет, что под Питером была обнаружена частная тюрьма с крематорием.…
НОВОСТИ