ORD

Человек не терпит насилия!

Вы можете читать нас на следующих доменах:
ord-ua.info ord-ua.biz ord-ua.org

Дебіл внутрішніх справ - 2

 

Треба думати, що Голова Верховного Суду Василь Онопенко вже встиг пояснити Юрію Луценку, яку той зробив дурню, розповсюдивши заяву про час і тривалість телефонних розмов між працівниками Секретаріату Президента та суддями адміністративних судів. І про Конституцію розповів. І про Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність». І про те, що зараз до суду передана кримінальна справа відносно колишніх керівників Департаменту оперативно-технічних заходів МВС України Єрмакова й Бесєдіна, обвинувачених у незаконному контролі в 2004 році телефонних розмов Юлії Тимошенко. І це при тому, що Єрмаков і Бесєдін контролювали ці розмови на формально законних підставах – у межах оперативно-розшукової справи, заведеної в Донецькому обласному УБОЗ, маючи відповідне завдання й санкцію Голови Апеляційного суду Донецької області Олександра Кондратьєва…

 

До речі, про історію з цією прослушкою ми вже писали, називаючи по іменах справжніх організаторів оперативно-розшукових заходів відносно нинішнього прем’єра – тодішніх начальника УБОЗ у Донецькій області Ігоря Бєлозуба та його заступника Миколу Куп’янського. З дозволу читачів наводимо розлогу цитату з нашої статті річної давнини (http://ord-ua.com/categ_1/article_52036.html):

 

Саме Юрій Віталійович Луценко, що репрезентує себе „Термінатором”, „польовим командиром Майдану” і навіть – уявити лячно – „борцем з корупцією”, будучи міністром внутрішніх справ повернув Бєлозуба до міліцейських лав. Вирвав, так би мовити, з бандитських тенет, призначивши охоронця Ахметова начальником Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС України … То ж якби б за Бєлозубом якісь гріхи водилися, хіба ж Юрій Віталійович допустив би його на таку посаду? Навіть за мільйон „зелених” би не призначив.  За три – не знаю. А за мільйон – точно ні.

 

Тим більше, що пан Луценко любить розповідати, як за часів його царювання в МВС посади начебто не продавалися. Тому несподіваний кульбіт Бєлозуба ми пояснюємо, звісно ж, не бажанням Луценка гідно відремонтувати та обставити свою нову квартиру на Печерську. Радше за все, Юрій Віталійович зацінив винахідливість Бєлозуба, коли той, будучи начальником УБОЗ УМВС України в Донецькій області, організував прослуховування телефонів лідерів тодішньої опозиції – насамперед Юлії Тимошенко. Міліцейська кмітливість полягала в тому, що Бєлозуб на пару з ще одним донецьким персонажем – тодішнім заступником начальника обласного УБОЗ Миколою Куп’янським — завів у 2004 році на Тимошенко оперативно-розшукову справу. У Донецьку. На народного депутата.

 

Формально справа перебувала в провадженні оперуповноваженого Сергія Ш., але всі завдання підписував особисто Куп’янський. У тому числі – подання до суду на одержання санкції на зняття інформації з Юліного телефону. Після того, як Юра-Пістолет став першим р-р-революційним міністром внутрішніх справ, бідолашного опера чимало потягали по страшних кабінетах. Що ж стосується Куп’янського, то його Юрій Віталійович нагородив посадою начальника Управління МВС України в Миколаївської області. При цьому навіть не поцікавившися, чи не знімав часом Куп’янський копій з роздруківок Юліних переговорів для Ахметова. А у вересні 2006 року Луценко нарешті поєднав розпорошений „революцією” дует і призначив Куп’янського другою людиною в ГУБОЗ МВС України — заступником до Бєлозуба.

 

 Так ось. Єрмакова й Бесєдіна притягнули до відповідальності попри те, що вони, взагалі-то, навіть не повинні були знати, що наведений у завданні номер телефону використовує не якийсь бандит, а народний депутат Юлія Тимошенко. А Луценко розсилає по газетах заяви з даними про телефонні розмови громадян, не маючи ані оперативно-розшукової справи відносно Пукшина й Ко, ані дозволу суду на контроль телефонних розмов працівників Секретаріату Президента. Ну і хто він після цього? – Правильно, дебіл. Що й підтвердила відповідь Юрія Віталійовича на наше пряме запитання відносно джерела його оперативної поінформованості.

 

Як пояснив під час «круглого столу» міністр внутрішніх справ, міліція ніколи не здійснювала контроль за телефонними розмовами Пукшина, Кирилюка, Цуркана й Добрянської, оскільки МВС України не має (вдуматися тільки!) технічної можливості контролювати телефонні розмови. І техніки такої немає, бо всі технічні засоби в міліціонерів, зі слів Луценка, ще бозна коли забрала Служба безпеки України. Що ж стосується заяви МВС про розмови між суддями і президентськими «сантехніками», то дані про ці розмови Луценкові, виявляється, принесли якісь народні депутати. А міліція, не перевіряючи цю інформацію (хоча в заяві МВС сказано: «у результаті проведеної перевірки було встановлено, що 12 жовтня 2008 року…»), лише виклала її зміст своїми словами та розіслала по ЗМІ. Отакої.

 

До речі, Юрій Віталійович забув проінформувати учасників «круглого столу», що впродовж останнього року незаконним прослуховуванням телефонних розмов громадян переймається не тільки Департамент оперативно-технічних заходів, але ще й Служба внутрішньої безпеки МВС України, якій міністр таємно передав кілька мобільних комплексів моніторингу ефіру. Якраз ці комплекси й були задіяні для визначення номерів і прослуховування телефонів працівників Секретаріату Президента. Втім, мова про інше – якщо вже незаконно контролюєш чужі телефонні розмови, то навіщо ж про це засоби масової інформації повідомляти та ще й намагатися публічно шантажувати високопоставлених абонентів?

 

Не менш розумно Юрій Віталійович «відбив» і запитання щодо причини відсутності відповіді на наш інформаційний запит, опублікований «ОРД» і відправлений міністрові поштою майже рік тому (http://ord-ua.com/categ_1/article_52255.html). У запиті йшлося про непересічну постать керівника фракції «Народної самооборони» в Бориспільській міській раді, вірного сподвижника Юрія Віталійовича та його брата Сергія, героя «помаранчевої революції» Ярослава Годунка. Запиту передувала наша розповідь про героїчний шлях Ярослава Миколайовича (http://ord-ua.com/categ_1/article_52248.html) – штатного провокатора, який був заарештований у 2000 році за розбійний напад на наркопритон і завербований під час перебування в СІЗО. У наступному Годунок виконував найбрудніші завдання – підкидав вибухівку в офіс «Пори» в 2004 році, влаштовував політичні провокації, керував київською обласною організацією луценківського «Антикримінального вибору» тощо. І це при тому, що в Інформаційному Центрі МВС на нього виставлені матеріали як на судиму особу (вирок Святошинського райсуду м.Києва відносно Годунка опублікований «ОРД» за наступним посиланням:  http://ord-ua.com/categ_1/article_52587.html).

 

Запит містив чотири абсолютно безневинних запитання:

 

1. Чи працює зараз Годунок Я.М. в органах міліції?

2. Якщо Годунок Я.М. був звільнений з лав міліції, то з якої посади й з яким спеціальним званням?

3. Чи притягувався раніше Годунок Я.М. до кримінальної відповідальності, якщо так, то чи набув законної сили вирок щодо нього?

4. Якщо Годунок Я.М. до кримінальної відповідальності притягувався, то в зв’язку з чим Міністерство внутрішніх справ України приховало цей факт від громадськості в 2006 році під час виборів до Верховної Ради України?

 

Оскільки міліція письмово відмовилася відповідати на цей інформаційний запит, нами неодноразово направлялися заяви про складання щодо Луценка протоколу про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення (рекомендуємо до читання, наприклад, http://ord-ua.com/categ_1/article_52560.html). Але Юрій Віталійович досі мовчить, як риба.

 

І знаєте, що відповів Луценко на «круглому столі»? – Що «ОРД» він не читає, а в пошті запит відносно Годунка не побачив.

 

Після такої феєричної відповіді ми не стали розпитувати міністра далі – наприклад, чи покарав він працівників УБОЗ у Вінницькій області, які 31 грудня 2007 року незаконно кинули за ґрати біженця з Росії Михайла Гангана (http://ord-ua.com/categ_1/article_52344.html). І про знаменитий годинник Луценка не стали розпитувати, хоч і присвятили йому один із своїх опусів (http://ord-ua.com/categ_1/article_52721.html). Бо стало зрозумілим, що всі наші запитання – це як горохом об стіну. Бо не читає міністр ані «ОРД», ані пошту, ані закони, ані Конституцію. І нічого з цим не поробиш.

 

Втім, про годинник спитала присутня на «круглому столі» народний депутат України Олена Бондаренко, яку цікавило, коли ж Луценко (який запевняє, що начебто цей хронометр був подарований йому міністром внутрішніх справ Росії) включить вартість подарунка в декларацію про доходи й заплатить встановлений законом податок. А також – коли він заплатить податки з інших своїх подарунків, про наявність яких стверджує його прес-служба, наприклад – з годинників, подарованих Луценкові міністрами внутрішніх справ Вірменії та Грузії.

 

Юрій Віталійович негайно підвів очі долу й став запевняти присутніх, що міністр внутрішніх справ Грузії ніякого годинника йому не дарував – лише пістолю. Вочевидь, Луценко не усвідомлює, що не горять не тільки рукописи, але й повідомлення інформаційних агентств. У зв’язку з чим пропонуємо дебілу внутрішніх справ ознайомитися з наступним повідомленням УНІАН від 17 серпня 2007 року (http://unian.net/ukr/news/news-208114.html):

 

Коштовний годинник фірми «Breget» лідеру блоку «Наша Україна – Народна самооборона» Юрію ЛУЦЕНКУ подарував міністр внутрішніх справ Росії Рашид НУРГАЛІЄВ. Про це УНІАН повідомила прес-секретар лідера НУ-НС Інна КИСІЛЬ, коментуючи повідомлення в деяких засобах масової інформації про те, що Ю.ЛУЦЕНКО носить годинник Breget за 12 тис. євро. ЗМІ зазначали, що таких годинників у світі всього 300 штук, і вони були випущені до святкування 300-річчя Санкт-Петербурга.

 

«Цей годинник Юрію Віталійовичу подарував його колега, міністр внутрішніх справ Російської Федерації Рашид НУРГАЛІЄВ під час святкування Дня російської міліції», — заявила І.КИСІЛЬ. Вона також повідомила, що у Ю.ЛУЦЕНКА є й інші годинники, подаровані від колишніх колег – міністрів внутрішніх справ Грузії та Вірменії. «Після повернення з регіонального туру Юрій Віталійович готовий продемонструвати ці подарунки журналістам», — пообіцяла І.КИСІЛЬ.

 

Зрозуміло, що Бондаренко після такої змістовної відповіді безпам’ятного міністра просто підвелася та пішла геть з того «круглого столу». І дуже даремно. Бо вона пропустила неперевершений спектакль, влаштований заступником начальника Служби внутрішньої безпеки МВС України Юрієм Мартиненком.

 

Мартин з балалайкою

 

 

 

Попри лише кількамісячний стаж роботи в органах внутрішніх справ, пан Мартиненко вже встиг стати ходячою легендою – як через своє виняткове хамство, так і через свою виняткову жадібність. Доки журналісти гадають, на якій помийці Луценко підібрав цього колишнього прокурора, заступник начальника СВБ вже встиг уславитися чередою гучних скандалів. І навіть останнім часом став погрожувати закрити ті видання, які мають нахабство писати про корупцію в МВС. Цікаво, як він це собі уявляє?

 

Зрозуміло, що «круглий стіл» аж ніяк не міг відбутися без цього знаного фахівця в галузі свободи слова. Тож пан Мартиненко дочекався черги й вирішив вставити свої п’ять копійок. Причому таким тоном, яким в СВБ розмовляють з проштрафившимися міліціонерами, вимагаючи хабар за позитивний висновок службового розслідування. Через це п’ять копійок перетворилися на повноцінний червінець.

 

Власне на «круглий стіл» Мартиненко прийшов виключно з тим, щоби «наїхати» на Олега Єльцова за вміщену його сайтом «Тема» статтю про оборудки Мартиненка (http://www.tema.in.ua/article/3942.html). По-хамському, з переходом на крик, заступник начальника СВБ висловлював своє ставлення до Єльцова словами, які досі не чули стіни «Українського дому». «Покидьок», «ублюдок» та інші звороти у виконанні Мартиненка мали продемонструвати журналістам, що МВС нема чого ховати від громадськості. У тому числі – виняткового правового невігластва колишнього прокурора й колишнього адвоката Мартиненка, який верещав, що Інтернет-видання не є засобами масової інформації й тому Єльцова не можна притягнути до відповідальності за його статті.

 

Якби Мартиненко поводив би себе трохи пристойніше, то присутні, напевно, пояснили б йому основні засади інформаційного законодавства, безплатно б проконсультували і розповіли, що подати позов до журналіста у зв’язку з публікацією в Інтернет-виданні жодної проблеми не становить. До, наприклад, Олега Єльцова ображені герої публікацій позивалися неодноразово. Як правило, справи Олег вигравав вже в суді першої інстанції, хоча у справі за позовом до Єльцова компанії «Eural Trans Gas» свою правоту журналісту вдалося довести аж тільки у Верховному Суді України. Можна було б пригадати й судову справу в Печерському райсуді Києва за позовом помічників народного депутата Шуфрича до «Української правди» та автора цих рядків – позивачі вимагали спростуванні фактів, викладених у моїй статті «Як ми з Шолохом ледь не знайшли убивць Гонгадзе» (http://pravda.com.ua/news/2004/3/23/8175.htm). Справу ми, до речі, виграли. Але ганьбитися дискусіями з Мартиненком присутні не стали.

 

Урешті-решт спільними зусиллями журналістів і ведучого «круглого столу» фонтан міліцейського красномовства вдалося заткнути. Причому, при повному невтручанні міністра Луценка, який робив вигляд, що подібне – то є нормальна практика в спілкуванні між пресою та представниками влади.

 

Втім, хочу зазначити, що хоча скандальна стаття про Мартиненка й містить добротний матеріал, її автор даремно не звернувся під час підготовки публікації до мене. Я б залюбки підкинув би йому ще з десяток сюжетів про злочинну діяльність нинішнього заступника начальника Служби внутрішньої безпеки МВС.

 

Річ у тім, що наші з Мартиненком шляхи вперше перетнулися навесні 2005 року у зв’язку з виходом в тижневику «Свобода» серії моїх публікацій про прокурора (вже колишнього) Обухівського району Василя Хруща. Публікації ті мали чималий резонанс, а Хрущ врешті-решт потрапив на лаву підсудних (http://ord-ua.com/categ_1/article_52162.html).  Але не зразу – спочатку він сподівався домовитися з журналістами й направив до тодішнього головного редактора «Свободи», а нині – народного депутата України, Олега Ляшка свою довірену особу з пропозицією заплатити 50 тисяч доларів за те, щоби більше подібних публікацій не з’являлося. Ну, а ми з Ляшком вирішили оту довірену особу «задокументувати» під час передачі хабара та познайомити її з меню Лук’янівського СІЗО.

 

Так ось, людиною, яка представилася «довіреною особою Василя Івановича Хруща по темних справах» і яка пропонувала нам з Ляшком 50 тисяч доларів, був колишній прокурор Святошинського району Юрій Мартиненко, якого за кілька років перед тим з великою ганьбою вигнали з органів прокуратури. І який тепер фактично очолює Службу внутрішньої безпеки МВС та погрожує журналістам.

 

(далі буде)

 

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»

 

 

«Дебіл внутрішніх справ – 1»  http://ord-ua.com/categ_1/article_53579.html

Версия для печати