ПерДлини тижня: бісові витівки або Олена Бондаренко проти Федора Шаляпіна

Тиждень, що сплинув, був наповнений фантастичними пригодами, дивовижними подіями та просто неймовірною чортівнею. Втім, це й не дивно, позаяк з 30 квітня на 1 травня темні сили зла традиційно святкують Вальпургієву ніч, оспівану Вольфгангом Ґете та Михайлом Булгаковим. Тож з самісінького понеділка (річниці Чорнобильської катастрофи) нечисті вже готувалися до щорічного шабашу, тренуючись на православних і дошкуляючи своїми витівками святим печерським пагорбам.

У Київі, як відомо, розташований найпівденніший (до речі, єдиний у слов’янських країнах) брокен — місце збіговиська відьом. Були часи, коли шабаш влаштовувався над Йорданським струмком поблизу Вишгорода, пізніше — над Боричевим (нині — Андріївським) узвозом, на Чорториї, на Юрковиці, на Дніпровому березі в районі нинішньої Русанівки, на Дівич-горі біля впадіння Либіді в Дніпро.

Дівич-гора тепер іменується Лисою й наївні сатаністи, посилаючись на відповідну сцену з роману Булгакова, вірують, що саме тут в першотравневу ніч можна зустріти відмочку на мітлі чи якогось козлоногого. Але описане Михайлом Афанасійовичем місце купання Маргарити — це, безсумнівно, тогочасна Русанівка. От тільки Вальпургієва ніч відбувається в «Майстрі та Маргариті» на 13 днів пізніше, аніж у «Фавсті» — відповідно до юліанського календаря.

Нині місце шабашу пересунулося в самісінький центр української столиці, на вулицю Банкову. А 27 квітня постійно діюча філія була відкрита також і в стінах парламенту, який тепер використовується як мала сцена. Першою постановкою стала ратифікація «харківських» угод про продовження базування в українському Севастополі російського Чорноморського флоту на строк аж до Страшного суду.

… Задимлена сесійна зала Верховної Ради. Тхне сіркою. Як Мефістофель з диму та полум’я над кріслами здіймається народний депутат України від Партії Регіонів Олег Царьов в білому светрі: «А ось і я». І починає направо та наліво роздавати звіздюліни, гамселячи таких же вболівальників за долю народну, як і він сам … М-да, ця штука буде сильнішою від «Фавста» Ґете…

А в цей час у далекій засніженій Москві під звуки балалайки та ревіння ведмедів українському президентові Януковичу готували тези майбутньої промови в Раді Європи. Суть виступу була проста, як господарське мило: мовляв, Голодомор не можна вважати геноцидом українського народу, оскільки від сталінського режиму загинули мільйони людей не тільки в захопленій більшовиками Україні, але й у самій метрополії.

Подивившись на вгодовану мармизу Віктора Федоровича, Парламентська асамблея Ради Європи з такою логікою цілком погодилася. Кажуть, надихнутий успіхом Янукович отримав нове завдання й тепер доводитиме, що Голокост теж не можна вважати геноцидом, оскільки німці знищували не лише євреїв, а також циган і гомосексуалістів.

До речі, про останніх. Минулого тижня в Страсбурзі за посаду судді Європейського суду з прав людини змагалися два представники України — жінка та педераст. Урешті-решт, перемогла жінка. Отака вона, сучасна гендерна політика, докладніше про яку можна прочитати на ОРД: http://ord-ua.com/2010/04/29/prekrasne-zavershennya-ganebnoyi-epopeyi-pravozahisnitsyu-annu-yudkivsku-obrano-suddeyu-yevropejskogo-sudu-z-prav-lyudini-vid-ukrayini/?lpage=1

А між тим, доки Страсбург розмірковував, чи варто довіряти Сергію Головатому розгляд скарг на порушення прав і основних свобод людини, його карточка для голосування випурхнула з кишені, подолала сотні й сотні кілометрів, перетнула кілька кордонів і приземлилася в сесійній залі Верховної Ради якраз під час ратифікації угод по ЧФ. Де й проголосувала «за». Враховуючи, що хазяїн картки, починаючи з 1989 року, свою політичну кар’єру робив на боротьбі незалежної неньки з клятими москалями, постає цілком зрозуміле запитання: ну, і хто він після цього?

Не менш дивовижна пригода того ж дня трапилася й з карткою для голосування іншого достойника — голови Тернопільської облдержадміністрації Ярослава Сухого. Пан Ярослав раніше був народним депутатом України, але після призначення на губернаторську посаду подав заяву про відмову від депутатського мандату й здав свою картку. Але картка виявилася з характером. 27 квітня вона самотужки добралася до того місця в сесійній залі парламенту, яке раніше займав Сухий, влізла в шпарину на панелі для голосування й підтримала «харківські» домовленості. Коли ж наступного дня тернопільці присікалися до губернатора з претензіями, той заявив: «Ви мене звинуватили в тому, що я допустив зраду національних інтересів. Це моя карточка допустила зраду національних інтересів. У той день, коли дане питання голосували, я був у Підгайцях цілий день». Отакої.

Виявляється, шизофренія — хвороба заразна. Підхопивши цю пошесть, вочевидь, у Сухого, міністр юстиції України Олександр Лавринович виступив і собі з заявою про те, що «юридичних підстав для оскарження рішення про продовження строку перебування ЧФ РФ в Україні немає» попри те, що 27 квітня в сесійній залі зареєструвався 221 депутат, а голосувало 236. «Таке відбувається, — запевнив лікарів найголовніший український юрист, — на кожному пленарному засіданні. Це означає лише те, що в нас в Україні відсутній нормальний механізм для забезпечення персонального голосування депутатів».

Вау. Відповідно до Конституції України кожний народний депутат голосує особисто. А відповідно до вікопомного рішення Конституційного суду, порушення цієї норми є беззастережною підставою для визнання неконституційним закону, проголосованого бодай однією чужою карткою. Але які можуть бути претензії до пана Лавриновича напередодні Вальпургієвої ночі? — Ніяких. Залишається хіба лише покрутити пальцем біля скроні.

Ще однією жертвою відьомського шабашу став журналіст Мустафа Наєм. На вечір 30 квітня він запросив у телестудію на прямий ефір передачі «Чорне та біле» заступницю керівника Адміністрації Президента Анну Герман (яку, до речі, чомусь крізь помилково називають Ганною — насправді, у паспорті наша Ганя записана як Анна Миколаївна).

Як повідомив світові й місту сам Мустафа в своєму ЖЖ, за двадцять хвилин до початку передачі стало відомо, що Герман передумала й відмовилась від ефіру з огляду на свою заклопотаність, «хоча ще за 40 хвилин до цього помічниця заступника глави адміністрації президента гарантувала стовідсоткову участь гості». Обуренню журналіста не було меж: «Ні сама пані Герман, ні її помічники не вважали за потрібне вибачитися». А між тим, в усьому винуватий лише Мустафа Наєм, який розраховував на відвідини Анни Миколаївни, не врахувавши, що того святкового вечора пані Герман, дійсно, мала безліч клопоту — напевно, проводила техогляд мітли й все таке інше…

Чимало дивовижного відбувалося впродовж минулого тижня не тільки на Печерську, але й по всьому Києву. Наприклад, триразовий Генеральний прокурор України, а нині — народний депутат Святослав Піскун, чудовим чином втілив передвиборне гасло своєї політичної сили й покращив життя вже сьогодні. Принаймні, собі. Київська влада передала Святославу Михайловичу земельну ділянку площею 10 соток на Оболонській набережній, 29, «для будівництва й обслуговування житлового будинку й господарських споруд». У рішенні Київради зазначається, що ділянка вже забудована, упорядкована й використовується за призначенням.

Вартість цієї ділянки разом із спорудженою на нею нерухомістю важко навіть уявити. Очевидно, йдеться про мільйони доларів, які Святослав Михайлович міг отримати в своє розпорядження виключно за допомогою чаклунства та чорної магії, позаяк все свідоме життя перебувавна державній службі, працюючи в органах прокуратури та податкової міліції.

Втім, тепер ми достеменно знаємо, що наступного разу поновлюватися на посаді Генерального прокурора України Святослав Піскун буде не в Шевченківському, а в Оболонському районному суді — за місцем свого нового мешкання.

Ще одне чудо — чудо раптового зцілення — було продемонстровано минулого тижня також в столиці України, що давно зажила славу другого Єрусалима. Як розповів на своїй прес-конференції колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, який справедливо вважається еталоном чесності, непідкупності та тверезої поведінки, 28 квітня о 3-й годині ранку народний депутат від Партії Регіонів Андрій Пінчук побив 19-річного сусіда.

Начебто Пінчук у дворі свого будинку в Святошинському районі в компанії з помічником і водієм бурхливо святкував чи то складання депутатської присяги, чи то наближення Вальпургієвої ночі. Під музику. Урешті-решт потерпілий Валентин Семенчук, що мешкає в домі разом з депутатом, вийшов у двір і попрохав ту музику вимкнути. За що й отримав «по перше число». Тепер хлопець, зі слів Луценка, перебуває в лікарні зі струсом мозку, відшаруванням сітківки очка, переламаною щелепою та відбитими внутрішніми органами. І що міліцією порушено кримінальну справу за статтею «хуліганство», але прокурор Святошинського району Василь Смітюх (рідний брат депутата-регіонала Григорія Смітюха) цю справу всіляко намагається закрити.

А вже 1 травня, на ранок після шабашу, прес-служба Союзу молоді регіонів України розповсюдила заяву про те, що Луценко бреше, а Семенчук, насправді, «почуває себе добре і не має ані струсу мозку, ані перелому щелепи, і внутрішні органи в нього в повному порядку. А брати участь у політичних сварках Валентин не має бажання». І ні пари з вуст ані про кримінальну справу, ані про прокурора Смітюха.

Ми раді за Валентина Семенчука й сподіваємось, що Союз молоді регіонів також допоміг йому покращити життя вже сьогодні. І йому, і його батькам. І що тепер Семенчук потерпілим себе не вважає й, взагалі, за такі гроші готовий дозволити ламати собі щелепу хоч кожного дня…

Втім, не лише в Києві коїлася чудасія. Так, наприклад, новий голова Одеської обласної державної адміністрації Едуард Матвійчук 30 квітня продемонстрував чудо грамотності під час відвідин одеської школи №57. Все було б благопристойно, якби б Едуард Леонідович не надумав зробити запис у книзі почесних гостей.

Оскільки нинішня влада бореться за торжество в Україні пригнобленої російської мови, то й свій запис державний службовець Матвійчук зробив, ясна річ, також мовою Леніна-Путіна.

«Память о подвиге нашЫх отцов и дедов, останется в нашем сердце навсегда и будет служЫть примером для подрастающих поколений»

Залишилося лише невідомою точка зору самих росіян — а чи потрібні їм такі «захисники» їхньої мови, яку якщо й треба захищати, то від Матвійчука та Януковича?..

І, наостанку, ще одна подія тижня, який сплинув. Народний депутат від Партії Регіонів Олена Бондаренко пропонує вилучити з Закону України «Про телебачення і радіомовлення» норму, згідно з якою в загальному обсязі мовлення кожної телерадіоорганізації не менше 50 відсотків мають становити музичні твори українських авторів або українських виконавців. Навіщо це робиться — зрозуміло: щоби хохли своєю так званою «культурою» не заважали великому російському народові поширювати високе мистецтво серед населення Малоросії. От тільки обґрунтування внесеного Оленою Анатоліївною законопроекту не може не дивувати: мовляв, музичного продукту місцевого походження в достатній кількості просто не існує.

Оленочко, серце моє. Я запевняю, що музичних творів (не обов’язково україномовних — закон цього не вимагає!) українських авторів або творів у виконанні українських музикантів та співаків записано стільки, що їх вистачить на те, щоби «крутити» багато-багато років у ефірі всіх радіо- та телекомпаній без повторень.

Можливо, у програмі Партії регіонів про це нічого не сказано, але перша російська грамофонна платівка була записана в березні 1899 року в Лондоні в студії Berliner’s Gramophone Company. Цим записом став дует Андрія та Оксани з 2-ї дії «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського: «Чорна хмара з-за діброви простелилась по Дунай…». На жаль, ідентифікувати виконавців наразі неможливо, хоча автор цих рядків має підозру, що співаками були солісти хору Софії Медведевої.

Порахувати, скільки з того часу було записано творів українських авторів або у виконанні українських митців — геть нереально. Соломія Крушельницька та Олександр Мишуга, Іван Козловський та Оксана Петрусенко, Михайло Донець, Андрій Іванов, Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, Михайло Гришко, геніальний Борис Гмиря — чим ці легендарні співаки не догодили Партії Регіонів? Чому в ефірі ТРК «Україна» не звучить спів Євгенії Мирошниченко, Дмитра Гнатюка, Миколи Кондратюка, Надії Куделі, Юрія Гуляєва, Гізели Циполи, Анатолія Мокренка, Марії Стеф’юк? Чому телерадіоорганізації ігнорують наших сучасників: великого Анатолія Кочергу, феноменальну Тетяну Анісімову, напрочуд артистичного Тараса Штонду? Чому не чути творів класиків української естради або інструментальних і оркестрових творів у виконання українських музикантів — урешті решт, невже в архівах Держтелерадіо залишилося мало записів справжньої музики у виконанні оркестру під орудою Стефана Турчака?

А якщо якогось запису у фонотеці не має, то виконання потрібного твору треба ЗАМОВИТИ вітчизняному митцю — у цьому й полягає сенс тієї норми закону, яку пропонує скасувати Олена. Не закупляти в Росії, а замовляти своїм. Щоби підтримати гривнею вітчизняного співака, музиканта, композитора.

«Регіонали» запевняють у своєму донецькому патріотизмі. Але чому, в такому випадку, в ефірі належних їм телерадіокомпаній неможливо почути голоси видатних донецьких виконавців — народних артистів України Петра Ончула, Миколи Момота, Раїcи Колісник, Аліни Коробко? Чому немає розповідей про талановиту молодь — студентів і випускників Донецької консерваторії? Де тематичні передачі, присвячені Анатолію Солов’яненку? Чим прогнівив донецьких «мистецтвознавців» всесвітньо відомий уродженець цих місць Сергій Прокоф’єв, творів якого не чути в ефірі?

Можливо, з точки зору «регіональних» ідеологів, тому ж Прокоф’єву й далеко до творчих здобутків групи «Лєсоповал», але скільки ж можна годувати телеглядачів і радіослухачів лише низькопробним російським шансоном і Борєй Моісєєвим?

А чи знає Олена, скільки українських пісень або творів українських композиторів було записано, ну, хоча б російськими співаками — від Федора Шаляпіна й до Алли Пугачової включно? — Підозрюю, що ні. А між тим, Шаляпін розпочинав свій творчій шлях саме в малоросійській оперній трупі та все життя виконував з естради (і записував на грамплатівки) українські пісні. Зокрема — «Думи мої, думи» Тараса Шевченка, покладені на музику вчителем Шаляпіна Дмитром Усатовим (знаменитим тенором Большого театру, між іншим)…

Якщо керівна та спрямовуюча сила вирішила: «геть українське з телерадіоефіру», то треба чесно про це заявити. А не приховувати, що з Москви надійшла вказівка очистити плацдарм для (переважно — низькопробного) російського шоу-бізнесу, під машкарою розповідей про відсутність українських творів і українських виконавців.

Тож — спеціально для Олени Анатоліївни — подаємо два записи у виконанні Федора Івановича Шаляпіна:

http://ord-ua.com/media/uploads/shalyapin_oy_u_luzi.MP3

http://ord-ua.com/media/uploads/shalyapin_ochi_chornye.MP3

українська народна пісня «Ой у лузі та й при березі» і романс на слова класика української літератури Євгена Гребінки «Очи черные».

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД» та Олени Бондаренко