Нинішній міністр внутрішніх справ України – міліціонер-теоретик і юрист від сохи – не раз з екранів телевізорів окреслював головне завдання ввіреного йому відомства. Виявляється, з точки зору Юрія Луценка, метою існування міліції є ловля злочинців. Вочевидь, головному українському міліціонерові навіть на думку не спадає, що правоохоронні органи називаються так тому, що метою їхньою діяльності має бути охорона прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб і держави. А ловля кого б там не було – це не мета, а один з методів її досягнення. Тим більше, що прерогатива вирішувати, хто саме є злочинцем, аж ніяк не належить до компетенції Юрія Віталійовича.
Таке специфічне розуміння міністром терміну «правоохоронний орган» може на собі відчути кожний громадянин нашої держави, права якого виявилися порушеними (наприклад, внаслідок крадіжки гаманця) і який вирішив звернутися до міліції за захистом. Якщо прізвище цього громадянина не Наливайченко, то буде він ходити по райвідділах і райуправліннях доти, доки або не плюне на вартість вкраденого й залишить всі подальші спроби домогтися порушення кримінальної справи, або доки не простимулює міліцію зеленими папірцями з зображенням американського президента. Оскільки показником роботи міліціонера є не кількість захищених ним громадян, а відсоток «розкриття злочинів» у порівнянні з аналогічним періодом минулого року. При цьому під «розкриттям» у міліції розуміється не вступ вироку в законну силу, а висунення обвинувачення. А якщо точніше – виставлення картки форми 4 в Інформаційний центр МВС України.
До того ж жодний кмітливий міліціонер не стане різати курку, що несе золоті яйця. Тобто – порушувати кримінальну справу до тих пір, доки потенційний обвинувачений не доведе свою неплатоспроможність.
Віт теорії – до практики
Фраза «в порівнянні з аналогічним періодом минулого року» є принциповою. Бо якщо план по розкриттю в цьому кварталі виконано, ніяка земна чи небесна сила не примусять міліціонера реєструвати ще один злочин, навіть якщо зловмисник буде спійманий за руку на місці події. Оскільки в такому випадку в наступному році відсоток розкритих злочинів доведеться збільшити. Якщо ж план не виконано, то всі міліцейські зусилля наприкінці кварталу кидаються не на реєстрацію нових злочинів, а на вибивання з перших-ліпших підозрюваних явок з повинною по вже порушених кримінальних справах. При цьому майбутній обвинувачений може бути чистим перед законом, як сеча Луценка, а кримінальна справа – згодом закрита за відсутністю в його діях складу злочину. Після виставлення картки це вже нікого не цікавитиме. А оскільки за теорією пришелепуватого міністра вирішувати, хто саме є злочинцем, може сам міліціонер, то «ловля» відбувається дуже просто – за допомогою протигазу, який вдягається на голову людині, що призначена на роль злочинця.
На жаль, план по розкриттю злочинів, пов’язаних з порушенням авторських прав, у IV кварталі 2007 року київською міліцією було виконано достроково. Тому, отримавши в листопаді 2007 року мою заяву про порушення кримінальної справи проти Пенчука, Золотарьова, Юсова та Пантюка, у Головному Управлінні МВС України в м. Києві її стали ретельно перевіряти. Питання серйозне – це ж не гаманець якогось там громадянина Наливайченка, з нагоди крадіжки якого кримінальна справа була порушена на третій день після невдалого запливу. Тут поспіх недоречний. Бо що таке 400 доларів для міліціонерів цілком зрозуміло. А ось предмет інтелектуальної власності може осягнути лише носій інтелекту…
Перш за все, ясна річ, в міліції опитали заявника. Заявник підтвердив свій твердий намір домагатися порушення кримінальної справи й передав першоджерела вкрадених у нього творів – роздруківки Інтернет-видань та ксерокопії газетних сторінок. Порівняли з книжкою: все збіглося. І прізвища автора, зазначене в книжці Пенчука разом з джерелом походження, і текст. За єдиним винятком. Аферисти Бродського пошматували мою статтю «Чорний лебідь» Бориса Колесникова», вміщену Інтернет-ресурсом «ОРД» у квітні 2005 року невдовзі після затримання голови Донецької Облради. Тобто, першу частину статті (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_14888.html), де описувалася біографія Колесникова та його скандальний шлях у владу, «вільних демократів» цілком вдовольнив. А ось другій частині (http://www.ord-ua.com/categ_1/article_15024.html) не пощастило. Позаяк у ній ішлося про те, що Колесников, яким би він не був, має точно такі права, що й інші громадяни. І на нього точно так поширюються гарантії, встановлені статтею 29 Конституції України. А тому позасудове затримання Колесникова в порядку статті 106 КПК України без передбачених Конституцією підстав було явно незаконним. Тож ці абзаци моєї статті Пенчук зі своєї книжки повикидав, спотворивши зміст усього матеріалу.
Наступне питання – встановити видавця, тираж книжки та отриманий від її реалізації прибуток. Тобто, у вихідних даних зазначено, що наклад становить 15 тисяч примірників, а книгарня «Емпік» на запит з міліції надала весь фінансовий розклад: кількість проданих примірників, ціну реалізації та торговельну націнку. Але треба ще перевірити видавця – члена президії політради партії «Вільні демократи» громадянина Пантюка. Телефонують мені з міліції:
— Ви б не могли нам допомогти розшукати отого Пантюка, що надрукував на замовлення Пенчука, Золотарьова та Юсова книжку з Вашими статтями?
— Без питань, кажу. Але краще викличте в міліцію Бродського і він, як чесна людина, обов’язково допоможе вам вручити цьому Пантюкові повістку. Бо Пантюк – це ж з обслуги Михайла Юрійовича.
— Ви що, — питає міліціонер, — жартуєте?
— Звісно, — кажу, — жартую. Бо серйозно називати Бродського чесною людиною можуть тільки чотири особи в цій країні: члени президії політради його партії Пенчук, Золотарьов, Юсов і Пантюк. Тому можу дати лише пораду: направте запит у Книжкову палату. Бо на книжці «Донецька мафія. Перезавантаження» зазначено індекс ISBN. Отже, книжка пройшла реєстрацію й Палата має надати Вам всю інформацію про видавця, включно з його адресою та номером телефону.
Направили міліціонери запит. Отримали відповідь. Стали телефонувати «вільному демократу» Пантюку, запрошуючи на бесіду. «Вільний демократ» пояснив міліціонерам, що, він – член президії політради партії самого Бродського, і тому з усякою міліцейською шушерою спілкуватися не стане. Телефонують мені знову з міліції:
— Не знаємо, що й робити. Пантюк на письмові запити не реагує, по телефону нас усіх послав, давати пояснення не хоче. Тож, ми будемо відмовляти в порушенні кримінальної справи.
— Відмовляйте, — кажу, — Ваше право. Якщо хочете, щоби Ярема про свій розум і професіоналізм довідався з преси, то треба обов’язково в порушенні кримінальної справи відмовити. Причому – саме із названих Вами підстав. Чим раніше відмовите, тим раніше довідається.
— Ой, тільки не це.
Їду в Головне управління:
— Хлопці, — кажу, — справа порушена буде. Незалежно від інтелектуального рівня Яреми. Але порушувати можна по-різному: зі скандалом чи без. Вам як краще?
— Там ми ж розуміємо, що вчинено злочин, всі ознаки є. Але справу порушуємо не ми, а слідство. Ми – лише дізнання. А слідство не хоче приймати матеріали дослідчої перевірки, доки ми не опитаємо Пенчука, Золотарьова, Юсова й Пантюка. А як цих панів розшукати — гадки не маємо. Ви не можете допомогти нам з установочними даними?
— А навіщо їх розшукувати, якщо вони все однаково добровільно не прийдуть, а застосувати привід до порушення справи неможливо? Треба порушити справу, винести постанову на привід – і всіх проблем.
— Але ж справу слідство порушувати не хоче, — зітхають міліціонери. Тож допоможіть з адресою хоча б Пенчука.
— Запросто. Я можу навіть оголошення про їхній розшук в пресі розмістити. З обіцянкою винагороди тому, хто Бродського та його команду в міліцію приведе. Записуйте дані членів банди:
Бродський Михайло Юрійович, 1959 року народження, член (точніше – мозок) президії партії «Вільні демократи», директор-консультант Українсько-італійського спільного підприємства ТОВ «Венето», мешкає в селі Віта Поштова Києво-Святошинського району Київської області. Особливі прикмети: ззовні схожий на символ українського народу, що постачає головну національну страву.
Золотарьов Євген Володимирович, 1972 року народження, член президії партії «Вільні демократи». Зареєстрований у Харкові, реально мешкає в Києві за адресою … Особливі прикмети: професійний шахрай. Неодноразово розшукувався правоохоронними органами за підозрою в скоєнні корисливих злочинів.
Юсов Андрій Володимирович, 1983 року народження, член президії партії «Вільні демократи», мешкає в місті Бровари Київської області за адресою … Особливі прикмети: помічник Золотарьова. Неодноразово розшукувався правоохоронними органами за підозрою в скоєнні корисливих злочинів.
Пантюк Сергій Дмитрович, 1966 року народження, член президії партії «Вільні демократи». Зареєстрований к Чернівцях, реально мешкає в Києві за адресою … Директор «Видавництва «Сергія Пантюка». Особливі прикмети: неймовірно дурний, через що легко втягується в різні афери, де завжди залишається крайнім.
Пенчук Борис Володимирович, 1962 року народження, активіст партії «Вільні демократи». Зареєстрований у Суздальському центрі для людей без постійного місця проживання. Переховується Бродським по різних адресах. Особливі прикмети: був звільнений від служби в рядах Радянської Армії з причини психічного захворювання. Вміє за невеличку платню картинно заламувати руки та плакати майже натуральними сльозами.
Записали служиві дані, подякували, перевіряють далі. З моменту подачі заяви проходить два місяці. Знову дзвінок, і знову з Головного Управління МВС України в м.Києві:
— Нам слідство назад повернуло всі матеріали й дало вказівки щодо необхідності додаткової перевірки.
— Я, сподіваюся, вам перевіряти не заважаю?
— Річ у тім, що ми отримали вказівку все ж таки розшукати Пенчука, Золотарьова, Юсова й Пантюка. Також — опитати редакторів тих видань, з яких були поцуплені Ваші статті, а головне – направити книжку на експертизу…
— Яку таку експертизу? — Питаю я. — Ви хоч знаєте, що експертиза може призначатися лише після порушення справи?
— Ну, в смислі – провести дослідження на предмет співпадіння текстів у Ваших статтях і книжці Пенчука. Ми вже з експертом поговорили. Це займе ще два місяці. Але треба експерту заплатити 2 тисячі гривень. Це – офіційна вартість дослідження. Якщо у Вас є якийсь знайомий літературознавець і він зможе зробити таку роботу безплатно, ми його залюбки залучимо.
Їду в Головне управління. І дуже спокійним тоном пояснюю, що відповідно до статті 97 КПК України перевірка заяви про порушення кримінальної справи може проводитися лише шляхом опитування громадян та витребування документів. Причому – максимум впродовж 10 днів. Що ж стосується усіляких там експертів, то вони можуть залучатися лише після порушення справи й лише з тих питань, які потребують спеціальних знань.
— Хлопці, — питаю, — ви в школі вчилися, читати вмієте?
— Вміємо.
— Так який експерт вам потрібний для того, щоби порівняти тексти моїх статей у першоджерелах і в книжці Пенчука? Особливо якщо взяти до відома, що вкрадені в мене статті Пенчук під час незаконного передруку підписав моїм іменем і супроводив фотографіями моєї мармизи?
— Ми це все самі розуміємо. Але Пенчука розшукати не можемо, а Золотарьов, Юсов і Пантюк нас посилають. Кажуть, що вони провідні політики й тому давати жодних пояснень не будуть.
— Відчувається, — кажу, — школа Михайла Юрійовича. Але дозвольте спитати: що значить не можете розшукати Пенчука, якщо Пенчук – обвинувачений по кримінальній справі? Справа порушена у зв’язку з дачею Пенчуком завідомо брехливих свідчень проти Колесникова, на підставі яких колишнього голову Донецької Облради тримали «у діда Лук’яна». Ось Вам телефон слідчого з Генеральної прокуратури Курися, телефонуйте та домовляйтеся про побачення з Пенчуком. Як тільки Курись викличе цього пораненого лебедя на допит, їдьте в Генеральну та відбирайте в Пенчука пояснення.
Проходить ще тиждень чи два. Знову телефонують з міліції:
— Ну, так будемо дослідження проводити?
— Не будемо.
— Ну а хоч опитати керівника видання «Інтернет-Репортер» можна?
— Господи, — дивуюся, — а він вам навіщо?
— Нехай підтвердить, що тексти в книжці Пенчука ідентичні тим Вашим статтям, що друкувалися «Інтернет-Репортером».
— Так вам це видання вже довідку про ідентичність давало. Письмову. Ще два місяці тому.
— Але давайте опитаємо.
Керівник «Інтернет-Репортеру» — народний депутат України Олесь Доній. Олесь цілими днями засідає у Верховній Раді, позаяк відмовився віддавати свою картку для голосування пані Лук’яновій, кумі Луценка, що оптом голосує за всіх «самооборонців». Тому наступного дня везу до міліції виконавчого директора очолюваного Олесем Центру досліджень політичних цінностей. Виконавчий директор підтверджує, що, дійсно, надруковані Пенчуком в книжці «Донецька мафія. Перезавантаження» статті за підписом «Володимир Бойко» раніше друкувалися «Інтернет-Репортером», автором цих статей є, дійсно, Володимир Бойко, видання дозволу на передрук не давало. Дізнавач все сумлінно записує, після чого підводить очі й сумно питає:
— Так, може, все ж таки направимо книжку на яку-небудь експертизу?
— А може, — питаю навзаєм, — краще намети поставимо біля вашого Головного управління? Чи пару статей про Ярему надрукуємо?
Дізнавача мені шкода – хлопець ні в чому невинуватий, і якби була його воля, кримінальна справа була б давно порушена. Але ці питання вирішує не він.
Треба говорити з Яремою.
(далі буде)
Володимир Бойко, спеціально для «ОРД»
Початок статі http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52531.html
