Ну ось і добігає кінця наша сага про міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка, якого колишній голова СБУ Олександр Турчинов публічно називав «стукачем, брехуном і провокатором». Це – одне з не багатьох висловлювань нинішнього колеги Юрія Віталійовича по Уряду, яке автор цих рядків палко й беззастережно підтримує.
І дійсно, уявімо на хвилинку, що на чолі Міністерства внутрішніх справ України перебував би не Луценко, а розумна людина. Чи навіть не розумна, а хоча б така, що здатна прораховувати наслідки своїх вчинків бодай на два кроки вперед. У цьому випадку, як тільки 6 – 7 січня 2008 року почав здійматися ґвалт навколо незаконного затримання російського дисидента Михайла Гангана, міністр негайно би своїм підписом відкликав подання на арешт, внесене в Замостянський райсуд Вінниці від імені начальника тамтешнього УБОЗ Соляра. Негайно. Не очікуючи, доки преса почне розповідати про зв’язок головного міліціонера України з «лужниківським» угрупованням та описувати подробиці вербовки майбутнього міністра в СБУ далекого 2001-го року. А потім міністр зателефонував би в Москву й пояснив би Олександру Михайловичу Бабакову, що ніякий Балога не зможе відвернути абсолютно недоречний скандал, що неминуче вибухне в Україні, якщо тільки не відмовитися від намагання подарувати Гангана Самарському губернатору Артюхову.
«У Вас, Олександре Михайловичу, — сказав би міністр, — такі грандіозні плани щодо України, такі грандіозні… і це велика честь, що ввіреному мені Міністерству внутрішніх справ довірено приглядати за Вашою копійчиною. Але давайте краще попрацюємо з росіянами в плані контрабанди… або по землі. Ярик Годунок з мого «Антикримінального вибору» вже доповів, що 300 гектарів під Борисполем буде передано, кому треба, тож можете направляти до мене покупців. А про Гангана давайте забудемо, бо починається скандал, від якого ми з Вами не відмиємося. Подаруйте краще Артюхову годинник такий, як у мене – за 15 тис. євро. Тільки попередьте Артюхова, щоби він здуру не ляпнув, що годинник йому подарував міністр внутрішніх справ Росії Нургалієв. Бо коли журналісти спитали, звідкіля в мене такий розкішний хронометр, я взяв й перднув, мовляв це – презент Нургалієва. Так тепер Нургалієв мене крізь аферистом називає та українським Остапом Бендером». І поклав би трубку.
Але тож якби на чолі Міністерства внутрішніх справ України перебував би не Луценко, а розумна людина. Чи навіть не розумна, а хоча б така, що здатна прораховувати наслідки своїх вчинків бодай на два кроки вперед… А відкликав би Луценко зразу безграмотне подання – і не було б нашого серіалу про Термінатора-Провокатора. Писали б про щось інше – про Генпрокурора Медведька, наприклад, або Черновецького…
Одначе Луценко подання не відкликав навіть після протесту регіонального представника Управління Верховного комісару ООН у справах біженців. Тому внаслідок сміховинно-божевільного вердикту Апеляційного суду подання про тимчасовий арешт Гангана з метою екстрадиції до Росії (про яку Росія ніколи Україну не прохала) знову попрямувало до Замостянського суду. А голова того суду як справу відкрив, так і вжахнувся. Бо в Апеляційному суді Вінницької області, вшиваючи в справу ухвалу суддів Петришина, Ващук і Ляліної від 11 січня 2008 року про часткове задоволення апеляції, забули витягнути ухвалу судді Паська від 10 січня 2008 року про залишення апеляції без руху до усунення недоліків. Більш того, всі аркуші справи були вже пронумеровані, а в опису документів була зазначена ця злощасна ухвала Паська.
Зачинившись у кабінеті, голова Замостянського суду схолоднілими руками затирав стару нумерацію аркушів справи та проставляв нові номери. Ухвала судді Паська перекочувала в сейф голови, але що робити з описом, голова не знав. Не знав що робити й голова Палати в кримінальних справах Апеляційного суду Петришин, оскільки копію ухвали Пасько 10-го числа встиг направити поштою адвокатові Романюк, яка представляла інтереси Гангана. Урешті-решт, вирішили опис залишити на місці – може адвокат нічого не помітить.
Але підробку помітила суддя Замостянського суду Алла Чезганова, якій для повторного розгляду було розписане подання Соляра. Помітили підробку й помічник судді Чезганової, і працівники канцелярії в кримінальних справах Замостянського суду. А зовсім скоро – не без нашої допомоги – про фальсифікацію «справи Гангана» довідається також Генеральний прокурор України, Голова Верховного Суду України та Голова Вищої ради юстиції – у чому-чому, а в цьому Юрій Віталійович може не сумніватися.
І ось настав день 23 січня 2008 року, коли Михайло Ганган знову почвалав до суду. На цей раз – без допомоги «собак Луценка» й без наручників. Хоча в міліції до останнього сподівалися арештувати пацана й навіть в надії на чудо прислали в Замостянський суд конвой – а раптом суддя Чезганова погодиться піти на злочин і знову винесе постанову про арешт нацболівця. Але сподівання були марними: Чезганова не тільки відмовилася говорити з представником УБОЗ віч-на-віч, але й допустила в зал кілька десятків журналістів з диктофонами, фотоапаратами й телекамерами.
Ані Соляр, ані Шелюховський у суд не прийшли. Категорично відмовилися підтримувати подання про арешт Гангана й юристи обласного Управління внутрішніх справ. Тож довелося ганьбитися заступникові начальника відділу Вінницького обласного УБОЗ Фурику, який 31 грудня 2007 року склав унікальний протокол затримання «підозрюваного» Гангана в порядку статті 106 КПК України. Причому, ганьбитися на пару з представником прокуратури Вінницької області Кобилянським.
Оскільки Ганган надав у суд довідку Міграційної служи про те, що він перебуває в процедурі надання статусу біженця, мова про його арешт з метою екстрадиції йти не могла взагалі, і тому суддя Чезганова стала розважати публіку запитаннями до пана Фурика. Наприклад, чи зверталася коли-небудь Російська Федерація до України з вимогою екстрадиції або хоча б з клопотанням про взяття Гангана під варту? Фурик бекав, мекав і розповідав про телеграму самарського полковника Дмитрієва з проханням затримати росіянина. «Але, — запевнив суддю Фурик під регіт залу, — якби телеграми не було б, ми б Гангана все однаково затримали». Та хто б сумнівався – спробував би Фурик не виконати наказу міністра.
Виступ Михайла Гангана в Замостянську райсуді. На передньому плані – підполковник Фурик. На задньому за столом – прокурор Кобилянський.
Тоді суддя стала цікавитися, а з якого це дива обласна міліція звернулася з поданням до Замостянського райсуду, якщо Управління перебуває на території Ленінського району.
— Ваша честь, — підвів очі до стелі Фурик, — це брехня! Затримавши Гангана, ми встановили, що Управління внутрішніх справ розташоване на території Замостянського району.
— Що-о-о? — не втрималася суддя, яка точно знала, що її рідний суд перебуває за мостом (тому й район так названий), а міліція – перед мостом. – А що думає з цього приводу пан прокурор?
— На розсуд суду, — промимрив прокурор Кобилянський.
Але суддя не вгамовується:
— Підполковнику Фурик, тоді поясніть суду, а з яким таким прокурором обласне Управління міліції узгодило подання про арешт Гангана?
— З прокурором Замостянського району, Ваша честь, — рапортує Фурик.
— Вірно, — погоджується суддя. – А що, прокуратура Замостянського району здійснює нагляд за діяльністю обласного управління міліції?
— …е –е –е
— Підполковнику Фурик, у КПК чітко сказано, що подання про арешт узгоджується з прокурором, який здійснює нагляд. Тобто, у даному випадку, на поданні має бути підпис прокурора або заступника прокурора Вінницької області.
— Ваша честь, — підводиться Фурик, — я прошу відкрити справу… так… аркуш… аркуш… зараз, у мене десь записано… так ось, там є наш лист в прокуратуру області, яким ми проінформували прокурора про затримання Гангана.
— Та інформуйте кого хочете. Де згода прокуратури області на поданні про арешт?
— …е –е –е
— А що думає з цього приводу пан прокурор?
— На розсуд суду, — знову муркотить прокурор Кобилянський.
— Добре, — каже суддя, — на розсуд, так на розсуд. А скажіть, будь ласка, підполковнику Фурик, а з яких це пір міліція стала перейматися виконанням рішень судів інших держав? Навіщо Ви посилаєтеся на поставу Самарського суду щодо Гангана, якщо це питання взагалі до компетенції міліції не належать? Ви знаєте, хто в Україні розв’язує такі питання?
— Знаю, — каже Фурик, — Міністерство юстиції.
— Так чого ж, — питає суддя, — Міністерство внутрішніх справ стало перейматися арештом Гангана на виконання постанови Самарського суду?
— …е –е –е
— А що думає з цього приводу пан прокурор?
— На розсуд суду, — шепоче прокурор Кобилянський.
Все на світі закінчується, тож закінчився й цей цирк, а суддя пішла в дорадчу кімнату. По виході з якої Алла Миколаївна Чезганова проголосила українською мовою постанову про відхилення подання про арешт Гангана. Після чого звернулася до хлопця по-російському: «Сейчас переводчик подготовит Вам текст постановления на русском языке. А я хочу от имени государства Украина принести Вам извинения за все то, что с Вами произошло. Я вынесла отдельное постановление в адрес прокуратуры Винницкой области с требованием провести проверку действий милиции, поскольку в том, что случилось, я усматриваю признаки служебных преступлений, предусмотренных как минимум четырьмя статьями Уголовного кодекса».
А наступного дня в Києві «стукач, брехун і провокатор» Луценко проводив засідання Громадської ради при МВС, де був змушений звітувати перед членами Ради та великою кількістю журналістів про «справу Гангана». Юрій Віталійович божився, що він до затримання й арешту нацболівця абсолютно непричетний. Що це – самоуправство вінницьких міліціонерів, яких він відстороняє від посад на 30 днів. Що в усьому винувате недосконале українське законодавство і що міліція взагалі не знала, що виконання рішень судів інших держав належить до компетенції Мінюста. Журналісти, слухаючи цю лицемірну брехню хіхікали, а присутні чини МВС покривалися плямами від сорому за свого недолугого міністра.
«Я вам більше скажу, — не вгамовувався Юрій Віталійович, — я категорично заборонив арештовувати Гангана й наказав відкликати подання про його арешт. Але в усьому винуваті вінницькі міліціонери. Вони – саботажники. Справа Гангана – це саботаж розпоряджень міністра! Я їх всіх звільню!!! Це ж я наказав перевести Гангана з СІЗО в ІТТ, бо в ІТТ йому буде краще. Ви знаєте, як я переживав за Гангана! У нього ж 13 січня був день народження. Тому я зрання 11 січня зателефонував голові Апеляційного суду Вінницької області та попрохав так організувати, щоби Гангана якомога швидше випустили на волю».
«Якомога швидше – це без судового розгляду? — спитав у міністра член Громадської ради Дмитро Гройсман. – Юрія Віталійовичу, а чи Ви усвідомлюєте, що зараз Ви в присутності багатьох людей розповіли про Вашу участь у вчиненні злочину проти правосуддя? Бо на момент Вашого дзвінка в суд суддя Пасько вже виніс ухвалу, яку навіть відправив поштою адвокатові Гангана, про залишення апеляції без руху. Ця ухвала не може бути ніким скасована й ніхто не мав права 11 січня забирати в Паська справу. Я вже не кажу, що розгляд апеляції через Ваш дзвінок відбувся поза межами судового засідання, без виклику адвоката й без участі самого Гангана. Це, Юрію Віталійовичу, і називається телефонним правом».
Пан міністр закляк, почервонів і на очах двох десятків людей став умовляти Гройсмана нікому не розповідати про слова Луценка щодо телефонного дзвінка в суд. «Ні, — запевнив Дмитро «польового командира Майдану», — про цей злочин буде знати вся країна».
І країна довідалася, оскільки 25 січня 2008 року керівник Вінницької правозахисної групи Дмитро Гройсман, адвокат Тетяна Монтян і автор цих рядків в залі УНІАН знайомили журналістів з Михайлом Ганганом та розповідали про Луценківські витівки. Піти на таку прес-конференцію авторові було непросто. Позаяк Юрія Віталійовича я знаю не перший день і не перший рік, завжди ставився до нього по-доброму попри його злодійкуватість, короткий розум та довгий язик. Але вони всі такі, українські керманичі – дурні й жадібні, тож висувати претензії за кришування контрабанди, розкрадання бюджетних грошей чи дерибан київської землі одному лише Луценку було б якось нелогічним. Тим більше, що народ цілком вдовольняє саме такий «польовий командир» і міністр внутрішніх справ. Але історія з затриманням і арештом російського пацаньонка стала останньою краплею. Бо Луценко зазіхнув на чужу свободу. Зазіхнув, чудово усвідомлюючи, що скоює злочин. Після цього я Луценкові руки вже не подам ніколи.
Унікальність «справи Гангана» полягає не в тому, що Юрієм Віталійовичем було вчинено щось особливе. Навпаки, з російським біженцем повелися точно так, як щороку в міліції поводяться з десяткам тисяч інших громадян. Але Гангану українська міліція завідомо не могла висунути ніякого обвинувачення. Кидаючи Гангана в ІТТ без судового рішення, Луценко достеменно розумів, що це не було викликано необхідністю запобігти злочинові або його перепинити. І тому все міліцейське беззаконня проявилося під час вінницьких подій у незатьмареному вигляді.
Між тим, розгорнути українських правоохоронців обличчям до Конституції дуже просто. Достатньо лише один раз примусити їсти тюремну баланду одного міністра внутрішніх справ. І після того, запевняю, жоден міліціонер не ризикне затримувати людину в порядку статті 106 КПК України без зазначених у цій статті підстав. Достатньо лише один раз покарати одного високого посадовця за порушення Конституції і прав людини, і всі інші посадовці зрозуміють, що закони стоять вище права і ніяка апеляція до застудженої на Майдані колінки не допоможе уникнути відповідальності за вчинені злочини. Достатньо лише один раз провчити одного лицемірного політикана, і почнеться прозріння всього народу, який ніяк не може усвідомити, що розподіл на «помаранчевих», «блакитно-білих», «социків», «комуняк» тощо існує хіба в уяві заполітизованого електорату.
Насправді вся ця банда становить собою одну діжку з лайном, де все давно перемішано. Вони ж тільки перед телекамерами б’ються. Та лишень зйомка закінчується, як вони йдуть разом відпочивати та спільно заробляти нетрудовий долар. А розпатякування про «ідеали Майдану» й пошкоджені колінки їм потрібні лише для того, щоби електорат, довідавшись про черговий злочин чергового «польового командира», говорив: «Так, дійсно, ім’ярек – це сучий син. Але це наш сучий син, його карати не можна». Бо вони, політикани, на відміну від виборців, чітко усвідомлюють, що проблема України полягає зовсім не у відсутності порядних людей на владному Олімпі, хоча їх там дійсно немає. Проблема – в народові, який не розуміє, що «наш сучий син» — це просто сучий син. І нашим він бути ніколи не може.
Володимир Бойко, спеціально для «ОРД»
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 1) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52296.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 2) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52297.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 3) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52303.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 4) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52310.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 5) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52314.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 6) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52322.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 7) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52329.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 8) http://www.ord-ua.com/categ_1/article_52341.html
